Це сталося! 19 червня 2023 року на фестивалі «Два театри» у Замості була вперше показана моя вистава «Празький Рейтан». Режисером цієї вистави для TVP став (і суттєво вплинув на остаточний варіант сценарію) Томаш Дроздович. «Рейтана» показували поза конкурсною програмою в рамках допрем’єрних показів. Прем'єра відбудеться на початку вересня.

Я не збираюся писати рецензію на власний текст чи описувати постановку. Хоча я дав би йому високу оцінку, але це заслуга режисера, сценографа Клаудії Соляж, чудового гурту «Nicponie» із солісткою Кароліною Чарнецькою, двадцяти чудових акторів та багатьох інших людей. Я заохочую вас переглянути виставу, коли вона вийде в ефір.

Та я хотів би написати кілька речень про те, чому я взагалі написав цей текст. Він переслідував мене роками. Я писав свій роман «Згарище» [Zgliszcza], який вийшов друком у 2017 році. Це соціально-політична панорама Польщі у перші післявоєнні роки, у якій особлива увага зосереджена на експерименті Станіслава Міколайчика. Він зі своєю Польською народною партією (Polskie Stronnictwo Ludowe, PSL) намагався змагатися на виборах з комуністами, що контролювали ситуацію, замаскувавшись під назвою Польської робітничої партії. У романі згадуються й інші сторони, наприклад, антикомуністичні партизани.

Польська народна партія, або ж національний переворот

Експеримент тодішньої PSL був приречений на провал, але питання в тому, чи слід було пробувати, не маючи дару пророкування. Це, безперечно, була контроверсійна спроба, що вимагала неоднозначних компромісів. Річ у тому, що багато поляків сприймали PSL як такий собі антикомуністичний народний рух, а фактично – як національний переворот (як «Солідарність» на початку 1980-х), який не передбачав стрілянини по комуністах, що не означало, що від був повністю безкровним.

Багато діячів PSL було вбито, особливо під час виборчої кампанії перед виборами до Сейму 19 січня 1947 року. Інших били, кидали у в’язницю, проти декого фабрикували політичні судові справи.

У мене складається враження, що цей досвід масового руху був значною мірою витіснений зі свідомості поляків. З одного боку, через його фінал, адже сам Міколайчик, якого двома роками раніше зустрічали як рятівника, утік з країни восени 1947 року після сфальсифікованих і таким чином програних його партією виборів. З іншого боку, капітулювали самі поляки.

Вони не вистояли – після п’яти років війни та понад двох років цивільного (хоча й збройного) опору. Не вистояли при таких великих біологічних втратах та перед обличчям терору, кінця якого годі було сподіватися (на відміну від того, як це було за німецької окупації). Ця відмова від позиції відкритого опору згодом стала соромом для наших батьків та дідів. Розпад PSL призвів до загальної атомізації, до вибору різних шляхів індивідуального виживання. На полі бою залишився апарат сталінського тоталітаризму, який все сильніше стискав свої лещата.

Але до цих моментів варто було повернутися. Розкопати цей колективний рух, який остаточно підриває стереотип егалітарної та масової комуністичної революції. Масовими були польські патріоти, які виступали проти встановлення комунізму в Польщі. Щоб про це нагадати, я написав «Згарище».

Болек вартий усіх нагород

Коли я писав книгу, мене зацікавила історія Болеслава Хмелевського, відважного хлопця з північної Праги (район Варшави, розташований на правому березі Вісли, - прим. перекл.), куратора молодіжного крила PSL. Він був чи не останнім у Польщі, хто після втечі Міколайчика виступив на його захист.

Він зробив це публічно – з трибуни з’їзду варшавської PSL у грудні 1947 року (відразу після цього його арештували). Хмелевський фігурував в одній із другорядних сюжетних ліній «Згарища». А тепер він став головним, можна сказати, титульним героєм п’єси, яка дещо змінила представлені у романі ситуації та діалоги.

Тут майже все автентичне, тексти звітів і доносів, часто цитованих у повній версії, як-от розпачливий лист Болека до Управління безпеки, написаний у червні 1949 року. Майже всі герої реальні, від кривдників Болека до його товаришів. У зв’язку з дрібкою фікції в особистій сюжетній лінії я змінив прізвище свого героя. У п’єсі його звуть Болек Хмеляж.

З документів справи Болека, яка зберігається в Інституті національної пам’яті, виливається страждання. З його власних свідчень і звітів таємної поліції про нього. Я запитував себе: як цей хлопець, який під час війни воював у батальйоні АК «Зоська», який втратив брата у повстанні, а потім потрапив у пастку до німців, опинившись у результаті у концтаборі, після війни не отримав всіх можливих нагород?

Чому натомість його били, знущалися, зрештою розтоптали й зламали? Така була логіка польської історії. Я вирішив вшанувати його. Як і його розпач та поразку.

Сталінський період Польщі не був схожим на жодну іншу епоху нашої історії, навіть – повторюю – на німецьку окупацію, де був жахливий терор, але була надія на зміну воєнної ситуації. Після 1945 року поляків остаточно позбавили її, тому я не засуджую поспішно свого героя. Але, не переказуючи сюжету, я написав і про відродження Болека, про те, як він знову став на ноги.

Ян Ольшевський та його друзі

Окрім нишпорення в архівах Інституту національної пам’яті, я ще розмовляв з Яном Ольшевським, в останній період його життя, уже після його інсульту. Адвокат і політик вже під час війни належав до Сірих Шеренг (кодова назва підпільної організації Союзу польського харцерства, що діяла в 1939-45 роках в період німецької та радянської окупації Польщі, - прим. перекл.) у Празі. Після війни він розглядав діяльність у молодіжному крилі PSL як природний наслідок тодішнього воєнного вибору.

Молоді люди, народжені 1930 року, у рік фальсифікацій мали по 17 років. Вони брали активну участь у структурах, очолюваних Болеком. Він чудово запам'ятав не лише атмосферу, а й драматизм основних подій.

Чи знали ви про такий факт? Це було 26 жовтня 1947 року, неділя. Міколайчик зник, утік за кордон. Полковник Францішек Камінський, колишній командир селянських батальйонів і депутат PSL, попросив під час політичних пертурбацій групу хлопців, старшокласників із уже згаданого молодіжного крила PSL, охороняти будинок партії на Єрусалимських алеях. Підписуйтесь на наш фейсбук Вони прийшли туди на виступ активістки PSL. Але поставилися до цього як до військового завдання. Вони не впустили розкольників з лівиці PSL, які намагалися захопити будинок і владу над партією. Але зіткнулися з таємною поліцією, яка їх жорстоко побила.

Для мене це були чергові польські Термопіли. Їх виключили зі шкіл. Після цього в березні 1948 року дехто з них приєднався до лісових партизанів, діяльність яких мала національний відтінок. Одним із тих, хто зробив такий вибір, був Юзек Лукашевич, хлопець із села. Батьки віддали його до школи у Варшаві, бо він походив з околиць Плоцька, включеного під час війни до Рейху. Він був однокласником і навіть шкільним другом Янека Ольшевського, сидів з ним за однією партою.

Ольшевський переконував їх не йти в ліс. Класична ситуація з польської історії, одна з багатьох дилем, яку позицію обрати. Через три місяці загін розбили. Юзека та кількох його товаришів засудили до страти.

Усе життя Ян Ольшевський вів діалог із загиблим другом. І він запитував себе, що було б, якби того злощасного жовтневого дня він сам опинився в будівлі PSL. Який вибір зробив би він? І ось, врятувавшись волею випадку, у 1949 році він вступив на юридичний факультет.

Прага також боролась із комунізмом

Як можна було про все це не розповісти? Про Болека, празького Рейтана, хоч і з недоліками, адже він зламався. І про хлопців, які стали до безнадійної боротьби, хоча спочатку обрали цивільний опір, який теоретично був трохи безпечнішим. Усі вони були дітьми робітничої Праги, синами пекарів і водіїв. Болек – син залізничника, як і Янек Ольшевський, що також є одним із героїв моєї п’єси – він названий своїм справжнім прізвищем.

Їх формувала школа (в тому числі й школа воєнного періоду, коли деякі предмети викладалися нелегально), дуже важливим було харцерство (польський скаутинг, - прим. перекл.). Саме через нього робітничий син Болек і двоє його братів потоваришували з хлопцями з інтелігенції і разом потрапили до батальйону «Зоська». У деяких випадках вплив мала сім’я. Янек Ольшевський був внучатим племінником розстріляного бійця Польської соціалістичної партії з 1905 року Стефана Окшеї. Батько Болека також належав до ПСП.

Вони хотіли соціальних змін, але не таких, які несли комуністи. Вони чудово розуміли різницю між власними прагненнями та реальністю, яку їм готувала нова система. Сформовані війною «красиві люди» не обов’язково походили з панських дворів. Вони могли бути родом з празьких кам’яниць із червоної цегли. Саме про це я розповідаю. У тому числі й про це.

З іншого боку, документи таємної поліції розкривають картину антикомуністичних настроїв у робітничій Празі, в тому числі підпільній. Їх тоді придушили, як і в усій Польщі. Але вони були фактом, про який варто нагадати.

Люди другої категорії

І ще одне зауваження. Я розумію будь-який післявоєнний вибір, я нікого не засуджую поспішно. Але коли я читаю про молодих ентузіастів нової системи, які потім, іноді після 1956 року, а іноді лише після 1968 року, почали переживати прозріння, я не можу не думати про Болека. У той час, коли вони переживали ідеологічні хвилювання відповідно до очікувань влади, він був зацькованим звіром. Але навіть будучи зломленим, він все одно після 1956 року зміг скласти випускні іспити.

Це стосувалося, до речі, не лише Варшави. Одним із героїв мого «Згарища» був Аркадек, хлопець із невеличкого міста Рики, змальований з реального персонажа. Його брат воював у підрозділі Армії Крайової, після війни в об’єднанні «Свобода і незалежність» він сам допомагав партизанам.

У книзі його вчителька каже, що такі сім’ї, як сім’я Аркадека, будуть громадянами другого сорту через свої зв’язки з Армією Крайовою. Це реальна позиція. Вона стосувалася таких містечок, як Рики. Стосувалася вона і сільської місцевості. Соціальна ієрархія переверталася з ніг на голову, і не лише на шкоду колишнім поміщикам. Іноді на поверхню спливало сміття. Пам'ятаймо про це.

Запрошую до перегляду у вересні.

– Пьотр Заремба
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори