25 червня 1976 року на вулиці Радома вийшли робітники заводів, які знаходилися в місті. Більші страйки також відбулися в Урсусі та Плоцьку. Менші – у 24 тогочасних воєводствах ПНР. Протести в середині десятиліття, яке статистично і, перш за все, пропагандистськи було найкращим за всю історію Польської Народної Республіки, були викликані підвищеннями цін на продукти харчування, яке анонсували напередодні по телебаченню. Зростання було стрімким, від кількох десятків до навіть понад ста відсотків. Радом був містом з недостатнім рівнем інвестицій, помітно біднішим за інші промислові центри, з інфраструктурою, успадкованою ще з XIX століття.

Влада була готова до можливих протестів, але не в Радомі. На підтримку місцевої міліції до міста було направлено лише сімдесят з чимось офіцерів ЗОМО (моторизована підтримка громадянської міліції), тож до початку дня вулиці були під контролем протестувальників. До того, як були стягнуті сили з інших міст, 20-тисячний натовп, не дочекавшись зустрічі з першим секретарем Воєводського Комітету ПОРП, зумів увірватися до будівлі місцевої партійної влади, розгромити її й підпалити. Передбачивши подібний розвиток подій, секретарю партії вдалося покинути Комітет завчасно.

До ночі протест у місті вдалося втихомирити, а до вечора того ж дня влада відмовилася від підвищення цін. Однак перший секретар ЦК ПОРП Едвард Герек сприйняв це за особисту образу. Як подає в книзі, що написана зовсім в іншій політичній реальності, Януш Прокопюк – перший секретар ВК ПОРП у Радомі, який скоріш за все почув це від Едварда Герека, керівник ПНР мав радомців «в дупі». А під час телефонної конференції з іншими воєводськими секретарями Герек сказав: «Розкажіть радомцям, як ми їх ненавидимо, чим більше блюзнірства, тим краще». Під час цієї телеконференції перший секретар дав вказівку провести по всій країні мітинги на підтримку влади й засудження радомських «божевільних».

Комітет, що палав, нагадував грудень 1970 року. Тоді Владислав Гомулка втратив владу, а Едвард Герек її здобув. Будівля Воєводського Комітету у полум'ї повинна була дати зрозуміти можновладцям, що коли комітети горять, вони втрачають владу. Місце Гомулки тепер займав Герек, і, можливо, він боявся бути секретарем між черговими підпалами. Щоб заспокоїти першого секретаря, звичайно ж, по всій країні на стадіонах робітничий клас висловлював йому підтримку й засуджував «божевільних» і «заколотників», а в промови вже традиційно й цього разу алегорично впліталися підозри щодо іноземного втручання в події.

Швидка реакція влади зі скасуванням підвищень через побоювання нового грудня 70-го року призвела до репресивних дій міліції зі специфікою, яка втілилася в назві «стежки здоров'я». Затриманих пропускали через два ряди міліціонерів, що били кийками, незалежно від того, чи були вони учасниками інцидентів під Комітетом, чи просто перехожими. Кілька сотень робітників опинилися на лаві підсудних. Вони судилися як за прискореною процедурою, за якою виносилися вироки до одного року позбавлення волі, так і за звичайною процедурою, за якою вісім осіб були засуджені до восьми-десяти років ув'язнення, а одинадцятеро – до п'яти-шести років ув'язнення. Понад сто вироків були винесені на термін від двох до чотирьох років.

Події в Радомі та інших містах підірвали позиції Едварда Герека. Маси перестали бути з партією не тільки в «Телевізійному щоденнику» – пропаганда успіху до цього часу була ефективною – і попередня «морально-політична єдність нації» розпалася. Після десятиліття секретаря з Сосновця у пам’яті людей залишилися спогади про те, що він був таким, яким був, але принаймні не дозволи стріляти в людей. Фактично, влада в червні 1976 року поставила ставки на побиття. Вогнепальної зброї міліції, яка приборкувала протестувальників, не видавали, що, можливо, й дало владі відносно мирні чотири роки удаваного національного консенсусу, аж до серпневих страйків 1980 року.

Під час проходження «стежками здоров’я» ніхто не помер. Ніхто не загинув у поліційних відділках або під вартою. У Радомі, однак, не обійшлося без жертв – двоє робітників загинули під колесами причепа, завантаженого будівельними матеріалами. Це був нещасний випадок, оскільки причіп був вивільнений самими робітниками, які намагалися врізатися в ряди зомівців. Один житель Радома помер 30 червня в результаті побиття міліційний патрулем, але це не було безпосередньо пов’язано з подіями протестів. Значно пізніше, 18 серпня, в лікарні помер отець Роман Котляж.

Отець Котляж служив парафіяльним священником в одній з парафій поблизу Радома. 25 червня він йшов вулицею в центрі Радома до однієї з церков, де була їдальня для священників. Зустрівши натовп перед будівлею Комітету, о. Котляж приєднався до нього і пройшов кілька сотень метрів разом з протестувальниками. Коли натовп проходив повз чергову церкву, священник піднявся на сходинки її сходів і благословив демонстрантів. Після цього о. Котляж зник з поля зору натовпу, але, вочевидь, його бачили не лише протестувальники. Слід пам’ятати, що Служба безпеки не обмежувала свою пильність найбільшими містами й була всюди в комуністичній Польщі.

Після подій у Радомі, вже у своїй парафії в Пелагові, о. Котляж у проповідях ставав на бік робітників, які протестували. Це призвело до того, що його викликали до прокуратури в Радомі на попереджувальну бесіду, а партійні органи надіслали скаргу до єпископської курії в Сандомирі. Паралельно з офіційним цькуванням діяли також невідомі зловмисники.

  За словами економки священника, одного вечора влітку 1976 року троє чоловіків постукали у двері плебанії. Вказавши їм на кімнату, де знаходився священник, господиня через деякий час почула його стогін. Коли вона спробувала втрутитися, один із «гостей» вдарив і її, а священник наказав: «Тікай, дитино, тікай». Як було встановлено через роки, непрохані відвідувачі загорнули священника в килим і били його дерев’яними ніжками, відірваними від стільців. Таких візитів було щонайменше три.

Згодом його племінник і один з паламарів також розповіли про побиття панотця. Племінник відвідував дядька, коли після одного з побоїв той лежав у ліжку, втративши свідомість, а паламарю о. Котляж показав свою спину, яка, як той згадував: «Була такою ж чорною, як ряса священника».

Спосіб побиття священника не повинен був залишити видимих слідів на відкритих частинах тіла, але він виявився смертельним (що, швидше за все й було так задумано) для внутрішніх органів. Коли в серпні панотець втратив свідомість під час Служби Божої та був доставлений до лікарні, він перебував у поганому психічному та фізичному стані. Його печінка, легені, серце й нирки погано функціонували. Він страждав на безсоння, загальне збудження, шквал думок, йому було важко сидіти в кабінеті лікаря. І був госпіталізований в неврологічне відділення.

Отець Роман Котляж страждав від хвороб, йому вирізали частину шлунка й зробили операцію на дванадцятипалій кишці та апендиксі, але його жахливий психічний стан, вочевидь, був пов’язаний з нещодавніми подіями, а саме з нічним вторгненням до отця «невідомих зловмисників». Після дводенного перебування в лікарні о. Котляж помер о восьмій годині ранку 18 серпня 1976 року у віці 48 років. У свідоцтві про смерть зазначено, що причиною смерті стала двостороння геморагічна пневмонія й викликана нею серцева недостатність.      Підписуйтесь на наш фейсбук   
 

Він був священнослужителем, на якого влада звернула увагу від самого початку його служіння. Протягом перших семи років свого священства священник працював у шести парафіях. Останньою стала парафія в Пелагові, де він прослужив п’ятнадцять років. Сандомирський єпископ переводив отця з парафії до парафії через постійне втручання влади. У своїх проповідях священник захищав присутність релігії в школах і засуджував вчителів за пропаганду атеїзму. Перші переведення відбулися саме через скарги вчителів.

Зі збережених уривків проповідей відомо, що він, серед іншого, говорив: «Згинув Ірод, перетравлений за життя хробаками, згинув Гітлер – горе кожному, хто воює з Богом». У ті часи озвучувати очевидні проповідницькі твердження було все одно що грюкнути по столу. По таких людях одразу дзвенів партійний дзвін. Іншим разом він говорив більш відкрито: «Не вірте тому, що вам кажуть у школах, що Бога немає й не було на Землі. Бог був, є і буде, а історія мінлива. Яка б влада не переслідувала Католицьку Церкву, вона не буде процвітати довго».

Очевидно, що о. Котляж зацікавив Службу безпеки задовго до радомського червня. Так воно й було: його проповіді записувалися в різних парафіях, де він працював. Одне з переселень, до якого влада примусила сандомирського єпископа, призвело навіть до створення громадського комітету, який організував петицію вірних із вимогою залишити священника, яку підписало майже все село, понад тисячу осіб. У Пелагові католицький ієрей вирішив захиститися від стеження й переслідувань з боку влади по-священицькому – у 1965 році він здійснив акт посвячення пелагівської парафії Божій Матері. Цим актом священник став частиною святкування тисячоліття христянства, коли вся Церква в Польщі була духовно мобілізована.

Протести в Радомі й насамперед «стежки здоров’я» та численні драконівські вироки призвели до появи організованої опозиції в ПНР. Уже у вересні був заснований Комітет захисту робітників, а на тій же радомській хвилі – Рух захисту прав людини й громадянина. Саме КОР у своєму першому зверненні заявив про вбивство отця Котляжа. Першого розслідування довелося чекати до часів руху «Солідарності» у 1980-1981 рр. Влада під тиском профспілки провела розслідування, але воно не дало жодних результатів. Наступне розслідування, що було проведене в 1990 році, без жодних сумнівів встановило, що священник був побитий кілька разів. Особи «невідомих нападників» не були встановлені. Не допомогло навіть те, що через роки заговорив один із міліціонерів, який працював у найближчому до парафії відділку міліції. Виявилося, що співробітники Служби безпеки, на яких він вказав, вже давно померли.

– Кшиштоф Зволінський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Оксана Усатенко