Самотній танк Т-34, що проїжджав Красною площею серед іншої військової техніки на параді 9 травня, як єдиний представник цього класу озброєння, викликав посмішки недовіри та жалю у спостерігачів по всьому світу. Як таке може бути? Броньована супердержава, що хизується найбільшою кількістю танків на планеті, для якої травнева демонстрація сили завжди була предметом імперської гордості, виставляє на парад музейний експонат? Замість звичного показу надсучасного танка Т-14 «Армата» – гордості Путіна, який, слід визнати, вже кілька років тому вважався новинкою і з повагою сприймався фахівцями, але побачити його можна було лише на парадах, тепер раптово зник... Погодьтеся, викликає подив.

Звісно, пропаганда чудово впоралася з цією проблемою, вказавши, що Т-34 – це танк, на якому радянська армія перемогла нацистську Німеччину, тому він назавжди залишиться в серцях російських патріотів як символ перемоги, поруч із автоматом «Пепешкою». Проте скептики саркастично зауважили, що всі сучасні танки пішли на війну з Україною, менш сучасні теж, а виставляти на парад Т-55, якому майже 70 років, – велика ганьба, адже ці танки не дійшли до Берліна, а їхня участь у війнах арабів з Ізраїлем залишила по собі не найкраще враження.

У той самий час, коли перед стурбованим Владіміром Владіміровичем і приголомшеним Алєксандром Лукашенком проїжджав витягнутий як струна російський танкіст, що виглядав з башти знаного всім хлопчикам, які виросли в Польській Народній Республіці, танка «Рудий» з тактичним номером 102, українські танкісти навчалися керувати сучасними західними танками, а перші машини вже були в Україні.

Київ не має колосальної переваги

Як завжди, все почалося з Польщі, яка за рік до того поставила майже 300 пострадянських танків, а саме Т-72 і власну розробку на базі цього танка – PT-91 «Твердий», які допомогли в найважчий період, а на початку 2023 року, коли йшли суперечки з Німеччиною за «Леопарди», оголосила, що поставить роту цих машин, тобто 14 одиниць, з власних запасів. Це було в середині січня, канцлер Шольц провадив тоді ганебний діалог з США, мовляв, якщо ви поставите, то і ми поставимо, який закінчився тим, що Джо Байден пообіцяв «Абрамси», тому німці теж прийняли рішення про надання роти з 14 танків, й лише по тому в Європі почали збирати «Леопарди» з різних джерел.

Невдовзі після поляків британці передали роту «Челленджерів», вочевидь, заздалегідь підготувавши екіпажі. Тема танків стала настільки модною в європейських політичних колах на початку року, що навіть Франсуа Макрон, який ніколи не пропускає нагоди похизуватися, заявив, що «розглядає» можливість передачі «Леклерків», але, на щастя, далі цих розмов не дійшло. Чому на щастя – про це дещо згодом.

Таким чином, наприкінці першого кварталу з різних країн вдалося зібрати близько 100 «Леопардів» різних генерацій, які почали поступово надходити в Україну. Навіть далека Іспанія надала шість одиниць. Незворушною залишається власниця 350 «Леопардів» Греція, яка побоюється нападу з боку свого союзника по НАТО – Туреччини, у володінні якої є 320 таких машин.

Разом із 31 «Абрамсом» ця кількість танків дозволить озброїти приблизно три важкі механізовані бригади. Я не хочу тут вдаватися в талмудичні міркування про те, скільки танків має бути на бригаду, беручи до уваги чи виконує така бригада завдання у воєнний або мирний час, а тому, відповідно до даної кількості та поставленого завдання, чи є вона бронетанковою або механізованою бригадою, і чи, таким чином, таких бригад має бути три або чотири. Напишу лише, що, за оцінками експертів, ці танки становлять серйозну ударну силу, особливо в поєднанні з бойовими машинами піхоти «Страйкер» і «Бредлі», близько півтори сотні яки американці поставили або збираються поставити. Проте говорити тут про створення якоїсь колосальної переваги не варто. Їх кількість не допоможе відновити бронетанковий парк української армії, хоча за якістю західні танки, безумовно, перевершують свої російські та пострадянські аналоги.

Легші російські танки споживають менше пального

Крім думок експертів, які, як, наприклад, професор Майкл Кларк з лондонського Королівського коледжу, колишній директор відомого британського аналітичного центру з питань безпеки RUSI (англ. Royal United Services Institute), вважають, що «Абрамси» не варто навіть порівнювати з російськими Т-72, оскільки вони перевершують їх за всіма параметрами, не зайвим буде врахувати думку самих рашистів. А вони для предметного обговорення виставили найавторитетнішого експерта – Рамзана Кадирова, який нещодавно сфотографувався в башті Т-72 і написав у Telegram, що воювати на такому танку так само весело, як рибалити в круїзі на яхті, й що російські танки розчавлять американські «Абрамси» «як горіхи», тріумфально в'їжджаючи до Києва. Все це свідчить, що в рядах рашистів дійсно панує занепокоєння.

Звичайно, це зовсім не означає, що західні танки мають лише переваги, а російські – лише недоліки. Зрештою, розглядаючи переваги військової техніки, необхідно завжди брати до уваги, якщо користуватися жаргоном військових, так звані «реалій поля бою». Перш за все, російські танки однозначно легші за західні. Явним рекордсменом тут є британський «Челленджер», який важить 75 тонн. «Абрамси» і «Леопарди» важать близько 67 тонн кожен, що теж немало, оскільки середньостатистичний Т-72 важить лише 47 тонн.

Американський «Абрамс» на одному літрі пального здатен проїхати лише 100 метрів

Це велика різниця, яка виражається в кращій мобільності та меншому споживанні пального. Тут, своєю чергою, рекорди б'є американський «Абрамс» з двигуном з високоефективною турбіною, який, однак, споживає неймовірну кількість пального, до того ж авіаційного, а не звичайного дизельного, як інші танки. Що означає «неймовірно»? Ну, у бойових умовах на одному літрі пального «Абрамс» здатен проїхати близько 100 метрів. Проте він швидший і потужніший за російські танки. Щось за щось.

Більша вага також означає товстішу броню та кращий захист для екіпажу. Російська філософія ведення війни не передбачає турботи про людське життя, тому, наприклад, відсік для боєприпасів у російських танках не відокремлений від кабіни екіпажу. Тобто, коли трапляється влучання і пробивається броня, то цілком ймовірно, що весь комплект боєприпасів буде підірваний, а разом з ним і екіпаж, і башта танка. За останній рік таких кадрів можна було побачити чимало.

У західних танках все інакше, та й їхня броня відрізняється, що дозволяє краще захистити екіпаж, але також зумовлює збільшення ваги. Раніше це можна було описати, просто вказавши товщину броні в міліметрах, але сьогодні це вже не так просто, тому що існує багато типів броні, і найсучасніші з них, звичайно ж, засекречені. Просте порівняння в будь-якому випадку неможливе, тому краще зупинитися на висновку, що західні танки краще захищають екіпаж, є швидшими й потужнішими, але вони важчі та потребують більше пального. Крім того, вони однозначно краще оснащені системами управління вогнем і так званими системами активного захисту, тобто боротьби з керованими ракетами.

Знову ж таки, не вдаючись у довгу дискусію, можна сказати, що оператори західних танків бачать краще і далі, краще замасковані та краще здатні захистити себе від атаки. Що не означає, що російські танки на це не здатні. Цілком ймовірно, що деталі про конкретні системи, встановлені на західних танках, які були поставлені в Україну за ці шість місяців, довідаємося після закінчення війни, або взагалі ніколи.

Занадто багато різних систем для України

Є ще один серйозний недолік цієї броньованої коаліції, яка дійшла, доходить або ось-ось дійде до України. Це її різноманітність. Саме тому я взяв на себе сміливість написати про «Леклерки», що «на щастя» президент Макрон не пішов далі розмов про «розгляд» питання їхнього постачання. Тому що кожен танк – це ціла система ремонту, система підвезення запчастин, відмінна логістика. Болт, який викрутимо з «Абрамса», не підійде ні до «Леклерка», ні до «Леопарда», ані тим більше до британського «Челленджера».

Всі схеми та інструкції будуть відрізнятися та вимагатимуть створення окремих команд фахівців. А швидкість та ефективність проведення ремонту на полі бою, або поблизу поля бою, є абсолютно критично важливою для збереження боєздатності будь-якої техніки, особливо танків. Українці й так матимуть досить серйозні проблеми з обслуговуванням наявних чотирьох бойових систем (зрештою, основною системою у них все ще залишаються пострадянські танки), тож, можливо, навіть краще, що Макрон вирішив просто попіаритися й, врешті-решт, не подарував цих «Леклерів»? З іншого боку, українці, і це також правильно, застосовують принцип «дарованому коню в зуби не дивляться»...

Гаразд, хтось запитає, але звідки взагалі взялася ця назва статі, якщо так багато місця присвячено саме танкам? Ну, мені видається, що в інформаційному світі, де всі люблять мислити категоріями та дізнаватися про складні речі через прості, танки стали нашим ключем до розуміння війни та роздумів про наш успіх. На самому початку, коли Росія готувалася до нападу, а Захід ще не прийняв рішення про надання Україні важкого озброєння й лише постачав «Джавеліни» та інші ручні протитанкові пускові установки, ми зрозуміли, що це і є ключ до успіху.

Ми всі, напевно, пам'ятаємо фотографії українських жінок і дідусів, які готують пляшки з запальною сумішшю, щоб зустріти російські танки. Тоді могло видаватися, що нація кинеться на окупантів з коктейлями Молотова та суперсучасними американськими «Джавелінами» і переможе.

Потім у суспільній свідомості з'явилися турецькі «Байрактари», і це усвідомлення вміло підігрівалося українською інтернет-пропагандою. Ми наспівували пісню про байрактар, дивилися на російські транспортери, які палали від скинутих з нього бомб, і плекали в собі надію, що ось вона – чудодійна зброя, недоступна російським оркам, яка дозволить нам прогнати їх геть. Кульмінацією цієї мрії став абсолютно абсурдний публічний збір коштів на купівлю «Байрактару», який росіяни, ймовірно, спокійно збили через кілька днів...

Логістика Кремля покращується

Тим часом реальність була іншою та почала повільно просочуватися в нашу колективну свідомість. Чудо-зброї не було, а найбільших успіхів українці досягли, використовуючи традиційну далекобійну артилерію. Саме так, наприклад, вони знищили сумнозвісну російську колону бронетехніки, яка внаслідок поганого командування застрягла в Бучі, неподалік Києва. Шквальний вогонь українських гаубиць знищив її вщент. На щастя, там не було ні жінок, ні старих з пляшками заповненими бензином.

Однак, оскільки колективна уява полюбляє прості рішення, наступною «зміною правил гри» стали американські «Хаймарси». Тут, до речі, колективна уява вперше наблизилася до реальності, оскільки високоточні пускові установки малої дальності дійсно дозволили завдати російській армії серйозної шкоди. Росіяни вірили, що зможуть безкарно розгорнути біля лінії фронту величезні склади боєприпасів і пального для себе та утримувати там штаби. Вони засипали українців градом снарядів і почали безупинно просуватися вперед, використовуючи ті запаси, які були під рукою. А потім виявилося, що ці магазини та штаби почали масово злітати в повітря.

Це все завдяки «Хаймарсам». Саме вони змусили росіян докорінно перебудувати свою логістику і перенести свої склади щонайменше на 100 кілометрів від лінії фронту, а ті, що залишилися, розосередити для безпосередніх дій. Це був удар для окупантів, від якого вони вже, щоправда, оговталися, але до середини 2022 року він був справді серйозним.

Однак, оскільки з моменту введення «Хаймарсів» на фронт в червні минулого року минуло багато часу, а ефект «хаймарсування» перестав вражати російську армію так, як це було на початку, то колективна уява зажадала новизни, і нею виявилися танки. Всі пострадянські танки, які можна було поставити в Україну, у 2022 році поставили Польща, Чехія та Словаччина, а також сама Росією, оскільки більшість танків українська армія здобула шляхом ремонту захоплених машин.

З часом виникла потреба у нових машинах і єдиним варіантом, який залишився стали сучасні західні танки. Українська влада почала робити запити до західних країн на «Леопарди», а громадськість уявила, що ось, нарешті, перед нами бойова конструкція, яка дозволить нам перемогти росіян у запланованому на весну контрнаступі.

Москва вчиться на власних помилках

І ось українці отримали майже півтори сотні сучасних танків, велику, але не приголомшливу кількість, і тепер стоять перед знаковим рішенням – чи розпочати наступ, який матиме історичне значення. Адже не секрет, що з осені Захід готується призупинити свою безумовну допомогу й заохочуватиме Україну до мирних переговорів. Тож те, що вдасться відвоювати зараз, залишиться, а те, чого не вдасться, можливо, буде втрачено на довгі роки.

Що матиме вирішальний вплив на успіх цього контрнаступу? Можливо танки? Я не наважуся відповісти на це питання, але можу вказати на документ, який проливає промінь світла на цю проблему. Це нещодавно опублікована доповідь вищезгаданого аналітичного центру RUSI під доволі неоднозначною назвою: «М'ясорубка: російська тактика на другому році вторгнення в Україну». Авторами доповіді є Джек Уотлінг і Нік Рейнольдс, і вона стала результатом їхніх поїздок на фронт у квітні-травні цього року та проведення серії інтерв'ю з солдатами з низки підрозділів української армії.

Це професійна доповідь військових фахівців, які не шукають чудодійних рецептів перемоги, а холоднокровно зважують, що можливо, а що ні. Вони далекі від того, щоб недооцінювати росіян, бо знають, що недооцінка супротивника – це перший крок на шляху до поразки. Основний меседж цього звіту полягає в тому, що російські військові здатні вчитися на своїх помилках і багато чому навчилися за останні півтора року.

Чого саме? Наприклад, вони повністю відмовилися від початкової концепції, з якою прийшли в Україну, заснованої на взаємодії високомобільних батальйонних тактичних груп, і перейшли на структуру, засновану на розподілі піхоти за спеціальностями й типами озброєння. Не вдаючись у специфічні деталі, варто зазначити, що завдяки такому поділу російські військові змогли ввести в армію і використовувати велику кількість погано підготовлених «чмобіків», які поповнили армію після часткової мобілізації восени цього року. А саме, їх використовували для двох цілей: по-перше, виявлення вогневих позицій українців під час розвідки боєм, а по-друге, виявлення в ідентичний спосіб їхніх слабких місць.

Знищенням цих позицій та наступом на слабкі місця займалися інші підрозділи піхоти, набагато досвідченіші, навчені й краще оснащені. Зрозуміло, що пропорції втрат між цими підрозділами піхоти були надзвичайно нерівномірними. «Чмобіки» служили, грубо кажучи, гарматним м'ясом, звідси, можливо, і приголомшлива назва звіту.

Нова танкова стратегія росіян

Величезні втрати в бронетехніці також навчили росіян по-іншому ставитися до своїх танків. Їх чимраз рідше використовують для лобових атак. Остання така атака відбулася цієї весни під Вугледаром, коли була знищена ціла бронетанкова бригада, яка намагалася прорватися через мінні поля та добре підготовлені позиції української армії. Схоже, що це ефективно вилікувало росіян від їхніх ідей про імітацію бронетанкових баталій часів Другої світової війни.

Для чого тоді потрібні танки?

По-перше, як артилерія малої дальності, що може здатися дивним, оскільки танкові гармати набагато слабші й мають набагато меншу дальність стрільби, ніж звичайна артилерія, але, з іншого боку, вони набагато мобільніші та краще захищені. Саме цим і користуються росіяни.

По-друге, для знищення виявлених цілей на малих відстанях у позиційному бою.

І нарешті, по-третє, до використання в бою з противником під час ротації власних військ. Українська атака під час ротації російських військ принесла останнім поразку минулої осені на Харківщині, й відтоді у них стало нормою, що коли відбувається заміна підрозділів, то проходить танковий рейд, який обсипає противника градом снарядів і намагається якнайшвидше відступити. Для цієї мети в бій йдуть найбільш оснащені танки.

Отже, очевидно, що росіяни навчилися ефективно управляти наявними ресурсами. Варто додати, що старіші моделі танків, такі як нещодавно представлені Т-62, модернізовані в 1970-х роках, також добре підходять для таких завдань. Новина про зняття з резервів застарілої бойової техніки викликала у світі хвилю глузування, але, як виявляється, несправедливо.

Путінські військові вже вміють користуватися розвідувальними системами

У доповіді дається гарна оцінка двом серйозно розвиненим родам військ в російській армії: інженерним та артилерійським військам. Перші здатні швидко будувати оборонні укріплення, які, як правило, сягають 30 кілометрів у глибину і складаються з декількох ліній, включаючи мінні поля, а оскільки Росія не підписала конвенцію про заборону використання протипіхотних мін, вони напхані ними в перемішку з протитанковими мінами.

Артилерія несе відповідальність за близько 80% втрат у цій війні, тому вона безроздільно править полем бою. За підрахунками авторів звіту, у 2022 році росіяни випустили близько 12 мільйонів артилерійських снарядів, в середньому від 20 000 до 60 000 на день. Це призвело до серйозного дефіциту запасів, а оскільки їхнє національне виробництво становить приблизно 2,5 мільйона снарядів на рік, вони змушені скоротити використання боєприпасів цього року і, за оцінками, випустять близько 7 мільйонів снарядів. ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ ФЕЙСБУК Однак не лише інтенсивність вогню є небезпечною у зіткненні з російською артилерією. Росіяни стають все більш вправними у використанні хорошої системи розвідки та наведення під назвою «Стрілець». Вона поєднує зображення з декількох безпілотників і спостережних пунктів й точно вказує командирам, куди спрямовувати вогонь. Зазвичай це відбувається кілька хвилин після ідентифікації цілі.

У 2022 році в багатьох російських підрозділах елементи цієї системи навіть не виймали з ящиків, а якщо і виймали, то солдати не знали, як ними користуватися. Тепер вони знають, і це одна з головних змін, які відбулися від початку війни.

Ефективно глушать роботу української електроніки

Ще однією сильною стороною росіян є радіоелектронна боротьба, яка передбачає глушіння та перехоплення всіх видів електронних сигналів, що використовуються противником. Таким чином, українці щомісяця втрачають на фронті близько 10 000 безпілотників, переважно розвідувальних. Росіяни також здатні перехоплювати й розшифровувати майже в реальному часі зв'язок за допомогою радіостанцій «Motorola», що мають вмонтовану 256-бітну систему.

Нарешті, протиповітряна оборона, яку слід розуміти не лише як здатність вражати літаки, оскільки вони навряд чи наважаться літати у прифронтовій зоні, по обидва боки, а головним чином як захист від ракет. Ракети, запущені з «Хаймарсів», вже цього року здебільшого перехоплюються російськими оборонними системами, а для того, щоб хоча б одна з них влучила в ціль, доводиться випускати кілька ракет одночасно.

Росіяни, кажучи розмовною мовою, спохватилися і почали ефективно оперувати наявними ресурсами. Це, до речі, стосується всіх сфер ведення війни. Якби звіт Уотлінга-Рейнольдса необхідно було підсумувати одним реченням, я думаю, воно звучало б приблизно так: «Росіяни спохватилися».

Тож як діяти, щоб контрнаступ був ефективним? Наприкінці доповіді автори дали промовисте речення про те, яким чином українська армія протистоятиме вищеописаним викликам становить конфіденційну інформацію й не буде представлено в тексті доповіді. При цьому вони нагадують, що це не навчання, що це операція на живому тілі, й від рішень, які будуть прийняті зараз, залежать життя людей і майбутнє України. А ми можемо додати до цього – й майбутнє Польщі.

Звичайно, одразу після цього автори перераховують сфери, які будуть критично важливими для успіху операцій. Танки, про які йдеться в заголовку, є лише одним з багатьох елементів, і, що характерно, вони розглядаються з точки зору логістики, а не боєздатності в безпосередньому бою. Й дуже важливо, щоб поблизу поля бою був достатній запас запчастин. Не ракет і пального, бо це очевидно, а саме запчастин.

Непередбачуваність – шанс для Зеленського

Нарешті, щоб перемогти, потрібно відійти від роздумів лише про озброєння та логістику. На думку авторів звіту: «У міжнародній підтримці найбільша увага зі зрозумілих причин приділяється обладнанню. Однак тактика визначатиме, чи досягне українська піхота успіху на полі бою». Зрештою, це буде зіткнення морального духу і вмінь. Що стосується морального духу, то перевага явно не на користь росіян. Чи дасть бажаний ефект інтенсивна підготовка, якій останнім часом піддаються тисячі українських солдатів? Побачимо.

Однак, якби після прочитання доповіді мені довелося назвати один-єдиний фактор, який має визначити український (і наш) успіх, я б назвав непередбачуваність. Але не непередбачуваність в класичному розумінні, тобто вибір місця і часу таким чином, щоб противник не здогадався про підготовку нападу. При сьогоднішньому рівні розвідки про таку несподіванку годі й мріяти. Це скоріше питання застосування нових способів ведення бойових дій та нових видів озброєння, а можливо і нових способів застосування зброї.

Адже, як зазначають автори звіту RUSI, хоча росіяни спохватилися й воюють набагато краще, ніж на початку вторгнення, але вони неврівноважені. Так, вони навчилися реагувати на виклики та діяти в ефективній рутині. Проте будь-яка зміна з українського боку викликає у них непередбачувану, панічну реакцію, і має пройти певний час, перш ніж вони вироблять нову рутину. Крім того, вони добре працюють у статичній війні, але мають проблеми з координацією дій у русі. Коли виникає необхідність маневрувати і, крім того, з'являється нова, досі невідома поведінка протилежної сторони, вони можуть розгубитися. У цьому криються можливості для України.

Мине чимало років, перш ніж ми довідаємося, що насправді було вирішальним. Яку застосували тактику, щоб збити росіян з пантелику. І які нові бойові системи виявилися найбільш ефективними. Можливо, нещодавно поставлені британські ракети великої дальності «Storm Shadow», які можуть вражати укріплені цілі на відстані до 250 км? Можливо, системи радіоелектронної боротьби, відомі лише фахівцям? Чи, може, все ж таки танки?

– Роберт Богданський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

  – Переклав Юрій Ткачук