Над Білгородом стоїть дим, але відомо ще мало. Минулого тижня, 23 травня, диверсійна група у складі бійців Російського добровольчого корпусу (РДК) і Легіону «Свобода Росії», сформованих навесні минулого року в Україні з добровольців з-поміж військовополонених, заявила про «початок відкритої боротьби проти режиму Володимира Путіна», першим кроком якої став удар по українсько-російському кордоні, який призвів до появи маленького «зуба» на лінії фронту (яка сьогодні є кордоном цих двох країн).

Малого у розумінні двох країн, але можна напівжартома сказати, що «це малий зубчик в масштабах усього фронту, але великий для ...". Ну а для кого? Для історії цієї війни? Для історії Росії?

Диверсійна група у сладі кількох десятків (за різними оцінками, від 80 до 110 осіб) з легкою бронетехнікою здійснила рейд у кілька прикордонних сіл. Вона також досягла околиць шеститисячного міста Грайворон, по дорозі зайнявши на кілька годин менші села: Козинка, Понури, Гора-Подол, Заріччя... Повідомляється, що вертольоти для підтримки Легіону пролетіли над Білгородом, столицею області, 35 кілометрів, що викликало паніку в місцевого населення. Губернатор області оголосив «стан спец терористичної операції». Дружину губернатора помітили в машині, яка виїжджала з міста, хоча їй було нелегко пробратися крізь натовпи місцевих, які прямували в тому ж напрямку.

Вперед на Грайворон!

Місце удару вибрано ідеально: сам Грайворон оточений річками та болотами, його можна розглядати як передову позицію. Далі за 20 кілометрів на північний схід, біля Антонівки, знаходяться російські військові склади, де, ймовірно, зберігаються ядерні боєголовки, тому треба прикривати не тільки прорваний кордон, а й склади... На дорогах була паніка, втікачі, що кинулися проти течії резервних сил, які мчали до кордону, очолювані сумнозвісною некомпетентністю (хоча конкуренція в російській армії значна) генералом Лапіним, ймовірно, встигли підпалити запальними ракетами з вертольотів будівлі районної адміністрації та штаб-квартиру ФСБ у самому Білгороді.

І ще, зі смачних, але непідтверджених повідомлень, йдеться про те, що під час боїв до рук легіонерів потрапила російська система радіоелектронної боротьби Р-330Ż («Житель»). Така здобич в часі кібервійни є еквівалентом скарбниці полку та книги шифрів.

У четвер увечері операцію було офіційно завершено, представники Легіону «Свобода Росії» та Добровольчого корпусу провели коротку пресконференцію на українській стороні кордону. Вони приїхали туди на трофейному БТР-8, повідомили про двох убитих і півтора десятка поранених і наголосили, що подальші рейди на «тимчасово окуповану путінським режимом територію» – лише питання часу. Потім... У п'ятницю вирушили в «мандрівку» (у розумінні Сенкевича) до села Глотове.

Звісно, ​​є ще багато пліток, чуток і фотографій з кількох інших місць, де нібито були здійснені «мікровторгнення», але їх аналіз залишимо фахівцям. Навіть наведені факти інколи піддають сумніву, прикрашають і переосмислюють: московська сторона говорить про кілька десятків убитих «агресорів» (хоча й не наводить доказів) й уже не наполягає, що це були українці, хоча речник Кремля Дмитро Пєсков у вівторок після обіду на пресконференції згадав про «українських диверсантів» («Йде робота з виведення українських диверсантів з російської території та знищення цієї диверсійної групи»), а через день додав зітхаючи: «Українські бойовики продовжують дії проти нашої країни. Це вимагає від нас великих зусиль і ці зусилля ведуться далі».

Виставка награбованого?

Також під Білгородом росіяни зібрали справжнє кладовище легкої бронетехніки (від Humvee до MaxxPro), нібито трофеїв, хоча користувачі соцмереж встигли помітити, що привезена техніка з теплого поля бою була дивно рівномірно припорошена: вона виглядала швидше на таку, що стояла на складі. Але показ розбитого Humvee і завищення чи заниження кількості полеглих – це лише найневинніша частина гри, яку ми досі не можемо зрозуміти.

Наслідки цих рейдів, звісно, ​​серйозні й виходять за межі взяття Грайворона чи спалення архівів у Білгороді. На оперативному рівні Москва, мабуть, напередодні українського контрнаступу, змушена робити набагато серйозніші передислокації, ніж інтервенційна бригада генерала Лапіна, охороняючи сухопутний кордон набагато серйозніше, ніж раніше. Це означає суттєве виснаження її людських і технічних ресурсів, що скорочуються, і, по суті, необхідність змінити розроблені з осені плани оборони через очікуваний український контрнаступ, якщо не відмовитися від них взагалі.

Українська сторона може відчувати велике пропагандистське задоволення, і не тільки тому, що поїздка до Білгорода повністю «прикрила», кажучи мовою піарників, крах Бахмута. По-перше, можна було за іронією долі вивернути навиворіт формулювання московської пропаганди з перших днів вторгнення, а й навіть з часу анексії Криму. «Ми уважно стежимо за подіями в Білгородській області й аналізуємо ситуацію, хоча при цьому наголошуємо, що не маємо до цього відношення. Те, що танки в Росії продаються в будь-якому танковому магазині, це всім відомий факт», – прокоментував ситуацію в середу радник Офісу президента України Михайло Подоляк. Автор блогу «Україна: війна», одного з найцікавіших польських джерел інформації про події на фронті, вважає це прикладом «майстерного політичного тролінгу» і з ним важко не погодитися. Фраза про «танковий магазин» – майстерна.

Проте це не розвіює серйозних сумнівів, а часто й просто незнання, щодо сил, статусу, шансів, а насамперед, мабуть, автентичності Легіону «Свобода Росії» та Російського добровольчого корпусу (далі – Легіон і Корпус). Хто вони? Звідки вони, тобто йдеться про життєвий шлях, який привів їх воювати під власним прапором, а також який їхній політичний родовід? Що вони хочуть? А по-перше: чи існують вони взагалі?

Мільйон добровольців

Це не голослівні запитання, в тому числі останнє, онтологічне. Особливо в тій частині світу, де був комунізм, який любив усілякі вигадки, справляв враження «безпартійних симпатиків», коротко кажучи – хоча він був такий пуристичний – в масках. Старі люди особливо пам'ятають угрупування т. зв. Китайських народних добровольців, які з'явилися на півночі Кореї незабаром після того, як формування ООН перетнули 38-му географічну паралель восени 1950 року.

Пекін ніколи не оголошував загальної кількості добровольчих військ, західні дослідження оцінюють їх в один мільйон двісті тисяч солдатів, яких підтримувала важка артилерія й танки: однак, що означає стихійне китайське військо! Але й на нашому боці Уралу не бракувало добровольців, прохань про братню допомогу та бригад працівників. І взагалі, на війнах ширми та фейки – це один з видів зброї. То, може, і Легіон, і Корпус – це група українських спецпризначенвців, які на кілька годин переодягнулися, щоб спровокувати колотнечу в російських кулуарах і в російських головах?

Напевно, ні. Звісно, ​​«напевно», адже в умовах нав’язаного війною інформаційного фільтра та в епоху генерації цифрових зображень можна створити картинку, в яку повірять мільйони читачів і телеглядачів: навіть немає потреби переодягати всіх у форму, замовити нашивки можна «в кожному магазині», написати кілька заяв і дати два інтерв’ю – а хто б Києву заборонив чи розсердився, якби це могло спричинити якусь дезорієнтацію?

Але важче було б обдурити змонтованими фотографіями, фейковими новинами та групою замаскованих диверсантів російської розвідки, яка, зрештою, чудово функціонує. І, попри марення Пєскова про «українських диверсантів», розвідка передає вибрані дані московському пропагандистському апарату, який – звісно, ​​в найтемніших тонах – пише про Легіон і Корпус. Вона пише, однак (я повернусь до цього за мить), що саме існування росіян, готових зі зброєю в руках виступити проти Путіна, настільки бентежить Москву, що вона мусить цей факт, як і багато інших, перекрутити або просто промовчати.

Мало того, до російських добровольчих формувань починають потрапляти перші іноземні журналісти – звісно, ​​на умовах, які диктує сторона, що приймає, тобто українська. Хоча це правда, що поки ми знаємо про ці угрупування стільки, скільки можна знайти на сторінці Вікіпедії.

Цьому не потрібно дивуватися. У ситуаціях, про які історія вже трохи знає – створення партизанських чи добровольчих формувань, звинувачених ворогами в тому, що вони чи то снаряд, чи то прикриття для сил сусідньої держави, чи то вигадка тих, хто програв – основний крок для перевірки на автентичність полягає в тому, щоб таке формування очолив хтось досить високо поставлений або відомий військовий чи активіст. Наприклад, Генерал Домбровський – в італійських польських легіонах. Бригадир Пілсудський – також у легіонах, трохи пізніше. Генерал Сікорський – у Лондоні. Або, у більш скромному масштабі, майор Генрик Добжанський.

Прізвище та звання

Проте перешкода очевидна: це можуть собі дозволити (принаймні в ситуації, коли опонентом є Путін) ті, хто не залишив сім’ю за лінією ворога. І російським формуванням, звичайно, допомогло б, якби хтось із командирів розкрився «поіменно». У квітні минулого року журналісти, які розповідали про війну в Україні, згадували підполковника Косіка Сергій Сергійович з 14-го гвардійського винищувального авіаційного полку. Але це, мабуть, непорозуміння – військовий з тим же прізвищем і посадою досі перебуває в українських списках російських військових, які розшукуються за воєнні злочини. Прикриття? Не дуже ефективне.

А інші, які представляються поіменно: Зиренов Анатолій Сергійович з бази 58-ї армії РФ, дислокованої в Цхінвалі, на окупованій території Грузії, Скамейкін Олексій Олександрович з 70-ї мотострілецької бригади з Шалі (Чечня) і десятки інших, яких видно в Telegram-каналах – це рядові, 20-річні строковики, які невпевнено дивляться в камеру. Вони пережили, мабуть, «хвилю» в армії, кошмар погано підготовленого наступу, батьків уже не мають, нареченої поки що теж, тому й пішли до Легіону. Але, на разі мало хто є прикладом для інших, ніхто про них не чув.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  З іншого боку, чи по-іншому виглядав і поводився польський 20-річний юнак із Ясла чи Блоні, якого силоміць зарахували до австрійських лав, узяли в полон французи й передали Князевичу чи Домбровському?

Однак, оскільки Косік випав із групи старших офіцерів, серед відомих командирів залишився нібито керівник Корпусу Денис Нікітін, він же Капустін. Але навіть тут можна сподіватися, що це прикриття, точніше компромат: навіть якщо поділити на п’ять російські звіти, публікації «Spiegel» і зазвичай добре поінформованого порталу SchengenVisa.com, факт залишається фактом, що Нікітін/Капустін ідеально вписується в портрет «ультраправого» – можливо, навіть без лапок – активіста: у минулому учасник формувань футбольних уболівальників, ентузіаст бойових мистецтв, гасла «Росія для росіян» і виробник футболок з неонацистськими ребусами типу «88». Можливо, за той час він став мудрішим і шляхетнішим, але не дав нам можливості про це дізнатися.

ГУЛАГ наступає на п'яти

Це не означає, як хотілося б московській пропаганді, що всі члени Корпусу як один – «крайні праві». В одному з більших матеріалів про це формування, написаному російським кореспондентом «Белсату» Романом Попковим, беруть слово анархісти та лібертаріанці, правозахисники та консерватори, наче взяті прямо з групи «кадетів» (Конституційних демократів), які були в Росії 110 років тому. «Я маю праві погляди, але це зараз не має значення. Росія – випалена земля, там не можна бути ні лівим, ні правим. Там ви можете бути мєнтом або жертвою мєнта. Ми виїхали з цього неорадянського ГУЛАГу в Україну, але ГУЛАГ все ще наступає нам на п’яти. Він [Путін] хоче перетворити Україну на барак, як уже перетворив Росію. Тож досить тікати, настав час встати і боротися за наше життя та нашу честь», – каже один із героїв репортажу «Белсату», і його повторюють співрозмовники «Associated Press» і репортерів «Reuters».

Ці важливі слова звучать з вуст 20-річного юнака, ними можна битися навіть на смерть, але для політичної програми «нової Росії» цього замало. А про політичну програму нових формувань нічого не чути.

Так звана «Ірпінська декларація», яку 31 серпня минулого року підписали Легіон, Корпус і ще більш загадкове формування – «Національна республіканська армія», насправді є лише зобов’язанням щодо спільних дій. Нічого не вийшло з оголошеної ініціативи про створення спільного політичного центру, їхнім представником мав бути 48-річний Ілля Пономарьов, людина з багатим політичним минулим (він уже був у Лівому фронті та Комуністичній партії РФ Зюганова, був депутатом Думи від опозиційної «Справедливої ​​Росії», бізнесменом у «ЮКОСі» та бенефіціаром фонду «Skołowo») якось мовчить.

Корпус пішов далі, але лише на крок, у меморандумі, опублікованому в листопаді минулого року, проголошено визнання кордонів України 1991 року (важливо), підтримку трибуналу проти винуватців війни в Україні (досить важливо), «повну реформу системи Російської Федерації» (важливо, але що це означає?) та «визнання і повагу до прав на самовизначення народів, які проживають у РФ» (надзвичайно важливо).

Проте з листопада минуло пів року, про спробу конкретизації цієї позиції не йдеться. І знову: ми не знаємо, чи причина в жорсткому фільтрі, який нав’язує українська сторона («спочатку прояви себе, а потім підеш у політику»), чи у взаємній дистанції купки російських опозиціонерів в еміграції, багатослівних, але безпорадних, чи військових у камуфляжах, не дуже обізнаних у політичних міркуваннях, але які сильно пітніють під час маневрів або з якоїсь іншої причини.

Але все одно, такі мовчазні, роз’єднані й незібрані, вони пішли 10 днів тому до Козинки й Грайворона. Можна очікувати, що це не остання їхня акція. А якщо будуть наступні, успішні, то можна припустити, що їх значення буде стрімко зростати. І як активного формування на фронті. І як будь-якої перспективи послаблення режиму Путіна самими росіянами. А отже, як партнера по переговорах (для Заходу, але з певного моменту й для України), який має в руках не лише декларації, але й козирі: захоплені міста, перехід на їхній бік угруповань, пролита кров.

Шрами громадянської війни

Отже, ставки високі. Це також величезний виклик для російських антипутінських військових формувань. І величезні труднощі – не лише суто військові (чи хтось серйозно може уявити не просто боротьбу за визволення всіх українських земель, що є надзвичайно складно, а й похід на Москву?) і матеріальні (бачите, як Україна залежить від постачання зброї зі скупого Заходу, а російські формування можуть розраховувати лише на те, що вони отримають від Києва). Перш за все – політичні й психологічні.

Бо зіткнення Легіону і Корпусу з частинами регулярної російської армії будуть не тільки братовбивчими. Такі зіткнення належать до найважчих в історії воєн, найжорстокіших і тих, які залишають найбільші шрами у свідомості учасників бойових дій, а також народу, з якого вони походять. Громадянська війна вимагає надзвичайної мобілізації ненависті, адже вона спрямована проти «своїх». Але похід на Білгород і Москву буде ще страшнішим за «звичайну» громадянську війну, яку Росія пережила у величезних масштабах у 1917-1921 роках. Це експедиція, яка починається разом із збройними силами іншої країни та народу. Держави і народу, з якими Росія фактично веде війну.

Звичайно: війну, яку вона розпочала під затертим прикриттям «спецоперації». Війна, в якій вона є агресором і злочинцем, і в якій вона повинна бути покарана.

Проте.

Це досвід, якого намагаються уникнути всі ті, хто кидає виклик ненависній владі у рідній країні. Британські прихильники стюартів, хоч і користувалися підтримкою французького короля, намагалися за всяку ціну уникнути висадки на береги острова разом із французьким експедиційним корпусом (це їм не завжди вдавалося). А французькі роялісти протягом кількох десятиліть, хоч і змушені були скористатися, зрозуміло, підтримкою монархічної Європи, йдучи на якобінську Францію, однак вони за всяку ціну намагалися йти «поряд», діяти самостійно. І так само багато інших формувань і народів, від греків до гарібальдійців.

Свої та чужі

Тому що так воно і є. Бо діє – скажімо так – «прокляття плебанії у Вишкові». Я пишу це, маючи на увазі завершальні слова відомого оповідання Жеромського (видатний польський письменник і драматург поч. ХХ ст.):

«Хто привів одвічного ворога на рідну землю, хоч би була вона грішною й злою, топтав її, плюндрував, палив, грабував руками чужих вояків, той позбавив себе батьківщини. Вона вже не може бути його домом, ані місцем спочинку.

Звичайно, цитуючи це, я роблю дуже ризиковану заміну персонажів. Україна не є «одвічним ворогом» Росії й навряд чи її війська будуть перетинати кордони РФ, а тим більше «палити і грабувати» російські землі. І все ж ті базові, племінні, однозначні поняття «свої» та «чужі», і жах при думці про «своїх, які йдуть з чужими», активізуються у такій ситуації одразу.

Польща пережила громадянські війни, але менш жахливі ситуації. Легіонери Домбровського та Пілсудського, січневі повстанці, виступили не проти польського (навіть брутального і корумпованого) уряду, а проти їхніх загарбників. Ці, своєю чергою, могли, звісно, ​​розстріляти, повісити та заслати, але в очах решти поляків повстанці були не «зрадниками», а принаймні «божевільними». А тих небагатьох, що йшли пліч-о-пліч з чужою силою – Єронім Радзейовський та тарговичани – погляньмо, де вони: у найнижчому колі національного пекла.

У росіян є принаймні один, порівняно недавній, досвід «формування, яке було створене і боролося поруч зі смертельним ворогом». Трагічне формування, затиснуте між неможливістю, як між жорнами, формування, яке, як це не парадоксально, майже не зіткнулося з Червоною Армією, за винятком дводенних боїв на берегах Одеру у квітні 1945 року. Я маю на увазі Російську визвольну армію (РВА) генерала Андрія Власова.

Нищівний епітет

За жодних обставин не слід її плутати (на жаль, це трапляється навіть з історичними журналістами в Польщі) з формуванням бандитів і дегенератів, відомим як РВНА («Російська визвольна народна армія»), створеним Броніславом Камінським під крилом СС, відповідальним за бійню Волі й Охоти в серпні 1944 р. Інший родовід, інший масштаб, інша політична гра всередині Третього Райху, інший склад: злочинців відправляли у РВНА, як до вагнерівців, до РВА – напівголодних, в'язнів та ідеалістів, які мріють повалити Сталіна. Формування Власова навіть не дислокувалися на польських територіях під німецькою окупацією. Але й у Польщі, попри багаторічну історичну освіту, можна почути про «власівців» як про винуватців нещастя від рук нацистів. У Росії епітет «власівці» широко відомий, як і обставини загибелі генерала Власова та його соратників, повішених у липні 1946 року на Луб’янці. «Я програв, вони називатимуть мене зрадником, доки у Росії свобода не переможе радянський патріотизм», – сказав командир перед тим, як американці видали його радянцям.

Російські антипутінські добровольчі формування, якщо вони колись справді рушать на Москву, підуть майже поодинці (важко уявити підтримку будь-яких держав, у всякому разі, окрім постачання чи розвідки) проти все ще чинну армію та державу, проти солдатів, які розмовляють однією мовою та мають однаковий background культури, від побажання доброї ночі до пива, випитого біля багатоповерхівки, до випускного. І на додачу – з епітетом, готовим їх зустріти, важчим, якщо це взагалі можна собі уявити, ніж польське «тарговичани» (важчим тому, що 1945 рік ближчий у часі, ніж 1792).

Чи мають вони шанс у цій гіпотетичній боротьбі?

Якщо я скажу, що «так», то маю на увазі не військове мистецтво, про яке я мало знаю, а літературу. Яка в Росії, мабуть, навіть більше, ніж у Польщі, залишається важливим джерелом розуміння людей і країни.

Великий вир

Пригадую епопеї, в яких описується неймовірний, важкозбагнений вир громадянської війни, у якому опинилася Росія в 1917-1921 роках. Цей вир, який охопив найбільшу країну світу, був розділений на десятки менших фронтів, десятки циклонів і антициклонів, що кружляли степом, тайгою, непрохідними лісами, пустелями на кордоні між Китаєм і Монголією – під командуванням десятків самопроголошених командирів, надзвичайно слабко пов’язаних із будь-яким вищим командуванням, чи то в Москві, чи то на сибірських, кавказьких чи монгольських землях, що борються з більшовиками. І часто величезні формування, скуті страхом, esprit de corps, спільною бойовою стежкою чи харизмою командира змінювали фронт – саме так: за поривом, за перепадом настрою, за крилатим словом комісара, під впливом безсоння, походу, бою. Ніде це не видно краще, ніж у долі частини, до лав якої входив Юрій Живаго, герой нобелівського роману Бориса Пастернака.

Але є роман незрівнянно менш відомий, ніж «Доктор Живаго», хоч і не поступається йому диханням історичної панорами, майстерністю побудови, проникливістю опису людських поглядів і перетворень, «толстовським» бойовим масштабом. Я маю на увазі, звичайно, «Генерал і його армія» Георгія Владімова.

Згадаймо його фрагмент: історична фікція, хоча схожі ситуації траплялися, але в незрівнянно менших масштабах. Трагічного для Росії літа 1941 року генерал Кобрісов (додамо, відправлений на фронт прямо з тюрми, де він опинився в останній вибух чисток) відступає з латвійської Єлгави, литовськими та білоруськими землями, у бік Москви; відступає, збираючи під своїм командуванням розбиті війська. «Дні були скляно-яскраві, прозорі, безвітряні, і далеко розносився запах гару; здавалося, що армія просувається крізь безперервний вогонь, який оточує її з усіх боків. Горіла трава та гілки дерев, горіли хати, горіла нафта та сталь, електроізоляція та гума. Горіло м’ясо».

Якимось дивним чином йому це вдається, попри те, що разом з ним просуваються маси цивільних біженців, худоби, польових госпіталів і марної артилерії через брак боєприпасів. «Німці, які спочатку наступали їм на п'яти, незабаром з'явилися справа і зліва, іноді вибігали наперед. Цілими днями здалеку було чути рев моторів, скрегіт сотень гусениць. Трохи пізніше генералу Кобрісову пояснять і покажуть на карті, що його крихітна армія опинилася між двома жорнами: танковою армадою Гота і Гудеріана.

Другий фронт

У цій масі людей, що живуть з дня на день, крадучись лісами у вогні, аби далі на схід, між фронтами, у сторону Москви, виникають думки: хто ж винен у такій страшній поразці, стількох стражданнях. Хто привів країну до краху, не зважаючи на жодні застереження, об’єднався з сьогоднішнім загарбником. І чи щось могло б змінитися.

Генерал Кобрисов не дозволяє собі цих думок: поранений, неголений, він веде своїх людей на немічному буланому коні. Але в оточенні ці думки є і, мабуть, з’являються й по другий бік московського фронту. Бо коли настала осінь і Можайськ, а вахта Кобрисова дійшли до останніх рубежів регулярних частин Червоної Армії, яка відступає:

«…але раптом передова вахта наштовхнулася на чийсь захист і була обстріляна. Розвідка принесла звістку: там, в окопах, чітко чути російську мову. А потім повільно, поступово почало відбуватися те, що завжди відбувається, коли нападник і захисник говорять однією мовою. Щільна оборона виявилася цілком проникною, були сміливці, яких називали „посланцями” або „відкривачами нових земель”, які залишалися там на деякий час і поверталися. З того боку теж були «посланці» та «відкривачі нових земель», які збентежено питали: „Ви ж не проти нас?” Так вдень і вночі протистояли одна одній дві сили, чомусь роз’єднані й вимучені взаємним притяганням.

І раптом все обірвалося. Від останніх гостей довідалися, що весь передній край за одну ніч окупували відділи НКВД. І той передній край, наче ножем відрізаний, встелився кулеметами та снайперськими засідками. Там, де були протоптані стежки миру, тепер зводилися паркани з колючого дроту, вали з шипами змією повзли крізь траву та лопухи. А там, де пройти все одно було неможливо, стояли знаки, які попереджали подорожніх про мінні поля. Потім з’явився гучномовець із закликом стати на бік людей, не слухати провокаційних наказів командирів».

І потім – хоч так важко відірватися від цієї прози – «у небі з’явився двомоторний десантний літак ЛІ-2 з червоними зірками на крилах і на фюзеляжі. (…) Зробив кілька кіл, видно, щось шукав, потім від нього відірвалися три парашути і повисли над лісом. (…) Усі три посланці мали однаково суворі обличчя з яструбиними очима, які свердлили й наказували, змушуючи згори до смирення».

Заплутані стежки

У вигаданого генерала Кобрисова не було вибору: він розпустив свою армію, зарахувавши її до лав захисників Москви. Бо що він мав робити? «Ми вас звідси виведемо і всю вашу дислокацію будемо вести під конвоєм, без ярма. Запевняю вас, генерале, що в усій вашій армії немає жодної людини, яка б стала на ваш захист».

Ймовірно, так і буде. Але в цьому вирі, незрозумілому стороннім, у цьому клубку фронтів, ланцюгів постачання, окопів і стежок, якими йдуть ті, що розмовляють однією мовою, посланці збентежено запитують: «Ви не проти нас, правда ж?» – я бачу тінь шансу для добровольців з Легіону і Корпусу – і для Росії.

Лише тінь.

– Войцех Станіславський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклала Олена Ковалевська