Я власне повернулася з короткого тижневого перебування при Балтійському морі, оскільки тільки там маю відчуття справжніх канікул, серед безкінечного, порожнього пляжу і сіро-зелено-синьо-бурої хвилі. «Де ще можна знайти такі місця?», - питають з підозрою знайомі, коли я відправляю поздоровлення з приморської глушини, подалі від ларьків, ресторанів, де смажать рибу, дискотек та інших атракцій. І навіть плескаючі приморські дощі не вигнали мене і переймаючий холод також, а кажуть, що це був найхолодніший за останні роки тиждень біля Балтійського моря. Замість плавитися у бурхливому морі, я ходила по дорогах і доріжках, розглядала обклеїну плакатами околицю.

Околицю, котра захищає як може свій статус такої власне «приморської глушини» у почутті, що проголошена атомна електростанція означає закінчення попереднього життя. І кінець з туристами від травня до вересня, і в зв’язку з тим заробітків – здається чималих. Заробітків, треба сказати прямо, передусім.

Тобто ґміна відстоює свій стан, з таким трудом досягнутий за останні тридцять років – адже раніше, за часів Польської Народної Республіки, цілі кілометри пляжу були недоступними, обгородженими, обтягнутими колючим дротом, повсюдно знаходилися якісь – польські чи радянські, «чорт їх знає», як кажуть найстаріші жителі - скрізь стояли війська, стирчали бетонні плити - і, можливо, навіть, дехто шепоче, були ракети з «тими» боєголовками. Про добробут мешканців ніхто особливо не дбав, до доступного пляжу було кілька добрих кілометрів, а відпочиваючих мало приїздило ще й тому, що це була контрольована прикордонна зона, а зрештою де взяти в оренду кімнати та ліжка.

Такою зрештою була доля, з більшою або меншою мірою обмежень, всього узбережжя. Моїм «домашнім» шматочком моря була на той час маленька Устка, куди ми їздили потягом зі Слупська, а в суботу, відразу після повернення тата з роботи, щоб за півгодини бути на пляжі – але тільки на східному. Вхід на західний пляж був заборонений! Можливо, не було табличок з написом «нєльзя», але входу все одно не було. І жодна розсудлива людина не пішла б на західний пляж. Щось змінилося лише наприкінці 1960-х років, а і так не кожен наважився. Зараз Устка – це великий галасливий курорт і ніякої «приморської глушини» там точно немає.

Проте в численних селах ґміни Хочево багато чого змінилося на краще. До пляжу можна доїхати на електрокарі, скрізь є коні та лекції їзди верхи для дітей, а також виїзди по території – ліс і пляж - для досвідчених вершників. І це все, звичайно, за чималі гроші. І кому це заважало, ви самі скажете? Це нікому не заважало, але кому я про це скажу? Тим людям, котрі нарешті живуть трохи краще?

Але не про це я хочу писати, хоча мені легко не буде. Адже я сама там їжджу, насолоджуюсь багатством лісу й неба аж до самого горизонту, збираю лохину та заїдаюся варениками з чорницями, зібраними годиною раніше. Але не тільки я розумію, що атомна станція потрібна. Я маю до неї навіть особисте ставлення. Я, можна сказати, буквально чекаю на неї, хоча не обов’язково в тому місці. В будь-якому місці в нашій країні.

На початку 70-х років минулого століття, коли я закінчувала навчання в університеті – а це було навчання на хімічному факультеті, для іспиту потрібно було мати ґрунтовні знання про будову АЕС – досить багато говорили про будівництво такого закладу. А може нам тільки так здавалося, мені і моїм двоюрідним братам і сестрам по політехніці, котрі протягом року, двох, трьох працювали на будівництві гідроакумулювальної електростанції у сусідньому Жарновці, зовсім близько Вежхуціна, де живуть сестри - бенедиктинки. Працювали з почуттям, що закладають основу атомної електростанції. І моя подруга, тоді ще свіжоспечений доктор біології з шаленим екологічним планом у голові, яка вивчала там біоценоз луки. І мої колеги з Гданського університету, які мали океанографічні мрії і втілювали їх там, де тільки це було можливо, незважаючи на відсутність океану. Ми всі тоді думали, що атомна електростанція з наших підручників не за горами. Ми, здається, довго не розуміли, навіть якщо вдома скептично висловлювалися наші батьки, а може, й професори, що атомної електростанції не буде, бо «росіяни ніколи на це не дозволять». Захотілося полякам атомної електростанції? Ще чого?!

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  А потім минали роки, щоразу з’являлися міражі енергетичної незалежності, проекти, плани, навіть більш детальні – перераховувати не буду, бо не про це йдеться. А йдеться про те, що всі завжди якось розмивалися. До певного часу тривало пожвавлення, потім опадав пил битв і запала тиша над черговою АЕС «у стані проектів». Ніби жодного бою, ба! навіть жодної розмови не було. Скільки років можна звинувачувати в такому стані речей некомпетентність, неохайність, зухвалість чи недбалість польських енергетиків чи інших професіоналів та активістів?

Я навіть не пам’ятаю, в котрому моменті я зрозуміла, що наші скептичні батьки та професори мали рацію. Тут ніколи не буде жодної атомної електростанції, поки російські впливи будуть настільки сильними, хоча й непомітними, що завжди знайдуться якісь причини, щоб її не будувати. Хтось десь не покладе документ на підпис, хтось десь загубить готовий дослідницький проект, у когось виникне «ще краща» ідея, хтось змінить порядок денний, десь трапиться якась дрібна аварія чи якась інша халепа. Це не теорія змови, це факти, а точніше - їх відсутність. Відсутність електростанції.

Я навіть почала про це вчити студентів факультету журналістики: що тільки наша атомна електростанція буде доказом, що російські впливи перестали досягати найвищих рівнів прийняття рішень. Своїм старшим онукам я вже сказала, що якщо врешті в нашій країні нарешті з’явиться атомна станція, за їх часів, то це позначатиме справжній кінець російських агентів.

Чи повільно, дуже повільно, можливо, навіть повільніше, ніж повільно, але ви можете на це сподіватися? Чи може цьому сприяти той чи інший закон, декомунізаційний чи той про російські впливи?

Звісно, ​​у мене є проблеми з моїми милими господарями з забитого дошками села, з котрого на пляж треба їхати верхи, на велосипеді, електромобілі або в крайньому разі навіть пройти кілька кілометрів пішки. Я не хочу жодним чином образити їхні почуття і розрахунки своєю брутальною заявою про те, що ті, що відгороджуються від АЕС, піддаються російському впливу. Але цього не хочемо.

Господарі мають свої життєві інтереси, свої коні й бджоли, свій ліс і рибу – тому й протестують. Їм не доводиться думати про диверсифікацію джерел енергії, як це називають у світі. Вони мають право. У них також в генах записана пам’ять предків, котрі нерідко прибувають сюди після виселення з кресових поселень, бо вони не автохтони, вони вже зазнали російської скрути. Але цей фейлетон не про них, не про їхній протест.

Відсутність атомної електростанції - це не тільки катастрофічна технічна відсталість і поневолення і залежність, це відсутність повного контролю над нашою країною, над економічним, геополітичним і стратегічним життям. І, нарешті, є нагода спробувати справді щось з цим зробити. Тому що якщо з цього знову нічого не вийде, нагода ще довго може не повторитися.

– Барбара Сулек-Ковальска

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

  – Переклад Олеся Ґераль