Є речі, які нам не подобаються, але іноді під дією обставин або через не до кінця усвідомлені страхи – ми робимо їх, хоч і з певним опором. Так було зі створенням запасів через страх перед пандемією. Я довго зволікав, казав усім, що не можна панікувати, але врешті-решт, побоюючись, що я буду єдиним із порожньою коморою, я здався і поїхав до в'єтнамського магазину за двома мішками рису. До турка зайшов за кілограмом запасного чаю. У гіпермаркеті, крім макаронів, мені все ж вдалося купити електричну кавоварку і дві великих пачки кави.

Мила в будинку завжди багато, але для повного щастя мені не вистачало дезінфекційної рідини. Здавалося, проблему вирішить купівля баняка з п'ятьма літрами якогось спиртового денатурату в ремонтно-будівельному магазині, але запах цього засобу був настільки неприємним, що у мене і досі майже повний контейнер цього розчину. І ніби цей запах був передбачуваний і відчувався й тоді, але людина в страху перед вірусом або бактеріями готова купатися в денатураті. Принаймні, так здавалося спочатку.

Оскільки я уважно стежу за міжнародною ситуацією, то з осені 2021 року очікував російського вторгнення на Україну. Я на всі сто відсотків походжу з колишніх польських територій, які були окуповані Російською імперією, і мій генетичний код негайно запускає деякі попереджувальні сигнали. Коротше кажучи, якщо росіянин говорить про мир і дружбу, то потрібно готувати провіант. Готуватися я почав рано, не звертаючи уваги на буркотунів та скептиків. Крім покупки консервів, я купив духовку для цього нещасного денатурату, і ще одну таку, щоб в ній в разі потреби можна було палити навіть шишками.

Звичайно, тоді, як почалася справжня війна, то всі ці запаси відразу ж пішли до України. У мене залишилося лише п'ять літрів денатурованого спирту, з яким я й досі не знаю, що робити.

Посилка з ДДТ

Мій батько після свого воєнного досвіду ненавидів черв'яків. Йому довелося під час німецької окупації жахливо дражнити. Він навіть стверджував, що американці виграли війну завдяки ДДТ (класичний інсектицид, який раніше називали дустом – О.У.). У його оповіданнях ці речовини були найстрашнішою зброєю проти ворогів і черв'яків. І водночас мало не найбільш чудодійною, тому що вони приносять полегшення і перемогу.

У німців не було ДДТ. Тому вони програли війну повністю.

Коли світ зіткнувся з загрозою нової війни, батько був в Америці. Кубинська криза 1962 року віщувала жахливі події. Глобальні перспективи були не зовсім райдужними, тому що всі боялися, що це може бути перша й остання ядерна війна.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Ми, сестра і я з мамою, сиділи тоді під Варшавою. Я думаю, ми навіть були тоді хворі, тому що мама не могла вийти з дому, коли всі скуповували в магазинах борошно, крупу і цукор. Отже, на випадок тієї Третьої світової війни ми залишилися без провізії.

Там, далеко від нас в Америці, батько сидів, проєктував хмарочос і боявся, що на нас нападе десант різних жуків і мікробів. Він вирішив, що в цій війні його діти не будуть страждати від черв'яків. Жодна гидота не мала права нас вкусити та заразитися заразною хворобою. Тому він купив пачку ДДТ і якомога швидше відправив її в країну, перш ніж нас розділить лінія глобального фронту. Так ми отримали цей чудовий засіб, завдяки якому у нас нібито був шанс пережити цю війну. Багато років потому, після смерті батька, на антресолі батьківської квартири я виявив глибоко захований пакунок з ДДТ. Вона пролежала там понад 40 років. Такий ящик надії на виживання в найжахливіших умовах військових страждань.

Бабуся дружини, своєю чергою, зберігала запаси продовольства в тапчані. Пізніше було виявлено, що вони лежали поруч з Азотоксом, польським еквівалентом ДДТ. Азотокс пролежав там роками, тому що в разі небезпеки такої війни засіб повинен нібито бути якомога ближче. Люди, які пережили окупаційний кошмар, боялися двох речей: голоду та комах, які поширювали хвороби.

Період Польської Народної Республіки мене теж зіпсував, але по-іншому. Я ненавиджу будь-які незаплановані купівлі.

Купи золотий перстень

Приблизно раз на рік на вулиці до мене звертається якийсь пан. Іноземець. Кожен раз він каже, що у нього проблеми з машиною, і він не знає, в який бік їхати, щоб потрапити до Словаччини. Я ввічливо відповідаю, вказуючи напрямок правильного шляху. Чоловік не знає, як мені віддячити, тому він намагається вручити мені парфуми або одеколон, або ж просто якусь коробку з чимось всередині. Я не беру участі в цій грі. Я навіть не беру нічого в руки, бо знаю, що після цього у мене виникнуть проблеми з поверненням цієї коробки. Тому що, якщо я візьму її, то згодом може з'явитися ще одна коробка і якась дуже «вигідна» ціна на неї. Тому я ввічливо дякую, вклоняюся, і спостерігаю за награним здивуванням пана, який каже, що «допоміг з щирого серця». Він ще намагається мене затримати, але в результаті він стоїть знічений та безпорадний.

У дев'яностих роках минулого століття мене дуже часто приваблювали чоловіки, які спочатку в дуже добре відпрацьований спосіб нахилялися переді мною, для того, щоб через якусь мить повідомити, що у моїх ніг знайшли надзвичайно цінну золоту обручку, перстень або, ще рідше,  каблучка з діамантом. Звичайно, поділившись новиною про цю чудову знахідку, вони пропонували мені при цьому вельми вигідні умови перепродажу. Обставини дозволяли давати їм різні відповіді, що дуже урізноманітнювало і робило гру більш привабливою. З мого боку натомість були такі заяви, як «вам дуже пощастило» і «вітаю», після слів «я не можу вас пограбувати» або ж «ви повинні піти з цим до фахівця, бо схоже це старовинна річ». Правило одне: з такою людиною не можна не тільки витягувати гаманець, але навіть й думати про те, щоб діставати з нього гроші.

Однак були і досі залишаються інші «акційні, вигідні та незаплановані покупки», від яких стає дедалі складніше відмовитися.

У тих самих дев'яностих з'явилися різні компанії, що спеціалізуються на прямих продажах. Деякі були навіть відомими західними компаніями, інші були дещо меншими. Їх популярність часто пояснюється тим, що нормальний польський ринок тоді тільки відновлювався. Люди полювали за різними продуктами, але й самі шукали різні способи працевлаштування. На продаж вийшли косметика, біо- й не «біо» миючі засоби, препарати для схуднення, електроніка, побутова техніка та ще багато чого іншого.

Подібний механізм працював і при продажу пенсійного страхування OFE та пакетів зі страхування життя. Зазвичай за цією системою чийсь друг або кузен ставав страховим агентом або комівояжером і намагався продати свій продукт у родинному та дружньому колі. І на цьому все зазвичай закінчувалося.

Це трохи нагадувало дії людей, які за часів ПНР їздили в екзотичні подорожі, а після повернення продавали усім знайомим різні сувеніри. Їх купували, аби не засмучувати знайомих, бо найчастіше привабливість цих речей була, м’яко кажучи, середньою. Від такої пропозиції зазвичай теж не відмовлялися, тому що, у майбутньому тобі самому щось може знадобитися, а твій друг сердитиметься на тебе і тобі відмовить.

З появою Інтернету цей вид продажів існує в різних формах на спеціальних торгових порталах, які сьогодні виконують роль електронних базарів. Спочатку я з недовірою ставився до таких форм покупок, вважаючи, мабуть, як і більшість, що я віддаю перевагу «органолептичній» оцінці товару. Доторкнутися, побачити справжній колір. Проте з часом, я навіть досить швидко змирився з такою формою взаємодії продавця та покупця. І часто це було найкраще рішення. Наприклад, одного разу мені знадобилася для роботи стара книга. Я замовив її в інтернеті. Це обійшлося мені дешевше, ніж ксерокопіювання. Крім того, я ще й заощадив час, пов'язаний із поїздкою до бібліотеки.

Міліціонер їде «зайцем»

А ще ми економимо на... поїздках. І не лише тільки час. Колись, у вісімдесятих роках, я їздив до Любліна, плативши безпосередньо водієві. Це був такий собі маленький автобус. Спереду сидів водій із провожатим, але я не думаю, що він мав що чи кого супроводжувати, окрім хіба папки з рахунком, бо ми, зайняли всю задню частину мікроавтобуса «Ниси». На якомусь короткому відрізку з нами як пасажир їхав навіть міліціонер, але він їхав «зайцем», бо не заплатив за проїзд, і ніхто не наважився звернути на це увагу. Їдемо ми так, і в якийсь момент повз нас проїжджає пекаес – новий, блискучий, красивий автобус. Просто супер. І супроводжуючий, побачивши його, сказав водієві: «Дивись, такі автобуси літають до Замостя».

Мені важко звикнути до транспортних додатків. Людині, яка багато їздила по Польщі дещо інакше, нелегко призвичаїтися до цієї форми, де ти заміняєш просте махання рукою на узбіччі дороги на контакт через цифровий додаток.Раніше мені подобалися служби таксі, у мене були улюблені водії, але тепер усе це в минулому. Замовити таксі стає все важче й важче. Усе частіше я чую спочатку, що воно буде через двадцять хвилин, а потім, що його може взагалі не бути, з питанням чи буду я все ще чекати? Ну, не буду.

У 1969 році у Варшаві з'явилися маршрутні таксі-мікроавтобуси. Вони стояли на певних зупинках, мали фіксований маршрут, квиток купувався у водія й треба було чекати, допоки всі місця будуть заповнені. І лише тоді можна було їхати. Якщо не було іншого варіанту, якщо доводилося стояти на стоянці таксі цілу вічність, можна було сісти в маршрутку. Пізніше Муніципальна служба таксі Варшави відмовилася від такого рішення, доволі тихо, тож ми не знаємо, чи це був успіх, чи провал.

Але подорожі, а особливо їх планування, сьогодні – це також особливе мистецтво «передбачення». Тож ми купуємо квитки заздалегідь, щоб вони мали найкращу ціну – тобто найнижчу ціну з можливих. Потім ми бронюємо житло, також дотримуючись подібної стратегії. Не все, звісно, має відповідати нашим намірам, оскільки плани змінюються під впливом різноманітних пропозицій. У самому кінці з'являються додаткові послуги та додаткові витрати, не передбачені під час здійснення попередніх акційних покупок. Вони часто зводять нанівець привабливу економію, але ми все одно відчуваємо, що принаймні в чомусь одному ми добре заощадили.

Кілька років тому, збираючись на концерт, я забронював житло за кілька місяців наперед. Квитків на концерт ще не було в продажу, а я вже мав де переночувати. А потім в останню хвилину я згадав, що у мене ще немає квитків. На щастя, тоді усе вдалося в останню мить.

– Автор Ґжеґож Сєчковський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Оксана Усатенко