Серпень 1920, Лондон, Палата громад. Лєв Камєнєв, особа номер 2 в Радянській Росії, розмовляє з британськими депутатами, викладаючи умови перемир’я з Польщею. Зокрема вимога радикального скорочення Війська Польського – з майже мільйона до 50 тисяч солдатів, поляки також мусять передати Червоній Армії усі запаси зброї. Мало того, над Віслою заборонити виробляти будь-яку зброю, а порядок охоронятиме нове формування — «народна міліція», дозброєна, звісно, більшовиками. І вишенка на торті – необмежений проїзд польськими землями транспортів з радянськими солдатами, зброєю тощо.

І хоча цей пакет заходів для перемир’я означав фактичну радянізацію Польщі, прем’єр-міністр Ллойд Джордж пропонує полякам його прийняти. На щастя, дипломатичний голос Лондона швидко заглушили відголоси битв – Варшавської та на Німані – які врятували незалежність Польщі.

Чи пам’ятав усе це Юзеф Бек, офіцер розвідки у 1920 році, коли восени 1938 аналізував німецьку «спеціальну пропозицію» Гітлера та Ріббентропа? Можливо.

Коридор через коридор

Правила сполучення через Померанію, що відокремлює Східну Пруссію від Рейху, були визначені транзитною конвенцією, підписаною у Парижі – тристоронньою угодою між Польщею, Німеччиною та Вільним містом Ґданськом у 1921 році. Згідно з нею, громадяни Німеччини, які проїжджали через територію Республіки Польща, підпорядковувалися польському законодавству і на вимогу польської влади повинні були пред’явити свої паспорти. Товари, які вони перевозили, обкладалися митом, додаймо, не малим – прибутки за цією статтею становили навіть до 15% відсотків польського бюджету.

Щодо військових питань, то конвенція передбачала, що Німеччина може перевозити солдатів і зброю через Польщу, але тільки в разі війни, причому оборонної.

Берлін розумів, що без домовлення з Варшавою не буде зв’язку, і в 1930-х німці час від часу поверталися до теми спеціальної автомагістралі через Померанію (у німецькій пропаганді – «коридор через коридор»).

У 1934 році з такою пропозицією виступив посол Ганс Адольф фон Мольтке, у наступному році розмови про автомагістраль вели німецький генеральний дорожній інспектор Фріц Тодт і польський заступник міністра зв’язку Юліан Пясецький. Про дорогу, що з’єднувала б Пруссію з Рейхом, під час свого перебування в Польщі згадував також Герман Герінг, неофіційний представник Гітлера у контактах з Варшавою.

Автомагістраль чи троянський кінь?

З часом до переговорів про автомагістраль втягнувся і сам Гітлер, який у травні та вересні 1938 р. сигналізував про необхідність рішення на цю тему послу Юзефу Ліпському. Останній, у свою чергу, доповів Беку: «Під час зустрічі він [Гітлер] запропонував концепцію магістралі, яку міністр вже знає, з’єднану з залізницею. З його слів, ширина такої смуги була би близько 30 метрів».

Жодного разу ані диктатор Третього рейху, ані інші німецькі сановники не запропонували, щоб ця дорога мала екстериторіальний характер. Лишень 24 жовтня 1938 р. про це згадав голова німецького міністерства закордонних справ Йоахім фон Ріббентроп у розмові з Ліпським.

Саме тоді німці висунули свої вимоги проти Польщі, так зване «всеосяжне рішення» («Gesamtlösung»). В обмін на згоду на включення Ґданська до складу Рейху, екстериторіальну автомагістраль та залізничну лінію або консультації щодо зовнішньої політики Рейху поляки мали отримати, зокрема, подібну сполучення з портом у Ґданську, право на вічне користування ним та гарантію недоторканності польсько-німецького кордону.

Звучить багатообіцяюче? Для Гітлера і Ріббентропом напевно, але диявол, як завжди, криється в деталях. І колишні, і сучасні критики Бека вказують на його безрозсудність – оскільки в Ґданську і так переважало німецьке населення, а містом правили нацисти, передача його Рейху просто підтвердила б факт.

Автомагістраль і залізниця? Таке рішення розглядалося в Європі багато років перед тим, а завдяки йому Польща раз і назавжди позбулася б німецьких претензій до прав на Померанію, стверджують такі журналісти-історики, як Пьотр Зихович або Рафал Зємкевич.

Проблема в тому, що Гітлер вимагав екстериторіальної магістралі, що не тільки порушило б суверенітет Польщі, але Вермахт відрізав би Польщу від Балтійського моря, як дамоклів меч. Чому? Екстериторіальність автомобільної та залізничної ліній означала, що вони будуть розташовані на території Рейху. Крім того, Німеччина могла б перевозити необмежену кількість війська, зброї та боєприпасів як у мирний час, так і під час війни (Паризька конвенція стосувалась лише війни).

На всій довжині маршруту діяло б лише німецьке законодавство, наслідки чого яскраво пояснив у конфіденційній записці Владислав Кульський, керівник юридичного-договірного відділу Міністерства закордонних справ: «компетентні [у сфері судової влади – ред.] були б німецькі суди (це має значення у зв’язку з автомобільними аваріями), німецька поліція стежила б за порядком, діяла б німецька митна система тощо».

У цій записці Кульський також навів конкретний приклад асиметрії прав, які мали б Польща та Німеччина щодо такої автомагістралі. Якби злочинець з Польщі втік на автомагістраль, він автоматично опинився б у Рейху, і Республіка Польща мала б подати заяву про екстрадицію втікача. В свою чергу, якщо б на «польській» ділянці автомагістралі опинилися втікачі з внутрішніх районів Німеччини, «їх могла б переслідувати [...] по всій трасі німецька поліція». Одним словом – ми мали б справу з німецьким анклавом на польській землі.

Тому Беку та польським дипломатам довелося враховувати сценарій, за яким Гітлер міг би перекинути відповідну кількість солдатів Вермахту на автомагістраль та залізницю. Це, у свою чергу, ізолювало б Померанію від решти Польщі, або, що ще гірше, розпочало б наступ углиб країни, щоб захопити колишні прусські землі – Куяви і Великопольщу.

Найвужча країна у світі

Імовірність такого розвитку подій зросла особливо після 15 березня 1939 р., коли Вермахт вторгся в Чехословаччину і окупував частину її території (решта земель увійшла до складу Словаччини, яка щойно проголосила незалежність).

Додамо, що лише за три місяці до цього чехи погодилися на те, щоб через їх країну пройшла екстериторіальна дорога Вроцлав-Відень. Тим не менш, Гітлер вторгся, в усякому разі, ще не встигли підписи на документах Мюнхенської конференції висохнути, він уже будував загарбні плани щодо свого сусіда. У найближчому оточенні він сказав: «це була моя перша міжнародна конференція, і можу вас запевнити, що остання». Він не зупинився на словах – 21 жовтня 1938 р. надіслав до армії таємну директиву, у якій теж йшлося про збройну окупацію Чехословаччини. Відтоді агресія вермахту була лише питанням часу.

Звісно, польська влада про це не знала, але уважного спостереження за поведінкою німців після Мюнхена було достатньо, щоб не переоцінювати довіру до Гітлера. Стосунок Рейху до Чехословаччини був постійним фестивалем брехні, приниження, а іноді навіть насильства.

Почалося з того, що німці зайняли територію далеко за Судетами – виділені їм території були поділені на чотири «смуги», а потім вони змусили чехів відмовитися від ще двох «смуг». Результат? Нові кордони Чехословаччини були схожі на вигнутий дріт, а мешканці жартували, що їхня країна є другою такою вузькою державою (після Чилі) у світі.

Але це був сміх крізь сльози — німці все більше висували свої претензії до Праги й керували нові вимоги. Однією з них була згода на вищезгадану екстериторіальну автомагістраль, від Вроцлава через Брно до Відня. Чехи сказали «так» і 30 грудня підписали відповідну угоду з Німеччиною. Більше того, вони намагалися не дратувати Берлін і підкреслювати свою лояльність до Рейху.

Недарма міністр внутрішніх справ дав вказівку районним начальникам міліції, що «не можна продавати і носити речі, що нагадують про першу республіку (масарички) [шапки, які носив колишній президент Масарик – прим. ред.]».

На жаль, навіть це не врятувало їх від окупації.

Як задовольнити апетит німців?

Повернімося ж на польське подвір’я. Посол Ліпський одразу передав Беку зміст жовтневої розмови з Ріббентропом. У глави польської дипломатії не було жодних сумнівів – угоду з Рейхом на умовах, представлених німецьким міністром, не можна було приймати. Бек окреслив це як диктат, але сподівався, що компроміс буде знайдено в ході переговорів.

У цій ситуації Міністерство закордонних справ почало аналізувати, що ж можна запропонувати німцям, які подорожували з Рейху до Східної Пруссії і навпаки. Роботи, які проводилися з листопада 1938 року, контролювало троє людей: голова Західного департаменту та заступник директора політичного департаменту Міністерства закордонних справ Юзеф Потоцький, вищезгаданий Владислав Кульський та Ян Шембек, заступник міністра закордонних справ.

Записки Кульського свідчать, що питання комунікації було досить складним, але поляки були готові на далекосяжні поступки. Про це свідчить, наприклад, записка «Транзитна автомагістраль через Померанію», яка, найімовірніше, була написана на зламі листопада і грудня 1938 року. Йдеться про так звану «особливу автомагістраль», але позбавлену екстериторіального статусу.

На думку Кульського, могла б вона бути частиною дороги Берлін-Кьоніґсберґ і мати безпосереднє сполучення з польськими дорогами (тоді німці, що проїжджали б нею, підлягали б паспортному та митному контролю), або повністю перебувати за межами нашої дорожної системи. В останньому випадку Польщі довелося б відмовитися не лише від паспортного контролю над німцями, а й від митних зборів. Автомагістраль, задумана таким чином, все одно залишалася б невід’ємною частиною Республіки Польща, регулювалася б польським законодавством, за безпеку відповідала би польська поліція тощо.

Як стверджує професор Марек Корнат, таке рішення «насправді дало б Німеччині те саме, що екстериторіальна автомагістраль, але як односторонню польську поступку, що призвела б також до відмови від надходжень від транзиту, ще можна було б якимось чином здійснити та пояснити польському суспільству».

Додамо, що дискусія про автомагістраль та залізничну колію вийшла за межі МЗС – дипломати консультувалися з цього приводу з Генеральним штабом Війська Польського та Міністерством зв’язку (грудень 1938 р.). І військові, і чиновники міністерства скептично поставилися до ідеї «особливої магістралі».

Зазначимо, що поляки були готові обговорювати автомагістраль, але за умови, що це питання буде пов’язане з долею Ґданська. Бек доручив Ліпському: «у разі, якщо Ріббентроп [зустріч із польським послом відбулася 15 грудня 1938 р. – ред. ред.] піднесе питання транзиту через Померанію, будь ласка, не займайте негативну позицію, але дайте зрозуміти, що між цим питанням і вирішенням ґданської справи існує суперечність». Міністр вважав, що Ґданськ в кінцевому підсумку має залишитися Вільним містом, але його статус буде гарантувати не Ліга Націй, а Польща та Німеччина.

Умови неприйнятні

Настав 1939 рік, і на початку січня в Берхтесгадені відбулися німецько-польські переговори на найвищому рівні. З одного боку Гітлер і Ріббентроп, з іншого Бек і Ліпскі. Поляки дізналися, що вимоги глави німецької дипломатії – це не його винахід, а що за ними стоїть сам фюрер.

А Гітлер прямо забажав, щоб Ґданськ повернувся до Рейху, він також згадав про автомагістраль через Померанію, але невиразно. Натомість він робив натяки польській делегації на антирадянський військовий союз: «кожна [польська] дивізія, яка буде задіяна проти Росії, врятує відповідну німецьку дивізію».

Юзеф Бек не розвивав теми, як і не спокусився, щоб Польща свою експансію скерувала на Радянську Україну, як це запропонував Гітлер – відкинув він натомість перспективу втілення Ґданська в кордони Третього Рейху.

Першим кроком міністра після повернення до Польщі була організація зустрічі найважливіших політиків у Королівському замку. Президент Ігнацій Мосціцький, маршал Едвард Ридз-Сьмігли, віце-прем’єр-міністр Евґеніуш Квятковський і прем’єр-міністр Феліціян Славой Складковський погодилися з Беком, що німецькі умови не можуть бути прийняті.

Чи вони мали рацію? Так, особливо після березневого поділу Чехословаччини – якщо чехи погодилися на екстериторіальну магістраль, а Гітлер все одно вторгся у їхню країну, чи не зробить те саме проти Польщі?

Після 15 березня 1939 року польське «так» не давало б жодних гарантій, що Німеччина все ж таки не почне війну проти Речі Посполитої. Від Чехословаччини Гітлер вимагав подібних речей – вхід спірної території (Судетської області) до складу Рейху та екстериторіальної дороги. Чехи виконали обидві умови, але це закінчилося окупацією. У цій ситуації Бек, Мосціцький і Ридз-Сьміґли мали повне право вважати, що німецька пропозиція була блефом, за яким ховалося бажання захопити Померанію і навіть всю територію колишнього Королівства Пруссія.

Це підтвердили біографи Бека, професори Корнат і Маріуш Волос, в інтерв’ю для Tygodnik TVP: «Хто гарантує, що автомагістраль не стане відправною точкою для нападу на Республіку Польща? […] Країна, яка йде на територіальні поступки, йде на дно свого існування. Одна поступка тягне за собою іншу. Немає кінця. Бек зрозумів це саме так».

Критики міністра також стверджують, що потрібно було затягнути справу, обдурити німців, наприклад, погодитися на автомагістраль і затягнути переговори щодо Ґданська. Це було неможливо – Гітлер і Ріббентроп не мали наміру обговорювати свої вимоги, вони лише очікували, що Варшава їх прийме.

Як заявив 24 березня заступник міністра закордонних справ Німеччини Ернст фон Вайцзекер, Польща може бути лише «ворогом або другом Німеччини [...] і вона повинна платити за нашу дружбу». Два дні після цієї заяви Ліпскі у розмові з Ріббентропом остаточно відкинув умови Третього Рейху.

А що ж з автомагістраллю Вроцлав-Брно-Відень? Першу лопату на її будівництві вбито відразу після поділу Чехословаччини у квітні, але дорогу не ввели в експлуатацію – роботи були припинені в 1942 році. Сьогодні про неї нагадують залишки «Hitlerova dálnice» («Гітлерівське шосе») – рови, насипи та віадуки, а завершену ділянку траси поблизу Брно чехи використовують як частину місцевої дороги.

– Томаш Чапля
– Переклад: Аліна Возіян

Цитати, що використані в тексті, походять із публікації: Пьотр Гурштин, «Ріббентроп-Бек. Чи був можливий пакт Польщі та Німеччини?», Марек Корнат, «Польська зовнішня політика 1938-1939. Чотири рішення Юзефа Бека», Пьотр М. Маєвський, «Нехай не думають, що ми колаборанти. Протекторат Богемії та Моравії 1939-1945 рр.», Ґжегож Санік, «Втрачена автомагістраль Гітлера – автомагістраль Вроцлав-Відень» та Марек Корнат і Маріуш Волос, «Юзеф Бек. Біографія».