Не минає й тижня без повідомлень про провокаційну демонстрацію китайської військової сили поблизу Тайваню: чи то кораблі, що небезпечно наближаються до тайванських територіальних вод, чи то винищувачі, що входять у повітряний простір Тайваню, чи то десантні або ракетні маневри, які відбуваються прямо на кордоні з Тайванем. Все це загострюється, коли якийсь важливий американський політик відвідує Тайвань або навпаки – тайванський політик їде до Сполучених Штатів Америки. Такий стан справ триває вже багато років і, природно, викликає фундаментальне питання: чи нападе Китай врешті-решт на Тайвань?

Найбільш завзяті публіцисти навіть стверджують, що це може трапитися будь-якої миті, оскільки Пекін нібито скористається величезним політичним, фінансовим і військовим заангажуванням Заходу у війну в Україні та, розраховуючи на відвернення уваги, скористається нагодою для вторгнення в «непокірну провінцію». З іншого боку, однак, нічого окрім брязкання зброєю біля кордонів Тайваню і регулярних пропагандистських погроз, не вказує на те, що Китай всерйоз замислювався б про напад на Тайвань, а Тайвань, своєю чергою, про протистояння китайській агресії.

По обидва боки Тайванської протоки процвітає торгівля, розвиваються інвестиції, вирує туризм, і навіть, ніби нічого й не сталося, найкраща тенісистка Тайваню (бо зараз в Польщі модний лише жіночий теніс) Сє Шувей виграла цьогорічний Ролан Гаррос у жіночому парному розряді спільно з китайкою Ван Сіньюй.

Тож розберімося, чому стільки галасу довкола цього Тайваню.

Прекрасний острів

Тайвань, який португальці охрестили Ilha Formosa («прекрасний острів»), був анексований у 1683 році панівною на той час китайською маньчжурською династією Цін. Після поразки Китаю у Першій китайсько-японській війні в 1895 році Тайвань перейшов під контроль Японії. Такий стан речей тривав до 1945 року, тобто кінця Другої світової війни. Тим часом після падіння династії Цін у 1911 році, Китаєм керувала націоналістична партія Гоміньдан, яку з 1925 року очолював генералісимус Чан Кайші. Китай тоді називався Китайською Республікою, в створенні якої не останню роль відіграв Сталін і Радянський Союз.

Чан настільки захоплювався Сталіном, що його син Цзян Цзін-го здобув освіту в Москві, одружився з білорускою Фаїною Вахревою, взяв російське ім'я Микола Володимирович Єлізаров і провів в СРСР дванадцять років свого життя. Але з часом між Чан Кайші та Сталіним почало доходити до все гостріших антагонізмів, оскільки радянський диктатор, дотримуючись принципу «розділяй і володарюй», з одного боку, підтримував Китайську Республіку, а з іншого – рух китайських комуністів на чолі з Мао Цзедуном, що набирав на силі. Тож до моменту остаточної поразки Японії, яка напала на Китай у 1937 році, націоналісти Чан Кайші та комуністи Мао раз воювали один проти одного, а раз об'єднували зусилля у протистоянні японським окупантам. І щоб було ще цікавіше, під час Другої світової війни коли Чан тісно співпрацював зі Сталіним, комуніст Мао просив про підтримку своєї ідеї щодо Китаю в американців. Справжня qui pro quo [латинський вираз, який означає «щось за щось» - прим. перекл.]. Врешті, перед тим, як все знову обернулося з ніг на голову, і Сталін врешті-решт підтримав Мао, а американці – Чан Кайші, в той самий день, коли Мао оголосив про заснування Комуністичної Народної Республіки Китаю в Пекіні, на урочистості не було радянського посла, тому що він... перебував разом з Чан Кайші.

У 1945 році в Китаї почалася фактична громадянська війна між націоналістами та комуністами, в результаті якої комуністи взяли під контроль материковий Китай і у 1949 році створили Китайську Народну Республіку, в той час як націоналісти знайшли притулок на Тайвані, як континуації Китайської Республіки.

Один Китай?

Таким чином, поточний стан справ полягає в тому, що Китайська Народна Республіка визнає Тайвань своєю 23-ю провінцією, яку тимчасово контролює узурпаторська влада, адже «зрештою, Тайвань вже був колись провінцією Китаю». Натомість влада Тайваню вважає, що він ніколи не був провінцією Китайської Народної Республіки чи (після 1945 року) Китайської Республіки, а тому й досі офіційно залишається Республікою Китай, тобто законною владою всього Китаю, яка тимчасово перебуває на Тайвані, оскільки конституційною столицею республіки формально залишається Нанкін. Тобто, на думку Пекіна, Китай один-єдиний, але у вигляді Китайської Народної Республіки, що включає Тайвань, а на думку Тайваню, Китай також один, але у вигляді Китайської Республіки, що охоплює також і «материкову» частину з Китайською Народною Республікою.

Але що ще цікавіше, концепція «одного Китаю» зовсім по-іншому розуміється демократичними державами Заходу. Вони вважають, що так, Китай єдиний, і Китайська Народна Республіка зараз є його представником на міжнародній арені, проте питання Тайваню все ще не вирішене, а материкові та острівні китайці в ідеалі мають домовитися між собою мирним шляхом. Пекін і Тайвань формально погодилися з такою інтерпретацією «одного Китаю», тільки справа ускладнилася, коли націоналісти Гоміндану втратили владу у Тайвані у 2000 році. Адже Чан Кайші привіз із собою на острів величезну кількість материкових співвітчизників, які десятиліттями становили тайванську еліту, відкрито дискримінуючи корінних тайванців. Таким чином, предствники материкового Гоміньдану та його прихильники були природно, навіть із сентиментальних міркувань, зацікавлені в «поверненні в лоно Китаю».

На противагу цьому, лівоцентристська Демократична прогресивна партія, що сформувалася в 1986 році й перемогла на виборах 2000 року, виступає за відмову від політики «одного Китаю» й проголошення незалежності Тайваню шляхом створення суверенної та незалежної Республіки Тайвань. У 2008 році ця партія програла вибори, що дозволило Гоміньдану знову схилятися до переговорів про об'єднання, але з приходом до влади на Тайвані Демократичної прогресивної партії у 2016 році політичні відносини з Пекіном знову значно охололи.

І над усім цим нависає американська політика «стратегічної невизначеності», яка полягає в тому, що ані Пекін, ані Тайвань до кінця не знають, як США відреагують, передусім у військовому плані, на можливий акт китайської агресії проти Тайваню. Таким чином, на відносини між Китаєм і Тайванем значною мірою мають вплив результати виборів на острові, а американська «парасолька» над островом залежить від результатів виборів у США.

Додамо до цього прогресуючу таблоїдизацію засобів масової інформації та навіть світу науки, яка призвела до того, що надійні, глибокі та експертні аналізи витісняються на далекі маргінеси яскравими, поверхневими, сенсаційними та миттєвими «новинами», «спекуляціями» чи «думками псевдоекспертів». Так, кожна, часто просто рутинна, заява китайського керівництва про необхідність возз'єднання Тайваню негайно подається як декларація про вторгнення на острів, кожен китайський маневр і брязкання зброєю поблизу кордонів Тайваню – як остання прелюдія до неминучого вторгнення, а кожна, неважливо яка, заява Вашингтона щодо Тайваню – як очевидний сигнал про те, що за мить розпочнеться велика війна між США і Китаєм за Тайвань.

Армія ще не готова

Навряд чи когось хвилює, що Америка не хоче війни з Китаєм, а Китай не хоче війни з Америкою, та що існує принципова різниця між злочинною Росією, яка, як показує війна в Україні, є реальною загрозою для Заходу, і Китаєм, який залишається для нього просто стратегічним викликом (зрештою, як і Захід для Китаю).

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Ніхто не хоче згадувати, що китайська армія все ще дуже відстала від американської та що комуністичний Китай провів лише одну «війну» (проти В'єтнаму в 1979 році), яка виявилася для нього невдалою. Не кажучи вже про те, що Китай поки що не має жодних можливостей глобальної проєкції сили або навіть здатності розігрувати, окрім деяких економічних, значущі карти у світовій політиці. А ще є Україна – дуже повчальний урок для Пекіна про те, як путінська «друга армія світу» загрузла в безглуздій і мегазатратній в усіх відношеннях війні, і як цей «невмілий» Захід зміг миттєво об'єднатися на підтримку України.

Не варто забувати, що питання Тайваню – це питання не лише між Китаєм і США, адже в Тихому океані, тобто поруч з Китаєм, є також Японія, Корея, Австралія, а дещо далі – Індія, та всі вони, м'яко кажучи, не дуже люблять Пекін.

Так чи інакше, нас годують цими бульварними «тайванськими сенсаціями», причому з таким розмахом, що вже на сторінках однієї та тієї ж газети або порталу, в один і той же день, пліч-о-пліч розміщуються матеріали, в яких один «експерт» клянеться на могилі своєї бабусі, що Китай насправді завтра вторгнеться на Тайвань, інший клянеться, що Китай цього не зробить, третій пророкує Америці жалюгідну поразку в сутичці з китайським драконом, а четвертий все те саме з точністю до навпаки.

Тим часом торгівля процвітає

Тим часом на ринку в китайському місті Сямень, з якого відкривається вид на тайванський архіпелаг Мацу, найсмачнішими вважаються тайванські манго, літаки до Тайбея з місцевого летовища літають що дві години, а в кожному караоке співають хіти великої тайванської співачки Терези Тенг.

Старші мешканці Сямень (колись він називався Амой) пам'ятають, як протягом 1950-х і 1960-х років китайці та тайванці постійно обстрілювали один одного з гармат через протоку шириною 19 км, що відокремлює місто від Мацу. Саме тому острівне місто Сямень було однією великою військовою базою, в скелястому череві якої пробігали сотні кілометрів тунелів, що слугували казармами, укриттями, складами боєприпасів тощо. Сьогодні ці тунелі виконують функцію дорожніх тунелів, адже в 1981 році місто перетворено на спеціальну економічну зону, яка, очевидно, спеціалізується на торгівлі, інвестиціях, туризмі та комунікації з Тайванем.

Колись, коли в Китаї вирувала «Культурна революція» (1966–1976), а хунвейбіни, тобто фанатична комуністична молодь, регулярно влаштовували вибухи в тодішньому британському Гонконзі, державний секретар США Генрі Кіссінджер запитав китайського прем'єра Чжоу Еньлая, коли китайські військові увійдуть до Гонконгу, щоб покласти край британському колоніалізму на його території. – Ви, мабуть, з глузду з'їхали, – відповів Чжоу. – І чому ми повинні вбивати курку, яка несе золоті яйця, – риторично запитав він.

А потім архітектор китайських реформ, спеціальних економічних зон (тобто політики виходу з ізоляції) Ден Сяопін сказав Збіґнєву Бжезинському, що не буде ніяких воєн за британський Гонконг, португальське Макао чи Тайвань, тому що Китай спробує переконати їх власною політикою «одна країна – дві системи», яка передбачає існування в межах одного комуністичного Китаю анклавів з капіталістичною системою і дуже широкою автономією. Ця система діє в Гонконзі та Макао, і навіть тайванський Гоміньдан був готовий її прийняти, але Демократична прогресивна партія відмовилася розглядати це питання. Таким чином, надалі зберігається статус-кво.

Нині статус-кво полягає в тому, що ані США, ані Японія не є найбільшим торговельним партнером Тайваню, а Китай. Минулого року Тайвань експортував до Китаю товарів на суму понад 120 мільярдів доларів США, а якщо до цього додати Гонконг, то загальна сума склала 185 мільярдів доларів США (це майже третина ВВП Польщі). Своєю чергою, Тайвань купив у Китаї товарів на суму понад 80 мільярдів доларів США. Роком раніше китайсько-тайванська торгівля досягла 273 мільярдів доларів США. Тобто рівно стільки ж, скільки товарообіг Китаю з Німеччиною – його найважливішим економічним партнером в Європейському Союзі.

Ще цікавішим є той факт, що Тайвань, формально перебуваючи під загрозою китайської агресії, є одним з найбільших інвесторів у Китаї. У період з 1991 по 2021 рік тайванський бізнес розмістив на материковій частині країни інвестиції на суму майже 200 мільярдів доларів США. Для порівняння, загальна вартість капіталу іноземних інвестицій в Польщі на сьогодні становить близько 60-80 мільярдів доларів США.

Неоціненні китайські колекції

Часто наводиться головний аргумент, що Китай не може напасти на Тайвань хоча б через ризик знищення однієї тайванської компанії – Taiwan Semiconductor Manufacturing Company (TSMC), яка спеціалізується на виробництві напівпровідників й на яку припадає до 65% світового виробництва на ці незамінні компоненти для комп'ютерів, мобільних телефонів і всілякого електронного обладнання, в тому числі й військового призначення. Для порівняння, частка Китаю на світовому ринку процесорів становить лише 5%, а Південної Кореї – 18%. Однак мало хто пам'ятає, що TMSC вже має завод у Китаї, а саме в Нанкіні, й що 10% процесорів, вироблених TSMC, походять з цього заводу.

Про інший ризик згадують набагато рідше, хоча хто зна, чи не був би він важливішим для китайців, ніж тайванський завод напівпровідників. Адже в Тайбеї знаходиться найбільша та найцінніша у світі колекція китайського мистецтва, що охоплює вісім тисяч років китайської історії. В ній налічується майже мільйон безцінних для китайської культури експонатів, що спочатку розміщувалися в Імператорському палаці (Забороненому місті) в Пекіні та збиралися не одним поколінням правителів Піднебесної. Напередодні японського вторгнення до Китаю колекцію вивезли до Нанкіна, а коли материкову частину захопили комуністи, Чан Кайші наказав евакуювати її до Тайваню, де вона зберігається до нині в Національному палацовому музеї в Тайбеї. Звичайно, він добре захищений від можливих бомбардувань і має величезні сховища в тунелях, видовбаних у довколишніх горах. Але багатовікові картини на тонкому шовковому папері, вироби з вишуканої порцеляни, старовинні манускрипти або глиняні скульптури настільки чутливі до будь-якої зміни температури та вологості, а тим більше при переміщенні їх з місця на місце, що краще було б взагалі не ризикувати. Тому в Забороненому місті Пекіна можна милуватися розкішними імператорськими павільйонами й садами, але щоб побачити, які скарби в них колись зберігалися, треба їхати до Тайваню. Саме з цією метою за останні чотирнадцять років острів відвідали майже чотирнадцять мільйонів китайських туристів.

Про те, що тайванці чомусь не дуже вірять у неминуче китайське вторгнення, переконливо свідчать опитування. Так, на запитання, чи буде війна з Китаєм, майже 65% тайванців відповідають, що ні. Хоча переважна більшість мешканців острова, а це близько 90%, виступають проти возз'єднання з Китаєм за запропонованою Пекіном формулою «одна країна – дві системи», і стільки ж виступають за збереження нинішнього статус-кво. І що найцікавіше, минулого року лише не цілих 6% опитаних вважали, що Тайвань повинен проголосити незалежність якомога швидше.

Це, своєю чергою, означає, що бачення певної формули для остаточного, хоча, можливо, ще дуже далекого, возз'єднання в межах одного Китаю десь там жевріє у свідомості майже всіх тайванців. А наскільки глибоко, можна побачити на прикладі колишньої резиденції генералісимуса Чан Кайші, який був президентом Китайської Республіки на Тайвані до своєї смерті в 1975 році. У цій резиденції (її нинішня офіційна назва – Мавзолей Сіху) на околиці Тайбея у тимчасовому саркофазі з чорного мармуру міститься тіло Чанга, яке чекає, коли його повернуть до Китаю. Такою була його воля, і хоча китайська влада вже неодноразово пропонувала поховати генералісимуса у великому мавзолеї в Нанкіні, де спочиває засновник Гоміндану Сунь Ятсен, але поки не відбудеться возз'єднання, Тайвань і чути про це не хоче.

Залякування Тайваню

Військовий конфлікт у Тайванській протоці, природно, не можна виключати на всі 100%. Навіть у вигляді ненавмисного інциденту, спровокованого помилкою або бравадою з використанням величезного накопичення китайських, тайванських, американських і японських озброєнь в регіоні. Також завжди існує певна небезпека того, що на вершині влади в Пекіні з'явиться якийсь китайський варіант непередбачуваного Путіна, але поки що це залишається на рівні академічних спекуляцій.

Набагато більш певним є продовження брязкання зброєю Китаєм поблизу Тайваню, звичайно з різною інтенсивністю й в різних масштабах. Хоча б виходячи з цієї «стратегічної невизначеності», щоб тримати Вашингтон і Тайбей в постійному тонусі та непевності, на що здатен Пекін. Крім того, для китайської армії, яка тільки розвивається та намагається наздогнати американців, такий полігон безцінний, оскільки вона майже пів століття не брала участі у відкритих бойових діях.

Залякування Тайваню також може певною мірою вплинути на результат президентських виборів на острові, які мають відбутися 13 січня 2024 року. Пекін надзвичайно зацікавлений у поверненні до влади більш примирливого Гоміндану. Цього, зрозуміло, прагне і сам Гоміньдан, який не забув надіслати Пекіну відповідний сигнал.

Ним став «цілковито приватний» 12-денний візит колишнього президента Тайваню (2008–2016) Ма Їнцзю до Китаю в березні цього року. Офіційно Ма не зустрічався з жодним китайським лідером, але у своїй промові в Нанкіні він говорив про спільну ідентичність китайського народу по обидва боки Тайванської протоки та висловив сподівання, що возз'єднання відбудеться без кровопролитного конфлікту. Таким чином, Ма став першим, хоча й колишнім, лідером Китайської Республіки на Тайвані, який відвідав Китай з 1949 року. Не слід забувати, що, перебуваючи на посаді президента Тайваню, він був першим, хто зустрівся з головою КНР Сі Цзіньпіном, а зустріч з яким відбулася в Сінгапурі в листопаді 2015 року.

Чим більше Росія грузне в Україні, тим більше Пекін переконується, що навіть дуже ретельно підготовлений напад на Тайвань може закінчитися – і то в кращому випадку – пірровою перемогою. Не говорячи вже про те, що крихітний Тайвань набагато краще підготовлений у військовому плані до можливого китайського нападу, ніж Україна до російського, і що інтереси США в Тихому океані значно переважають інтереси в Атлантиці.

Китай, вочевидь, воліє залишатися стратегічним викликом, аніж стати реальним ворогом у конфлікті з потенційно немислимими наслідками для всіх сторін. Щобільше, попри пропагандистське цькування, президент Сі та китайське керівництво в цілому бачать Китай насамперед у все більш активній, ба навіть глобальній ролі доброзичливої держави, нейтрального миротворця, економічного й технологічного лідера, здатного хизуватися успіхами, а не ризикувати невдачами.

Ден Сяопін, який після маоїстського кошмару «казармового комунізму» та тотальної ізоляції ініціював безпрецедентну програму економічних реформ і відкриття Китаю для світу, постійно наголошував, що Китай «входячи в цю річку, завжди повинен відчувати ґрунт під ногами», тобто робити ставку на прагматизм. Зараз, завдяки саме реформам Дена, Китай впливає в глобальний океан, і в цьому океані набагато важче втримати ґрунт під ногами, ризик потонути незмірно зростає. Маючи й без того гігантський економічний потенціал, Китай обплутує світ, особливо Азію, Африку і Південну Америку, мережею інвестицій, проєктів, кредитів і технологій, які часто конкурують із західними, та спокушає Європу перспективою нового Шовкового шляху. Глобалізація в широкому сенсі стала благословенням для Китаю, який стає на ноги, й тепер, можливо, все ще трохи незграбно, Пекін намагається «відчути ґрунт» в ролі нейтрального посередника та миротворця (не плутати з «комічним» серіалом на HBO!) на світовій політичній арені.

Отже, маємо китайський «мирний план» для України з 12 пунктів, який виявився доволі провальним. Але раніше, у березні цього року, Китаю вдалося досягти неабиякого дипломатичного успіху, домігшись відновлення дипломатичних відносин між Саудівською Аравією та Іраном. Тож можна припустити, що ідея «твердо стояти на ногах» домінуватиме у відносинах між Китаєм та Тайванем.

Продуманий блеф татуся

А теніс? Перемога тайвансько-китайського жіночого дуету на Ролан Гаррос може здатися хрестоматійним, взірцевим прикладом кооперативних відносин у дусі «спільної китайської ідентичності». Ось тільки реальність є дещо інша.

І дійсно, як стало відомо, батько тайванської зірки тенісу Сє Шувей, незадоволений низькою спонсорською підтримкою своєї доньки тайванськими компаніями, почав переговори про укладення спонсорської угоди з китайським виробником горілки на суму понад 1,6 мільйона доларів США на рік. Умовою, однак, було те, що Сє має відмовиться від свого тайванського громадянства й прийняти китайське. Тож, схоже, що участь Сє в парному розряді з китаянкою Ван Сіньюй був свідомим блефом, щоб отримати більшу спонсорську підтримку від тайванських фірм. Так і сталося, тайванська влада, збентежена цією ситуацією, змусила державного виробника «Taiwan Tobacco & Liquor Company» надати додаткову спонсорську підтримку Сє за її рекламу пива «Taiwan Beer». «Вся справа в грошах, – нарешті зізнався батько тенісистки. – У мене троє дітей, які займаються тенісом, і нам не вистачає грошей на тренерів, лікарів, авіаквитки тощо».

Тож пані Сє не збирається переходити на китайський бік, хоча, як бачимо, навіть пиво може відігравати важливу роль у китайсько-тайванських відносинах. І будемо сподіватися, що тільки пиво.

– Кшиштоф Даревич

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук