– Категорично заборонено думати про самогубство. Боротьба може тривати три роки або навіть п’ять, але незалежно від того, скільки вона продовжуватиметься, ми повернемося за тобою. Поки у твоїй бригаді є хоча б один солдат, ти повинні бути його командиром. Ні в якому разі не можна покінчити з життям самогубством, – почув він від командира Хіроо Онода (яп. 小野田 寛郎), офіцера японської розвідки, відправленого зі спеціальною місією на Філіппіни.

На Тихому океані точилися запеклі бої між США та Японією. Друга світова війна поволі наближалася до кінця. Але не для Хіроо Оноди, який наказ майора Йосімі Таніґуті сприйняв настільки серйозно, що відмовився складати зброю після капітуляції Японії 2 вересня 1945 року. Насправді в цьому не було б нічого особливого, бо можна сказали, що це ще один приклад партизанської війни, яких у світі є незліченна кількість, за винятком того факту, що Онода провадив її (увага!) наступні 29 років, до 1974 р.

У суботу, 19 березня 2022 року, виповнюється 100 років від дня народження молодшого лейтенанта Хіроо Оноди. Його неймовірну історію можна назвати справжнім божевіллям. Але в жодному випадку не в Японії. У Країні висхідного сонця молодший лейтенант Онода – це герой, приклад вірності імператору та батьківщині.

Знищення інфраструктури

Нападом на Перл- Харбор на Гаваях 7 грудня 1941 року Японія оголосила війну Сполученим Штатам. Водночас японська Імператорська армія вдерлася, серед іншого, на Філіппіни, які знаходилися в американській сфері впливу. Воїнам імператора Хірохіто вдалося застати зненацька американо-філіппінську армію на чолі з генералом Дугласом Макартуром. В результаті ефективно проведеної кампанії весь архіпелаг перейшов під контроль Японії.

Така ситуація тривала близько двох років. Восени 1944 року розпочалася друга філіппінська кампанія, цього разу ознаменована американським контрнаступом, який потривав до літа 1945 року. І тут потрібно зробити паузу, адже тим часом у грудні 1944 року на маленькому острові Лубанг, що розташований біля «входу» в Манільську затоку, висадився 22-річний молодший лейтенант Хіроо Онода. Він командував бригадою, до якої (крім молодого офіцера) входили: капрал Сімада Сьоїті, а також старші рядові Кодзукі Кінсіті та Акацу Юїті.

Їх завданням було проведення диверсійної діяльності. Перш за все, руйнування інфраструктури невеликого порту та аеропорту, розташованого на острові, що мало б утруднити американцям проведення контрнаступу.

Залишитися живим

Це був п’ятий рік служби Оноди в Імператорській армії Японії. Перед тим як стати в її рядах, він спробував свої сили в торгівлі. У 1939 році 17-річний Онода вирушив до Китаю, до окупованого японцями в результаті китайсько-японської війни, що почалася в 1937 році, міста Ханькоу (сьогодні це частина міста Вухань – того самого звідки розпочалося поширення пандемії COVID-19), де розпочав працю в фірмі “Tajima Yoko”. Офісна робота, напевно, не припала Оноді до душі, адже незабаром він вирішив піти в армію. Спочатку служив у Китаї, а після повернення на батьківщину був призначений до підрозділу Футамата японської школи розвідки Накано.

Але повернімося до Філіппін. У лютому 1945 року американська армія висадилася на острові Лубанг. Вони швидко зламали опір, розбивши війська, що захищали острів. Деяким японцям вдалося втекти. Одним із небагатьох солдатів Імператорської армії Японії, які вижили й залишилися на острові, був Онода.

«Коли воєнна ситуація стала несприятливою для Японії та зникала будь-яка надія на перемогу, рядові солдати все частіше вдавалися до останнього, самогубної атаки з багнетом на ворога. Студентам підрозділу Футамати цього робити не дозволяли. Онода, якого під час його [базового – ред.] військового вишколу вчили як слід вмирати, у Футаматі довідався, що його обов’язком є жити заради поставленої місії», – написав колишній офіцер ЦРУ Стівен К. Меркадо у своїй книзі «Воїни тіней Накано: Історія елітної школи розвідки Імператорської армії Японії» (англ. «The Shadow Warriors of Nakano: A History of the Imperial Japanese Army's Elite Intelligence School»).

І додавав, що для випускника школи Накано збереження власного життя мало першочергове значення. Не дивлячись на те, що інші японці могли сприймати це як щось ганебне і вважати такого солдата зрадником чи боягузом.

Автор книги припускав, що, згідно з доктриною японської школи розвідки, якщо солдату не вдасться евакуюватися з ворожої території, то Онода повинен був скоріше здатися, ніж покінчити життя самогубством. «Його смерть для Японії нічого не варта», – писав Меркадо, додаючи, що як ув’язнений Онода міг продовжувати служити своїй батьківщині, надаючи своїм ворогам неправдиву інформацію.

Картопля та кокоси

Онода, отримавши звання лейтенанта, після того, як американці та філіппінці захопили Лубанг, й надалі продовжував виконувати отримані накази. Він не мав наміру складати зброю. Навіть коли закінчилася Друга світова війна. «Сорок японських солдатів [які знаходилися на острові Лубанг] здалися у полон прочитавши листівки про капітуляцію, розкидані американцями одразу після закінчення війни та після американсько-японських пошуків у 1946 році», – писав у своїй книзі «Повернення додому: запізніле повернення втрачених солдатів Японії» (англ. “Homecoming: The Belated Return of Japan’s Lost Soldiers”) проф. Йошікуні Іґараші, історик з Університету Вандербільта в Нешвіллі.

Бригада Оноди не вірила листівкам і закликам людей, які шукали її в філіппінських джунглях. Вважали це підступом. «Хіроо Онода, капрал Сімада Сьоїті та рядові Кодзукі Кінсіті та Акацу Юїті були переконані, що заклик [скласти зброю] є пасткою ворога, й відмовилися покинути джунглі», – писав Іґараші.

Лейтенант і його підлеглі продовжували партизанську боротьбу. Вони нападали на філіппінських солдатів і тероризували місцеве населення. Жили у саморобних хижах чи землянках. Харчувалися тим, що знайшли в джунглях: бананами, кокосами... або ж грабували селянські господарства. В тому числі крали (а потім вбивали та з'їдали) худобу.

З плином часу бригада почала руйнуватися. У 1949 році Акацу Юїті, який один рік ховався в джунглях, покинув групу, після чого склав зброю і здався філіппінській армії. У 1953 році капрал Сімада Сьоїті отримав поранення в ногу під час перестрілки з місцевими рибалками. Він вижив, але удача покинула його вже через рік, коли філіппінські солдати, що проходили на острові Лубанг навчання, натрапили на групу Оноди та смертельно ранили Сьоїті. Останній супутник Оноди загинув у 1972 році під час спроби спалити запаси рису, зібрані місцевими фермерами. Японські партизани, ймовірно, вірили, що таким чином вони знищать запаси продовольства «ворога». Диверсію помітили поліціянти, які й застрелили Кодзукі Кінсіті.

«Коли в нього вистрілили й він упав на землю, поліціанти продовжували стріляли в нього без упину. Схоже, що місцеві жителі після багатьох років розчарування та гніву (підраховано, що бригада Оноди вбила щонайменше 30 філіппінців і поранила понад 100; вона також грабувала їхні харчі – ред.), порізала його тіло за допомогою мачете, залишивши на ньому численні рани». – описав смерть Кінсіті проф. Йошікуні Іґараші.

Заклики гучномовцем

Тим часом пошуки бригади тривали. У 1952 році японці тричі висилали пошукові експедиції. Острів двічі обшукували колишні офіцери Імператорської армії Японії та один раз – японський журналіст. Безрезультатно. Пошуки активізувалися після того, як філіппінці застрелили капрала Сімада Сьоїті, але заклик вийти з джунглів не приніс жодних результатів.

У 1958 і 1959 роках організували широкомасштабну експедицію, але «після майже семи місяців пошуків, – як писав Іґараші, – пошукові групи не знайшли жодних доказів того, що Онода та Кодзукі були живі». У листопаді 1959 року в Японії їх оголосили мертвими.

Онода був шалено недовірливий і відмовлявся здатися. «Одна з японських пошукових груп» взяла з собою брата Оноди та його літнього батька, щоб поговорили з ним через гучномовець». Попри те, що він їх чув, він надалі ховався. Навчений тому, що війна може тривати десятиліттями, він припускав, що пошукові операції – це ворожі підступи», – писало видання «The Guardian» два роки тому, посилаючись на розповідь Марка Франкленда в «The Observer» від 26 травня 1974 року.

Я виконував свої обов'язки

За кілька місяців до виходу статті Франкленда стався прорив. На початку 1974 року Оноду, який вже самотужки керував партизанськими операціями, знайшов 22-річний Норіо Судзукі, хіпі, який вирішив кинути навчання і подорожувати світом. І, до речі, відшукати лейтенанта Оноду. Пізніше Судзукі скаже, що шукав: «лейтенанта Оноду, панду і Єті – у такому порядку».

Коли мандрівник вперше побачив Оноду, одягненого в зношену протягом трьох десятиліть військову форму, то лейтенант мав намір його застрелити. Але Судзукі швидко сказав: «Онода, імператор і народ Японії хвилюються за вас», тим самим полегшивши напружену ситуацію. А потім він пояснив Оноді, що війна давно закінчилася. І він намагався переконати солдата здатися. Але цей залишався впертим і недовірливим. Він стверджував, що повинен виконувати свої обов'язки, оскільки не отримав іншого наказу. «Коли війна закінчиться і мені накажуть здатися, тоді я вийду», – сказав лейтенант.

Судзукі пообіцяв, що привезе на Лубанг його командира. Він повернувся на острів із делегацією, зокрема, з братом лейтенанта та майором Йошімі Таніґучі, який наказав Оноді скласти зброю. Власне тоді (у березні 1974 року) лейтенант здався.

У Оноди була гвинтівка, патрони, гранати і навіть офіцерський меч Імператорської армії Японії. Він склав зброю, а меч урочисто вручили президенту Філіппін Фердинанду Маркосу, який помилував японського офіцера. – На запитання, що відбувалося в його голові протягом десяти тисяч днів у джунглях, він просто відповів: «Нічого, я виконував свої обов’язки», – йдеться у статті в «Tokyo Weekender».

Обурення і ненависть

Після повернення до Японії Хіроо Онода став надзвичайно популярним. Він став національним героєм. Займався громадською діяльністю, йому також надійшла пропозиція взяти участь у парламентських виборах, яку він, однак, відхилив. Крім того, він опублікував свої мемуари «Без капітуляції: моя тридцятирічна війна» (англ. “No Surrender: My Thirty-Year War”). Також присутній у поп-культурі, завдяки французькому режисеру та сценаристу Артуру Харарі, який зняв фільм «Онода – 10 000 ночей у джунглях» (2021).

Онода, попри теплий прийом в Японії, недовго затримався на батьківщині. Це була зовсім інша країна, ніж та, з якої він виїхав на війну в грудні 1944 року. Він не зміг знайти себе в «новому» японському суспільстві. Тому через рік він виїхав до Бразилії, де зайнявся розведенням худоби. Він також продовжував займатися громадською діяльністю. Пізніше, через багато років, він повернеться до Японії.

У 1996 році на запрошення місцевої влади Онода відвідав острів Лубанг. «мені важко пояснити чому, але після від'їзду з острова я не зміг подякувати вам за все, що для мене зробили», – сказав він присутнім. І пожертвував десять тисяч доларів до стипендіального фонду для місцевих дітей. Однак на такий доброзичливий прийом, як в Японії, він не міг розраховувати. Філіппінці зовсім по-іншому сприймали діяльність лейтенанта Оноди на Лубанзі. Багато з них роками ненавиділи офіцера японської розвідки. І не приховував обурення, що попри скоєні ним злочини, він був помилуваний філіппінською владою.

Хіроо Онода помер 16 січня 2014 року в Токіо. Він мав 91 рік.

– Лукаш Любанські
– Переклад Іуріі Ткачук