«Історія одного злочину» – останній фільм видатного документаліста Маріуша Піліса. Цього разу автор показує подробиці жорстокої розправи, скоєної німцями у березні 1944 року над сім’єю Вікторії та Юзефа Ульмів в Марковій та над сім’ями їхніх підопічних євреїв Шаллів та Гольдманів. Однак у центрі сюжету – історія Айлерта Дікена, який керував операцією.

Він був комендантом відділку жандармерії в Ланцуті, і рішення про вбивство не тільки Вікторії та Юзефа Ульмів, а й усіх їхніх дітей він прийняв особисто, «щоб громада не мала з ними клопотів». За словами свідків, саме так він сказав. Чи через цей вчинок його у вересні підвищили до звання поручника? Після війни він повернувся на батьківщину, тобто в Езенс у Нижній Саксонії, на березі Північного моря. І продовжив працювати в поліції. А що таке, не можна? Він же навіть не належав до СС чи до НСРПН, у чому річ?

Мій сарказм не взявся нізвідки, це просто «втомлений» коментар до багаторічного досвіду та спостережень. Які тепер, до того ж, накопичилися після нерозбірливих звинувачень поляків у тому, що вони нібито були колабораціоністами німецьких злочинців.

Підписуйтесь на наш фейсбук Філіал Інституту Пілецького в Берліні та режисер фільму дісталися до приватного архіву Айлерта Дікена (який продавав «прибиральник» відреставрованої кам’яниці в пластиковій коробці) і знайшли його нагороди – Залізний хрест і документи. В архіві була документація Айлерта Дікена про «денацифікацію» 1946 і 1949 років. Вона пояснює, що чоловік не має протипоказань для роботи в поліції. Дікен дожив до глибокої старості, оточений повагою сусідів і любов’ю сім’ї. Він спокійно помер в 1960 році.

У фільмі Маріуша Піліса про це розповідає його старша донька, жінка похилого віку, яка – звісно ж (я хочу прокоментувати це саме цим словом – звісно ж) – нічого не знає і нічого не розуміє. Адже Vatti був такою чудовою людиною, добрим до оточуючих, усім бажав лише добра, а вона щось таки про це знає, тому що вона була найулюбленішою донечкою.



Прямо як у пісні Яна Кшиштофа Келюса «Про смертні кари та дочасні нагороди». У ній колишній начальник районного чи якогось іншого управління безпеки, зараз уже «стара згорблена людина, саджає квіти в теплу землю / ... / тепла земля, спить під деревом рудий спанієль ... – Як може він садити квіти? – запитуєш ти, Янеку. Я не знаю». Ну як він може садити квіти? У нас ще стільки різних важких, найскладніших питань невирішено. Деякі з них дуже рідко, занадто рідко, починають проявлятися, входять в історію, потрапляють до підручників. З великими, часто незрозумілими труднощами, такими як труднощі із пошуку коштів на цей фільм.

Відхилена заявка

У 2015 році режисерові відмовив у фінансуванні Польський кіноінститут (PISF). Я написала про це колонку в тижневику «Idziemy» під заголовком «Ганьба і все». Троє експертів Польського кіноінституту написали у своє виправдання, що «будівництво музею не видається таким захоплюючим з точки зору драматургії, як тема беатифікації». Вони також написали, що «в експлікації режисер описує, що головним героєм є сім'я Ульмів, а сценарій у той же час містить багато інших сюжетних ліній, що в даному випадку створює враження нерішучості, а не багатоплановості теми». «Мало того, що фільм зв’язаний цими сюжетними лініями, є ще кілька інших, – коментує режисер сьогодні, коли я роблю компліменти його картині. – Мені здається, що мене осінило саме Боже Провидіння і я зняв такі кадри, про які тоді навіть мріяти не міг».

На той час Музей праведників у Марковій ще не був готовий, а про беатифікацію експерти, мабуть, і гадки не мали. Тепер дата церемонії давно призначена на 10 вересня, тож фільм виходить у прокат саме у той момент, коли він найбільше потрібен. Можна сказати, що немає нічого поганого, що б не вийшло на добре. Проте я думаю, вже без сарказму, що відтоді можна було б зняти кілька фільмів на ці теми, і вони точно були б корисними. Можливо, тоді деяким псевдодослідникам було б важче прибріхувати про те, що після загибелі сім’ї Ульмів селяни повбивали інших євреїв, які переховувалися, тоді як насправді до кінця війни марківці переховували щонайменше двадцятьох. Про що розповідає у фільмі Маріуш Піліс.

Після відмови Польського кіноінституту у фінансуванні режисер почав збирати кошти сам. Коли в березні цього року він отримував нагороду від Асоціації польських журналістів (за інший фільм) і ми зустрілися особисто, він сказав мені, що досі згадує той момент з відразою. Що ж, це не єдина дивна і незрозуміла історія, пов'язана з цією кінематографічною інституцією. І не єдиний сором.

Як у них справи?

Але ситуація не така, як у 1974 році. У той час Кшиштоф Конколевський почав публікувати в тижневику «Literatura» свої абсолютно незвичайні інтерв’ю-репортажі з німцями, які займали різні відповідальні посади в армії, поліції, науці чи управлінні і ніколи не були покарані за свої військові злочини під час війни. Репортажі були опубліковані в 1975 році під назвою «Як у Вас справи?» в у видавництві «Czytelnik». Роками книга була справжнім бестселером, хоча її риторика була вельми песимістичною: ось представники гітлерівської еліти, тридцять років після війни, у них все чудово, вони далі є представниками німецької еліти, вони реалізували себе у професійному житті, у них чудові будинки та сади. І їх дивують питання польського журналіста про їхню відповідальність за воєнні дії, нерідко теж злочини.

Одним із співрозмовників Конколевського є Гайнц Райнефарт, адвокат і колишній мер курорту Вестерланд на прекрасному, як кажуть, острові Зюльт (Північне море). А ще – генерал СС, відповідальний за численні військові злочини, якого скерували для придушення Варшавського повстання. Він також відомий як «катом Варшави» і відповідальний за «різанину на Волі», тобто вбивство близько 50 000 жителів цього району протягом кількох днів. З 1958 року він був депутатом ландтагу, мав генеральську пенсію і помер у 1979 році у віці 76 років.

У 2014 році, у 70-ту річницю Варшавського повстання, 5 серпня у районі Воля представники муніципалітету Зюльт поклали квіти до Пам’ятника вбитим жителям Волі. Петра Райбер, мер Вестерланда, сказала, що 31 липня «ми відкрили меморіальну таблицю на ратуші Вестерланда із таким написом:

Варшава, 1 серпня 1944 року
Солдати Польської підпільної держави піднялися на боротьбу
проти німецького окупанта.
Повстання було придушене нацистським режимом.
Понад 150 000 осіб було вбито,
кількість поранених і потерпілих від насильства чоловіків, жінок і дітей незліченна.
Гайнц Райнефарт, мер Вестерланда з 1951 по 1963 рік,
як командир бойової групи був співвідповідальним за цей злочин.
Присоромлені, ми схиляємо голови над жертвами з надією на примирення.
До 70-ї річниці Варшавського повстання
Зюльт / Вестерланд, 2014

Сьогодні у фільмі Маріуша Піліса з’являється мер міста Есенс Гаральд Гінріхс, який народився – як каже мені режисер – через десять років після смерті Айлерта Дікена, тобто людина з іншого покоління, ніж те, яке обдаровувало пошаною видатного поліцейського. У фільмі ми бачимо, що мер Гінріхс приїжджає в Маркову, вже ознайомлений із тим, що тут сталося – його привозить сам режисер, який знайшов його в Есенсі та пояснив, кого і що він шукає у його містечку. «Я поїхав добре підготовлений, у мене були фотографії сім’ї Ульмів та документи з Маркової», – розповідає режисер.

У фільмі мер з шоком розповідає про невідоме минуле шановного есенського поліцейського. Він заявляє, що повісить на колишній будівлі поліцейського відділку табличку з поясненням, ким насправді був Айлерт Дікен.

Якщо в Есенсі хоча б якась частина мешканців є католиками – а режисер побачив там два католицькі храми, то, може, інформація на меморіальній дошці про те, що вбиті Вікторія та Юзеф Ульми сьогодні є блаженними Католицької Церкви, матиме для них значення? А може навіть мер Гаральд Гінріхс приїде 10 вересня на беатифікацію?

Чи це мусив бути швейцарець?

Ідею меморіальної таблиці міському голові представив режисер. Його надихнула історія з Вестерланда, де мешканці нарешті дізналися, хто керував їхнім містом.

Але причиною того, що у Вестерланді на острові Зюльт повісили табличку з поясненням, ким був колишній мер цього міста Гайнц Райнефарт, стала не книга Кшиштофа Конколевського. Нею став молодий історик зі Швейцарії доктор Філіп Марті, який також «відкрив» Гайнца Райнефарта. «Спочатку в магістерській роботі як видатного військового, – згадує Маріуш Піліс. – Далі в дисертації з питанням «як це могло статися». І видав книгу «Fall Reinefarth» [Падіння Райнефарта].

Філіпа Марті ми теж можемо побачити у фільмі. «Саме цей молодий чоловік взяв верх у дискусії у Вестерланді, тому що питання таблиці там була зовсім неочевидним», – каже режисер. І ми обоє робимо висновок – знову ж таки з сарказмом, що нам дуже пощастило, що саме швейцарці переконали німців погодитись повісити табличку. Бо поляків не слухали б? І справа зовсім не у тому, що поляки нічого не зробили в цьому питанні. Польська сторона неодноразово зверталася з проханням видати Райнефарта – та безуспішно.

Без покарання

Коли Кшиштоф Конколевський готувався до своїх репортажів з військовими злочинцями, він співпрацював з Головною комісією з розслідування гітлерівських злочинів у Польщі, про що він розповідав у вступі: «після двох місяців нарад і консультацій у Головній комісії з розслідування гітлерівських злочинів у Польщі ми спочатку відібрали двадцятьох кандидатів, з яких у підсумку обрали вісім осіб. Майже всі вони були відносно молодими, близько шістдесяти років, а тоді, незважаючи на молодий вік, вони вже займали високі посади в СС і судовому апараті, на них чекало блискуче майбутнє. Воно збулося, хоч і в іншому варіанті. Усі обрані особи займають соціально важливі посади: це юристи, професори, один є директором інституту, один депутат Бундестагу. Всі вони, переважно в 1940-х роках, проходили судові процеси і були звільнені, оскарження в цих справах вже неможливе. Незважаючи на великі злочини, жоден з них не був примітивним убивцею, лише троє бачили жертв на власні очі, але жоден не торкнувся їх рукою».

Хоча Айлерт Дікен і керував операцією в Марковій, він також ніколи не був притягнутий до відповідальності. І багато-багато інших німецьких комендантів, командирів, керівників відділків та інших установ ніколи не відповіли за свої злочини, дозвольте лише згадати про вбивство родини Ковальських із Цепелова, також убитих за те, що допомагали єврейській сім’ї.

Але чи справді у ті комуністичні роки польська сторона, оця тодішня польська сторона, справді сприймалася як суб’єкт міжнародного права? Якщо радянська пропаганда змогла настільки маніпулювати міжнародною правовою та громадською думкою, що вилучила із Нюрнберзького процесу катинський злочин, то, напевно, вона змогла й інші справи перекрутити, сфабрикувати, приховати, зам’яти. Бо як можна зрозуміти неспроможність з’ясувати правду про воєнні злочини проти польських громадян? Чому численні злочини, особливо проти сільського населення, які розслідували польські прокурори, у Німеччині найчастіше закінчувалися закриттям справи?

Із цим не впораються навіть найкращі репортажні книги та фільми, хоча вони зворушують глядачів та читачів. Потрібна системна робота, процедури і гроші. Сьогодні цими справами займаються вчені з Інституту Пілецького. «Була зроблена хороша робота, хоча й зараз не йдеться про покарання злочинців», – каже Маріуш Піліс.

Вся справа в правильних пропорціях: у дослідженнях, у вивченні, у підручниках. У чітких межах: де кат і злочинець, а де жертва. А ще у пам'яті, без якої неможливо йти далі.

– Барбара Сулек-Ковальска
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори