ТИЖНЕВИК TVP: Чому контркультурні рухи досі мають у своїх логотипах символи боротьби: стиснуті кулаки, серпи та молоти? Чого ще вимагають феміністки?

ЗУЗАННА ЯКОВІЦЬКА: (сміється) Давайте не будемо плутати терміни! У моєму блозі є символ стиснутого жіночого кулака, що означає боротьбу за права жінок, який вперше був використаний під час протесту проти конкурсу «Міс Америка» у 1968 році. Феміністки протестували проти упредметнення та комерціалізації жіночого тіла. Прихильницею цього руху, представницею якого я прагну бути сьогодні, була Робін Морган, авторка книги «Сестринство – це сила», на обкладинці якої був зображений саме цей символ. Цей кулак означав не заклик до насильства, а рішучість боротися за свої права, готовність чинити опір.

Сьогодні логотип мого блогу «Фемінізм – так, девіантність – ні» також закликає до кращої обізнаності громадськості. На мою думку, феміністка повинна бути в курсі того, що відбувається сьогодні в культурі та політиці, щоб аналізувати події з точки зору їхнього впливу на жінок. У Польщі ми формально маємо рівні права, але це не означає, що все, чого хотіли феміністки, було реалізовано. Варто також пам’ятати, що права можна втратити.

Робін Морган зараз 82-річна бабуся, минуло 55 років після феміністичної революції, а жінки як упредметнювалися раніше, так і упредметнюються надалі, щоправда, тепер власноруч. Чи винні чоловіки в тому, що сучасні «емансиповані» жінки сповідують культ зовнішності та нарцисизму в Інстаграмі?

Жінки, як і чоловіки, взаємодіють із зовнішнім світом, особливо в епоху соціальних мереж. Хто ж не піддається спокусі швидкої винагороди у вигляді лайка, схвалення чи перебування в центрі уваги, хоч і на короткий час. Особливо це може вплинути на молодих жінок і тих, хто перебуває у скрутному матеріальному становищі, які сподіваються таким чином покращити свою долю. Роль сучасних феміністок полягає в тому, щоб жінки усвідомлювали, як нами маніпулюють, особливо маркетингова індустрія.

«Ми є» – це перша особа множини. У мене складається враження, що феміністки привласнюють собі монополію на світогляд «ми це», «ми те», «ми щось інше». Вузька група приписує ідеї, які вони сповідують, половині всього людства.

Так, але я використовую цю форму, щоб представляти свою групу, феміністок, які дотримуються таких самих поглядів, як і я. Звісно, я розумію, що сьогодні існує кілька течій фемінізму. Існує матеріальний фемінізм, ліберальний фемінізм і найновіший, квір-фемінізм, який в основному зосереджений на запереченні існування двох гендерів. А деякі феміністки, як-от Келлі Джей Кін з Великої Британії, шукають собі нового стягу, такого як фемалізм, що має об’єднати людей, попри їхні політичні розбіжності. Єдине, з чим повинні погодитися прихильники ініційованої нею кампанії «Let Women Speak» (укр. «Нехай жінки скажуть»), – це факт про те, що жінка – це доросла самиця людського роду. Погляди на аборти, не кажучи вже про економічні та господарчі питання, стають менш важливими, коли ставиться під сумнів саме існування двох статей у людині (це називається гендерним деніалізмом, себто запереченням) і коли досі прогресивні ЗМІ, партії та громадські організації відмовляють жінкам у праві публічного спротиву.

Просто на вищезгадану Келлі Джей Кін нещодавно накинулися з кулаками трансактивісти. Добре, що у множині це «накинулися», бо інакше довелося б вдатися до вибору між «накинувся» та «накинулася», чи не так?

Питання родів та займенників також стає питанням боротьби. Річ у тому, що трансгендерні особи вимагають права на самоідентифікацію, тобто хочуть мати можливість визначати свою стать на основі психічного стану (який неможливо перевірити), тобто, на основі статевої ідентичності, а не на основі біології. Чоловіки, які вважають себе жінками або не відчувають зв’язку з жодною статтю, хочуть, щоб до них зверталися у бажаний для них спосіб, який заперечує реальність. Однак для феміністок гіршим є те, що вони також хочуть, аби закон дозволив їм вільний доступ до жіночого спорту, просторів та інституцій.

Вищезгадана Келлі Джей Кін – прожіноча активістка, а також матір у сім’ї з чоловіком і чотирма дітьми, яка, як відомо, дуже критично ставиться до всіх вимог, пов’язаних із сучасними прогресивними трансгендерними рухами. Вона виступає проти використання займенників, які суперечать дійсності, проти доступу трансгендерних жінок до жіночих роздягалень, камер у в’язницях та установах, а також проти змагань таких осіб у жіночих спортивних категоріях. Напад на неї стався в Новій Зеландії, де агресивний натовп ледь не затоптав її, не давши можливості висловитися. Раніше в Австралії вона проводила зустріч, на яку прийшла група чоловіків, які нарочито вдавалися до нацистського вітання, що дало ЗМІ привід безпідставно пов’язати діяльність активістки з нацистськими колами та поглядами.

Систематичних гонінь протягом багатьох років зазнавала також відома письменниця Джоан Роулінг, яка, на думку трансактивісток, не має права навіть виступати з тезами про те, що не варто замінювати слово «жінка» дегуманізуючими словосполученнями на кшталт «особа з маткою» або «особа, у якої менструація». Емоції настільки загострилися, що філософ доктор Кетлін Сток, яка оскаржувала аргументи трансактивістів у своїй книзі «Material Girls: Why Reality Matters for Feminism» (укр. «Матеріальні дівчата: чому реальність важлива для фемінізму»), піддаючись постійним звинуваченням і переслідуванням, все-таки звільнилася з роботи в Університеті Сассекса й нещодавно навіть прийшла на свою лекцію в Оксфорді в супроводі охорони. Втім, лекція відбулася – частково завдяки прем’єр-міністру Ріші Сунаку, який підтримує свободу висловлення поглядів.

Західні феміністки все частіше не можуть почуватися в безпеці, проповідуючи свої погляди, прикладом чого є той факт, що американська плавчиня Райлі Гейнс, яка захищає жіночий спорт, на три години опинилася в пастці в одному з холів університету в Сан-Франциско, де її заблокував агресивно налаштований натовп. Ми чуємо про подібні інциденти різного роду майже щомісяця.

Нещодавно мені довелося пояснювати трохи старшим за мене друзям, що означають усі ці прапори. Ось тобі веселковий прапор, але за мить з'являється синьо-білий.... Які «клубні барви» притаманні фемінізму сьогодні, коли всередині жіночих активісток існує стільки розбіжностей?

Мені здається, що фемінізм не потребує прапора, хоча в останні роки на хвилі популярності так званого інтерсекціонального підходу до дискримінації його інкорпорували під веселковий ЛГБТ-прапор. Багато активістів вважають, що борються проти несправедливої соціальної системи, яка подібним чином шкодить багатьом групам. Вони відійшли від методичного вивчення становища жінок у різних сферах життя до критики патріархату як міфічного зла, що панує над жінками, геями і навіть темношкірими та корінними жителями Америки.

Традиційний фемінізм має мало спільного з ЛГБТ, тому що це боротьба за права жінок, незалежно від їхньої сексуальної орієнтації. Особисто я лесбійка, але проблема ЛГБТ-спільноти полягає в тому, що квір-рухи, вся так звана воук-культура, починають займати в ній провідні позиції. Веселковий прапор гомосексуальної спільноти вперше було перебито синьо-білим прапором трансактивістів, які зараз домінують у цьому русі.

Проте якраз рух трансактивістів пропагує небезпечні, особливо для молодих жінок, погляди, а саме – поголовну медикалізацію дітей, які мають сумніви щодо своєї статі в період статевого дозрівання. Нагнітається колективний психоз щодо необхідності негайного призначення гормонів та хірургічного втручання, замість того, щоб дозволити підліткам пережити кризу підліткового віку. Батькам кажуть, що якщо вони не погодяться на це, то дитина захоче поставити своє життя під загрозу. Багато хто насправді починає вірити в можливість існування своєрідної «гендерної душі», яка не відповідає тілу.

У групах для батьків у мережі Facebook дітей з проблемами гендерної ідентичності можна навіть відчути відчуття певної місії, чогось трансцендентного. Батьки змагаються, хто буде більш поблажливим і хто дасть змогу дитині зробити операцію з видалення грудей чи гормональну терапію, так ніби це утвердження якогось нібито автентичного «я», що суперечить дитячому тілу, зможе забезпечити дитині успіх у житті. На жаль, це, швидше за все, закінчиться швидким розвитком соматичних недуг, не кажучи вже про наслідки нехтування лікуванням психологічних розладів, які дуже часто є супутніми захворюваннями.

Одним словом, літер після «ЛГБТ» стає все більше, але я б запитав, який зв'язок існує поміж цими спільнотами?

Парад рівності у Варшаві та давній ЛГБТ-рух виникли як соціальна ініціатива людей з цієї спільноти та несли в собі універсалістські вимоги. Люди різні, але до них треба ставитися однаково, звідси й назва – «парад рівності». Гомосексуалісти виступали не лише за свободу вступати у стосунки, але й за зменшення дискримінації, спрямованої проти них. Пізніше, слідом за ЛГБТ-рухом на Заході, де більшість цілей була досягнута, до Польщі прийшла тенденція більшої підтримки трансгендерів, ніж гомосексуалістів. Хоча, як це не парадоксально, право на трансгендерність діє в нашій країні ще з 1960-х років.

Однак головна проблема полягає в тому, що з часом почала просуватися думка, що кожна людина має почуття гендерної ідентичності, яке не залежить від тіла і є більш важливим, ніж біологія. Це означає, що кожен має сам вирішувати для себе, чи є він гетеросексуалом, геєм або лесбійкою, незалежно від фізичних умов. Іншими словами, гомосексуальна жінка, яка вважає себе чоловіком, стає гетеросексуальною, а гетеросексуальний чоловік, який вважає себе жінкою, стає лесбійкою. У Польщі вже оголошено про легальне одруження таких лесбійок. ЛГБТ-рух роками боровся проти такого підходу до гендеру, а тепер сам його поширює.

Також з'явилися сотні фіктивних гендерних ідентичностей, заснованих виключно на стереотипах, коли, наприклад, жінка, яка одягається в чоловічому стилі, заявляє, що вона небінарна. Нормальні звичайні вподобання, що випливають з рис особистості, наприклад, потреба в інтелектуальних стосунках, романтизм чи низьке лібідо, почали також зрівнюватися з сексуальною орієнтацією. Це тривіалізує, підриває серйозність вимог і сенс суспільного діалогу щодо формалізації прав сімей геїв і лесбійок.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Чи є ЛГБТ взагалі згуртованою спільнотою? Нещодавно один гей-активіст взявся вистежувати геїв серед консерваторів і правих політиків.

Дії Барта Сташевського, який розкриває сексуальну орієнтацію правих політиків, ще кілька років тому були б дискредитацією в очах гей-активістів, оскільки вони усвідомлювали різноманітність гомосексуалістів і потенційну шкоду від таких дій. На жаль, у Польщі поширюється тенденція, коли представники ЛГБТ повинні дотримуватися не лише однакової системи цінностей, але й однакових політичних поглядів. Замість універсалізму, який фокусується на загальній подібності між людьми, ми маємо політику ідентичності, яка лише підкреслює відмінності.

Мені здається, що сьогодні ЛГБТ – це порядок, який міцно асоціюється з лівими партіями, де немає місця ні лесбійкам-католикам, ні консервативним геям. Існує також есенціалізація, тобто переконання, що гомосексуалісти, в силу лише своєї орієнтації, відрізняються від інших людей у різних вимірах життя і тому формують якусь іншу культуру.

На основі цього переконання виникають доволі абсурдні ідеї на кшталт будівництва в Берліні багатоквартирних будинків лише для лесбійок. Один з польських порталів Queer.pl поставив запитання, чи хотіли б ми чогось подібного в Польщі, і більшість читачів відповіли, що ні. Адже це геттоїзація, створення закритих сегрегованих міських просторів. Ми повинні прагнути до інтеграції, а не будувати анклави для сексуальних меншин. Іноді мені здається, що такі ідеї - це свідома дія агента, який хоче висміяти, внутрішньо розхитати або підірвати ефективність ЛГБТ-руху.

Тобто рацію радше має той, хто стверджує, що ЛГБТ – це не окремі люди з тими чи іншими сексуальними преференціями, а просто ідеологія?

Я розумію, про що йдеться людям, які так кажуть, але такими словами, після скандалу, який вони викликали, необхідно підкреслити, що абревіатура ЛГБТ використовується для позначення певних груп людей, тому подібні словесні ігри можуть спровокувати когось здеморалізованого на напад, а отже, аж ніяк не є розумними. Однак, звісно, сама абревіатура, є питанням умовності, ідеєю, концепцією. Однак слід пам'ятати, що ця спільнота сама почала дотримуватися своєрідної ідеології, в якій немає місця для інших поглядів. Крім того, тут немає місця класичним феміністкам, які визнають чіткий поділ статей у біологічному сенсі. Немає місця радісним інклюзивним мітингам чи маршам, якщо дозволені гасла з погрозами на нашу адресу. Крім того, громадські організації, які представляють інтереси цієї спільноти, зосереджені не на боротьбі за соціальні права, такі як право на шлюб представників ЛГБТ, а на висвітленні клубних розваг або сфери, пов'язаної з проблемами сексуальності, а віднедавна і з трансгендерності теж.

Кожна ідеологія прагнула підкорити світ, іноді навіть надмірно, м'яко кажучи, на цьому зосереджуючись. Змінювати світ саме по собі не є поганою справою, зрештою, саме для цього і існує політика. Але радикалізація та відірваність від реальності не приносять користі нікому.

Багато людей, навіть дуже толерантних, мають проблеми з Парадом рівності. Вони не повели б на нього свою дитину. Ця культура асоціюється з якоюсь гіперсексуальністю.

Поява так званих дреґ-квін та трансвеститів на такого роду заходах справді досить суперечлива, тим більше, що, не знаю чому, але саме такий образ став символом ЛГБТ-руху. Припускаю, що акцент на тому, що раніше називалося трансвестизмом, зроблений з маркетингових міркувань, адже це незвично і яскраво, але не тільки викликає сумніви в серйозності вимог легалізації сімейних прав, а й висміює жінок, представляючи їх карикатурний образ.

Дреґ-культура – це гра на стилізації себе під стереотипну жінку, і саме з цим образом феміністки борються вже багато років. У трансвеститів перебільшений макіяж, величезні груди, кокетливі рухи. Подумаймо, що було б, якби я захотіла стилізувати себе під людину іншої раси, або мала пристрасть одягатися як людина похилого віку чи особа з обмеженими можливостями. Безумовно, це вважалося б щонайменше недоречним. І водночас ми змушені приймати хлопця, який з'являється в підв'язках, на шпильках, з яскравим макіяжем і в перуці.

Існує ще одне небезпечне питання – акцентування сексуального виміру життя, зокрема фетишизму чи садомазохізму. Я вважаю, що розлад сексуальних уподобань не більш поширений серед геїв-лесбійок, ніж серед решти населення, тож чому нас повинні розглядати саме через цю призму?

Чи підтримуєте ви те, щоб трансгендери (чоловіки, які вважають себе жінками) користувалися жіночими роздягальнями?

Багато жінок, які зазнали чоловічих домагань або насильства, бояться ходити по вулицях на самоті після настання темряви, не кажучи вже про те, щоб опинитися в жіночій роздягальні з чоловіком. Навіть якщо він «відчуває» себе жінкою. На жаль, схоже, що у чоловіків є більше парафілій, або є того, що раніше називали, просто... девіаціями. Прикладом цього є ексгібіціонізм, тобто отримання сексуального задоволення від оголення та мастурбації на очах у жінок, які цього не бажають.

В ім'я рівності транслюдей у деяких країнах чоловіків, які вважають себе жінками, переводять до жіночих в'язниць. Їх там ґвалтують. Я не можу змиритися з тим, що психічно хворі чоловіки зловживають уявною толерантністю, для того, щоб завдати шкоди жінкам. Тому я не згодна, що такі люди повинні мати доступ до жіночих роздягалень чи туалетів. Якщо вже на те пішло, то для таких людей можна було б створити окремі приміщення. Подібні вже створені для людей з інвалідністю або для батьків з дітьми.

Я не знаю, чи правильно я це почув, оскільки це неполіткоректна думка, тому я хотів би її запротоколювати «трансгендерні чоловіки – збоченці, і нехай переодягаються в роздягальні для людей з обмеженими можливостями»?

Я не кажу, що люди, які мають проблеми з гендерною ідентичністю, одночасно вдаються до сексуального насильства або є девіантами. Проблема полягає в найбільш неоднозначному та емпірично непідтвердженому визначенні гендерної ідентичності, а також у тому, про що сигналізує частина феміністок: є частка трансгендерних чоловіків, які відчувають сексуальне збудження, представляючи себе жінкою, що називається аутогінофілією. Тому важко говорити про ідентичність тут, оскільки питання обмежується лише сферою сексуальності.

Повторюю, я не заперечую проти того, що чоловік одягає сукні або малюється, але не може виникати ситуація, коли такого чоловіка, через його суб'єктивне почуття власної статі, переводять в жіночі виправні установи або притулки для жертв від насильства.

За толерантність до трансгендерних людей виступають великі корпорації та технологічні гіганти. Звідки це взялося?

Секс завжди добре продавався, оскільки він апелює до емоційної сфери, яку важче контролювати розумом. Проте він також відволікає людей від інших, більш важливих проблем у світі. Я вважаю, що вся ця «солідарність» великого бізнесу з меншинами - це якраз відволікання від власних гріхів. Рекомендую нещодавню книгу американського консерватора, який навіть претендуватиме на крісло президента США, Вівека Рамасвамі («Woke, Inc.: Inside Corporate America's Social Justice Scam», яка перекладена і доступна для попереднього замовлення під польською назвою «Woke S.A. Kulisy amerykańskiego przekrętu sprawiedliwości społecznej» або ж «Воук Інкорпорейтед. За лаштунками афери з соціальною справедливістю в Америці» – ред.). Автор вважає, що корпорації звернулися до культурно маргіналізованих груп, для того, щоб пом'якшити невдоволення після того, як саме вони отримували державні субсидії під час кризи в США, в той час як звичайних людей виселяли з їхніх домівок. Корпорації намагаються створити собі імідж соціально чутливих акторів, щоб уникнути гніву бідніших верств американського суспільства. Так народилася ціла культура воук. Крім того, така політика дає роботу безлічі фахівців з управління різноманітністю, які в іншому випадку просто були б зайвими. Створюються вигадані проблеми, які потім намагаються вирішити – з видимим для оточуючих успіхом.

А вам не здається, що всі ці вимоги ЛГБТ - це просто постмодернізм, що зірвався з ланцюга?

Постмодернізм виник наприкінці XX століття. Що це було? Проголошення кінця великих наративів, кінця ідеологій, гра з дискурсами. Гуманісти та митці трохи погралися з ним, і здавалося, що він зрештою відійшов у небуття, і справді, через якийсь час він досить швидко згас. Проте з приходом цифрової цивілізації він повернувся з величезним новим запалом, оскільки з'явилося покоління, яке живе у віртуальному світі, де вони створюють ідентичності, жонглюють аватарами.

Крім того, люди, виховані в інтернет-культурі, подібно до колишніх видавців традиційної преси, мають ілюзію контролю над тим, що з'являється на їхніх каналах і в соціальних мережах. Так вони створюють соціальні медіабульбашки, в яких, забороняючи будь-який контент і людей, з якими вони не згодні, вони забезпечують собі безпечний простір. Він є таким через одностайність його учасників.

Можливо, вони повірили у те, що реальний світ також може бути сформований таким уніфікованим наративом. Вони почали дотримуватися думки, що коли світ змушує тебе почуватися погано, вистачить просто змінити мову про нього, що нагадує викривлений принцип постмодерністського філософа Жака Дерріда щодо того, що «поза текстом нічого немає». Помилково, бо автор не був таким наївним і не стверджував, що матеріальна реальність є міфом, а просто досліджував структуру культури та мови.

Здається, що другу молодість переживають і концепції Мішеля Фуко, який сам відрікся від постмодернізму – але справа тут не стільки в науковій суперечці, а в схожості поглядів сучасних активістів з уявленнями цього філософа про саму природу влади. Відносини влади тут не відбуваються поміж конкретними особами, наприклад, роботодавцями та працівниками, батьками та дітьми, а є властивостями всієї соціальної системи. З цього походить, зокрема, твердження, що ієрархії влади визначають все наше пізнання.

Істина за часів Просвітництва була тим, що ми можемо виявити, наприклад, за допомогою методів наукового пізнання, а сьогодні це радше те, що може бути нав'язано соціально найсильнішими групами. З цієї причини трансактивісти вважають, що вдавати, ніби між статями немає біологічних відмінностей, - це просто спосіб позбутися неприємностей, пов'язаних з дискримінацією трансгендерних людей шляхом нав'язування гендерного поділу більшості, а не ризик для достовірності досліджень захворюваності та лікування хвороб серед жінок.

Однак мотиви їхніх дій можна шукати і поза постмодернізмом. Вочевидь, важливу роль відіграє трансгуманізм. Багато що може пояснити книга «Від трансгендера до транслюдини: маніфест "Про свободу форм"». Особа, яка написала її, Мартін Ротблатт, – це людина заможна, американський підприємець, який в цей час функціонує як жінка. У цій книзі з'являються фантазії про можливість безмежного створення себе шляхом зміни тіла, де трансгендерність-це всього лише зупинка на шляху до такої зміни.

Інвестиції в технологічну індустрію, таку як метаверсум, і в медицину, ймовірно, мають щось спільне з поширенням таких ідей. І водночас все це вписується в одвічне прагнення до самореалізації, втечі від злого світу і пошуку порятунку в собі, як в гнозисі, що робить все це рух близьким до релігійного.

– Розмовляв Цезари Корицький

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад українською Оксана Усатенко