Президент Китаю Сі Цзіньпін був чи не єдиним лідером у світі, який зміг би успішно переконати Володимира Путіна не нападати на Україну під час їхньої останньої зустрічі в Пекіні 4 лютого 2022 року. Але він цього не зробив. Ми достеменно не знаємо, чи Путін попереджав Цзіньпіна про сплановану агресію, хоча це дуже ймовірно, оскільки, розпочинаючи воєнні дії в Україні, Росія неминуче мусила перекинути частину військ і техніки із Сибіру, ​​а отже, ризикнула відкритися перед Китаєм на своїх східних кордонах.

Не виключено, що президент Китаю міг навіть певною мірою заохочувати Путіна до дій, хоча б тим, що він не висловлював різкого протесту. З точки зору Китаю, безпосередня участь Росії у повномасштабній війні за межами сфери китайських інтересів і впливів (Далекий Схід, Центральна Азія та Південно-Східна Азія) є просто мрією. Не потрібно бути Піфією, щоб передбачити, що така війна, незалежно від її результату, може лише послабити Росію у всіх відношеннях (військовому, економічному, фінансовому, міжнародному тощо), а отже, ще більше приректи її на роль прохача в Пекіні, якщо не китайського васала взагалі.

Більше того, Захід ще довго буде зайнятий наслідками дій Росії, що автоматично підвищить привабливість Китаю як стабільного, розважливого та передбачуваного партнера. Не дарма стара китайська приказка говорить, що за боєм двох тигрів краще спостерігати з пагорба, а не брати в ньому участь. А час працює на користь Китаю.

Схоже, Сі Цзіньпін не зупинив Путіна з власних міркувань, проте Китай далекий від надання Росії реальної підтримки у війні з Україною. Його підтримка має пропагандистський і «формальний» характер та виражається у формі заяв про «розуміння російських побоювань» або про «необхідність відповісти на загрозу у результаті розширення НАТО в Європі та пакту AUKUS (угода між Австралією, Великобританією та США про обмін оборонними технологіями) в Тихоокеанському регіоні».

При цьому Пекін збалансовує ці заяви закликами поважати суверенітет і територіальну цілісність України та врегулювати конфлікт дипломатичними шляхами. Пам’ятаймо також, що Китай не визнав анексії Криму та суверенітету Донбасу. Тепер нібито китайські дипломати у приватних висловлюваннях зізнаються, що шоковані жорстокістю дій росіян в Україні, а президент Сі Цзіньпін починає отримувати петиції від інтелектуалів та науковців з проханням переконати Росію не продовжувати агресію.

Газ, нафта, вугілля, ліс

Дехто вважає, що завдяки Китаю Путін зможе нейтралізувати наслідки потужних санкцій Заходу. Навіть якщо це так, то радше незначною мірою. Найчастіше мова йде про те, що зараз Росія спрямує свій експорт нафти та газу до Китаю, щоб надалі заробляти на цьому статки. Проте половина імпорту нафти Китаю надходить із Саудівської Аравії, а найбільшими постачальниками скрапленого природного газу (СПГ) є Австралія, Катар і Малайзія.

Хоча Росія є найбільшим постачальником природного газу в Піднебесну (вона постачає його з Якутії за допомогою газопроводу «Сила Сибіру»), це газ з інших родовищ, а не з тих, які забезпечують газом Європу, а ще один газопровід, із Сахаліну, має бути запущений лише за три роки і Путін просто не може в один момент перенаправити будь-які великі поставки нафти чи газу до Китаю.

У всякому разі, Пекін обов’язково зробить висновки з уроку, який щойно засвоїла Європа, залежна від російських поставок, і ніколи в житті не дозволить собі стати більш залежним від паливних примх Кремля. Може бути тільки навпаки – саме Росії доведеться лізти зі шкіри, тобто пропонувати найнижчі ціни, щоб Китай люб’язно щось у неї купив, причому радше з політичних, а не з економічних міркувань.

Самі переговори про будівництво другої гілки газопроводу «Сила Сибіру» Пекін затягував вісім років. Схожою буде ситуація з вугіллям, деревиною, пшеницею та зброєю. Бо хоча Китай є найбільшим торговельним партнером Росії, для Китаю Росія є лише далеким п’ятнадцятим партнером, а потребу Китаю в нафті, наприклад, Росія забезпечує лише на сім відсотків.

Звісно, в умовах накладення санкцій Росія тепер може почати купувати ще більше китайських товарів, але для цього їй потрібні гроші. Тим часом китайські виробники не хочуть продавати Росії за девальвовані рублі. До цього часу частка операцій в рублях між Китаєм і Росією становила лише 8%. У свою чергу, відразу після нападу Росії на Україну найбільші китайські банки призупинили гарантування купівлі російських товарів за акредитиви, видані в доларах, і немає жодних ознак того, що вони якимось помітним способом намагатимуться обійти накладені на Росію західні фінансові обмеження.

Так чи інакше, не бажаючи ризикувати втратити доступ до глобальної системи валютних розрахунків, китайські банки вже адаптувалися до санкцій США, запроваджених проти дружніх для Пекіну Ірану та Північної Кореї. І тепер вони точно не ризикуватимуть. Китайські державні банки, ймовірно, на деякий час збільшать обсяг пропонованих Росії кредитів (у 2000-2017 роках їх сума становила 151 млрд доларів США), однак левова частка цих позик забезпечена майбутніми надходженнями від експорту нафти, з чим Москва тепер може мати чимало клопоту.

Іншими словами, Китай може тимчасово підтримувати російську економіку з політичних міркувань, але це точно не компенсує Росії колосальних втрат, які будуть наслідком її міжнародної ізоляції. Не дозволяючи втягнути себе у конфлікт між Росією та Заходом безпосередньо, Пекін намагатиметься максимізувати свої здобутки від цього і водночас мінімізувати можливі збитки для економіки та безпеки.

Росія атакує, Китай конкурує

Варто детальніше розглянути принципові відмінності між Росією і Китаєм, відмінності, які стають все більшими. Росія вже стала, а тепер тим більше буде державою-ізгоєм, яка лише завдяки своєму військовому та сировинному потенціалу, а точніше ядерним і паливним ресурсам, хотіла б через погрози, шантаж та військові втручання повалити нинішній світовий порядок. Сьогодні така стратегія не має шансів на успіх – звичайно, якщо припустити, що Путін не збожеволів остаточно і не використає ядерної зброї.

Китай, з іншого боку, є партнерською державою, яка хоче формувати глобальний порядок шляхом конкуренції, з переконанням, що вона буде домінувати в цьому порядку та диктувати свої умови. Тому Росія і Китай – це не лише два абсолютно різні виклики для світу, а й один для одного. Тож Китай може навіть підштовхнути Росію до якоїсь віддаленої війни, але Росії ніколи не вдасться зробити те саме з Китаєм.

Китай однозначно не піде з Росією у хрестовий похід проти Заходу, і чим довше триватиме війна в Україні, тим більше він буде дистанціюватися від російської агресії, сподіваючись запропонувати оливкову гілку Європі, щоб вона, у свою чергу, не надто активно підтримувала Вашингтон, з яким Пекін конкурує на глобальному рівні.

Саме Росія нападає на сусідні країни, анексує завойовані території, підтримує проросійських лідерів, вбиває своїх опонентів у себе в країні та за кордоном, втручається в вибори іноземних держав, застосовує шантаж і активно працює над ослабленням Заходу і сприянням розбрату між західними країнами, ігноруючи демократичні інститути. Китай же працює за допомогою більш витончених методів - головним чином через торгівлю, інвестиції, кредити та пакети допомоги. Мало хто знає, наприклад, що Пекін сьогодні є найбільшим фінансовим спонсором миротворчих місій ООН. Завдяки всьому цьому Китай розглядається західним світом як довгостроковий виклик, а не як пряма загроза тут і зараз.

З Росією все якраз навпаки. Тому проти Москви необхідна тактика відлякування та стримування, переважно у військовій сфері. У випадку з Китаєм, який (майже) нікому не загрожує, принаймні поки що він ні на кого не нападає і нікуди не втручається, це не має особливого сенсу.

Маючи лише 280 ядерних боєголовок, Китай дає зрозуміти всьому світу, що він робить ставку виключно на самооборону. У Путіна аж 6490 таких боєголовок, хоча економічний потенціал Росії майже в п’ятнадцять разів менший, ніж у Китаю. Якби не ці боєголовки, Москва не змогла б конкурувати з Пекіном навіть у військовому плані. Сьогодні військовий бюджет Росії становить 61 мільярд доларів, а китайський – 252 мільярди доларів. Китай має вдвічі більше солдатів, ніж Росія, і вчетверо більше резервістів. Також у Китаю майже вдвічі більше бойових літаків, як і фрегатів, есмінців, підводних човнів та авіаносців.

Західні прогнози стверджують, що до 2040 року військовий потенціал Китаю перевищить російський у п’ять разів, деякі - що навіть у дев’ять разів. Росія безперечно хотіла б мати такого союзника, але чи це бажання взаємне?

Відвернути увагу США від Тихого океану

Незважаючи на пропагандистські фанфари, китайсько-російської дружби не існує, це – щонайбільше – тимчасовий шлюб за розрахунком. Нинішнє покоління китайських лідерів виросло у той час, коли СРСР все ще був найбільшим ворогом Китаю, і чудово пам’ятає, що донедавна саме Росія завжди виступала проти них у ролі агресора, починаючи з відриву від Китаю Зовнішньої Монголії і перетворення її на радянського сателіта, підтримки антикитайського повстання в Східному Туркестані і закінчуючи вторгненням в Сіньцзян в 1934 році та окупації Маньчжурії після Другої світової війни.

На тлі китайських територіальних претензій щодо мільйона квадратних кілометрів у Сибірі в 1969 році ледь не спалахнула російсько-китайська ядерна війна над Амуром. Мало хто пам’ятає, що у 1979 році, коли Китай вторгся у В’єтнам, щоб зупинити фінансоване Москвою в’єтнамське втручання в Камбоджі, Пекін порушив радянсько-китайський договір про дружбу від 1950 року, погрожував Москві повномасштабною війною і навіть превентивно евакуював понад 300 тис. осіб з прилеглих до СРСР територій.

Не кажучи вже про те, що саме росіяни, всупереч Китаю, надали Північній Кореї ядерні технології. Отже, коли Піднебесна увійшла у світ геополітики, великий керманич Мао Цзедун запросив до Пекіна не Леоніда Брежнєва, а Річарда Ніксона, а єдиною країною, яку відвідав автор китайських реформ у сфері економіки та міжнародних відносин Ден Сяопін, були Сполучені Штати.

Факти свідчать про те, що запальна Росія, як країна, що все більше конфліктує з рештою світу, навіть для Китаю не може бути надійним партнером в довгостроковій перспективі. І ніяка дешева нафта чи газ не може змінити цього, тому що Китай насправді може обійтися без них. Навіть тимчасова перевага Росії над Китаєм у кількості ядерних боєголовок – це не питання неспроможності Китаю їх виробляти, а питання його свідомого вибору.

Росії потрібен величезний ядерний арсенал, щоб замаскувати величезні слабкості в інших сферах, а Китай утримує лише необхідний мінімум для ядерного відлякування, оскільки здатний успішно створювати інші засоби нарощення своєї сили. Ці засоби, що є насамперед економічними, природним чином спрямовують Китай до партнерства не з Росією, а зі стабільним і передбачуваним Заходом – ринком і джерелом технологій водночас.

Погляньмо – ще в 2000 році Китай був найбільшим експортним ринком лише для трьох країн і найбільшим імпортером лише для двох. Зараз він є найбільшим експортером для ринків 16 країн, а імпортером для понад п’ятдесяти (США – лише для двадцяти). Крім того, Китай пропонує кредити на набагато привабливіших умовах, ніж Захід, і навряд чи якась країна може цьому протистояти.

Дуже важливо, що в той час як Росія підтримує різні ліві та праві екстремізми, щоб сіяти хаос у неприхильних до неї країнах і, за можливості, встановити в них прихильні до неї режими, Китай не ставить економічне співробітництво в залежність від політичного забарвлення того чи іншого партнера. Росія як економічно слабка та корумпована держава воліє співпрацювати з подібними слабкими та корумпованими партнерами. Зовсім іншою є поведінка Китаю, який віддає перевагу партнерам, що є послідовними та зорієнтованими на довгострокові перспективи.

Китай, який поставив собі за мету стати економічно найпотужнішою державою світу до 2049 року, є останнім, хто хотів би зруйнувати нинішній глобальний порядок. І теперішнє зближення з Росією потрібне лише тимчасово, щоб якомога довше відвертати увагу США від Тихого океану, де рано чи пізно китайсько-американське суперництво перейде у фазу запеклого протистояння, хоча й не обов’язково військового.

Питання «єдиного Китаю»

Тут ми неминуче підходимо до питання про Тайвань. Усі коментатори сходяться на думці, що Китай уважно стежить за конфліктом в Україні, оцінюючи реакцію Заходу та міжнародних організацій. І поки що ці спостереження не повинні сповнювати Пекін оптимізмом. Мабуть, зайве говорити чому.

Сьогодні жодна серйозна країна світу не визнає Тайвань суверенною державою, скрізь широко декларується визнання «єдиного Китаю». Мовляв, тайванське питання є внутрішньою справою китайців. Тайвань не належить ні до Організації Об'єднаних Націй, ні до будь-яких військових союзів.

Його потенціал, порівняно з материковим Китаєм, у всіх відношеннях є невеликим. Крім того, об’єм китайсько-тайванської торгівлі в 2020 році досягнув 166 млрд доларів, а загальний розмір тайванських інвестицій у Китаї сягнув суми 193 млрд доларів до травня минулого року. 95% населення Тайваню - китайці, а 15% - це китайці, які прибули з материка.

Острів, який раніше був колонізований голландцями, потрапив під владу китайської династії Цін в 1683 році, а з 1895 по 1945 рік був японською колонією. У 1949 році на острові розмістився націоналістичний уряд Китайської Республіки Чан Кайши, який, будучи вигнаним комуністами з материка, прибув туди разом з близько двома мільйонами біженців.

До 1987 року на Тайвані діяв воєнний стан, який дозволяв острову захищатися від комуністичного проникнення. КНР на початку 1980-х запропонував доктрину «одна країна, дві системи», згідно з якою після можливого возз'єднання Тайвань збереже свою політичну, правову, військову, економічну та фінансову системи, включаючи культурні та торговельні угоди з третіми державами, а також йому були б гарантовані «певні права» у сфері міжнародних відносин. Саме на основі цієї формули Великобританія повернула Китаю Гонконг, а Португалія – Макао.

Приклад Гонконгу, однак, не виявився обнадійливим. Останні опитування показують, що негайного возз’єднання з Китаєм хотіли б лише 1,4% населення Тайваню. Аж 80% тайванців хочуть зберегти статус-кво, а 6% очікують негайної «незалежності».

У такій дипломатичній і комерційній ситуації Китай може довго і терпляче чекати, поки ситуація не дозріє для остаточного врегулювання питання «повстанських провінцій». Якби йшлося про сам Тайвань, то для Китаю це не було б військовим викликом, достатньо було б жорсткої морської та повітряної блокади острова, без жодного пострілу. Проблема полягає в іншому – чи готові Сполучені Штати і, можливо, Японія, Австралія та інші союзники США у цьому регіоні захищати острів або принаймні покарати Китай санкціями, щоб той відпустив Тайвань?

Бо слід усвідомити, що крихітний Тайвань є набагато важливішим партнером для США чи Японії, ніж така велика країна, як Україна. Через малу площу його було б набагато легше захистити (територія острова в 17 разів менша за територію України).

Як зупинити конфлікт

У жовтні 2021 року президент США Джо Байден заявив, що в разі китайської атаки на Тайвань Сполучені Штати «захищатимуть Тайвань, тому що це їх обов’язок». Йдеться про т. зв. закон про відносини з Тайванем, прийнятий Конгресом США в 1979 році. Хоча законом не передбачено жодних гарантій втручання США у випадку нападу Китаю на острів, але у ньому сказано, що «Сполучені Штати нададуть Тайваню таке обладнання та підтримку, які можуть бути необхідними для утримання Тайванем достатніх можливостей для самооборони».

Однак невдовзі після виступу Байдена речник Білого дому пояснив, що це не означає жодних змін у нинішній політиці «стратегічної двозначності», яка навмисно не уточнює, що насправді робитимуть Сполучені Штати, якщо Тайвань піддасться нападу з боку Китаю. Офіційно, налагоджуючи відносини з КНР, Америка визнала існування лише одного китайського уряду — уряду в Пекіні. Тож поки що Вашингтон систематично відмовляє Тайвань від ідеї «проголошення незалежності».

Колишній держсекретар, 99-річний Генрі Кіссінджер, який у 1970-х роках де-факто встановив дипломатичні відносини з Пекіном і який зараз є радником Байдена, 27 лютого 2022 року сказав в інтерв'ю CNN: «Я не очікую китайського нападу на Тайвань протягом, скажімо, наступних десяти років, тому що саме на такий період я можу робити передбачення».

Також він підкреслив, що ситуація з Тайванем, в принципі, суттєво не змінилася відтоді, як президент Ніксон приїхав до Пекіна в 1972 році: «Я вважаю, що остаточне злиття Тайваню і Китаю, остаточне створення єдиного Китаю, є і залишиться метою китайської політики для будь-якого китайського уряду, оскільки Тайвань вважається історичною частиною Китаю, що була насильно захоплена Японією. Саме такою була ситуація, у яку ми з Ніксоном потрапили, коли вперше налагодили зв’язки з Китаєм».

Кіссінджер нагадав, що в 1972 році Китай був бідною, слабкою і дуже впевненою у собі країною. «Зараз це досить багата, досить сильна і все ще досить впевнена у собі країна. Але виклик для нас і тоді, і зараз полягає в тому, щоб знайти такі відносини, в яких ми могли б конкурувати, не доводячи ситуацію до катастрофи. І це великий виклик для обох лідерів. Зараз усі хочуть бути яструбами по відношенню до Китаю. Між тим, проблема в будь-якому конфлікті полягає не в тому, як ви його починаєте, а в тому, чи знаєте ви, як його закінчити».

– Кшиштоф Даревич
– Переклад Марія Шевчук