Популярне прислів’я говорить, що генерали воюють у минулих війнах, що означає, що в подібних ситуаціях вони очікують схожих результатів, оскільки не беруть до уваги, що подібність може ввести в оману. Наприклад, наполеонівські командири в Іспанії не могли зрозуміти, що у зіткненні з розгорнутим строєм британської піхоти (забезпеченої більшою кількістю скорострільних гвинтівок), атака колоною чи колонами, успадкована від війн за незалежність, приречена на поразку.

Командувати, однак, не можна навчитися ізольовано, з інтуїції (використовуючи мову Канта). Тому військову науку необхідно вивчати і викладати на основі аналізу найважливіших походів у світовій історії: Фемістокла, Хуньяді, Собеського, Наполеона тощо.

У контексті визвольної боротьби України від російської агресії історична інтуїція підказує багато чого (наприклад, бажану паралель із польсько-більшовицькою війною), але перш ніж розпочати пошуки корисних історичних уроків, слід звернути увагу на кілька передумов, які раціоналізують усі починання.

В першу чергу це мають бути гарячі конфлікти, тобто кінетичні (тобто бої із застосуванням смертоносної зброї). По-друге, сучасні в тому сенсі, що значну частину технологічних досягнень можна знайти в обох війнах. По-третє, щоб таке порівняння взагалі мало сенс, участь у них повинні брати сучасні нації, які є ґеймченджерами по відношенню до попередніх епох на багатьох рівнях: демографічному, ідеологічному і навіть психологічному. І, нарешті, по-четверте, слід провести порівняння між цими конфліктами, які, незалежно від ступеня розливу кінетичного зіткнення, мають глобальний вимір. Тому найбільш придатні для цієї мети дві світові війни, хоча цю тезу також можна обговорювати.

Велика війна: Київ як Париж?

Після 16 місяців війни найпростіша асоціація така: Росія грає роль вільгельмівської Німеччини, Україна – Третьої французької республіки. Бо й справді: прогулянка, яка мала закінчитися підкоренням Парижа («поки листя не опало») за першою частиною т.зв. Плана Шліффена (головним автором плану нападу на Францію був фельдмаршал Альфред фон Шліффен) провалилася так само, як провалилося взяття Києва, детально розроблене начальником російського Генштабу генералом Валерієм Герасимовим. В обох випадках поразка була близькою – чого щодо французької столиці майже не пам’ятають у Польщі.

У критичний момент німецькі кавалерійські частини підходили на 20 кілометрів до міста. Через 108 років росіяни захопили північні околиці Києва – і страшно подумати, що було б, якби українцям не вдалося вибити їх з аеропорту в Гостомелі та зупинити атаку 37-ї ОМСБр під Макаровим (внаслідок провалу операції командир частини був убитий власними бійцями).

Основна відмінність полягає в тому, що якщо в 1914-1918 роках німці принципово не змінили свій план війни з Францією (що, до речі, говорить про погану військову уяву), то росіяни до кінця першої декади квітня, відійшовши з Києва, а ширше – з усієї північної та північно-східної України, тобто з Чернігівської та Сумської областей, з одного боку, почали застосовувати розосереджений терор проти мирного населення, з іншого ж боку, вони зосередили свої військові зусилля на Донбасі, і в цьому контексті останнім акордом «скорочення» фронту стала листопадова евакуація Херсона, єдиного захопленого у цій війні обласного міста.

Однак якщо ж подивимося на німецьку війну на Західному фронті – проводячи паралелі не з битвою за Київ, а із ситуацією на Донбасі, то сильна подібність повертається. Символом спроби виходу з глухого кута з боку німців є битва під Верденом, з боку союзників – на Соммі. Обидві відбулися в 1916 році, і з обох можна вільно вибирати. Обидві нагадують першу Бахмутську битву. Першу, бо друга ще не закінчилася.

На відміну від маневреного зіткнення під Києвом, наслідок таких позиційних боїв – загрузання у війні на виснаження як мобілізаційного потенціалу, так і техніки. У першому аспекті росіяни мають і, ймовірно, матимуть перевагу, яка в принципі очевидна, оскільки не виглядає, щоб до українців на полі бою приєднався значний контингент ззовні. Тож українцям варто остерігатися повторення французької окопної війни.

Велика війна: Росія як Німеччина Вільгельма?

Начебто сучасна Росія – Москвія, як пропонує президент Зеленський, не веде війни на два фронти, як це сталося з Вільгельмовою Німеччиною (не веде її двома напрямками у військовому вимірі). Крім казахстанських «сепаратистських» рухів, існує майже екзистенційна китайська загроза, ставкою якої є, точніше було, домінування в Азії.

Єдина асиметрія, яку Росія ще може використати проти Китаю на свою користь, це величезна, 11-кратна перевага активного ядерного арсеналу (згідно зі звітом шведського аналітичного центру SIPRI, співвідношення кількості боєголовок становить 4489 до 410). Тим часом Росія стає все більш залежною від Піднебесної – лише експорт газу до цієї країни у 2022 році сягнув 15,5 млрд кубометрів, тобто зріс удвічі (49%)! І ця залежність не працює в обох напрямках. Китай може купувати газ деінде, а от Росії нікуди його продавати.

І якщо про цифри... Держави Антанти витратили тоді на Першу світову війну 57,7 мільярда доларів (з них англійці та американці – 40,1 мільярда, тобто майже 70 відсотків від загальної суми. У перерахунку на сьогоднішні гроші це загалом 1500 млрд доларів). І виграли війну з Центральними державами, які «потягнули» лишень до 24,7 млрд, тобто 42% від вкаладення їхніх опонентів. Тобто 5:2 на користь переможців. А сьогодні? Тільки США за рік російської агресії (до 24 лютого 2023 року) надали Києву допомогу на суму 76,8 млрд доларів, що практично дорівнює сумі 86,4 млрд доларів, витрачених Росією на збройні сили.

А працюють на користь України також кошти, надані їй, зокрема, інституціями ЄС (30 млрд євро), Великою Британією (10 млрд євро), Німеччиною (7 млрд євро), Польщею (за словами міністра фінансів Магдалени Жечковської – 6,4 млрд євро), Японії (5 мільярдів) чи Канади (8 мільярдів доларів) – що разом, якщо привести до спільного знаменника, дає ще 70 мільярдів доларів.

Отже, бачимо, що з урахуванням неточностей, прихованих російських впливів, внеску інших країн, що надають допомогу Україні тощо, співвідношення витрат переможців у Першій світовій війні – нагадаємо: 5:2, або вже досягнуто в поточному конфлікті, або скоро буде. І Росія, як свого часу Німеччина, не має великих фінансових резервів.

Друга світова війна: Україна як Фінляндія

У випадку Другої світової війни, на перший погляд, доречним є порівняння з радянсько-фінською війною, яка велася з кінця листопада 1939 р. по березень 1940 р. За чисельністю фінські війська були втричі слабші за наступаючу Червону армію; у танках радянська перевага становила вісімдесяти разів. Нарком (міністр) оборони Климент Ворошилов переконав Сталіна, що війна буде короткою і переможною. У цьому його підтримав провідний радянський пропагандист Андрій Жданов, а відомий композитор Дмитро Шостакович навіть написав спеціальну сюїту для виконання під час Маршу Перемоги Червоної Армії в Гельсінкі.

У випадку Зимової війни, як її називають, є багато схожого з нинішньою російсько-українською війною. По-перше, радянська армія, хоч і чисельно потужна (у 1938 р. 1,5 млн. вояків, а в разі війни планувалося розширити до 6,5 млн. осіб), виявилася погано підготовленою, а техніка (танки, літаки) хоч і в великій кількості, були все ж таки дуже низької якості. Сучасна російська армія мала бути другою за потужністю армією світу, але перемогти українську армію, яка входить у другу десятку цього рейтингу, їй не вдається.

Фінляндія отримала велику зовнішню підтримку, головним чином політичну, оскільки радянська агресія була широко визнана невиправданою. До цієї країни приїхали волонтери – майже 9 тисяч шведів, тисяча данців і понад сімсот норвежців. Шведи передали фінам ескадрилью винищувачів і зенітні гармати. Союзники планували втручання у цю війну – для цього готувалася польська Окрема Підгальська стрілецька бригада. Але союзні сили не взяли участі, тому що на той час, коли вони були підготовлені та відправлені, війна закінчилася. Зрештою, фіни програли, а совєти аж ніяк не виграли. Фіни втратили 26 тисяч, тоді як Червона Армія, за різними оцінками, до 170 тис. чол. (плюс близько 200 тис. поранених і обморожених).

Москва не зробила жодних висновків із ходу агресії проти Польщі після 17 вересня 1939 р.; всюди, де поляки оборонялися (Вільнюс, Гродно, Кодзьовці, Шацьк, Сарни), завдавали совєтам великих втрат. Більше того, вона не винесла уроків із Зимової війни, оскільки напад Німеччини в 1941 році застав Червону Армію погано підготовленою. Можна спробувати знайти аналогію з російсько-грузинською війною 2008 року, яка показала жахливу матеріально-технічну підготовку російських операцій – наприклад, російські офіцери спілкувалися між собою мобільними телефонами через грузинську мережу. Експертні думки до лютого 2022 року були однозначними: росіяни зрозуміли свої помилки від війни в Грузії та зробили глибоку реформу армії. Вигладає на те, що ця реформа була або бутафорною, або дуже обмеженою.

У листопаді 1939 року фінський генерал (пізніше маршал) Карл Густав Маннергейм виявився відмінним головнокомандувачем, а радянський маршал Климент Ворошилов – поганим. Але саме Ворошилов особисто посприяв ослабленню Червоної армії, бо погодився на гігантські чистки в армії в 1937-38 роках. Тоді розстріляно 3 з 5 маршалів СРСР, всі командири у званні командира 1-го і 2-го рангу і в званні комкора (тобто всі генерали!). У сучасній Росії таких чисток ніби й не було, але були й існують інші, вкрай несприятливі явища, як, наприклад, гігантська корупція. І практика неінформування вищого начальства про ситуацію в армії.

Крім того, з плануванням не пішло – як у листопаді 1939 року. Переконані у своїй силі, радянські війська атакували в кількох напрямках, сподіваючись на швидку перемогу. Подібне ми бачили рік тому – Росія розосередила свої сили, атакуючи в кількох місцях одночасно, що технічно називається атакою на кордоні. В обох випадках сподівалися на миттєву перемогу. Це виявилося помилкою тоді і зараз.

Друга світова війна: Київ як Москва

Можна спробувати провести й інші паралелі. У радянській та російській історіографії Радянський Союз виграв «Велику Вітчизняну війну», тобто радянсько-німецьку війну під час Другої світової війни, завдяки своїй моральній вищості, рішучості, мужності та чудовому керівництву. Тим часом США за програмою ленд-лізу відправили в СРСР 427 тис. автомобілів, 22 тис. літаків, 13 тис. танків, 9 тис. тракторів, 2 тис. локомотивів, 11 тис. вагонів і 3 млн тонн авіаційного бензину. Поставки 142 тис. тонн сталі, 13,8 тис. тонн нікелю та 16,9 тис. тонн молібденового концентрату дозволило СРСР виробити близько 45 тис. танків. Допомогли в цьому поставки 38 тис. токарних верстатів. Для порівняння: за роки війни (з другої половини 1941 р.) власне виробництво СРСР становило бл. 265,6 тис. автомобілів. Паровозів було випущено менше 1700 і лише тисяча вантажних вагонів. Якби не американська допомога, Червоній армії не було б за що воювати, за що виготовити необхідну техніку та за що її транспортувати на фронт...

Але, звичайно, коли ми порівнюємо сьогоднішню Росію та Україну, а потім Німеччину та СРСР, відмінності надто великі, щоб проводити далекосяжні аналогії. Щоб воювати, потрібна зброя. А щоб мати зброю, потрібні гроші.

Варто відзначити ще один момент, пов’язаний з Другою світовою війною. У 1939 році досить непоганий польський танк 7TP коштував близько 231 тисячі злотих. На підставі «Малого статистичного щорічника» за 1939 р. ми знаємо, що середній місячний заробіток службовця, що сплачував пенсійне страхування, у 1935 р. становив 280,50 злотих (для чоловіка). Тобто один танк коштував близько восьмисот таких місячних зарплат. Надсучасний американський танк Abrams коштує близько 36 мільйонів злотих. Якщо середня зарплата в секторі підприємств становить 7500 злотих брутто, то один танк коштує майже п’ять мільйонів таких зарплат! Сучасна зброя стала неймовірно дорогою, тому шансів на її масове використання немає.

Під час гігантської Курської битви вермахт і Червона армія спочатку мали там близько 8 тис. танків і штурмових гармат. Під час Другої світової війни розбіжності мали значення; німецька піхотна дивізія в 1939 році мала 17 тис. чол., радянська бронетанкова дивізія в 1940 р. – понад 300 танків. Сьогодні в боях беруть участь батальйонно-тактичні групи та бригадні групи, які однозначно менш чисельні (перші – до тисячі осіб, другі – близько 3 тис.). Треба визнати, що ці, здавалося б, слабші частини, ймовірно, впоралися б з будь-якою піхотною дивізією Другої світової війни, а сучасні танки знищили б як радянські Т-34 та ІС-2, так і німецькі «Пантери», «Тигри» та американські «Шермани».

Уроки історії

Historia Magistra Vitae Est – «Історія – вчителька життя» Цицерона, якою мучать покоління поляків уже в початковій школі, хоч якою вона б не була красивою, вимагає важливого доповнення. Так, історія – вчителька життя, але поради, які вона дає, справді піфійські (хоч і не виглядають такими) і можуть збити з панталику. Однак найважливіші уроки з історії двадцятого століття очевидні: не втягуватися у війну на виснаження та ефективно працювати, щоб отримати підтримку та міжнародну допомогу. Україна засвоїла обидва ці уроки, а Росія точно ні.

Помилявся видатний американський політолог Семюел Гантінґтон, описуючи Україну! Помилився – на наше, поляків, щастя. У публікації «Зіткнення цивілізацій», виданій наприкінці минулого століття, він пророкував наступне:

«[на Заході – прип. ред.] переважала досить поширена думка, що може спалахнути збройний конфлікт. […] Проте, якщо враховувати цивілізаційний чинник, то про зіткнення між росіянами та українцями не може бути й мови. Це дві слов’янські нації, які переважно сповідують православ’я, століттями підтримують тісні стосунки, поширені змішані шлюби».

Підписуйтесь на наш фейсбук Якого б повороту не прийняла війна за нашим східним кордоном, ніхто серйозний не тільки не ризикне висунути тезу про те, що українці не народ, чи що вони «не-нація», але й повинен буде проявити максимум злої волі, щоби переконати, що Україна не здійснила, за словами Гантінґтона, переходу від православної до західної цивілізації. І тут ще одна слабкість концепції американського вченого, бо російська цивілізація була ним визначена фатально: симетрично по відношенню до конфуціанської чи буддійської, що виключає можливість приналежності до православної церкви на Заході (тут, до речі, варто все ж таки згадати, що Гантінґтон писав про румунів, як би там не було, православних!).

У всякому разі, найважливішу, ідентифікаційну битву цієї війни і чи не всього періоду, який відраховується з моменту потрапляння України в залежність від Росії, тобто умовно з 1654 року, «брати козацького роду» вже виграли. Але чи виграли інші? Поки що, порівнюючи нинішні битви з битвами з Першої та Другої світових війн, можна зробити висновок, що Росія на шляху до поразки. І очевидно, що Володимир Путін не хоче за всяку ціну бути президентом-диктатором, який програв війну. Але неможливо перемогти одним тільки бажанням.

–Домінік Щенсни-Костанецький
– Пьотр Косьцінський
– переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори