Досвід комунізму (і боротьба з ним) – це той елемент пам’яті та ідентичності, який зближує поляків і чехів. Крім того, через абсолютно різні траєкторії їхньої сучасної історії, йде мова – попри поверхневу схожість, наприклад, мов у звучанні – про один із небагатьох таких спільних елементів. Спільна доля за часів комунізму змогла створити справжні зв’язки між сусідніми суспільствами, які значною мірою заглушили давнішу та (начебто) глибшу ворожнечу та розбіжності. До цього треба ставитися як до маленького центральноєвропейського дива.

Саме на цьому фундаменті було побудовано нове, «вишеградське» визначення Центральної Європи, легендою заснування якого є співпраця «понад кордонами» опозиційних кіл окремих країн (передусім поляків і чехів). Ключову роль у цій історії, безсумнівно, відіграє польська «Солідарність» як мотиватор до дії та джерело ноу-хау, а потім і головний ініціатор налагодження взаємовідносин у регіоні.

Однак у сфері ідей їх об’єднувало переконання, висловлене водночас Кундерою, Мілошем та іншими, що вони разом належать до «викраденого Заходу». І якщо ми подумаємо про персонажів, які символізують ці стосунки, то однією з перших спадає на думку Петрушка Шустрова.

Прощання з цією видатною постаттю чеського дисидентського руху відбудеться 17 травня 2023 року, за день до її 76-річчя, у католицькому костелі Пресвятого Серця Ісуса, парафіянкою якого вона була роками, на Виноградах у Празі, де провела більшу частину свого життя. З нею відходить ціле покоління чехів, закоханих у Польщу як країну, яка була символом надії.

Вона неодноразово розповідала про свою першу «фізичну» зустріч з Польщею, коли приїхала до Варшави на День усіх померлих у 1989 році. Близько сотні запалених свічок на могилах, пам'ятниках і дошках, пов'язаних з Варшавським повстанням, справило на неї велике враження: «У магазинах нічого не було, але Варшава була повна квітів і свічок».

Потім – у листопаді 1989 р. – був Вроцлав і конференція «Центральна Європа на роздоріжжі» в поєднанні з «Фестивалем чехословацької незалежної культури» – зустріч чеської політичної еміграції з представниками національної опозиції, організована завдяки польським структурам польсько-чехословацької Солідарності саме тоді, коли в Празі та Братиславі режим все ще тримався, і не було жодних ознак того, що за кілька тижнів Вацлав Гавел стане президентом. Тоді вона повернулася «з цієї землі свободи в похмуру поліцейську державу» з переконанням, що кінець комунізму близько. «Вони вважали мене фантастом».

Але Польща з’явилася в житті Шустрової значно раніше. Як і в житті всього чеського дисидентського руху. Кілька років тому, з нагоди 40-річчя введення воєнного стану, вона згадувала: «Я ніколи не забуду, як 13 грудня 1981 року дізналася про те, що відбувається в Польщі. Бо для нас Польща була чимось страшенно важливим. З’явилася надія, що з цією системою можна щось зробити».

Різницю становища за часів комунізму в Польщі та Чехії легко помітити в самій номенклатурі. Чехи завжди говорять про «дисидентів», а не про «опозицію», тому що від публікації Хартії 77 до «оксамитової революції» йшлося про кілька сотень, щонайбільше кілька тисяч людей по всій країні.

Як слушно зазначає найвидатніший експерт з цього питання Лукаш Камінський, тут варто пам’ятати, що цикли розвитку польського та чеського комунізму не були синхронізовані. Для чехів моментом, який можна порівняти з польським серпнем 1980 р., була Празька весна і події 1968-1969 рр. Жорстока пацифікація цього масового і майже загальнонаціонального прагнення до «соціалізму з людським обличчям» (так звана нормалізація) означала, що до листопада 1989 р. опозиція режиму складалася з особливо сміливих, рішучих та ізольованих від більшості суспільства осіб.

Чехословацький режим проник у суспільство набагато глибше і точніше, ніж польський. Масштаби контролю суспільства в 1970-х і 1980-х роках важко було з чимось порівняти. Втручання режиму у повсякденне життя людей, які дозволили собі навіть найменші спроби поборотися з системою, та їхніх родин було незрівнянно більшим.

Набагато важче було знайти сірі зони, в яких можна було функціонувати без колаборації. Будь-який звичайний життєвий вибір міг мати незворотні наслідки для людини та її близьких – не лише суто політичні дії, а й, наприклад, сповідування релігії. «Вступати в суперечку з владою в нашій країні означає, що окрім мене особисто в ній братиме участь вся моя родина до третього коліна і всі мої друзі, які не встигнуть публічно відхреститися від мене. Це буде довга, виснажлива і – за людськими мірками – безнадійна суперечка», – писав у січні 1978 року Вацлав Бенда, як і Шустрова, один із речників Хартії 77 і співзасновників чеського Комітету захисту несправедливо переслідуваних (VONS). Шустрова розповідала: «Я читала про себе матеріали спецслужб. Були репортажі з окремих днів мого життя. Починали завжди з того, що я ходила з дітьми в садок, потім їх забирала. І так далі. Я уявила себе, як тягну своїх дітей і сумки з покупками, а вони завжди йдуть слідом за мною. Мені стало погано.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Вирішивши боротися за свободу, чеські дисиденти свідомо заплатили за це відчуженням та ізоляцією. Вони працювали кочегарами в котельних або прибиральницями (це випадок Петрушки Шустрової). Або мили вікна, як пізніший празький кардинал і архієпископ Мілослав Влк, який розповідав, що у перервах між миттям вітрин він сповідував людей, сидячи у дворі на перевернутому відрі.

Наслідком цього також був інтимний, сімейний характер чеської опозиції. Через відсутність будь-якого іншого простору свободи це часто відбувалося на рівні родини. У самій Празі дисидентський рух – це здебільшого архіпелаг із кількох десятків квартир, які слугували місцями зустрічей і притулком для всіх, хто його потребував. Саме в таких крихітних «республіках слова» – хоч під постійним і дуже пильним оком таємної поліції – процвітали вільні дебати та духовна свобода.

У такій ситуації не дивно, що історія чеського шляху до свободи сповнена сильних героїв, які були наріжними каменями цих внутрішніх «республік» – з одного боку, були політично заангажованими, а з іншого – займалися хатніми справами і вихованням дітей. Кілька тижнів тому ми попрощалися у костелі св. Ігнація з однією з них, Даною Немцовою, матір’ю семи дітей, психологом за фахом, яка також заробляла на життя прибиральницею. Петрушка Шустрова зуміла виховати п’ятьох власних дітей (додамо, що з чотирма різними чоловіками). Каміла, дружина Вацлава Бенди, творця концепції «паралельного полісу», також мала п’ятеро дітей.

А в польських рефлексіях про чеський дисидентський рух не можна не згадати Анну Шабатову, ініціаторку польсько-чеських зустрічей на кордоні, у квартирі якої пізніше народилася ідея польсько-чехословацької Солідарності. Усі їхні будинки розташовані в районі Прага 2 (Нове Місто та Виногради) створили стабільну точку відліку та безпечний притулок для всіх незалежних угруповань. Слово дисидент також добре характеризує перевагу морального елементу над політичним у чеській опозиції. Його головною метою була боротьба за право людини на гідне життя, а не політичні зміни, які в чехословацьких умовах виглядали фантасмагорією. Однак, як це не парадоксально, після падіння режиму саме невелика група чеських дисидентів, озброєних етичними принципами, загартованих життям на маргінесі суспільства, побудувала основи політичної системи, яка набагато рішучіше попрощалася з комуністичним минулим, ніж це було у випадку масової польської опозиції.

Тоді Петрушка Шустрова знову опинилася на першій лінії: у ролі заступниці міністра внутрішніх справ проводила перевірку співробітників колишньої служби безпеки або готувала закон про люстрацію. Вона була однією з осіб, безпосередньо відповідальних за багато елементів чеської декомунізації, яка в Польщі роками викликала заздрість у всіх прихильників зведення рахунків з комунізмом.

В основу чеської люстрації була покладена однозначна моральна оцінка, яка містилася в лаконічному законі від 13 листопада 1991 року (480/1991), у якому говорилося, що «у 1948-1989 роках комуністичний режим порушував права людини та її власні права», пізніше доповнений законом «Про протиправність діяння комуністичного режиму та опору проти нього» від 9 липня 1993 року (198/1993). У преамбулі вказано, що «вільно обраний парламент зобов’язаний притягнути до відповідальності причетних до всього періоду комунізму», а Комуністична партія Чехословаччини та її члени несуть відповідальність за «сплановане знищення традиційних цінностей європейської цивілізації, порушення основних прав і свобод, моральний і економічний крах» й «спустошення навколишнього середовища».

У кінці закону знаходимо твердження, що опір системі був «виправданим, законним і гідним поваги». У мові (включно з розмовною), у культурі (як високій, так і масовій) стрижнем закону 1993 року було відсікання від комуністичного періоду та його однозначно негативна оцінка, без диференціації та відтінків сірого, це було й залишається очевидним (попри хвилю ностальгії та мінливий політичний клімат).

Поряд з міністром внутрішніх справ Яном Лангошем чи депутатом Вацлавом Бендою Петрушка Шустрова була одним із найважливіших архітекторів чеської люстрації комунізму. Саме в цей період вона зав’язала багаторічну дружбу з польськими противниками «жирної лінії», які шукали оптимальний шлях декомунізації, такими як Зофія та Збіґнєв Ромашевські.

У Польщі «посвідчення Солідарності» було (за винятком посткомуністичного табору) неодмінною перепусткою у світ політики після 1989 року, і навіть через 30 років після зміни системи перші лави політики повні «підпілля» ветеранів, які досі задають тон багатьом ключовим суперечкам. У Чехії, за невеликим винятком, дисиденти швидко пішли з політики. Найчастіше йшлося про свідомі та невимушені рішення – колишні дисиденти сприймали себе радше активістами-борцями за права людини та громадянина, аніж партійними політиками чи гвинтиками бюрократичної машини. Так було і з Петрушкою Шустровою, яка покинула активну політичну діяльність ще в 1992 році й відтоді була публічною лише як журналістка, коментаторка та перекладачка.

Вона присвятила свою енергію і волю до боротьби не суперечкам всередині Чехії, а народам, які тільки «були на шляху до свободи». Вона їздила до Білорусі та Нагірного Карабаху для спостереження за виборами, зустрічалася з опозицією на Кубі, знімала фільми про кримських татар і перекладала книги про вільних чеченців. Вона була природною частиною неформального «прометеївського» інтернаціоналу колишніх опозиціонерів із Центральної Європи, які знали, що їхня боротьба ще не закінчилась і триватиме до тих пір, поки не зникнуть останні сліди радянської імперії та усі народи регіону не отримають свободу.

Однак вона ніколи не забувала про свою любов до Польщі. Вона намагалася підтримувати нові форми чесько-польської співпраці, і, перш за все, боролася проти спрощеного, чорно-білого погляду на Польщу, автоматично перейнятого від західних пресагенцій. Вона поєднувала все надзвичайно рідкісне з лівими політичними симпатіями. Вона перекладала багатьох – і дуже різних – польських авторів, від Войцеха Ягельського до Ґжегожа Ґурного, від Кароля Модзелевського до Броніслава Вільдштейна. Значною мірою також завдяки їй в чеському публічному просторі образ Польщі залишається набагато більш детальним, ніж у більшості європейських країн. Це один із багатьох позитивних елементів спадщини чеського дисидентського руху. Рух, що складається з людей, які ніколи не дозволяли себе втиснути в ідеологічні шаблони та віддавали перевагу етосу «життя в правді» філософа Яна Паточки, який лежав в основі всього руху. br
– Мацей Ручай

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклала Олена Ковалевська

Автор – директор Польського інституту в Празі.