Що ми знаємо сьогодні про Завішу Чорного гербу Пшерова? Майже нічого, окрім площі імені Артура Завіші Чорного біля колишнього Головного вокзалу у Варшаві, від якої відгалужуються Ґруєцька, Рашинська, Товарова вулиці та Єрусалимські Алеї. Багато варшав'ян вважають, що площа названа на честь знаменитого лицаря, героя Грюнвальдської битви. Та мало хто знає, що той лицар, гербу Сулима, родом з Гарбова, жодним чином не споріднений із Завішами Чорними гербу Пшерова.

Ми знаємо про них лише те, що брати Артур і Альфред Завіші Чорні хоробро воювали та були кавалерійськими офіцерами під час польсько-російської війни 1830-1831 років (її прийнято називати листопадовим повстанням), а після капітуляції емігрували на захід. Артур дістався Франції, а поручник Альфред разом зі своїм другом, капітаном Калікстом Божевським зумів вступити до армії Королівства Бельгія до того, як в результаті протестів і дипломатичного тиску Росії на Францію бельгійський король Леопольд I був змушений припинити вербування поляків. Їх обох прийняли до 1-го кірасирського полку, де кожен з них погодився служити в званні нижчому на одну сходинку від звання у польській армії. Альфред став підпоручником, Калікст — поручником.

Пошуки у Бельгії

У Королівському музеї зброї та історії військової справи в Брюсселі я знайшов особисту папку Альфреда. У ній міститься листування та заяви на підвищення по службі. У Польщі не збереглося нічого, що було б із цим пов’язане.

Підписуйтесь на наш фейсбук Під час польсько-російської війни 1830-1831 рр. поручик Альфред Завіша Чорний служив у Плоцькому кавалерійському полку. У 1833 році старший брат Альфреда, Артур, повертаючись за наказом полковника Юзефа Залівського до Польщі, щоб підбурити там повстання, взяв із собою Божевського, а молодшому братові порадив залишитися в бельгійській армії. Він наче передчував, що в цій подорожі вони обоє можуть загинути. Артура заарештували росіяни, його повісили у передмісті Варшави – в районі Воля, на площі, яка сьогодні носить його ім’я. Після показової страти Артура росіяни конфіскували величезний маєток Завішів Чорних в Ловицькому повіті, дозволивши матері та молодшому синові залишитися в маєтку Собота поблизу Ловича.

Після кількох років служби Альфред звернувся із проханням про натуралізацію. Королівський указ від 3 червня 1842 р. остаточно дозволив залишити у бельгійській армії натуралізованих польських офіцерів-емігрантів. Їх військові звання, присвоєні під час польсько-російської війни, були затверджені минулим числом 28 травня 1841 року.

У 1842 році, перебуваючи у відпустці у своїх родичів Дзяловських у маєтку Тужно поблизу Торуня, Альфред дізнався, що Гайнріх фон Борнштед, власник сусідніх Варшевиць, має намір продати своє помістя. 31-річний поручник бельгійської армії за вигідною ціною купив маєток разом із палацом.

На підставі документів з папки Альфреда я з’ясував, що в січні та лютому 1846 року він перебував в оздоровчій відпустці у родичів у Тужні. Дізнавшись про підготовку нового повстання на польських землях, він вирушив до Берліна, де зустрівся з повноважним міністром Королівства Бельгія. Він висловив йому свої побоювання щодо можливого арешту, про що він письмово повідомив міністра закордонних справ у Брюсселі.

Побоювання поручника бельгійської армії виправдалися. 26 лютого 1846 року його заарештували за наказом прусського уряду. Бельгійська дипломатична установа не проявила інтересу до долі чинного офіцера армії з бельгійським громадянством. Понад рік він просидів у прусській в'язниці. Лише 13 травня 1847 року йому вдалося письмово повідомити генерала П’єра Луї Дюпона, бельгійського міністра з питань війни, про те, що його утримують без оголошеного вироку в одиночній камері у в’язниці в Познані, де він змушений дотримуватися суворого тюремного режиму. Генерал Дюпон негайно відреагував за допомогою дипломатичних каналів. 25 травня, через п’ятнадцять місяців після арешту, прусський міністр юстиції (а не державний міністр) Александер фон Уден повідомив в офіційній ноті уповноваженого міністра Бельгії в Берліні Жана-Батиста Нотомба, що Альфред Завіша Чорний «не брав участі в підпільних змовах на території Познаня і був звільнений».

Як повелися бельгійці, які п'ятнадцять місяців нічого не робили, щоб розшукати офіцера і громадянина своєї країни? Через кілька місяців після повернення міністр з питань війни присвоїв йому звання капітана і в той же день, 22 грудня 1847 року, Завіша Чорний був звільнений з бельгійської армії за власним бажанням. Він назавжди покинув Королівство Бельгія і ніколи туди не повертався. Він отримав від прусської влади дозвіл жити в маєтку та володіти садибою у Варшевицях поблизу Хелмжі в Торуньському воєводстві, яку він придбав кількома роками раніше.

У Варшевицях

Скуповуючи землі у німців (Гіршберга, Шуллера) і поляків (зокрема, у Павліковської, Мондрашевського і Костецького) протягом кількох років він розширив свій маєток до 700 гектарів. Він розбудував помістя XVIII століття у Варшевицях, добудувавши флігель і фасад з колонадою. Одружився на панночці з польського шляхетського роду і мав з нею чотирьох дочок. Варшевиці у Торунському воєводстві, як і Турвія генерала Дезидерія Хлаповського у Познанському воєводстві, стали взірцевими садибами і оазисом польського життя.

Альфред Завіша Чорний був одним із перших землевласників Помор’я, який застосував меліорацію орних земель і луків за допомогою зеленого дренажу. У період посиленої германізації цих територій він записував у грундбух (земельну книгу) польські назви частин свого великого маєтку, а одну з них назвав Завішівкою.

Одну кімнату у варшевицькому палацику він відвів під музей сімейних реліквій. Найціннішим експонатом була скринька із двома нашийними хустками та закривавленим бинтом, які польський охоронець передав його матері після страти Артура на Волі. Окрім листів та пам’яток із цінним, вирізаним зі слонової кістки портретом Артура Завіші Чорного з часів його навчання, тут було виставлено два мундири Альфреда — уланський з рогатівкою та форму бельгійського кірасира (без нагрудного знаку), а також колекцію холодної та вогнепальної зброї. Серед неї були бельгійські карабіни, які Альфред постачав на окуповану росіянами територію під час січневого повстання. На стіні бібліотеки красувалося гарно оздоблене сідло російського офіцера-черкеса, який воював у лавах повстанців. Бібліотека славилася картами та дорогоцінною колекцію книг, яку зібрав Альфред. На стінах висіли виконані у XVIII столітті портрети Завішів Чорних та їхніх родичів Глембоцьких.

Після смерті Альфреда у 1878 році його поховали на кладовищі у Хелмжі, а у Варшевицях стала господарювати його донька Владислава, після заміжжя Гулевичова. У 1913 році жінка встановила в передній частині палацу центральне опалення. Також вона запросила до палацу відомого на той час історика та публіциста Александра Краусгара. Той частково використав документи з родинного архіву в книзі «Партизантська діяльність Артура Завіші Чорного» (Partyzantka Artura Zawiszy Czarnego) (видавництво «Miscellanea Historyczne», том 1), виданій у Варшаві 1915 року.

Після здобуття Польщею незалежності 280 га маєтку згідно з законом про аграрну реформу 1925 року було передано під розпарцелювання, а щодо решти 200 га порушено справу про банкрутство. До 1939 року спадкоємцям вдалося розрахуватися з боргами. Станом на початок Другої світової війни маєток Завіші Чорного складався із 180 га сільськогосподарських угідь, 3,5 га забудованих територій, 2,8 га водойм, 3 га садів і 0,8 га придворного парку.

Його останнім управителем і одночасно спадкоємцем був Єжи Скаржинський, онук Владислави Гулевичової та прямий правнук Альфреда. Мобілізований як офіцер запасу наприкінці серпня 1939 року, він брав участь у боях на річці Бзурі та під Кутном. Потрапивши в полон до німців, провів шість років в офлагу у Вольденберзі.

Викреслений з історії

Багато років тому я знайшов у Торуні сивочолого Єжи Скаржинського. Він розповів мені про долю варшевицького палацу та його колекцій. Уже в перший тиждень вересня 1939 року німці привезли з Берліна до Варшевиць експерта-історика. У кімнаті-музеї Завішів він провів жорсткий відбір експонатів.

Найцінніші вивіз вантажівкою до берлінського музею, а решту пам’яток наказав слугам викинути вилами у двір і спалити. Було втрачено портрети Глембоцьких XVIII ст., бібліотеку та інші цінні документи й експонати. Садівнику Овсяну вдалося крадькома сховати кілька фотографій, а також фотокопії наказів про підвищення і нагород Альфреда часів листопадового повстання та з періоду служби в армії Королівства Бельгія (сьогодні вони перебувають у власності родини Скаржинських). Безповоротно знищуючи родинний архів і бібліотеку, німці помстилися за те, що упродовж кількох десятків років на цьому місці існував оазис польського життя, який був створений під час прусської окупації Альфредом Завішою Чорним.

У вересні 1939 року німці призначили розпорядником палацу громадянина Польщі з Хелмжі на прізвище Тренкель. Він виселив з палацу у садибу Завішівка його власницю, Владиславу Гулевичову разом з донькою, але дозволив харчуватися у палацовій кухні. Владислава Гулевичова померла в 1942 році. Незабаром після її похорону німецька влада у земельній книзі переписала право власності на весь маєток Завіші Чорного на Третій Рейх. Цей запис я знайшов у нотаріальній конторі міста Торунь.

У 1943 році палацик у Варшевицях було перетворено на школу-інтернат для жіночої парамілітарної служби (Arbeitsdienst). Адміністрація закладу та німкені-учениці дбали про інтер’єр, у якому збереглися меблі та устатковання довоєнного періоду. Управитель Тренкель, тікаючи від Червоної армії в лютому 1945 року, повантажив на кілька возів столове начиння і постільну білизну, покинувши напризволяще решту предметів побуту та меблів. Утікаючи, він залишив свої вози біля Піли і на двох велосипедах разом із дружиною та дитиною, ймовірно, дістався Рейху. Може, його нащадки досі живуть у Німеччині?

Перед тим, як до покинутого варшевицького палацу увійшли червоноармійці, місцеві жителі повиносили з нього все, що було можна. Решту вояки спалили на вогнищах, розпалених посеред їдальні та в зимовому саду, який багато років тому власноруч облаштував Завіша Чорний. Слідом за солдатами з червоними зірками на касках прийшли комуністичні управителі, які ставилися до палацу та маєтку як до колишнього німецького майна.

Я роздобув майнову земельну книгу. 13 вересня 1946 року був зроблений запис про те, що майно колишнього Третього Рейху перейшло до Польської державної казни.

Що перейшло? Голі стіни і підлоги з вищербленим та обпаленим паркетом і мозаїкою. У 1947 році майно – землю та будівлі – придбав у власність виробничий кооператив, який місцева преса рекламувала як зразок для наслідування. Одним із перших рішень керівництва було вирубати сад, потім придворний парк, а далі засипати обидва ставки. Зруйнований палацик не був потрібен керівництву. Хтось згадав, що в цьому будинку німці організували хорошу школу для дівчат. У 1950 році стіни палацу були передані Торунському управлінню освіти, щоб те використало його у якості школи.

Після ремонту (підлогу виклали необробленими дошками, деякі стіни пробили, а в інших замурували отвори, добудовано також нові стіни, зимовий сад перетворили на Фермерський клуб тощо) палац перетворився на будинок з класними кімнатами та одинадцятьма службовими квартирами. У 1990 році, коли я вперше поїхав до Варшевиць разом з паном Єжи Скаржиньським, шість службових кімнат займали вчителі, а п’ять – сім’ї, які підселив голова громади. 80-річний пан Єжи просив зберегти його інкогніто. У нього була на це причина. У 70-х роках тодішній керівник школи не впустив до будівлі співвласника Варшевиць Міхала Скаржинського. Він загородив собою вхід, посилаючись на постанову, яка забороняла колишнім власникам відвідувати маєтки, розпарцельовані згідно з декретом про аграрну реформу, прийняту в жовтні 1944 року.

Подібна ситуація не могла повторитися в ІІІ Речі Посполитій. Будучи запрошеними одним із господарів до його додому, ми помітили в кімнаті стильний сервант і столик. Пан Єжи їх одразу впізнав, але не промовив жодного слова. Ми переглянулись непомітно для сторонніх. Дружина господаря нічого не зауважила. У той час вона показувала скульптуру в саду і пояснювала нам, що сини дістали її зі ставка, який збиралися засипали, і розмалювали її.

«Вони дуже добре вчинили», – усміхнувся правнук Альфреда.

Молодий директор школи запевнив нас, що зробить усе, щоб відновити пам’ять про Завішу Чорного, зробить його патроном школи, організує куточок із пам’ятними предметами тощо. Рівно через рік нас із паном Скаржинськими запросили на церемонію присвоєння школі імені Завіші Чорного. Перед цим я надіслав директору кілька архівних фотографій і факсимільні копії документів з королівського архіву в Брюсселі.

Багато років по тому я пам’ятаю, яким теплим був прийом в останньому помісті родини Завішів Чорних. Нас посадили на почесних місцях у колишній їдальні, яку спочатку переобладнали під спортзал, а згодом – в актову залу. Група учнів показала виставу в історичних костюмах про Завішу Чорного... з Гарбова, списького старосту, учасника Грюнвальдської битви, який був легендарним втіленням лицарських чеснот і символом праведності.

Я шепнув онуку Альфреда Завіші Чорного, який сидів поруч, що виходжу на знак протесту. Він притримав мене за руку і попросив залишитися. Після вистави школі було урочисто присвоєно ім’я Завіші Чорного... з Гарбова. Тодішнє воєводське управління освіти не відреагувало, не прокоментувало цього питання і Міністерство освіти. Так все і залишилося.

Ми поверталися з Варшевиць до Торуня пригнічені, зі змішаними почуттями. Той Завіша покинув світ бездітним, у нього був інший герб. Керівнику, вчителям, батькам і дітям не було байдуже, який Завіша стане патроном варшевицької школи. Вони знали лише одного – того, що з битви на полях Грюнвальду.

А Альфред, власник Варшевиць? 45 років його називали експлуататором і гнобителем селян. І він господарював у колишньому німецькому маєтку. Так комуністична пропаганда руйнувала імідж поляка-патріота, який активно долучався до допомоги учасникам січневого повстання.

Після того, як на виборах у ІІІ Речі Посполитій перемогли посткомуністи, Скаржинські втратили надію повернути собі хоч щось із маєтку. За часів їх правління не було жодної реприватизації майна чи компенсації за нього. Колишні «експлуататори» ні на що не мали права, а школа – із цим погодилися всі, включно з сім’єю Скаржинських – мусить залишитися в колишньому палаці, бо іншого приміщення, придатного для навчання дітей, у селі Варшевиці не було. Пишучи це, я зазирнув в Інтернет. На сайті школи у Варшевицях опубліковано гімн, написаний спеціально для учнів, батьків і вчителів – Балада про Завішу Чорного. З Гарбова. Пам’яткою про Альфреда в палаці є меморіальна таблиця, яку урочисто відкрив його онук Скаржинський.

Міністерства освіти, а потім освіти й культури після закінчення Другої світової війни не були зацікавлені у тому, щоб розшукувати пам’ятні речі Завіші Чорного, які у вересні 1939 року були вивезені до музею Берліна. Так мало залишилося від спадщини, розграбованої націонал-соціалістами Третього Рейху разом із реальними соціалістами (так самі себе називали комуністи) з Польської Народної Республіки.

Лише у 2021 році маршалок воєводства оголосив, що у палаці у Варшевицях облаштують музей родини Завішів Чорних. На ремонт будівлі було виділено 4 300 000 злотих. Потрібно було чекати стільки років, щоб нарешті дочекатися.

– Мацєй Кледзік

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Марія Шевчук