Один маленький пацючок у дверях варшавського ресторану може і не зіпсував би мені настрою, але це не був милий Рататуй з улюбленого дітьми і дорослими фільму, а брудний, худий і не надто боязкий, що тільки додавало мені тривоги. Бо дика звірина, навіть міська, має боятися людину, а цей – ні. Можна лише сподіватися, що він не розносить сказ, щури розносять щось інше, це точно.

Тема на канікули, сталося це лише три тижні тому. Ми сиділи в ресторані на вулиці в центрі Варшави, за нами гуркотіли трамваї, людський рівний потік випливав з метро. І в цих умовах щур спокійно виліз із невидимого для нас отвору в кам’яному одвірку дверей, підскочив до шматка булки чи огризка, що валялися на вулиці. Потім спокійно почав це їсти, що мене здивувало.

Що може зробити офіціант?

Молода офіціантка щойно підійшла прийняти моє замовлення, і тихим голосом, щоб не налякати ні її, ні інших гостей, я звернула її увагу на чужака. Хоча не зовсім чужака, бо був поза столиками. Дівчина спочатку не повірила, але зробила пару кроків – і побігла всередину, без писку, який, мабуть, наробили би більшість дівчат її віку. За мить вона вийшла з офіціантом, теж молодим і тому, мабуть, недосвідченим у таких пригодах. Він також зробив пару кроків до щура. А той продовжував їсти. Ну що ж... він нічого не зробив, а що мав робити? Повернутися з тесаком чи молотком для відбивання м’яса?

Тож офіціант лише тупнув ногою. Не робив «сцени», мабуть, через гостей, але щуру справді було комфортно на цій вулиці, яку він, мабуть, вважав своєю, бо не поспішав сховатися в невидимій для нас норі. Непомітність входу до цієї нори та глибока обізнаність щура в топографії спонукали мене шукати відповідь на питання, що ж саме міг би зробити офіціант?

Я вже негативно висловилася про ніж тесак чи молоток для відбивання м’яса. Щуряча отрута не діє миттєво, до того ж навіщо тримати щурячу отруту в ресторані (і чи дозволено, бо це отрута, а в ресторані зберігаються продукти). У щура можна стріляти – але чим, з рогатки? І в що цілитися, адже щур швидкий, і не відомо, де вхід до нори? Так що ж робити?

Підписуйтесь на наш фейсбук У ресторані не тримають котів, бо це тільки підняло б крик з обох сторін. З одного боку, любителів котів – що ці прекрасні тварини не можуть знаходитися на нещадній службі і голодувати, а тільки голодний кіт буде полювати на мишей і щурів, якщо ж взагалі маленький міський котик не злякається щурів, до чого я ще повернуся. Ті, хто не любить котів, навпаки, кричали б, що ресторан не має права їх тримати, навіть у підвалі. Негігієнічно і все! А щури – це гігієнічно?

Так що ж робити? – повторюю запитання, яке задають в інтернеті у незліченних варіантах. Викликати служби, які відповідають за дератизацію? Але таких, в сенсі муніципальних, немає. Є тільки відповідні фірми, які працюють за приватні гроші, і вони теж не відразу прийдуть, тому що щуряча нора – не осине гніздо і не загрожує життю людини.

Навіть побіжний перегляд цієї теми в мережі показує, що проблема розростається і стосується не тільки Варшави, а всіх великих міст – хтось підрахував, що в найбільших польських агломераціях на кожного мешканця припадає по три щури. Минулого року в самому центрі столиці відбулася велика дератизація: навколо Палацу культури та так званої «Пательні» – величезної площі біля входу в метро Центр. Щодня тут проходять десятки тисяч людей, які залишають кілограми й кілометри сміття, включно з їжею – і це, ймовірно, з самого початку прирікає боротьбу зі щурами на програш.

Нас не тільки «розклюють круки та ворони» [прошу вибачення у Стефана Жеромського, але ця його фраза перша спадає на думку], чия хитрість у пошуках залишків їжі в недбало кинутих ящичках і паперових мішечках не перестає нас захоплювати, але тепер нас ще й пацюки гризтимуть. Сцена, свідком якої я була, нічого не вирішила. Сьогодні, йдучи від метро, я спеціально дивилася, що відбувається у цьому закладі харчування: споживацтво вирує і щури мають що їсти, не тільки той бідолаха, якого я бачила три тижні тому (я свідомо не назваю вулицю).

Настав час повернутися до вуличних котів

Місто не буде займатися проблемою, тому що місто зайнялося перекопуванням усіх можливих вулиць, що ведуть до Середмістя – на додаток, усіх одночасно, що є, мабуть, проблемою не лише столиці. У всякому разі, це також проблема для щурів, але вони, як стверджують різні дослідження, можуть дуже швидко передавати інформацію один одному і, звичайно, краще орієнтуються в перекопаній столиці, ніж її жителі та гості.

Жартую? Ну трошки, бо не бачу іншого виходу. Я сама живу в цьому місці і багато щурів тут бачила, хоча швидше вечорами, коли вони снували вздовж підвальних вікон. А одного разу навесні серед не дуже ще старих будинків я мусила заспокоювати маму з дітьми, розуміючи, що кажу неправду, але, думаю, що зробила правильно, що по галявині перед будинком на вулиці Казимирівській бігає не щур, а білка чи навіть морська свинка (ха-ха, а чого раптом морська свинка, яка в наших умовах не живе поза кліткою? Думаю, що ми обидві хотіли в це вірити!). Факт, що в Лазєнковському парку немає щурів, тому що... там живуть лисиці, які їм точно загрожують, а щури не дурні. Екосистема працює! Ну, а от лисиць вдома тримати не будемо...

Тож настав час повернутися до котів, які століттями служили людині та захищали її від щурів (і мишей, додамо справедливості заради, хоча в місті це трохи менш страшна тема). Котів, так би мовити, роззброїли, бо диких міських котів більше немає. Захисники тварин настільки ефективно опікувалися ними, що зачинили їх у притулках і піднімають лемент кожного разу, коли кіт десь губиться. Чи є у нього взагалі на це шанси? Нещодавно один мій знайомий, керований моральною відповідальністю, вирішив зловити бродячу кішку і погодувати її, а навіть викликати муніципалів чи інші служби (до речі, як він мені сказав, щодо щурів він би не дзвонив).

Ну і знайомий спіймав цього кота, а у ветеринара дізнався, що тварина чіпована і на чіпі напис: «Вільноживучий кіт столичного міста Варшави». Ошелешений, поставив перед будинком миску з водою та відпустив кота на волю. Тож є надія, що деякі коти ще залишились і будуть полювати на щурів. Бо коли йдеться про домашніх кішок, то тут розраховувати практично нема на кого. Одним із надзвичайно рідкісних, виняткових винятків є наша редакційна колега, яка дозволяє своєму коту бути по-справжньому вільним: вона випускає його, коли він хоче, і встає о п’ятій ранку, коли кіт на всю горлянку мявчить, що повертається. Але моя подруга переконана, що кіт живе справжнім котячим життям і ще приносить користь сусідам, бо ганяється за щурами. Скільки ще є таких власників котів?

Кіношний «приятель» у «пастці»

А тепер повернімося до нашої поблажливості до щурів, систематично формованої літературою та мистецтвом, найчастіше кіно. Я недаремно на початку згадала симпатичного Рататуя, розумного щура з французької кухні, який не тільки не дав себе вбити, але й досяг кулінарної майстерності. Я не знаю батьків молодших і старших дітей, які б не дивилися цей фільм зі своїми дітьми. Або коли самі були дітьми, а тепер батьки. Будь ласка, скажіть їм, що щурів необхідно знищувати, тому що вони шкідливі і можуть бути небезпечними.

Трохи старший за Рататуя щур Скаберс, що належав Рону Уеслі, другу Гаррі Поттера, і з’явився у другому томі, також зробив свою справу і пом’якшив серця читачів, і, перш за все, їхній інстинкт самозбереження. Але я не буду звинувачувати молоді покоління, бо й наше виховане на відповідних зразках, згадаю лише два чудові і, мабуть, уже класичні англійські романи.

По-перше, типово дівочий «Маленька принцеса» Френсіс Годжсон Бернетт, відважна героїня якої, кинута на холодне й голодне горище, приборкує там щура Мелхіседека. Вона йому розповідає, а водночас і молодим читачам, що вони стали такими ж друзями, як протягом століть ув’язнені зі щурами, прикладом чого є Бастилія. Мелхіседек, звичайно, чарівний, має дружину та дітей і так добре про них дбає.

Другий роман, «Вітер у вербах» Кеннета Ґрема 1908 р., одразу полюбився читачам. Один із головних героїв – Щур, закоханий у річку та свій човен, і, коли він замріяно розповідає про підготовку до плавання, хочеться його наслідувати.

Чи саме за цим послідувала антропоморфізація різних інших героїв дитячої уяви? Не знаю, але процес ішов безперервно й авторам наступних ідей приносив чималий прибуток, тим паче, що не було кордонів, які не можна було переходити. Якщо до цього додати різні перекручені й часто псевдоекологічні маніпуляції, в результаті яких доля собаки, кота чи навіть щура ставала набагато важливішою за долю дитини, то хвилюватися справді є за що.

Навіть мишо- та щуроловки, які сьогодні пропонує торгівля, є «гуманними»: це «живі пастки», де миша, приваблена сиром або салом, замикається в клітці та може бути випущена на галявину чи в ліс. Це вже інша справа, що поки її вивезуть на той луг, мишка випустить дух від страху чи духоти, але авторів ідеї це вже не хвилює, як і питання, навіщо її відпускати, адже ми знаємо, що вона повернеться, бо це «міська миша» і шукає вона теплий притулок на зиму. Повернувшись, вона продовжить нищити запаси і шкарпетки в шафі. Це тільки миша, а що ж говорити про пацюка...
< br> Проблема існує, причому серйозна. Причому, ми не в Римі, де навіть щури, такі ж надокучливі й небезпечні, можуть бути атракцією, яку ловлять кінорежисери та туристи з усього світу, що так інтригуюче описав у своїх італійських оповіданнях під назвою, до речі, «Щури з Віа Венето» Пьотр Кемпіньскі: «У лютому 2017 року щоденна газета „Корр’єре делла Сера” опублікувала фотографію щура, який вільно зайшов до готелю „Ексельсіор”. Колись у цьому районі папараці фоткали Аву Гарднер і Френка Сінатру. Відтоді на камеру почали щирити зуби гризуни» [Wydawnictwo Czarne, 2021].

На закінчення я, звісно, запропоную знаменитого «Щуролова з Гамельна». Я запропонувала так багато літературних і кінопосилань, що цього персонажа із темних легенд також не можу пропустити. Але хто ж у Варшаві міг би виявитися таким флейтистом, який виведе з міста щурів? І якою дорогою – все ж перекопано?

–Барбара Сулек-Ковальська

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–переклала Аліна Возіян