«Спочатку представлюсь. Я син Волинської землі. Я народився в серпні 1942 року в селі Буди (гміна Верба Дубенського повіту). На поляків, які проживали в цьому селі, напали 15 квітня 1943 року, за три місяці до страшної Кривавої неділі. На щастя, хутір моїх батьків був досить далеко від села, і це нас врятувало. До нас прибігла перелякана українка, яку батьки знали тільки з вигляду, і переконала нас тікати, бо у селі вбивають поляків».

Так у луцькому соборі розпочав свою проповідь отець Яцек Салій, домініканець, але це було не цього року, не під час ушанування 80-х роковин Волинської різанини, яке щойно завершилося. Отець Яцек був на Волині чотири роки тому, 11 липня 2019 року, його проповідь нагадала спочатку газета «Gość Niedzielny», потім також Католицьке Інформаційне Агентство, можливо, й інші ЗМІ. Це не тільки свідчення: «якби не та безіменна українка, моє життя, мабуть, закінчилося б, коли я був ще восьмимісячним немовлям», це, як завжди у вченні отця Салія, глибоке моральне повчання, урок історії і волання про...?

Названий своїм іменем геноцид

Багато що з цього тексту і думок отця Яцека Салія взяв архієп. Станіслав Ґондецький під час Святої Меси в Парослі на Волині, другого дня своєрідного Трідууму – Паломництва прощення і примирення на Волинь. Крім архієп. Ґондецького, в цю дорогу вирушили Глава УГКЦ архієпископ Святослав Шевчук та єпископ Луцький Віталій Скомаровський, голова Конференції римсько-католицьких єпископів України. До 80-х роковин Волинської різанини. Перше богослужіння відбулося в кафедральному соборі Святого Яна у Варшаві, де оголосили Послання, яке в п’ятницю зачитав і підписав голова Конференції єпископів Польщі архієп. Станіслав Ґондецький та Глава УГКЦ архієп. Святослав Шевчук. Остання зустріч відбулася у соборі св. Петра і Павла у Луцьку, де до них приєдналися Апостольський Нунцій в Україні та представники Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій.

8 липня архієп. Станіслав Ґондецький сказав: «Сьогодні ми зібралися для Євхаристії в нині неіснуючому селі Паросля, яке перед Другою світовою війною було польським поселенням із 26 дворів. Це місце стало свідком жорстокого злочину, фактично початку геноциду. Його жителі не очікували нападу, тому сотня УПА легко увійшла в село, видавши себе за радянських партизанів, а потім розставила варту біля польських хуторів. Тоді нападники ножами та сокирами вбили 173 людини – зв’язаних і беззахисних селян, серед яких були жінки, діти та немовлята. Врятуватися вдалося 8 – як одні кажуть, інші кажуть 5 полякам, переважно дітям. Майно загиблих пограбували і вивезли. Село припинило своє існування.

Звістка про цей злочин розійшлася наступного дня. До спаленого села почали приїжджати поляки з околиці. Вони відвезли поранених до шпиталю у Володимирі і попросили німців з Антонівки прикрити їх. Під цим прикриттям вдалося поховати вбитих і сфотографувати жертви.

Підписуйтесь на наш фейсбук Ще у 1943 році тут було встановлено перший хрест пам’яті загиблих, його вже не існує. Потім у лісі, на місці колишньої колонії, українець Антон Ковальчук встановив пам’ятний хрест з інформацією про те, що злочин скоїли українські націоналісти.

Це було перше масове вбивство, вчинене УПА, вбивство польського населення в цьому місці 9 лютого 1943 року. Його вважають початком Волинської різанини».

Я цитую цей розлогий опис не для того, щоб шокувати жорстокістю, автор напевно цього б не хотів, а щоб показати, що все тут названо своїми іменами. Не вперше. Українські єпископи говорять про «етнічні чистки», а слова про геноцид звучать лише з вуст польського ієрарха. Але історія цього важкого шляху до спільної молитви та до чергової спільної заяви, навіть якщо вона все ще не задовільняє багатьох, уже довга і багата багатьма важливими моментами.

Підтримка греко-католиків у СРСР

Цей шлях розпочав Іван Павло ІІ у 1987 році, коли з його ініціативи відбулися дві зустрічі польських та українських церковних достойників у Польській та Українській Колегії в Римі.

Було це так давно, що, мабуть, багато учасників релігійного життя, включно з журналістами і, можливо, навіть молодшими священиками, не пам’ятають, або й навіть не знають, що Греко-Католицька Церква існувала тоді лише у вільному світі. В Україні і в усіх країнах московського блоку вона була повністю заборонена. Вона не мала права існувати, але примаси Польщі – перед тим кардинал Стефан Вишинський, а після його смерті кардинал Юзеф Ґлємп підтримували таємну діяльність греко-католиків глибоко продумано й таємно. Вже тоді Примас Ґлємп звернув увагу на велике значення і потребу польсько-українського прощення та примирення, а кардинал Мирослав Іван Любачівський нагадав, що агресивний і злочинний атеїстично-комуністичний режим хоче знищити не лише релігію, але й наші народи. Вже тоді вони почали говорити про необхідність стати на шлях, який приведе до примирення.

Через рік польські єпископи виявили неабияку мужність і навіть радикалізм, бо організували святкування тисячоліття хрещення Русі-України на Ясній Горі. У них взяли участь кард. Любачівський, кілька єпископів з діаспори та духовенство з України, де греко-католики почали виходити з підпілля. Як наголошується у звіті Католицького Інформаційного Агентства, це були перші публічні святкування за офіційної участі греко-католиків, організовані в одній із залежних від СРСР країн.

«Ясна Гора, яку поляки називають своєю духовною столицею, тоді наповнилася українською мовою. Тоді завдяки цим урочистостям було зроблено потужний крок до українсько-польського примирення», – сказав отець Яцек Салій у Луцьку, припускаючи, що, мабуть, також тому архієпископ Святослав Шевчук у 2017 році в базиліці св. Петра в Римі назвав Івана Павла ІІ «покровителем справи польсько-українського примирення».

Отець Салій рясно цитував Папу-поляка у своїй «волинській» проповіді, показуючи, наскільки Папа дбав про польсько-українське примирення.

«У 1991 році ще не було української держави. У Перемишлі Папа зустрівся з вірними Греко-Католицької Церкви та висловив побажання, – нагадав отець Салій, – щоб ті святкування на Ясній Горі виявилися пророчим проголошенням примирення між поляками та українцями. Тоді Іван Павло ІІ сказав, що „обидва наші народи за останні кілька десятиліть пройшли через стільки гіркоти і страждань. Нехай цей досвід (зустріч на Ясній Горі 1988 року – ред.) послужить очищенням, яке допоможе поглянути збоку на минулі суперечки, образи та взаємну недовіру, а насамперед сприятиме взаємному прощенню минулих кривд”. Сьогодні буквально все, і насамперед спільна віра в Ісуса Христа, закликає до примирення, братерства та взаємоповаги; до пошуку того, що поєднує. Розпалювання старих націоналізмів і невдоволення було б діями проти християнської ідентичності; це також був би відвертий анахронізм, негідний обох великих націй».

Подальші зустрічі та заяви

Я могла би йти послідовно за подіями, зустрічами та заявами, які особливо інтенсивно мали місце в моменти великих роковин Волинської різанини. Проте зупинюся на сухому переліку.

На думку спеціалістів, паломництво Івана Павла ІІ в Україну в червні 2001 р. мало велике значення у процесі польсько-українського примирення. Любомир Гузар тоді сказав: «Ми усвідомлюємо, що в історії нашої Церкви минулого століття були й темні й духовно трагічні моменти. Так сталося, що деякі сини і доньки Української Греко-Католицької Церкви чинили зло своїм ближнім зі свого народу та з інших народів, на жаль, свідомо і добровільно. У Вашій присутності, Святіший Отче, і від імені Української Греко-Католицької Церкви хочу попросити прощення для всіх них у Бога, Творця і Отця всіх нас і у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, якимось чином скривдили».

«Але Папа з Польщі безумовно звернув увагу на фальшивість таких історичних розрахунків, які поглиблюють ненависть і не ведуть до примирення», – нагадав о. Салій і процитував Івана Павла ІІ: «Завдяки очищенню історичної пам’яті нехай кожен буде готовий поставити на вищий щабель те, що об’єднує, а не те, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, засноване на взаємній повазі, братерській єдності, співпраці та щирій солідарності».

Два роки потому, з нагоди 60-ї річниці Волинської різанини, Іван Павло ІІ, здається, востаннє, у листі до Примаса Польщі та до обох греко-католицьких кардиналів, які проживали у Львові, вимагав працювати над примиренням: «Нове тисячоліття, в яке ми нещодавно вступили, вимагає від українців і поляків не залишатися в рабстві своїх сумних спогадів про минуле. Коли розглядають минулі події в новому ракурсі та беруться будувати краще майбутнє для всіх, нехай подивляться один на одного очима примирення».

Через рік, 7-8 серпня 2004 р., з ініціативи кардинала Гузара відбулося «Паломництво любові та примирення» до Марійного санктуарію в Зарваниці в Україні. У ньому взяли участь 200 тисяч молодих людей з обох країн. У свою чергу, 26 серпня 2004 р., на свято Матері Божої Ченстоховської, кілька сотень українців, на чолі з кардиналом Гузаром, приїхали на Ясну Гору, щоб молитися разом з поляками за примирення. Ще через рік, 19 червня 2005 р., на площі Пілсудського у Варшаві, відразу після Помаранчевої революції в Україні, відбулася видовищна акція примирення. Після визнання віри архієпископ Юзеф Міхалік і кардинал Любомир Гузар прочитали молитву за примирення. У ній вони визнавали, що поляки та українці завдали одне одному багато зла, що «наповнює нас невимовним болем». Вони просили «братів і сестер обох народів» приєднатися до них у «взаємному прощенні». Далі були наступні і наступні акти: у 2005, 2013, 2017, 2018, 2019 роках. Після 24 лютого 2022 року, коли Росія вторглася в Україну, відбувся історичний візит єпископів – візит підтримки та солідарності.

Наші та чужі сльози

Отець Яцек Салій, неперевершений авторитет у моральних питаннях для багатьох із нас, не був би собою, якби у своїй волинській проповіді не назвав відповідними словами те, про що ми взагалі не хочемо говорити: «Я хотів би сказати кілька слів про небезпеку дволичності та лицемірства, які можуть ховатися за надто легко кинутими закликами шукати згоди там, де ми можемо глибоко розходитися в описі й оцінці одних і тих самих історичних подій, мусимо шукати згоди на основі цілої правди, яку не будемо приховувати один від одного, навіть якщо ця правда є болючою і незручною для однієї зі сторін.

А саме: усі ми, навіть найчесніші з-поміж нас, піддаємося, хочемо ми цього чи ні, свідомо чи несвідомо, різноманітним егоцентричним спотворенням. Коли є проблема кривд – як тих, які ми заподіяли іншим, так і тих, від яких ми постраждали, це егоцентричне упередження неминуче. Якщо ж ми чесно хочемо знати правду, намагаємося подолати свою схильність до суб’єктивних оцінок, але навіть за доброї волі зображення одних і тих самих подій буде позначене певним суб’єктивізмом з обох сторін.

Сенс того, що я хочу зараз сказати, чудово передає литовське прислів’я, яке нагадав письменник Юзеф Мацкевич: „Тільки свої сльози гіркі, а чужі тільки мокрі”. Спробуймо, у світлі цього прислів’я, прокоментувати вислів, який міститься в пастирському листі Римсько-Католицького Єпископату України, опублікованому шість років тому, у 70-ту річницю Кривавої неділі, що перед лицем злочинів, скоєних тоді українськими націоналістами „реакцією з боку поляків були оборонні акції та випадкові акції відплати, в яких гинули також невинні українці. Однак ці дії не були пропорційними ні за кількістю жертв, ні за варварськими методами”.

Так, дивлячись з боку матеріальної правди, це дійсно було. Однак це не є виправданням злочинів поляків проти українців у цих акціях. Злочини не вирівнюють рахунки. Гіркими, а не просто мокрими були також сльози, які проливали тоді зболілі українці. Ми, поляки, повинні безумовно набагато більше усвідомлювати ті злочини, жалкувати за них перед Богом і просити за них вибачення у наших братів-українців».

Могил досі немає

І нехай ніхто не думає, що таким чином отець Яцек Салій, або ж цього року також архієпископ Станіслав Ґондецький намагаються переконати людей релятивізувати правду. У жодному разі. Отець Салій чітко сказав у Луцьку: «Це очевидно, що примирення можливе лише на основі правди. Можна сказати, що примирення тримається на двох стовпах. Цими стовпами є, по-перше, розплата, тобто глибоке знання і визнання правди, а по-друге, прощення. І те, і інше необхідне для примирення. Однак потрібно постійно стежити, щоб один із цих стовпів не домінував над іншим.

Бо якщо говоритимемо передусім про розплату, ми можемо ще більше поглибити взаємну ворожнечу (а не зменшити її) і втратити саму причину примирення. З іншого боку, якщо говоритимемо передусім про взаємне прощення, ризикуємо зробити таке поспішне примирення неавтентичним. Повторюю, необхідно і те, і те. Треба пояснити зло, тіла несправедливо вбитих мають отримати шану та бути похованими; повинна бути названа і визнана вся правда про скоєні злочини.

Але нехай весь цей процес здійснюється з метою сприяння взаємному примиренню. Жорсткий облік, який лише поглибить взаємну ворожнечу, безумовно, не може догодити Богу. Однак примирення, засноване на тому, щоб удавати, що зла, яке існувало, не існувало, або на тому, що зло не було таким великим, також не було б добрим. Таке псевдопримирення було б лише як пластир на гнійну рану».

Тобто очищення історичної пам’яті, очищення – а не її розмивання чи відторгнення. Ця тема постійно присутня в кожних заявах, у різних ракурсах, з обох сторін. В ній найголовнішим є питання могил, яких справедливо вимагають нащадки жертв під проводом о. Тадеуша Ісаковича-Залєського, пароха Вірмено-Католицької Церкви, потужної в передвоєнній Польщі на Волині та Покутті. Цього року це сподівання знайшло велику підтримку архієп. Станіслава Ґондецького, який відкрито говорить про те, що померлі заслуговують на могили та молитви над ними.

Колегіальний костел в Олиці, колишній резиденції маєтку Радзивіллів, є приголомшливою ілюстрацією неозначених поховань, найчастіше поспішних і під покровом ночі. Розкішний бароковий храм, який з великими зусиллями повільно відновлюється завдяки Фундації культурної спадщини та грошима з Польщі, ховає у своїх стінах чимало залишків Волинської різанини: що нам з того, що це бароко, якщо ми не можемо поховати своїх мертвих? Це вже не драма Антігони, справа в тисячах неіснуючих могил.

«Це насправді найважливіший постулат, який випливає з процесу прощення та примирення, – завершив свою волинську проповідь архієпископ Станіслав Ґондецький у Парослі, стоячи над поки що символічною могилою. – Тому я звертаюся до президентів України та Польщі, а також до парламентських влад обох народів щодо згоди на гідне поховання всіх жертв геноциду, якому передують ексгумації тіл убитих, щоб їхні родини могли нарешті запалити свічку і помолитися над цими могилами, які є дуже повчальними для нашого майбутнього», – сказав архієпископ Ґондецький.

Не знаю, чи ієрарх уже тоді знав, що президенти Анджей Дуда та Володимир Зеленський приїдуть разом на молитву до луцького собору. Зеленський перебуває у насправді винятково скрутному становищі, адже багато євреїв також стали жертвами бандерівських військ. «Можна припустити, що президент України керується набагато серйознішими обставинами, ніж тільки історія польсько-українських відносин. Українцям рано чи пізно доведеться зіткнутися також із проблемою участі в Голокості» – прокоментував цьогорічні церковні урочистості проф. Ян Жарин, висловлюючи жаль з приводу неадекватної реакції греко-католицьких єпископів.

Чи є інший шлях?

Усі ці події, заяви та молитви, звісно, не заважають політичним коментаторам писати, що Церква служить політикам, чи щось подібне – або неуважно читають, а, може, знають наперед. І що «сучасні польські єпископи переконані, що Польща має східну політику і якусь у цій сфері спеціальну дипломатію. Як вчить історія, для Польщі краще, щоб Церква, яка займається примиренням, провадила дипломатію сама, далеко оминаючи державу», – написав в порталі Onet коментатор Вітольд Юраш.

Що ж, як показує проповідь архієпископа Ґондецького на Ясній Горі 3 травня, про яку пише Тижневик TVP, Католицька Церква не мала наміру чекати, що зробить наша держава цього року з черговим ювілеєм. І взялася за згладжування наступних ділянок шляху до примирення, навіть якщо не отримала від братів греко-католиків усього, на що розраховувала. Протягом двадцять років збудували величезний шматок цієї дороги. Треба на цей шлях увійти і рухатися далі, нехай навіть повільно. «Хоча, звісно, різні люди мають різну чутливість і завжди знайдуться ті, для кого все одно не вистачить описів геноциду, не вистачить хрестів, навіть якщо їх буде тисяча, не вистачить каяття української сторони та її прохань про вибачення», – каже наш редакційний колега Пьотр Косьцінський, чудовий спеціаліст зі східної проблематики.

Тож як не домініканець Яцек Салій, не архієпископ Станіслав Ґондецький, не Іван Павло ІІ та інші святі – то хто ж іще може нас переконати, що іншого шляху немає і не буде.

– Барбара Сулек-Ковальська

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Аліна Возіян