Російський вплив в Африці сягає часів холодної війни, коли радянський режим намагався налагодити співпрацю з новоствореними країнами, але також підтримував рухи за незалежність у деяких колоніях. Спільним знаменником була ворожість до Заходу. Ідеологія не була основою – часто африканські лідери де-факто видавали себе за марксистів, щоб отримати економічну та військову допомогу від СРСР.

Особливу роль у радянській політиці щодо Африки, зокрема її темношкірої частини, відігравав КДБ. Радянська розвідка не тільки змовлялася проти небажаних Москві урядів і підтримувала повстанців, а й проводила широкомасштабну кампанію «активних заходів», яка зображувала Радянський Союз як самовідданого прихильника деколонізованої Африки, а США як тіньову наддержаву, що підтримує колоніалізм і експлуатацію. КДБ використав увесь свій арсенал, маніпулюючи місцевими ЗМІ та підробляючи документи, щоб зробити ЦРУ ворогом, якого потрібно знищити.

Період холодної війни в Африці був водночас успішним для КДБ, особливо у сфері дезінформації, так і невдалим. Наприклад, провал повернення марксистського лідера Гани до влади чи переворот у Конго. Коли Мобуту Сесе Секо вбив прорадянського Патріса Лумумбу, у Кіншасі був заарештований працівник КДБ. Перед тим, як Борису Вороніну дозволили вилетіти до Москви, його поставили біля стіни, імітуючи страту.

Африканський Ленін і чехословацький зв'язок

Бувщи першою британською колонією в Африці, що здобула незалежність (1957 р.), Гана в 60-ті рр. ХХ ст., тобто у найгарячіший період розпаду європейських колоній в Африці, мала особливе політичне значення. У 1960 році Кваме Нкрума, який називав себе «африканським Леніном», став главою держави. Цей перший «друг» Радянського Союзу в Африці на південь від Сахари правив Ганою шість років. Прибувала радянська техніка та радники з СРСР і Східної Німеччини. Підготовлена ​​КДБ Служба національної безпеки створила в країні мережу інформаторів. Фахівці з дезінформації служби А КДБ дбали про відповідне ставлення президента Гани до США.

Після невдалого замаху на його життя в 1962 році він став одержимий тим, що ЦРУ планує його скинути. У лютому 1964 року Нкрума навіть написав президенту Ліндону Джонсону листа зі звинуваченнями ЦРУ, використавши сфабрикований КДБ лист нібито розчарованого офіцера розвідки США, який викрив ворожі операції ЦРУ та британської SIS проти режиму в Гані.

Спроби соціалістичного управління економікою провалилися, і в 1966 році в охопленій кризою країні стався державний переворот. Під час візиту президента до Китаю проамериканський генерал Джозеф Артур Анкра захопив владу, негайно усунувши сотні радянських радників і розірвавши всі військові контракти з Москвою. Однак КДБ не збирався здаватися. Для цього використали – не вперше і не востаннє в Африці – товаришів зі служб країн Східного блоку.

У 1967 році керівник чехословацької розвідки в Гані Карел Хотарек пішов на ферму, якою керували чеські іммігранти поблизу Аккри, нібито за свіжими яйцями. Однак метою була таємна зустріч з Кофі Батса, письменником і політичним активістом, тісно пов’язаним з Нкрумою. Ганець представив Хотарку план перевороту з метою повалення генерала Анкра. Він запевнив, що його підтримають близько 30 впливових офіцерів армії. Бракувало лише грошей. Їх мали дати Прага та Москва.

У жовтні 1968 року було офіційно розпочато операцію «Алекс». Люди, наближені до радянської влади, повідомили Нкруму, що він має готуватися до свого повернення до влади. Але Хотарек і Москва все більше скептично ставилися до Батса. У серпні 1968 року його заарештували – тож існував ризик, що він розкриє змову перевороту. Проте операція тривала. Але минали місяці, а перевороту не було.

Нкрума так і не повернувся в країну. Його прийняв диктатор Гвінеї Ахмед Секу Туре, також союзник Радянського Союзу. У його країні існувала мережа штрафних таборів, побудованих за допомогою чехословацької спецслужби StB і східнонімецького Штазі. Секу Туре також був параноїком щодо передбачуваних змов ЦРУ. Коли в його руки потрапив начебто звіт ЦРУ, сфабрикований КДБ, у якому говорилося про змову проти нього, він звільнив усіх чиновників, яких підозрював у співпраці з американцями. Проте з часом Туре почав відвертатися від Москви, побачивши, що соціалістична економіка не працює. У 1978 році він остаточно зробив ставку на Захід.

Десять років до того було усунено іншого прорадянського диктатора. Малійська армія скинула лауреата Ленінської премії миру Модібо Кейта. Втрата впливу в Гані та провал прорадянських урядів у Гвінеї та Малі на деякий час відбили бажання Москви активно діяти в Африці. Радянський Союз зрозумів, що африканські вожді були більше зацікавлені у фінансовій і військовій допомозі, ніж у справжньому бажанні побудувати комунізм і міцні зв’язки з СРСР.

У Московському університеті Лумумби (сьогодні Російський університет дружби народів) навчалося багато впливових пізніше людей, як-от: Карім Масімов, прем’єр-міністр Казахстану; Алі Хаменеї, лідер Ірану; Махмуд Аббас, глава Палестинської Національної Адміністрації; Іліч Рамірес Санчес (Шакал), венесуельський терорист; Мішель Джотодіа, президент Центральноафриканської Республіки; Порфіріо Лобо, президент Гондурасу; Данієль Ортега, президент Нікарагуа; Хіфікепуньє Похамба, президент Намібії; Олексій Навальний, російський опозиційний активіст; Бхаррат Джагдео, президент Гаяни; Тамара Беручашвілі, міністр закордонних справ Грузії; Жанна д'Арк Мужавамарія, міністр навколишнього середовища Руанди та Хілларі Онек, міністр внутрішніх справ Уганди.

Ці настрої чудово відображено в цитованій в архівах Мітрохіна записці Миколи Леонова, голови аналітичної служби КДБ за грудень 1974 року, про події в Дагомеї (нині Бенін): «4 грудня цього року президент Кереку оголосив себе марксистом-леніністом. Він також заявив, що відтепер його країна піде шляхом побудови соціалізму. Він просив у нас допомоги в організації армії, спецслужб, не кажучи вже про економіку. Наш посол, до якого звернувся Кереку, спітнів від страху і не міг відповісти ні так, ні ні». Недарма, як зазначив у тому ж документі Леонов, «80 відсотків трьохмільйонного населення неписьменні, влада в руках військової кліки. Там немає ні промисловості, ні партій, ні класів».

Марксисти за португальців і війна на Африканському Розі

Лише після другої хвилі деколонізації та демонтажу португальських колоній у Мозамбіку, Гвінеї-Бісау та Анголі в 70-х рр. ХХ ст. радянський вплив знову посилився. Хоча контакти з лідерами визвольних організацій у португальських колоніях КДБ налагодив ще на початку 60-х рр. І тут теж були використані товариші з братської розвідки.

Мирослав Адамек був чехословацьким дипломатом у столиці Гвінеї Конакрі та шпигуном під псевдонімом Альтер. У листопаді 1960 року він уперше зустрівся з Амілкаром Кабралом, засновником Африканської партії незалежності Гвінеї та Кабо-Верде (ПАІГК). Чоловіки разом пообідали, після чого чеський шпигун оцінив їхню розмову «дуже обнадійливо» і запропонував завербувати Кабрала як таємного інформатора під кодовим ім’ям Секретар.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Кабрал використав зустріч, щоб попросити фінансову та логістичну допомогу для підтримки повстання проти португальської колоніальної влади у Гвінеї. Москва, бажаючи отримати нових союзників, погодилася. Кабрал отримав зброю, яка зміцнила ПАІГК як військову силу. Його брата відправили вивчати медицину в Московський університет Лумумби, а дочку Іву прийняли до престижної школи з інтернатом поблизу Москви. Натомість Прага (де-факто Москва) отримала цінну інформацію від Кабрала.

Але лише в липні 1967 року Політбюро КПРС наказало Луб’янці організувати системну підготовку «прогресивних націоналістичних організацій», які боролися з португальським колоніалізмом: МПЛА (Народний рух за визволення Анголи), ФРЕЛІМО (Фронт визволення Мозамбіку) і ПАІГК (Африканська партія незалежності Гвінеї та Кабо-Верде). Але ще до того, як серйозно почалася боротьба, у ній брали участь не тільки товариші-радники з СРСР, а й кубинські війська, увагу Москви привернув інший важливий регіон Чорного континенту – Африканський Ріг (тобто Сомалійський півострів).

У жовтні 1969 року в Сомалі військові скинули цивільний уряд. Верховна революційна рада під керівництвом генерала Могаммеда Сіада Баррі захопила владу. Також у раді був агент КДБ, на ім'я Керл, який мав величезний вплив на рішення Баррі. Одним із перших рішень хунти було запрошення радянського флоту в порти Сомалі та депортація половини персоналу посольства США. Сіад Барре створив аматорський «синтез» марксизму-ленінізму з ісламом і оголосив Сомалі однопартійною державою.

КДБ зіграло роль учителя у створенні Служби національної безпеки, яку очолив зять Баррі. До 1974 року в Сомалі було майже 3600 радянських радників, у тому числі 1600 військових. 11 липня 1974 Сомалі і СРСР підписали договір про дружбу і співробітництво, перший подібний договір, укладений Москвою з державою Чорної Африки. Радянський флот почав використовувати порт Бербера, а через два роки Сомалі було вже четвертою за кількістю озброєнь (завдяки радянському забезпеченню) країною в Африці на південь від Сахари, після Нігерії, Заїру та Ефіопії. Розпад португальської колоніальної імперії в Африці та поява марксистських режимів в Анголі та Мозамбіку викликали ентузіазм у Москві. Тим паче майже одночасно – у 1974 році – група військових скинула ефіопського імператора. Її очолив полковник Менгісту Хайле Маріам. Хунта почала рух до марксизму та союзу з Радянським Союзом. КДБ також про це дбав, наприклад, підготувавши нібито документи резидентури ЦРУ в Найробі, які нібито свідчать про існування міжнародної змови за участі, зокрема, США, Саудівської Аравії та Сомалі для повалення режиму Менгісту.

Однак незабаром Радянський Союз зіткнувся з іншою проблемою: все більша взаємна ворожнеча союзників на Африканському Розі. Йшлося про територіальні суперечки. Москва мала зробити вибір. Вона вибрала Ефіопію. Тож Барре розірвав зв’язки з Кремлем. Вибухнула війна. Згідно з документами КДБ з архіву Мітрохіна, радянська військова допомога полковнику Хайле Маріаму була дуже великою, взимку 1977 року радянські літаки, повні військової техніки та «радників», приземлялися в Ефіопії кожні 20 хвилин. Конфлікт завершився в 1978 році без зміни кордонів – Сомалі не вдалося підкорити провінцію Огаден. Однак, Радянський Союз назавжди втратив прихильність влади Сомалі на користь США та Саудівської Аравії.

Монтаж по-алжирськи

Одним з улюблених методів роботи КДБ було підсування різних африканських лідерів, у тому числі тих, хто не був пов’язаний із Москвою чи навіть вороже налаштований, а також сфабрикованих документів, які компрометували Захід. У березні 1973 року військовий диктатор Нігерії генерал Якубу Говон отримав донос – нібито від молодого офіцера армії – про підривну діяльність ЦРУ в нігерійській армії. У 1975 році королю Марокко Хасану II підсунули неправдиве повідомлення від агента ЦРУ про нібито змову з метою повалення правителя. Однак найбільшого успіху радянські фахівці з активних дій досягли значно раніше, використавши один із конфліктів в Африці для протистояння Франції та США.

Коли у січні 1961 року Фронт національного визволення Алжиру (ФНВ) почав переговори з президентом Шарлем де Голлем, група генералів виступила проти. У квітні в Алжирі відбувся невдалий військовий переворот. Незабаром італійська ліва газета «Paese Sera» опублікувала статтю під назвою «Чи військовий переворот в Алжирі готувався за погодженням з Вашингтоном?» Його автори стверджували, що один із лідерів перевороту генерал Моріс Шалле був агентом ЦРУ. Вони скористалися відомим фактом, що Шалле, який служив у штаб-квартирі НАТО, сприймався надзвичайно проамериканським офіцером.

Звичайно, продовження цієї дезінформаційної операції відбувалося за правилами КДБ. Статтю з невеликої італійської газети процитувала офіційна радянська газета «Правда», агентство ТАРС і Радіо Москва. Історію підхопила ліва французька щоденна газета «Le Monde» (питання про роль радянських агентів впливу у Франції блискуче описане в «Монтажі» Володимира Волкова), написавши: «тепер видається певним, що американські агенти у більшій або меншій мірі заохочували Шалле». Газета швидко відкликала цю заяву, але шкоди відносинам США і Франції було завдано.

Африканці в Криму

Сьогодні ПАР є ключовим партнером Росії в Африці. Ця найбільш промислово розвинена африканська країна була об’єктом особливого інтересу Москви 100 років тому. Ленін згадував її у своїх статтях, а в 1922 році Білл Ендрюс, перший голова Комуністичної партії ПАР, вступив до Комінтерну. Через п’ять років Африканський національний конгрес (АНК) обрав своїм лідером прорадянського активіста Джозію Гумеде. Однак протягом наступних десятиліть Москві не вдавалося значно вплинути на ситуацію в Південно-Африканській Республіці, тим більше, що АНК виступав проти насильства.

Однак, коли в 1960 році Конгрес було делегалізовано, разом з Південно-Африканською комуністичною партією він заснував організацію «Umkhonto we Sizwe» (Спис нації), яка почала збройну боротьбу проти південноафриканського уряду. Новостворена організація забезпечувалася радянською зброєю та навчалася радянськими військами. У 1963 році вище радянське керівництво також наказало голові КДБ Володимиру Семичастному почати перераховувати дотації для АНК – спочатку це було 300 тис. доларів на рік.

Бійці «Umkhonto we Sizwe» проходили підготовку в Криму, в осередку №165 в Перевальному. Це був найбільший центр військової підготовки учасників африканських «національно-визвольних рухів» під наглядом КДБ. Водночас «стажистів» було навіть півтисячі, а загалом за 26 років роботи в Криму пройшли навчання близько 15 тисяч новачків з Анголи, Мозамбіку, Гвінеї та ПАР. Африканські бійці вивчали не лише методи ведення бою, а й основи марксизму-ленінізму та російську мову.

Сьогодні, коли говорять про підготовку африканських кадрів в Росії, відразу згадується університет Партіса Лумумби, тобто Російський університет дружби народів (створений у 1960 році в Москві). Тим часом чотири десятиліття тому студенти з Африки з’явилися в таємній Міжнародній ленінській школі, керованій Комінтерном, і в Комуністичному університеті трудящих Сходу. Серед них був Джомо Кеніатта, майбутній лідер незалежної Кенії (перед від’їздом до Москви він вступив до лав британських комуністів – Кенія тоді ще була колонією Сполученого Королівства).

Освіта мала стати інструментом поглиблення зв’язків африканських еліт із батьківщиною світового пролетаріату. За 50 років Московський університет Лумумби закінчили понад 7000 студентів із 48 різних африканських країн, де вивчали фізику, економіку та державне управління. Африканських студентів приймали і в інші університети по всьому СРСР.

Для радянських служб це були ідеальні місця для вербування агентів. Не випадково проректор Московського університету завжди був офіцером КДБ. Але мова також йшла про створення позитивного іміджу Радянського Союзу та поширення комуністичної ідеології в Африці. Після розпаду СРСР Москва поступово пішла з Африки, але випускники радянських вишів не зникли. Багато з них опинилися серед еліт власних країн. Тому, коли у 2014 році Путін, шукаючи нових союзників, вирішив знову інвестувати в африканський континент, він знав, що Росія знайде в Африці багато друзів.

– Ґжеґож Кучинський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклала Олена Ковалевська