Їм вдалося зробити хоч якісь відкриття і написали публікації, якими наука користується донині? Чи вони просто приїхали туди з абвером і СС, та пограбували музеї інших країн від того, що «мало безсумнівну арійську ідентичність», знищивши інші пам'ятки?
Від цього запитанням кожен археолог тікає, як чорт від свяченої води. Бо ситуація виглядає досить неоднозначно. Одне лише Аненербе проводило розкопки у 18 об'єктах у різних місцях по всьому світу. Це була велика дослідницька програма.
Конкретні приклади цих дій і людей? Нехай першим буде вже згаданий Ганс Райнхерт. Він є учнем Коссіни та став його наступником на добре відомій кафедрі археології в Берлінському університеті. Належав до НСРПН, був прихильником Розенберга, а не Гіммлера, тому працював у KfDK. Займався – і то на високому рівні – середньовічною германською культурою. Після війни його вигнали з академічних кіл, йому не дозволили нічого викладати. Але, як не дивно, він залишився директором найстарішого й дуже престижного, хоч і невеликого, археологічного музею просто неба у Німеччині: музею Пфальбаутен на Боденському озері на кордоні між Німеччиною, Австрією та Швейцарією, з його знаменитими будинками на палях і розкопками, що датуються 4 000-3 000 роками до нашої ери. Крім того, він заснував Німецьке товариство підводної археології в 1950-х роках і був відомий як палінолог, тобто фахівець з пилків рослин. Помер у 1990 році.
Мабуть, не тільки він...
Другий приклад – це людина, яка всім серцем була віддана Аненербе – Герберт Янкух. Він теж жив до 1990 року та був литовсько-мазурського походження. Янкух найбільш відомий як керівник археологічних досліджень, організованих Аненербе з 1938 року на розкопках в Хедебю, колишньому Хайтхабу, у Шлезвіг-Гольштейні. На той час це був один з найбільших археологічних проєктів у світі. Хедебю – це велике поселення вікінгів, найстаріше зафіксоване данське місто, яке сьогодні є об'єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. На знак визнання його досліджень у 1940 році Янкуч очолив відділ археології в Аненербе. Він також проводив археологічні розкопки в Криму, Мангупі, який вважається столицею так званих чорноморських готів. Він опинився там, слідуючи за 5-ю танковою дивізією СС «Вікінг» (варто нагадати, що вона складалася з данських, голландських, норвезьких та інших добровольців); до речі, пізніше він був офіцером розвідки цієї дивізії. Після війни був заарештований союзниками, ув'язнений з 1945 по 1948 рік саме за ці «заслуги» перед СС, після чого був звільнений, але з забороною викладати в університетах. Втім, це право йому повернули в 1956 році, і він завершив свою академічну кар'єру професором до- і протоісторії в Геттінгенському університеті.
Також можна згадати Александра Лангсдорфа, куратора Берлінського музею давньої історії, а також штандартенфюрера (полковника) СС, відповідального, серед іншого, за вивезення пам'яток з Флоренції до Німеччини тощо.
Як тоді нам, археологам, ставитися до досліджень і відкриттів, часто об'єктивно дуже цінних, зроблених цими людьми? Не кажучи вже про те, що KfDK мав журнал «Deutsche Erbe», а Гіммлер видавав доволі відомий «Germanien». У них виходили друком публікації з цих досліджень, наукові, хоча й в перемішку з набагато популярнішими псевдонауковими. Що нам тепер з цим робити? Цитувати їх сьогодні чи ні?
Ідеологія пангерманізму була широко прийнята не лише самими «етнічними німцями» (що б це не означало), але й, наприклад, у скандинавських країнах та Нідерландах. Так, у Нідерландах, зокрема, було багато й досить хороших вчених, які відстоювали ідею великого прото- або прагерманського впливу на всі цивілізації світу. Таким археологом був, наприклад, Йоган Крістіан Бьомерс на прізвисько Ассієн (1912-1988), який навчався в Амстердамі, а докторський ступінь здобув у Грьонінгені. Він проводив дослідження на замовлення Аненербе, зокрема, в Дольні Вестоніце, відомій палеолітичній стоянці в Чеській Республіці після її анексії Німеччиною. Де він доводив сліди германської культури вже у верхньому палеоліті!
Тобто, ці люди все ще довбали каміння, але вже розмовляли німецькою мовою. Й на динозаврах вони їздили, як і наші предки, якщо вірити турболехітам.
Кепкуємо, проте й після війни з ним нічого особливого не сталося – як працював академічним науковцем, так ним і залишився. Більше того, він також проводив дослідження на замовлення Аненербе на городищі Солоне в Україні разом з іншим голландським археологом Франсом Буршем. Однак у біографії Бурша не знайдемо ані слова про те, що він був пов'язаний з Аненербе. Стерто. Він став визнаним науковцем, і ніхто й поганого слова не посміє йому сказати. Крім того, у героя початку цієї історії, Едмунда Кісса, після війни теж все було добре. Він дожив до 1960 року, отримуючи досить щедрі гонорари за свої книги. В яких він щедро дякував Артуру Поснанському за всебічну допомогу в їх створенні.
– Розмовляла Магдалена Кавалец-Сеґонд
TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори
– Переклав Юрій Ткачук