27-30 липня 2023 року відбудеться дев’ятий фестиваль Kromer Festival Biecz. Культура Речі Посполитої, що стосуватиметься польсько-литовського союзу, який тривав понад 200 років, тобто золотого періоду розвитку Речі Посполитої та надзвичайних змін у культурі. Telewizja Polska цього року є співорганізатором Kromer Biecz Festival 2023. Розмови з гостями заходу та трансляції концертів з кожного дня фестивалю можна буде подивитися на TVP Kultura, трансляція концерту з Ринкової площі у Бечі також на TVP2 – у неділю, 30 липня о 21:55.
więcej

ТИЖНЕВИК TVP: Чи незабаром наш сарматизм не потрапить у м’ясорубку cancel culture?

КШИШТОФ КЕЛЕР: Це сумно, і, на жаль, я мушу погодитися з цією тезою. Останнім часом спостерігаємо появу великої кількості статей і книжок, де із задоволенням описується все негативне в польській історії, тож культура сарматських часів, очевидно, знаходиться під прицілом. Але тут немає нічого нового, течія критики шляхетської культури виникла ще в часи польського Просвітництва, наприклад у програмній комедії Францішека Заблоцького «Сарматизм», написаній 1784 р. Забобони, пияцтво, філантропство, ксенофобія, певний примітивізм – ось риси характеру сарматських героїв. Їм у комедії протиставлені люди, близькі до Варшави, більш світські, з ширшим кругозором і кращим смаком. Пізніше, звичайно, феномен сарматизму став предметом зацікавлення т. зв. Краківської історичної школи, яка після поділу монархії намагалася проаналізувати причини падіння Речі Посполитої, шукаючи їх у внутрішніх факторах. Останнім акордом критики сарматської культури стали часи комуністичної Польщі, де навіть визначення у спеціальних енциклопедіях, присвячених давньопольській культурі, дублювали терміни часів Просвітництва. У мене таке враження, що сьогоднішня критика сарматизму повертається до просвітницького та марксистського дискурсу, але до неї додаються нові аспекти, як-от: експлуатація селян (йде мова про рабство), колонізація східного кордону держави та інші негативні соціальні явища. Таким чином створюється нова версія старої чорної легенди Сарматії.

Можна поставити запитання, чи була якась країна в Європі в XVII чи XVIII століттях, де не було експлуатації та кривдження підданих з боку правлячого класу...

Ні. На жаль, ні. Експлуатація вписана в історію людства, і експлуатація, свідками якої ми є сьогодні, ймовірно, буде засуджена так само суворо, як і ті раніші. Коли я відпочивав в Альпах і гуляв поблизу Великого перевалу Сен-Бернар, то читав про великі людські, рабські страждання, пов’язані з будівництвом стежки через цей перевал. Усе для того, щоб армія могла пройти цим шляхом для подальших завоювань. Ми тоді про це говорили і думали, чим радянське будівництво Біломорканалу відрізняється від такого типу великих проєктів. Можливо, різниця полягає в тому, чи дана культура, цивілізація щось створює, будує, чи лише переслідує своїх підданих і є імітаторською, злодійською. Адже чому ми захоплюємося людською винахідливістю, яка прокладає шляхи сполучення так високо в горах, і жахаємося безглуздої, врешті-решт дикої жорстокості, яка є результатом примхи радянського сатрапа? Ну, я вважаю, що шляхетна, сарматська культура, хоч і заснована на експлуатації, але щось створила – вона сформувала певну цивілізацію, залишила тривалі здобутки, а тому я не згоден на її повну дискредитацію, як це робить woke culture. Хоча – повторюю – я бачу і чую людські сльози і величезні страждання.

Коли виник цей термін?

Сарматизм? Важко сказати. Його використовували в епоху Просвітництва (згадана вище назва комедії), а потім – після 1945 р. І був повністю наповнений негативним змістом, який заслуговує на критику. Саме тому я вважаю, що якщо ми хочемо говорити про шляхетську культуру, про культурне формування шляхти Речі Посполитої багатьох народів, то не варто вживати цей термін. За визначенням, так би мовити, у ньому відсутні всі позитивні елементи, тобто республіканське бачення громадянської свободи та супутню їй політичну систему, побудовану на республіканських цінностях. Зачаровує нас культ громадянських чеснот чи почуття відповідальності громадянина за політичну спільноту. Сарматія була народною громадою. «Громада корисності», як її гарно описав Станіслав Ожеховський (католицький священник, історик, автор політичних і релігійних творів доби Відродження, ідеолог так званої золотої шляхетської свободи – прим. ред.). І я мушу додати, що, на мою думку, багато дворян у XVI-XVII ст. не використовували термін «сармат» щодо себе. Мало того, я вважаю, що ідеї неороманської політичної теорії та практики були важливіші для шляхти, аніж «сарматські» питання.

Хтось, однак, створив цей термін.

Географічно-історичні терміни «Азіатська Сарматія» або «Європейська Сарматія» походять не з міфології, а з записів римської історіографії та ранньої картографії. Коли в епоху Відродження вони почали вживатися все частіше, їх автоматично засвоїли мешканці Речі Посполитої. Хоча я б був також обережним із твердженням, що пересічний шляхтич якось особливо цікавився своєю історією в давнину.      Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Це була приваблива легенда про хоробрих воїнів з території сучасного Ірану, які напали на землі Центральної Європи, залишаючись тут, щоб створити те, що згодом стало благородною нацією. Своєю чергою Ян Длугош, дуже важливий для інтелектуальних сфер історик XV ст., оселив легендарних сарматів у причорноморських степах. Але середньовічні історики Галл Анонім чи Вінцентій Кадлубек мало говорять про сарматів (Ян Длугош – хроніст Ягеллонського двору, який жив у XV ст., автор «Анналів або Хронік славетного Польського Королівства», які сьогодні є основним джерелом знань про Середньовіччя в Польщі; Галл Анонім – автор «Польської хроніки» початку XI ст., вважається першим польським хроністом; Вінцентій Кадлубек – краківський єпископ, який жив на межі XII-XIII ст., автор «Хроніки історії Польщі», вважається однією з найважливіших постатей в історії польської літератури та історіографії і вважається «батьком польської культури»). Останній писав про Гракха, чиє ім’я звучало звично для людей, обізнаних з античною культурою, це особа, яка міфічно створила політичну громаду на Віслі. Крім того, створення таких легендарних прапочатків не було польською особливістю. У французів свій галліканізм, у скандинавів – готика і т. д. Погляньмо на литовців, адже вони родом із самого Риму. Вони були впевнені у своєму античному корінні, а засновником Литви мав бути родич Енея, який у своїй подорожі досяг Балтійського моря. Це була, так би мовити, природна тенденція певного періоду європейської історії.

Річ Посполита складалася з кількох мовних і релігійних спільнот. Тож, чи сьогодні ми трохи не привласнюємо цей сарматизм Польщі?

Звичайно! Сарматизм не дорівнює польськість. Навіть коли ми сьогодні говоримо про «польську шляхту», то трішки відходимо в бік з відповідним розумінням поняття. Шляхта Великопольщі, Малопольщі, руська шляхта, шляхта королівська чи шляхта Великого князівства Литовського – такі терміни функціонують у дискусії. Після двох століть вивчення національної концепції ми досі не можемо це зрозуміти. Навіть якщо шляхетська спільнота не була національною, вона поширювалася на польську, руську та литовську шляхти. Це була радше спільнота участі, і я б сказав, етосу. Сучасні вчені, які не можуть уникнути історичного презентизму, кажуть про «корпоративізм». Але такі порівняння є анахронізмом, більше заплутують, ніж описують. Мене, наприклад, спантеличують коментарі про «полонізацію» литовської шляхти, які з’являються в сучасній антишляхетській риториці. Дивна це була полонізація, якщо русинська мова була офіційною мовою у Великому князівстві Литовському практично до кінця XVII ст. (у Речі Посполитій протягом усього її існування панувала виняткова толеранція щодо віросповідання, не було переслідувань, погромів проти євреїв чи релігійних воєн. Сьогодні в Польщі існує термін для цього періоду як «держава без вогнищ». Шляхта складалася з послідовників католицизму, православ’я, кальвінізму, лютеранства, аріанства, і навіть, у випадку нечисленної татарської шляхти, ісламу – прим. ред.).

Ким були сармати в Європі? Здається, що саме у XVI столітті у нас не було комплексів щодо цього питання.

Річ Посполита у свою т. зв. золоту або срібну добу, тобто з XV по XVII ст., була ключовою країною в цій частині Європи. Це усвідомлювали її мешканці, які відчували добре державу, громадяни якої любили підкреслювати свою оригінальність. Коли Єжи Оссолінський прибув до Риму зі своїм яскравим посольством, він показово демонстрував заможність, навіть «випадково» загубивши золоті підкови. Так у світі розійшлася новина про багатство Речі Посполитої (Під час правління останніх королів династії Ягеллонів у XVI ​​ст., це був «золотий вік» для держави, що складалася з Польського Королівства та Великого князівства Литовського, монархія була однією з найбільших і однією з найбагатших у Європі. На це вплинули сприятливі макроекономічні фактори, пов’язані з експортом зерна та деревини до Західної Європи – прим. ред.). У всякому разі, це була не просто картинка, адже її мешканці були переконані у своїй унікальній ролі в Європі. Вони розуміли її геополітику: Річ Посполита мала боронити Європу від загроз зі сходу чи півночі (московської тиранії), від ісламу, і водночас наголошували, що вона ні на кого не нападала: якщо здобувала нові землі, то в результаті унії, якщо навертала, то хрестом, а не мечем. І знову: коли ми про це говоримо, то чуємо звинувачення в тому, що поділяємо шляхетну манію величі. Але це не була манія величі (і тим більше не є): так, Річ Посполита вибудувала свій міжнародний raison d’être абсолютно прагматично і без найменшої екзальтації. Як відомо, сармати добре це використовували на міжнародній арені, століттями проводячи мирну політику щодо Блискучої Порти. Передусім, розмахуючи прапором antemurale, вони намагалися не бути втягнутими в ідею великого антитурецького хрестового походу, до якого постійно закликав Святий Престол та інші європейські держави, вбачаючи у цьому свій інтерес. Я вважаю, що Річ Посполита протягом століть проводила дуже розумну міжнародну політику.

Шляхта Речі Посполитої, відвідуючи салони Європи, вирізнялася досить винятковим, уже тоді, добрим знанням латини. І тут починається головоломка сарматизму. Бо як? Латина з одного боку, орієнталізм з іншого, любов до старовини з одного боку, турецькі шаровари з іншого?

Атрибути східної культури також були улюбленим елементом матеріальної культури шляхти та магнатів. Це була надто сильна, надто впевнена культура, щоб боятися запозичень. Але це тільки назовні. Перш за все, сармати у своїй політичній практиці чи політичній рефлексії сягали по римські республіканські традиції. Це варто підкреслити: не імперська традиція, а традиція республіки. Образно кажучи: не Тацит, а Цицерон чи Лівій. Не палацові чи придворні інтриги, а політична боротьба народу за свободу. Такі твори вивчалися в Речі Посполитій, ці настрої формували громадянський етос. Хоча з часом ... Залишилася тільки риторика. Десь з часом «слово» відокремилося від «речі»... (З кінця XV ст. в Польському Королівстві сформувалася досить унікальна політична система, яка називається шляхетською демократією. Шляхта, яка становила аж 10% населення, брала участь разом з королями з династії Ягеллонів в управлінні державою, беручи участь у так званих зборах, вона також отримала безпрецедентні громадянські свободи. Крім того, монарх не приймав жодних важливих рішень без згоди дворянства, пов’язаних з державою, а коли династія закінчувалася, шляхта обирала королів на так званих вільних виборах – перші збори відбулися в 1573 р., а останні – в 1764 р. – прим. ред.).

Але сарматизм не був однаковим. Здається, він мав свої послідовні етапи від часів Ягеллонів до падіння Речі Посполитої.

Знову повторю: не існувало «сарматизму». Культура Речі Посполитої (чи, можливо, певна цивілізаційна формула) була динамічною. Інша була в XV ст., коли вона сформувалася в результаті переговорів між підданими та правителями (привілеї) – саме в цей період з’явилася «громадянськість» як модель функціонування громади (цезура цього періоду, ймовірно, конституція nihil novi). А інша в часи останніх Ягеллонів (Відродження з його сильною присутністю нео-римських ідей у ​​публічному просторі – аж до руху страт у 60-х роках XVI ст.). Дещо інше відбувалося під час першого міжправління, яке фактично було випробуванням республіканського громадянства в Речі Посполитій – саме громадяни у публічній дискусії створили Генрикові статті, які деякі вважають першою конституцією в сучасному світі. Цезурою т. зв. золотого віку, ймовірно, була політична криза, пов’язана з Сигізмундом III Вазою, яка призвела до Сандомирського рокошу 1606-1607 рр. Відтоді заможні магнатські родини дедалі посилюють (це відбувається поступово, але невблаганно) вплив на державну політику, перетворюючи республіку з трьома розподілами влади, король – аристократія – громадяни, в олігархію. На це також мала вплив дійсно величезна криза в другій пол. XVII ст., тобто наступні війни, що спустошили країну. Це були важкі часи: агресія Москви, повстання Богдана Хмельницького, Шведський потоп, московські війни, турецькі війни... Те, що держава оговталася від усіх цих утисків (також економічного), свідчить про великий потенціал Речі Посполитої.

А може, цитуючи Карла Маркса, буття сформувало свідомість? Магнати накопичували капітали, а на могутність і розпад Речі Посполитої справді вплинули ціни на зерно в Європі.

Я згоден. Марно за будь-яку ціну сперечатися з Марксом. Однак, здається, не все є результатом економічних явищ. Деякі особи бачили загрозу для держави ще наприкінці XVI ст. Такі письменники, як Петро Скарґа (і, можливо, також частина політичного оточення Сигізмунда ІІІ Вази), вбачали загрозу в порушенні принципу політичної рівноваги – щораз більшому зростанні магнатів, які перетворюються на олігархію. Але єдину відповідь на це вони вбачали (як кажуть: така тенденція була тоді в Європі) у зміцненні королівської влади. Річ Посполита не пішла цим шляхом. Добре це чи погано? Не знаю. Результатом стало ще більше збагачення багатих і їх поступова перевага в державі. «Заможність», на яку скаржився Скарга, шкодить і дражнить спільноту у вигляді шляхтича середнього класу, але не так сильно, як у випадку з кимось, хто матиме кошти на власну армію чи вестиме свою міжнародну політику. А якщо цей магнат ще й походить з історично молодого роду, не має багатопоколінної освіти в політичній школі Речі Посполитої, то ця заможність дається йому ще легше. Повертаючись до економіки: могутність Речі Посполитої була побудована на торгівлі зерном і деревиною, але в наступних століттях ця економічна модель почала марніти.

Якщо майже 90% поляків походять із селянства, то чому, власне, маємо дивитися на шляхту, яка їх експлуатувала? А може, хтось хотів би будувати свою ідентичність на всесвіті селян із північної Мазовії, а не на якихось сарматах!

Будуйте, будь ласка (сміється). На щастя, у нас тут повна свобода. Я більше історик ідей чи літератури, ніж ідеолог Сарматії. Я тільки наголошую, що в якийсь момент в цьому місці Європи було створене щось унікальне, чого практично ніде не було. Щось не тільки польське, а й європейське. Візьмемо національно-визвольну боротьбу під час поділів Речі Посполитої, постійну боротьбу за свободу, а згодом навіть рух Солідарності (Річ Посполита у 1795 р. внаслідок третього поділу Росією, Пруссією та Австрією зникла з карти Європи, втративши незалежність на 123 роки до кінця Першої світової війни. У той час у Польщі були спроби повернути незалежність або шляхом участі в наполеонівських війнах на боці Франції, а також шляхом криваво придушених національних повстань 1831 і 1863 роках, спрямованих проти Росії). Адже все це відбувалося завдяки вільнолюбним ідеалам Сарматії, через органічну нетерпимість будь-якої обмеженості. Це те, що потім відрізняло нас від росіян, придушених царською тиранією, а також від пруссів і австрійців, навчених боятися всіх у формі. Наша Сарматія була унікальною, єдиною незапозиченою культурною формою, створеною тут – чимось, що є капіталом, який вплинув на суспільне майбутнє Польщі.

Оскільки ви «тотальний неосармат», я запитаю: як керувати цим капіталом у часи постмодернізму, галопуючих культурних змін чи співіснування з іммігрантами?

Е, я не вважаю себе неосарматом, а тим більше тотальним. Треба розуміти, що Європа XVI ст. була часом кривавих релігійних воєн і переслідувань. Мирне співжиття мешканців Речі Посполитої стало несподіванкою для людей із Заходу, чи то католиків, чи то протестантів. У Речі Посполитій було більше релігій та етносів, багато переслідуваних деінде знайшли тут своє місце. Пліч-о-пліч жили: євреї, протестанти, католики, православні, вірмени, татари-мусульмани. Основою цього лібертаріанського творіння був мир між тими, хто відрізнявся віросповіданням. Крім того, існували й інші аспекти будівництва громади, актуальні в сучасному світі. Наприклад, уніонізм, тобто здатність країн співпрацювати в одному політичному організмі, бо що таке сьогоднішній Європейський Союз? Йдеться про вміння спілкуватися між народами та релігіями, про усвідомлення того, що в ім’я bonum publicum треба прийти до порозуміння. Річ Посполита славилася своїм пацифізмом чи антиімперіалізмом, тобто відмовою від підпорядкування інших силою.

Крім того, шляхетна Річ Посполита мала напрочуд багато спільного з... американським республіканізмом, тобто побудовою держави на засадах рівності, основного становища в державі громадянина та його свободи, і водночас поваги до закону. Це ті цінності, які сповідувалися на Віслі та Німані п’ять століть тому і які є актуальними й сьогодні. Це також була спільнота, позбавлена ​​комплексів. Але ще раз підсумую для впорядкування всього: ми говоримо про громаду, яку не можна порівнювати з сучасною спільнотою. Отже, громадянська суб’єктність не стосувалася, наприклад, селян, вона включала обмежено містян. Дуже цікавою була політична організація євреїв, які проживали в Речі Посполитій. Але це вже зовсім інша історія. Ми говоримо про політичну організацію шляхти. Варто про це пам’ятати, але також не варто забувати про історичний контекст, у якому потрібно розглядати ці явища.

– Розмовляв Цезари Корицький

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклала Олена Ковалевська

Проф. Кшиштоф Келер – поет, есеїст, літературний критик, прозаїк, викладач Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві. Заступник директора Інституту книги, а в минулому – директор TVP Kultura. У 2014 році вийшов його роман «Онука Рагуеля». У 2016 році професор опублікував працю «Річ Посполита. Громадянськість. Свобода» та збірку есеїв «Palus Sarmatica», за яку отримав премію Identitas. У 2020 році він отримав літературну премію «Чотири колони» за творчі досягнення останніх тридцяти років (1989-2019). Сфера його наукових інтересів – старопольська культурна спадщина.

Співавтор кількох документальних фільмів, серед яких: «Сарматія, або Польща», «Адам Міцкевич», «Ви маєте свого поета» (біографічна повість про Міколая Семпа-Шажинського). Сценарист і співавтор історичних програм на TVP Kultura «Żywot Sarmacki» та «Wędrowiec Polski», які також можна дивитися на VOD.TVP.PL.