«Варшавське гетто піде з димом. Але ми загинемо зі зброєю у руках. Ми оголосимо війну Німеччині. Це буде найбезнадійніша війна в історії», – сіоніст, схоже, сказав щось таке, чого не повинен був говорити.

Лідер Бунду підірвався на ноги, наче слова товариша його здивували. «Саме так, ми організуємо повстання в гетто. Не тому, що ми сподіваємось виграти. Цю боротьбу ми програємо. Але ми хочемо, щоб світ дивився на неї і відчував докори сумління за те, що кинув нас напризволяще», – сказав він.

То був жовтень 1942 року, кур’єр Польської підпільної держави, 28-річний поручник Ян Козелевський, утретє готувався до поїздки на захід, цього разу аж до Лондону, до польського еміграційного уряду. Під іменем Яна Карського.

Підписуйтесь на наш фейсбук «Перед виїздом з країни я отримав від делегата уряду завдання зустрітися з двома лідерами єврейського підпілля, які представляли сіоністів та соціалістів, об’єднаних у Бунді. Вони й справді виступали від імені усіх польських євреїв», – так у 1944 році описував той фрагмент своєї місії Ян Карський у написаній на замовлення уряду книзі «Story od a secret state», яка була видана у тому ж році англійською мовою, а також польською («Tajne państwo»), норвезькою, шведською та французькою. У Польській Народній Республіці вона була заборонена, хоча про неї знали – іноді її привозили з Заходу якісь люди, проте перше видання побачило світ лише у 1999 році під назвою «Таємна держава» [Tajne państwo].

У книзі молодий ще Карський приховав більшість прізвищ, сьогодні відомо, що тими двома лідерами були Леон Фейнер «Березовський», юрист, з 1941 року представник підпільного Бунду у контактах з Представництвом Уряду на Батьківщині, та, ймовірно, Менахем Кіршенбаум, голова партії Загальних сіоністів.

У рамках цих переговорів Карський двічі побував у варшавському гетто, також нелегально пробирався до перехідного табору в Ізбиці поблизу Любліна, де, переодягнувшись та скориставшись документами українського охоронця, спостерігав за жахливою сценою: людей вантажили у засипані вапном вагони для худоби та відправляли до концтабору у Белжеці. Він не пише у своїй книзі, що це був німецький табір смерті, німецький перехідний табір, бо у 1944 році це було очевидним.

Козелевський-Карський був кур’єром делегата уряду ще й тому, що мав незвичайну фотографічну пам'ять. Він запам’ятовував не лише зображення, а й числа, дати та документи. Коли пізніше у Лондоні він зустрічався з прем’єр-міністром Владиславом Сікорським та британським міністром Ентоні Іденом, то не лише представив свій звіт, написаний вже там – на берегах Темзи, а й довго і конкретно говорив.

Він написав книгу, будучи молодим, по гарячих слідах, але навіть пів століття потому, постарівши, він розповідав про усі ці події і переговори у підпільній реальності з не меншою ретельністю та дотриманням конкретики. Не лише варто, а й потрібно переглянути документальний фільм 2000 року під назвою «Смерть Цигельбойма» режисерки Джаміли Анкевич (копродюсером було TVP, a на сайті vod.tvp.pl можна знайти ще кілька фільмів, присвячених самому Янові Карському). Можна дізнатися – від першоджерела – які тоді були факти і розмови.

Коли Карський, завдяки підпільним зв’язкам, восени 1942 року відвідав варшавське гетто, його вразила відсутність старих людей.

«Чому практично не видно старих людей? Вони сидять по домах?» – запитав я.
«Їх не видно, бо їх…немає. Вони виїхали до Треблінки, пане. Можливо, вони у небі? Німці – практична нація. Тих, хто має сили, беруть на роботу. Інших вбивають (…) ми всі звідси поїдемо, пане. В один бік…», – говорив без будь-яких емоцій провідник” (Ян Карський, «Таємна держава»).

Граничною датою було 22 липня 1942 року, за кілька місяців до переговорів і від’їзду Яна Карського. У той день німці розпочали «ліквідаційну операцію», під час якої мешканців гетто щоденно вивозили до табору смерті у Треблінці. Вони сідали на потяги на Умшлагплац – перевантажувальній станції на вулиці Ставка, звідки вирушали потяги до газових камер. Зараз там стоїть пам'ятник, біля якого у 1999 році молився Іван Павло ІІ.

Вже одинадцять років саме у цей день, 22 липня, вулицями Варшави проходить Марш пам’яті, який вшановує жертв Варшавського гетто. Цього року марш заплановано на п'ятницю, 21 липня. На сайті Єврейського історичного інституту читаємо: «Цьогорічний Марш пам’яті буде присвячений опору у Варшавському гетто, який передував повстанню 19 квітня 1943 року. Всупереч поширеній думці, повстання не було спонтанним, йому передували багато місяців підготовки до збройної боротьби та роки підпільної роботи. Спочатку підпільні організації зосереджувалися на освіті, публікації підпільної преси та підтримці своїх прихильників. З часом, коли з’явилися перші звістки про масове винищення євреїв, вони почали думати про організацію збройного опору.

Про все це Яну Карському дуже стисло, звісно, розповідають обидва представники «єврейського підпілля», як називає їх автор. Про все це пізніше розповість його звіт, про це Карський говорить – як я вже згадувала – у Лондоні та Вашингтоні. Я могла б ще раз процитувати «Таємну державу» чи фрази Карського з фільму, але уважний читач може сам з ними ознайомитись. І прочитати опис шокуючої зустрічі з Артуром Шмулем Цигельбоймом, якому він передав слова Леона Фейнера: «Ви скажете єврейським лідерам, щоб вони встановлювали контакт із провідними лідерами Англії та Америки, а також з найважливішими установами в цих державах. Щоб вони вимагали гарантій, що ті проведуть операцію з порятунку єврейської нації. Для того, щоб вибити з них такі декларації, нехай оголошують голодування в громадських місцях. Нехай відмовляються від їжі та пиття. Нехай повільно вмирають на очах у світу. Можливо, так вони достукаються до совісті людства...». (Ян Карський, «Таємна держава»)

Чому ніхто сьогодні не згадує Яна Карського, хоча він є незаперечним авторитетом у цьому питанні? Його іменем названо важливі премії, фонди та школи, він герой освітніх програм. Він присутній у пам’ятниках, муралах та лавочках. Аж хочеться запитати: і що з того? Ніхто не ставить під сумнів достовірності його слів, навіть ті дослідники, які поширюють зовсім інший наратив. Але правда про його звіт і його долю не пробилася до дискурсу, у якому домінує риторика про польську бездіяльність і навіть польську співучасть у реалізації німецьких планів повністю винищити єврейську націю. Позиція союзників щодо звіту Карського не є темою наукових засідань чи міжнародних конференцій. Втеча від відповідальності тодішніх лідерів не стала предметом обговорень і дебатів. Карський є лауреатом найвищих польських і американських премій, посмертно його підвищили до звання генерала, але його голос не увійшов до суспільного та політичного дискурсу. Не переконав ні його сучасників, ні нас.

Я не пишу це на противагу Маршу пам’яті, а зовсім навпаки: пишу з надією, що серед молодих людей, які охоче роздають учасникам стрічки з іменами вбитих, знайдуться ті, кого цікавить глибинний зміст цієї дати і цієї події, що вони спробують по-справжньому пізнати місію Яна Карського, візьмуться досліджувати нові напрямки, бо матеріалів в архівах, мабуть, не бракує. Через 80 років можна навіть розраховувати, що більшість із них є відкритими, можливо навіть британські, або ж, принаймні, цього варто добиватися.

Та й самого Яна Карського варто краще пізнати, бо рідко коли трапляється особистість із таким цілісним життям, у якому слова не розходяться з вчинками. До кінця життя він залишався вірним цінностям, у яких зростав: «Я був і є Sodalis Marianus», – сказав він, здається, у 1993 році, коли його запросили організації врятованих євреїв, що хотіли в його особі віддати шану Праведникам народів світу. Я була на тій зустрічі і досі пам’ятаю його зворушений, але сильний голос і враження, яке він справив своїм визнанням приналежності до католицької віри та висміюваної та погорджуваної не лише комуністами Марійської дружини.

На завершення підніму зовсім іншу тему та згадаю про невирішене роками прозаїчне, скромне питання вказівників на шляху до музею на місці колишнього німецького табору смерті у Треблінці, де гинули варшавські та не лише варшавські євреї. Я добивалась їх встановлення понад десять років тому і, не досягнувши результату, кинула цю справу. Але питання залишається відкритим, адже у Варшаві, на відміну від Кракова, де одразу поруч з вокзалом можна помітити вказівники на Музей Аушвіц, нема на що розраховувати. Яка проблема заважає зробити так, щоб такий дороговказ, мапа з QR-кодом, була уже біля пам’ятника Умшлагплац? Може, хтось її бачив?

Минають роки, до музею у Треблінці приїжджає дедалі більше людей, там відбуваються богослужіння, але з боку міської ради Варшави, керівництва державної чи місцевої дорожньої служби, відділення ІНП чи іншої установи пам’яті – повна тиша. Та про що я говорю: хто відвідував музей Треблінка – підніміть руку. А хто бачив на шляху якість дороговкази?

– Барбара Сулек-Ковальска

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Марія Шевчук