ТИЖНЕВИК TVP: Чому вас цікавлять теми, не пов'язані безпосередньо з південноамериканською археологією, якій ви присвятили свою кар’єру? Де нацистська Німеччина та її злочинна псевдонаукова організація Аненербе, а де археоастрономія, про яку ми колись говорили?

МАРІУШ ЗЮЛКОВСЬКИЙ: Гадаю варто одразу розвіяти цей загадковий термін: йдеться про «Studiengesellschaft für Geistesurgeschichte Deutsches Ahnenerbe e.V.», що у довільному перекладі звучить «Товариство з вивчення давньої германської історії та спадку предків». Ця організація була засноване 1 липня 1935 року з ініціативи Генріха Гіммлера й згодом увійшло до складу СС як дослідницька та пропагандистська установа. Що стосується моїх наукових зацікавлень, то я, звичайно, не хочу ставати на заваді колегам, які добре обізнаних з історією німецької археології, в тому числі й з цим ганебним її розділом. З іншого боку, під час своїх досліджень у Південній Америці я двічі натрапляв на сліди специфічної діяльності німецьких археологів, що здійснювалася з кінця 1920-х і до 1930-х років під егідою, серед іншого, саме товариства Аненербе. Насамперед це розкопи Тіауанако в Болівії, де я протягом кількох сезонів проводив археологічну експедицію разом з італійськими колегами. Тіауанако – це місце, де знаходяться Ворота Сонця у знаменитому монументальному мегалітичному комплексі Пума-Пунку? Здається, їх відкрив поляк.

Не поляк, проте є певний зв'язок з людиною, яку болівійці вважають поляком – Артуром Поснанським. Він був цісарсько-королівським інженером і морським офіцером (мабуть), а народився у Відні в родині з польсько-єврейським корінням. Його батьки були євреями, обоє, за винятком того, що його батько Ісаак Поснанський походив з села Вітково біля Познані. Формально, отже, Артур Поснанський не мав ніякого відношення до Польщі, хоча є інформація, що польську мову він знав. Неймовірно захоплива постать, я називаю його «барон Мюнхгаузен» археології Америки.

Але розкладімо все по місцях: Тіауанако розташоване неподалік озера Тітікака, на висоті понад 3800 метрів над рівнем моря, у високогірному степу. Це величезна кам'яна споруда зі знаменитими Воротами Сонця, ідеально обробленими каменями, але зі слідами руйнувань. Індіанці вважали, що саме тут почалася епоха, в якій ми живемо, бо саме там, за переказами, бог Віракоча створив сьогоднішнє людство. З усних переказів, записаних іспанцями, відомо, що це місце існувало ще до інків. Але наскільки давнє? Дискусії на цю тему почалися ще в XIX столітті, їх провадили й самі болівійці, приписуючи цьому місцю на початку XX століття настільки давній родовід, що він нібито поклав початок усім культурам Нового Світу.

З метою пошуків надзвичайно віддалених коренів Тіауанако з'являється вищезгаданий Артур Поснанський. Енергійна людина з неабияким щастям до великих грошей, частину яких він витратив на дослідження Тіауанако, в яке закохався у 1903 році, коли побачив археологічні розкопки французьких науковців. Він дійшов висновку, що Тіауанако було зруйноване геологічною катастрофою (землетрусом у поєднанні з чимось іншим), бо саме так пояснював уламки кам’яних брил довкола. Сьогодні нам добре відомо, що цією катастрофою було багатовікове пограбування і видобування будівельного матеріалу. Половина старого Ла-Паса побудована з нього, з них тесали жорна для млинів тощо.

Як він датував Тіауанако?

Дотримуючись вищезгаданих болівійських теорій, він дійшов висновку, що це був кінець верхнього палеоліту, тобто між 17 000 і 10 000 роками до нашої ери. Саме це він доводить у своїй фундаментальній праці «Tiahuanacu, la cuna del hombre americano», що в перекладі «Тіауанако, колиска американської людини». Поснанський почав пропагувати ці ідеї, зокрема в Німеччині, ще до 1914 року, і що цікаво, він мав чудові контакти з німцями навіть за часів нацизму. Чому його так високо цінували? І це при тому, що він не погоджувався з поглядами видатного німецького археолога Макса Уле, який стверджував, що було слушним, що Тіауанако засновано максимум за кілька сотень років до інків, і, напевно, він не раз хапався за голову, коли читав теорії Поснованського?

І тут з'являється третій, а саме Едмунд Кісс, німецький архітектор, археолог-самоучка та автор романів, які ми сьогодні назвали б фентезі. Завдяки високій літературній премії, яку той виграв у 1928 році, він поїхав до Болівії на запрошення Поснанського, з яким познайомився за рік до того. Він тепло подружився з ним і прийняв його теорію, але пішов ще далі. З 17 000 років він перетворив їх на мільйон років – адже це узгоджувалося з теорією Ганса Гербігера. Після повернення до Німеччини він використав інформацію про Тіауанако, серед іншого, для написання низки статей, в яких доводив присутність прагерманців в Андах. А паралельно він написав фентезійну трилогію про Атлантиду, мешканці якої, очевидно, також мали дійти до Анд. Підсумком його псевдонаукових теорій стала праця, опублікована в 1937 році під назвою «Das Sonnentor von Tihuanaku und Hörbiger Welteislehre», або «Сонячні ворота Тіауанако і теорія Гербігера про світовий льодовиковий період». Ця книга досі видається багатьма мовами світу. У ній, наприклад, описується «розшифрований» календар з Воріт Сонця мільйон років тому та інші подібні сенсації.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Коли читаєш щось подібне, це, як кажуть у народі, «волосся стає дибки».

Але він знайшов прихильників, зокрема Генріха Гіммлера, який був у захваті від книги і подарував спеціально переплетений примірник Адольфу Гітлеру на Різдво. Потім Гіммлер взяв Кісса на роботу в Аненербе і доручив йому, серед іншого, організувати велику експедицію до Тіауанако в 1939 р. Це мала бути найбільша експедиція Аненербе в історії: 21 науковець, літак для аерофотозйомки (sic!), зарплатний фонд, вчетверо більший за все, що Німеччина витратила на знамениту експедицію до Тибету в 1938-1939 роках. Однак почалася Друга світова війна і цьому не судилося здійснитися. Проте, «спадщина» Кісса залишається живою донині, й не лише у вигляді послідовних перевидань його книги про Тіауанако. У мене є підозра, яка межує з упевненістю, що креслення реконструкції будівель Тіауанако, зроблені Кіссом (адже він був за фахом архітектор), вплинули на відбудову деяких храмів, що проводяться з початку 1960-х років болівійськими археологами.

Мій другий контакт з діяльністю Аненербе відбувся на іншому кінці світу – на польському Помор'ї. Я працюю на місці розкопок, яке стало предметом сумнозвісної суперечки між польськими та німецькими археологами у 1920-1930-х роках. З німецького боку в основному між Густавом Коссиною та Вольфгангом Ла Бауме, а з польського – Юзефом Костшевським та Яцеком Делектою. Питання стосувалося культурної приналежності ранньосередньовічного кладовища Унірадзе в гміні Стенжиця: германської чи слов'янської? Після німецького вторгнення у 1939 році до цієї суперечки долучилося також Аненербе. Цілком ймовірно, що працівники саме цього товариства конфіскували і вивезли в невідомому напрямку всю документацію польських археологів – і їх слід зник.

Ця суперечка між Костшевським і Коссіною показує, що в нашій частині світу археологія належить не до суспільних, а до історичних наук. А Кліо, муза історії, любить шити собі вбрання з національних прапорів. Тож «нацистська археологія» – це якась суто німецька псевдонаукова аберація (і злочин) чи також приклад доволі поширеного явища націоналістичної археології? Можливо, не настільки екстремістського, щоб бути засудженим і повішеним у Нюрнберзі, але все ж таки націоналістичного.

У цьому немає нічого унікального. За винятком того, що Аненербе Генріха Гіммлера та інша конкуруюча німецька організація часів Третього Рейху – KfDK (скорочено від нім. Kampfbund für Deutsche Kultur, або Ліга боротьби за німецьку культуру) Альфреда Розенберга, вчиняли справжні злочини. І, попри численні професорські та докторські звання, вони не були членами клубу «милих хлопців в окулярах». Особливо так званий «відділ антропології» Аненербе, причетний до злочинних експериментів над в'язнями концтаборів. Тут, як відступ: Аненербе і KfDK конкурували між собою не ідеологічно, а за сфери впливу в нацистській Німеччині. Члени Аненербе постали перед Нюрнберзьким трибуналом за причетність до воєнних злочинів Третього Рейху та були засуджені, а одного з них, генерального секретаря Вольфрама Зіверса, навіть засуджено до смертної кари. Подібна доля спіткала і засновника KfDK Альферда Розенберга. До складу Аненербе входили, зокрема, відомі археологи, лінгвісти, релігієзнавці, антропологи та інші фахівці, а його адміністративним керівником, який підпорядковувався лише Гіммлеру, був відомий індолог і знавець Вед проф. Вальтер Вюст. Ректор Мюнхенського університету, а також офіцер СС.

Ну, так, це була свого роду «академія наук СС».

Все було дещо складніше. Втім, всі ці ідеї по своїй суті не є і не були чимось винятковим. Що стосується історичних прикладів того, як це починалося та розвивалося в Європі, то варто повернутися до суперечки між шведами та данцями про походження готики. У своєму суперництві в XVI-XVII століттях обидві країни почали використовувати «силу античності», тобто вплутувати тогочасні знання про минуле в ситуативних ідеологічних і політичних цілях. Питання полягало в тому, кому приписувати великі мегалітичні споруди та стели з рунічними інскрипціями. У той час їх всіх об'єднували разом, тобто неолітичні споруди, такі як Стоунхендж, кам'яні кола з римського періоду та стели з написами, серед іншого, вікінгів з доби середньовіччя.

Цю дискусію розпочав швед Олаус Магнус, який, до речі, деякий час працював у Гданську, опублікувавши у 1555 році у Римі працю латинською мовою під назвою «Historia Gentibus Septimentalis», в якій, серед іншого, йшлося про гігантські кам'яні споруди, що викликають благоговіння. За його словами, їх створили готи. Що одразу ж викликало питання: чиїми предками були готи? Під час воєн між данцями та шведами в першій половині XVII століття король Данії Крістіан IV замовив Оле Ворму, своєму особистому лікарю та водночас видатному знавцю старожитностей, працю, яка й до сьогодні не втратила своєї актуальності: «Danicorum Monumentari Libri Sex», опубліковану в Копенгагені в 1643 році. У шести чудово ілюстрованих томах він доводив, що данці є нащадками готів. А тому – і тут ми підходимо до питання, яке пізніше постане у XX столітті – якщо десь є мегалітичні об'єкти, то вони є доказом того, що ця територія належала готам. Отже, тепер вона належить Данії, яка має на ці землі священне право. Це саме той тип небезпечної, а не просто хибної аргументації, який 300 років потому використовували нацисти.

Шведська сторона не забарилася з відповіддю. Через 30 років Олаус Рудбек з Упсальського університету, також лікар, фахівець з лімфатичної системи, почав видання праці під назвою «Atlantica». У чотирьох томах він, своєю чергою, стверджував, що джерелом усієї європейської цивілізації була Швеція, а точніше, територія навколо Уппсали, де, на його думку, знаходилися залишки Атлантиди, описаної Платоном. Оскільки всі європейські культури, включаючи грецьку та римську, зародилися на Атлантиді, а тому – у Швеції. О диво.

Є й інші приклади, не настільки розрекламовані й не настільки небезпечні. Під час наполеонівських війн, наприклад, мегаліти знову стали предметом суперечки – цього разу між Францією та Британією. Тогочасні французькі дослідники старожитності стверджували, що французькі мегаліти давніші, а отже, саме вторгнення предків французів на острови принесло туди цивілізацію. У той час як фахівці з Туманного Альбіону висловлювали абсолютно протилежну думку з цього приводу. Сьогодні ми можемо ставитися до цього з посмішкою на устах, але тоді справа була серйозною та відбувалася під час кровопролитної війни.

Цього разу герцог Веллінгтон разом з лордом Нельсоном вирішили суперечку на користь Британії, перемігши Францію у війні й зробивши Британію ще більш...

Ключовим моментом у всьому цьому є те, що також повертає нас до діяльності Аненербе – це лінгвістична теорія, яка пізніше також була пов'язана з археологією. Вона стосується походження індоєвропейської мовної сім'ї, яку в німецькомовній літературі – ймовірно, це було не випадково – також називають індогерманськими мовами.

Теза про зв'язок між давніми європейськими мовами, грецькою та латиною, й санскритом неодноразово з'являлася в дискусіях європейських ерудитів, проте була сформульована лише у другій половині XVIII століття дещо випадково британським суддею в Індії Вільямом Джонсом. Маючи всебічну класичну освіту та, ймовірно, знудившись від своєї адміністративної роботи, він зайнявся лінгвістикою. Джонсом дійшов висновку, що оскільки такі географічно віддалені одна від одної мови, як санскрит і грецька чи латинська, пов'язані між собою надзвичайною схожістю граматики, то вони, мабуть, мають спільний корінь. Де ж тоді мала знаходитися колиска цієї первісної мови, пізніше названої «праіндоєвропейською», з якої виникли всі нині наявні мови? І, відповідно, яка культура чи культури розмовляли нею та зуміли поширити на таку величезну територію земної кулі?

З ХІХ століття і дотепер точаться запеклі дискусії на цю тему, але в якийсь момент на науковій агорі з'явилася германська мова. Звичайно, германські мови належать до індоєвропейських, але в XIX столітті німці – прихильники теорії автохтонного походження германської культури – вирішили привласнити собі коріння цілого. На тлі «Германії» Тацита, обов’язкової для прочитання в шкільних підручниках, майже Біблії для кіл тодішньої німецької інтелігенції, почала висуватися ідея про те, що первісні індоєвропейці були предками німців. І це стало переломним моментом – далі все пішло-поїхало.

Тому я мушу запитати про німецьку археологію до приходу Гітлера до влади, бо, як розумію, саме там лежить корінь пізнішої шовіністичної псевдонауки.

Правильно. Звалювати все на «виконання наказів» між 1933 і 1945 роками, можливо, досить зручно, але було б неправильним. Археологія з різко етнічним, націоналістичним і расовим забарвленням починає розвиватися в Німеччині ще наприкінці XIX століття. Окрім теми лінгвістичних досліджень та, серед інших, досліджень Вед, поширюється віра в унікальність «великих досягнень германської раси». Так, у германській міфології, яку порівнювали з Ведами, шукали докази існування великої цивілізації «раси панів», що існувала «багато століть тому», але була знищена – хоча матеріальні сліди її можна ще знайти, а це потребує археологічних досліджень. Все це поєднувалося з різними концепціями езотеричного характеру, відтворенням «германської релігії» тощо. Я не буду зараз вдаватися в усе це детально, але можу порекомендувати два чудових дослідження на цю тему, опублікованих польською мовою: книги Еріка Курландера, професора Єльського університету, «Демони Гітлера. Про езотеричні основи Третього Рейху», видана видавництвом «PIW» у 2019 році, та американської археологині Хізер Летчман «План раси панів», яка спеціально присвячена Аненербе.

Таким чином, як бачимо, наші сусіди, окрім прагматичності, впорядкованості, раціональності, мають у собі ще й іншу нитку, яка становить культурну ідентичність – а саме, езотеричне бачення власного минулого та власне виняткове призначення.

Саме тому «турбогерманізм» завжди мав успіх.

Можливо, я перебільшую, але в тому, що сталося далі в археології, на мою думку, слід відзначити та виділити як ключову роль двох абсолютно різних постатей.

Першим з них був шанований німецький археолог, вищезгаданий Густаф Коссіна. Він був мазуром за походженням, тож навряд чи етнічним германцем, але повністю згерманізованим. Досліджуючи коріння германської культури, він розробив тезу про те, що там, де є сукупність культурних цінностей або предметів з часів, що передують письмовим джерелам, її слід віднести до певного етносу. Це було названо «kulturkreise», або культурним колом. Не є безпідставною думка, якщо ми говоримо, що певні предмети свідчать про присутність певної людської групи на певних територіях у певний час. Проблема виникає тоді, коли ми перетворюємо це на ідеологічну догму. Коссіна не дожив до створення Аненербе, бо помер у 1931 році. Однак він залишив продовжувача своєї справи, власного учня Ганса Райнерта.

Після Коссіни другим інтелектуальним «spiritus movens» Аненербе – й особисто Генріха Гіммлера та навіть Адольфа Гітлера – був не який-небудь вчений, а австрійський інженер Ганс Гербігер, згаданий на початку при описі діяльності Кісса в Болівії. Його навіть можна було б вважати уважним професіоналом: він брав участь у будівництві будапештського метро, винайшов клапан, який досі має його ім'я тощо. Однак в один момент свого життя він мав видіння-сновидіння, в якому «йому відкрилося створення світу». Свою теорію він виклав у праці «Льодовикова космогонія Гербігера», опублікованій у 1913 році разом з астрономом-аматором Філіппом Фаутом, який пізніше став соратником Аненербе.

Згідно з цією теорією, весь Всесвіт і його розвиток є результатом боротьби двох стихій: вогню і льоду. І Земля за свою історію мала чотири супутники, адже вона притягувала своєю гравітацією різні астероїди, які потім ставали її супутниками. Кожен з них свого часу під дією гравітації падав на Землю, спричиняючи гігантський катаклізм, в якому гинули (sic!) наступні людські цивілізації. Третій катаклізм стався близько мільйона років тому й знищив існуючі на той час високорозвинені цивілізації. Останній катаклізм, своєю чергою, стався близько 12 000 років тому, коли до Землі наблизився четвертий супутник – Місяць, яким ми його знаємо сьогодні, й одного дня він також впаде. Своєю чергою, гравітація Місяця спричинила стрімке підвищення рівня світового океану, що призвело до краху цивілізації Атлантиди. Однак не всі жителі Атлантиди загинули, частина з них знайшла притулок у різних місцях земної кулі, насамперед у високих горах. Прямими нащадками атлантів вважалися прагерманці. Аненербе прийняв цю концепцію як центральну частину своєї, як би ми сказали сьогодні, «візії та місії».

Сліди цих мешканців втраченого континенту – атлантів, представників «раси панів», які повинні були вплинути на виникнення та розвиток великих стародавніх цивілізацій, відомих нам з історії, шукали в горах, куди не дійшов «потоп», викликаний гравітацією четвертого місяця: в Гімалаях, в Андах, на Кавказі та, зрештою, невідомо чому в Скандинавії, де немає високих гір, але є руни, тому це також підходило.

Таким чином, Еріх фон Денікен і Грем Хенкок мають чудовий протопласт! Виглядає на те, що про кожну дурість сучасної епохи вже було детально розказано в минулому.

Навіть більше. «Льодовикова космогонія» ще до Першої світової війни стала ідеологією надзвичайно активного суспільного руху, порівняно з яким слава і заангажованість сьогоднішніх проповідників – скажімо так, з процесійною обережністю – альтернативних «теорій» розвитку людської цивілізації видаються дрібницею. Серед іншого організовувалися величезні демонстрації перед університетами, ставилися вимоги до конкретних науковців негайно зустрітися та подискутувати з Гербігером, від університетів вимагалося відкриття для викладання цієї псевдонаукової нісенітниці... Звідкись ми це вже знаємо!

Послідовники Гербігера не змогли впоратися з академічним середовищем, тож, оскільки знизу не вийшло, після Першої світової війни вони спробували атакувати з іншої сторони. Вони шукали політичну партію, яка б прийняла їхні переконання як свою ідеологію, та знайшли НСРПН, тобто Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини – нині більше відома як «нацистська», що вводить в оману, оскільки вона відірвана від свого німецького, культурно-соціального походження. З іншого боку, Аненербе була, так би мовити, «дитиною» НСРПН.

Оскільки, таким чином, прагерманці вважалися нащадками первісної «раси панів» – атлантів, то їм слід приписати деякі специфічні культурні ідентифікатори. Очевидно, що до них належали величні мегалітичні споруди. Отже, там, де є такі споруди, були в давнину ці атланти, а тому, відповідно до концепції «культурних кіл» Густава Коссіни – прагерманці. Тож цілком раціональна, хоча ідеологічно спотворена, теорія Коссіни була застосована до «досліджень» на підтримку псевдонаукової теорії Гербігера. Ця вибухова суміш спрацювала в Аненербе.

А за нею пішли здібні люди з лопатами, шпателями та щітками?

Не лише здібні, але й перш за все опортуністи, які добре відчували «звідки дме вітер» і де можна зробити кар'єру. Однак Гіммлер був не один, у нього був суперник – вищезгаданий ідеолог НСРПН Альфред Розенберг, який заснував KfDK у 1934 році. Кожна організація мала «своїх» археологів. Якщо оцінювати їх професійно, то з наукової точки зору KfDK був дещо серйознішим осередком, оскільки з ним співпрацювало більше академічних археологів. Гіммлер шукав переважно серед лінгвістів, хоча він також залучив кількох археологів. Ці два воєнні злочинці інтенсивно конкурували між собою з перших днів існування НСРПН, і вони щиро ненавиділи один одного.

Їм вдалося зробити хоч якісь відкриття і написали публікації, якими наука користується донині? Чи вони просто приїхали туди з абвером і СС, та пограбували музеї інших країн від того, що «мало безсумнівну арійську ідентичність», знищивши інші пам'ятки?

Від цього запитанням кожен археолог тікає, як чорт від свяченої води. Бо ситуація виглядає досить неоднозначно. Одне лише Аненербе проводило розкопки у 18 об'єктах у різних місцях по всьому світу. Це була велика дослідницька програма.

Конкретні приклади цих дій і людей? Нехай першим буде вже згаданий Ганс Райнхерт. Він є учнем Коссіни та став його наступником на добре відомій кафедрі археології в Берлінському університеті. Належав до НСРПН, був прихильником Розенберга, а не Гіммлера, тому працював у KfDK. Займався – і то на високому рівні – середньовічною германською культурою. Після війни його вигнали з академічних кіл, йому не дозволили нічого викладати. Але, як не дивно, він залишився директором найстарішого й дуже престижного, хоч і невеликого, археологічного музею просто неба у Німеччині: музею Пфальбаутен на Боденському озері на кордоні між Німеччиною, Австрією та Швейцарією, з його знаменитими будинками на палях і розкопками, що датуються 4 000-3 000 роками до нашої ери. Крім того, він заснував Німецьке товариство підводної археології в 1950-х роках і був відомий як палінолог, тобто фахівець з пилків рослин. Помер у 1990 році.

Мабуть, не тільки він...

Другий приклад – це людина, яка всім серцем була віддана Аненербе – Герберт Янкух. Він теж жив до 1990 року та був литовсько-мазурського походження. Янкух найбільш відомий як керівник археологічних досліджень, організованих Аненербе з 1938 року на розкопках в Хедебю, колишньому Хайтхабу, у Шлезвіг-Гольштейні. На той час це був один з найбільших археологічних проєктів у світі. Хедебю – це велике поселення вікінгів, найстаріше зафіксоване данське місто, яке сьогодні є об'єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. На знак визнання його досліджень у 1940 році Янкуч очолив відділ археології в Аненербе. Він також проводив археологічні розкопки в Криму, Мангупі, який вважається столицею так званих чорноморських готів. Він опинився там, слідуючи за 5-ю танковою дивізією СС «Вікінг» (варто нагадати, що вона складалася з данських, голландських, норвезьких та інших добровольців); до речі, пізніше він був офіцером розвідки цієї дивізії. Після війни був заарештований союзниками, ув'язнений з 1945 по 1948 рік саме за ці «заслуги» перед СС, після чого був звільнений, але з забороною викладати в університетах. Втім, це право йому повернули в 1956 році, і він завершив свою академічну кар'єру професором до- і протоісторії в Геттінгенському університеті.

Також можна згадати Александра Лангсдорфа, куратора Берлінського музею давньої історії, а також штандартенфюрера (полковника) СС, відповідального, серед іншого, за вивезення пам'яток з Флоренції до Німеччини тощо.

Як тоді нам, археологам, ставитися до досліджень і відкриттів, часто об'єктивно дуже цінних, зроблених цими людьми? Не кажучи вже про те, що KfDK мав журнал «Deutsche Erbe», а Гіммлер видавав доволі відомий «Germanien». У них виходили друком публікації з цих досліджень, наукові, хоча й в перемішку з набагато популярнішими псевдонауковими. Що нам тепер з цим робити? Цитувати їх сьогодні чи ні?

Ідеологія пангерманізму була широко прийнята не лише самими «етнічними німцями» (що б це не означало), але й, наприклад, у скандинавських країнах та Нідерландах. Так, у Нідерландах, зокрема, було багато й досить хороших вчених, які відстоювали ідею великого прото- або прагерманського впливу на всі цивілізації світу. Таким археологом був, наприклад, Йоган Крістіан Бьомерс на прізвисько Ассієн (1912-1988), який навчався в Амстердамі, а докторський ступінь здобув у Грьонінгені. Він проводив дослідження на замовлення Аненербе, зокрема, в Дольні Вестоніце, відомій палеолітичній стоянці в Чеській Республіці після її анексії Німеччиною. Де він доводив сліди германської культури вже у верхньому палеоліті!

Тобто, ці люди все ще довбали каміння, але вже розмовляли німецькою мовою. Й на динозаврах вони їздили, як і наші предки, якщо вірити турболехітам.

Кепкуємо, проте й після війни з ним нічого особливого не сталося – як працював академічним науковцем, так ним і залишився. Більше того, він також проводив дослідження на замовлення Аненербе на городищі Солоне в Україні разом з іншим голландським археологом Франсом Буршем. Однак у біографії Бурша не знайдемо ані слова про те, що він був пов'язаний з Аненербе. Стерто. Він став визнаним науковцем, і ніхто й поганого слова не посміє йому сказати. Крім того, у героя початку цієї історії, Едмунда Кісса, після війни теж все було добре. Він дожив до 1960 року, отримуючи досить щедрі гонорари за свої книги. В яких він щедро дякував Артуру Поснанському за всебічну допомогу в їх створенні.

– Розмовляла Магдалена Кавалец-Сеґонд

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук