Тиждень тому, 2 і 3 вересня, у Познані відбувся 15-й Загальнопольський Конгрес Жінок, який рекламували як ювілейний. Гасло конгресу звучало так: «Жінки мають голос! Рівність, освіта, майбутнє».

KЖ – це асоціація, створена 2009 року. І не випадково її заснували саме у цей рік: йшлося про те, щоб підкреслити, що через 20 років після повалення комунізму жінки досі повинні боротися за свої права. Асоціація діє вже 15 років. З цієї нагоди її засновниці Генрика Бохняж, економістка, політик і бізнес-леді, а також Магдалена Сьрода, професор(ка) філософії, перед самим ювілейним з’їздом вирішили оцінити на веб-сайті wyborcza.pl якість феміністичного руху в Польщі та заодно становище жінок, і, на їхню думку, все виглядає не дуже добре.

«Я наполягаю та тому, що наша польська ситуація надзвичайно погана. Через 34 роки після демократичного перевороту польські жінки позбавлені права приймати рішення щодо свого життя», – скаржиться Генрика Бохняж.

Підписуйтесь на наш фейсбук То що ж пішло не так?

Ніж у спину

Обидві активістки з ностальгією згадують ті часи, коли починався їхній конгрес, який, за їхніми словами, об'єднував різні середовища. На початках робота була непростою, але з часом виявилося, що семінари для жінок приносять результати, навіть, а, може, особливо для тих, від кого цього найменше очікували. Магдалена Сьрода згадує, як на один із конгресів, що відбувався у Палаці культури у Варшаві, вони запросили Жіночий хор. «Це група, яка співає жорсткі пісні: про тіло, аборти, дуже антицерковні твори. Пам’ятаю, ми довго дискутували, чи варто дівчатам виступати і чи не відштовхнуть вони жінок із сіл і малих містечок, а таких в залі було багато», – каже вона. Та виявилося, що найвеселіше було саме дамам із провінції.

Професорка філософії, відома своєю антиклерикальною риторикою, багато чого досягла: їй вдалося вдихнути нове життя в «провінційних» і традиційно консервативних жінок. Але яка з цього користь, якщо уповноваженою уряду з питань рівного статусу жінок і чоловіків призначають таку собі Ельжбету Радзішевську, яка, за словами проф. Сьроди, є «найбільшою церковницею» на цій посаді. Вона, зокрема, вважає, що католицька школа не повинна приймати на роботу вчительок-лесбійок. Крім того, її аргументи (черговий ніж у спину) поділяє відомий юрист, професор Анджея Золль та ще півтори тисячі лідерів думок, які виступили проти процедури її звільнення з посади уповноваженої уряду.

Таких неприємностей було ще більше.

«Голосуємо за феміністок»

У 2013 році на з'їзді були присутні активістки організації «Жінки для Нації». Вони теж вирішили боротися за права жінок, але зовсім не вписувалися у пазл конгресу. Бо замість боротися за право на безлімітні аборти, вони хотіли впоратися з проблемами, з якими стикаються матері та жінки, які хочуть мати дітей. Ідея полягала в тому, щоб забезпечити їх роботою, мотивувати до самореалізації та забезпечити однакову повагу як до жінок, що працюють і виховують дітей вдома, так і до жінок, які реалізують себе у професії поза домом. Також вони виступали проти насильства над жінками, особливо активно борючись проти торгівлі людьми. Для них ближчою була національна традиція, а не девіз Вірджинії Вульф, згідно з яким жінка не має батьківщини, адже їй не потрібно ховатися за націю, якщо вона хоче бути феміністичною активісткою.

Тож швидко виявилося, що боротьба за рівність для усіх жінок не має сенсу. «Жінки, які не поділяють наших поглядів, хочуть, щоб ними помикали чоловіки, тому гасло Конгресу «Голосуємо за жінок!» швидко перетворилося на гасло «Голосуємо за феміністок», – згадує Магдалена Сьрода.

Професорка раніше заявляла, що жінки, незважаючи на політичні розбіжності в деяких питаннях, загалом думають однаково. Однак, на своє розчарування, вона дійшла до висновку, що жінки з іншими поглядами є «абсолютно антижіночними». І це не поодинока думка.

Сильвія Хутнік, письменниця та феміністична активістка, говорить про подібні спостереження. В одному з інтерв’ю вона зізналася: «Я думаю, що могла б сісти разом з дівчатами з націоналістичного табору. Я завжди була схильна шукати спільні площини порозуміння. Цьому мене навчила громадська діяльність, різні альянси з людьми, які були по інший бік барикади. Але з роками у мене виникає все більше запитань про те, чи варто розмовляти. Наше суспільне життя створює такі умови, що перемагає сильніший, той, хто перебиває, не має демократичних цінностей».

Тож феміністки, які теоретично борються за права всіх жінок, обмежили свою місію боротьбою за права тих жінок, які поділяють ентузіазм абортів без кордонів або боротьби з «церковницьким» менталітетом.

Спочатку дами з Конгресу не виключали можливості співпраці навіть з чоловіками, але тут все було значно гірше. Так, траплялися такі люди, які підтримував гасла феміністок, але незабаром вони оголошувалися якщо не нарцисами, то сексистами.

Не донось на своїх, бо не будеш «своїм»

Чоловічий світ «фалічних лідерів», як назвала його одна з активісток, повинен був розвалитися чи принаймні суттєво похитнутися після руху «Me Too» та праведного гніву після розголосу скандалу з домаганням актрис з боку впливового голлівудського кінопродюсера Гарві Вайнштайна. Гасло #Me Too твітили і ретвітили понад пів мільйона разів. Та що з того, якщо – як скаржаться Генрика Бохняж і Магдалена Сьрода – і у Польщі, і за кордоном ефект руху був відносно короткочасним. А до ідеї протистояння подібному поводженню з жінками поставилися вибірково.

Приклад. Восени 2017 року розгорівся скандал, який сколихнув Інтернет. Чаша гіркоти переповнилася в найпрогресивнішому із прогресивних середовищ, коли відомий письменник з правильними поглядами гукнув у кав’ярні своєму приятелеві в присутності журналістки видання «Wysokie Obcasy»: «Ходи сюди, курви вже тут!» Журналістка була приголомшена, але через деякий час вона вирішила описати подію саме в рамках кампанії #Me Too.

Вона зайшла надто далеко. Феміністські агітатори, які активно працюють в рамках КЖ, зокрема, Казимира Щука, спалахнули праведним гнівом, бо журналістка очорнила дотепного хлопця, який, може, й має патологічне почуття гумору, але жодним чином не підходить під класифікацію кампанії «Me Too». Прозвучали звинувачення в розведенні кампанії щодо сексуальних домагань. До критики необережної журналістки долучилася група авторитетів із «середовища» у широкому розумінні слова. Серед них була ще одна журналістка видання «Gazeta Wyborcza» Магда Жаковська. Вона навела ще кілька «веселих» висловів відомого і обожнюваного письменника з правильними поглядами, зокрема, жартик про те, що «якщо вона йому дасть, він дозволить їй допити його пиво...». Але ж назагал він добра і приємна людина, тож навіщо весь цей шум?

Виявилося, що нещасна журналістка «WO» порушила священне правило феміністок: «ми не доносимо на своїх».

Подібну жіночу «солідарність» проявила Казимира Щука, коли їй довелося прокоментувати відомий на той час випадок домагань жінок у новорічну ніч у Кельні та інших містах Німеччини новоприбулими іммігрантами з Африки та Близького Сходу. Хоча Щука визнала, що це був жах, вона виправдала дії новоприбулих, пояснивши, що на дискотеках в Польщі також трапляються групові зґвалтування. Її слова стали особливою несподіванкою, оскільки через два роки вона публічно зізналася, що в дитинстві стала жертвою розбещення.

Не дуже сумлінна учениця

Але навіть активістки з одного і того ж боку барикад ніколи не йшли нога в ногу. Наприклад, Генрику Бохняж з самого початку критикували через її багатство, а також звинувачували в тому, що вона прославилася за рахунок «дівчат із Бедронки», які в рамках «рівноправ’я» тягають товари зі складів на полиці.

Більше того, незгода прослідковується не лише у змісті, а й у формі. Генрика Бохняж підкреслює, що наймодніша останнім часом феміністична формація Жіночий Страйк не є конкурентом Конгресу Жінок. У це можна навіть повірити, адже лідер Жіночого Страйку, Марта Лемпарт, є випускницею Літньої Академії Конгресу Жінок, а отже, вихованкою Бохняж та Сьроди. Саме там вона навчилася діяти і згодом використала ці знання на вулиці.

Однак Бохняж образилася на ученицю за те, що вона досі не використала потенціал Жіночого Страйку і не перетворила його на політичну партію. «Класно вийти на вулицю і кричати «ідіть на хрен», класно зробити Конгрес раз на рік, але чим він є окрім приємної зустрічі і обміну поглядами? Я не кажу, що це не важливо, але цього недостатньо, щоб досягти якісної зміни. Я знаю, яка це кропітка робота», – скаржиться Бохняж.

Схоже на те, що Лемпарт наразі не хоче розгортати суто партійну діяльність, але проф. Сьрода все ще вірить у свій рух і силу його засновниць. «Конгрес справді несе на собі наш відбиток, а в наших діях є авторитарні елементи. Ми сваримось між собою, але коли вже щось висваримо, то так і є. (…) Бо ми старі баби і знаємо, чого хочемо, – заявляє Сьрода і додає: – Феномен Конгресу полягає в тому, що від самого початку це незвичайна зустріч жінок і спільнот, які зазвичай не зустрічаються. Ніхто нікого не намагається використати».

Та чи справді це так?

– Славомір Цедзинський

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Марія Шевчук