ТИЖНЕВИК TVP: Коли людина почала танцювати?

ЙОАННА СІБІЛЬСЬКА: Важко сказати. Ми не знаємо жодної конкретної дати. Для того, щоб відповісти на це питання, я б використала б цитату з книги музикознавця Курта Сакса: "Танець як вид мистецтва є елементарним і первинним стосовно будь-якого іншого виду творчості, що практикується людиною, тому що танцюрист використовує власне тіло як інструмент". Мені дуже подобаються ці слова, тому що вони свідчать про те, що танець має довгу історію і був присутній у житті людей з незапам'ятних часів.

Для того, аби потанцювати було багато приводів. Так людина реагувала на те, що відбувалося навколо неї. Танці ставали частиною ритуалів, пов'язаних з життям племені, добуванням їжі, давали відчуття зв'язку. Танцювальні сцени були зафіксовані в наскельних малюнках і ритуалах, які збереглися донині на різних широтах. Відомо, що вони танцювали в лінійному порядку або по колу.

З часом танцями керував шаман, а ритуали супроводжувалися голосом, плесканням у долоні та грою на інструментах, зроблених з кісток тварин, дерева або ж мушель. Лише в середньовіччі танці в парі стали винаходом європейської культури.

Ці хороводи повинні були якимось чином інтегрувати громаду?

Саме так. Коло – це своєрідний простір, де всі рівні, і в ритуалах сповнених магічним значенням коло забезпечувало відчуття близькості та зв'язку, оскільки всі намагалися взаємодіяти через танець, аби отримати якусь користь для себе. Існували танці ініціації, тотемістичні танці, танці зцілення, похоронно-обрядові танці, танці задля кращого росту рослин, танці, пов'язані з мисливською магією, які через спільне виконання, мали забезпечувати процвітання того чи іншого племені.

Ймовірно, наші предки хотіли впливати на сили природи, але вони також могли виразити свою радість від вдалого полювання в танці. Насправді ми й досі іноді реагуємо таким чином: коли хочемо спонтанно висловити радість, ми буквально стрибаємо від радості. Можна сказати, що ми не змінилися як вид, але нас дещо підкоригувала цивілізація.

Перший хореограф Рудольф Лабан визначив, що рухи людського тіла вписуються в тіло ікосаедра, многогранника з 20 гранями. Отже, кожен з нас має ікосаедр, і це стосується представників нашого виду незалежно від епохи, в якій живе людина.

Танці для кращого урожаю, про які ви згадали, напевно, й досі танцюють у деяких частинах світу.

Можливо, так воно і є. Метою вегетаційних танців було забезпечити дощ і гарний врожай. Аборигени, індіанці та інші етнічні групи зберегли деякі місцеві танці, які передаються з покоління в покоління. У них є різні танці, включені в ритуали, для того, щоб задовольнити ту чи іншу потребу.

До появи релігії існували первісні вірування, в яких танець відігравав важливу роль. Згадки про танцювальні ритуали ми можемо знайти в хореографії XX століття, наприклад, у балеті "Весна священна" Ігоря Стравінського. Там є сцена принесення в жертву дівчини, танець якої має пробудити землю до життя після зимової летаргії. Це дуже помітно зазначено як через саму музику, так і через ритмічні зміни. Дівчина виконує екстатичний танець, який призводить зрештою до її смерті. Існує багато хореографічних версій цього балету: перша реалізація належить Вацлаву Ніжинському, інші цікаві аранжування створили, зокрема: Моріс Бежар, Джон Ноймайєр, Піна Бауш, Марта Грем, Еміль Весоловський або Матс Ек.

Танець став важливим елементом у різних релігіях. Так, наприклад, в Індії танець може бути синонімом молитви: в індійській школі бхарата натьям мудра, жести рук мають важливе символічне значення, так само як і пози тіла, які суворо визначені. Лише досконале дотримання усіх вимог до танцю може забезпечити прихильність богів.

Лише з приходом християнства танець був відсунутий на задній план. Згодом він був усунутий з релігійних ритуалів і став формою розваги в окремих соціальних прошарках.

Коли з’явився балет?

Вже в епоху Відродження з'явилися вистави, які називалися балетами, але вони ще не були схожі на балет, який ми знаємо зі знайомих нам "Лебединого озера" чи "Лускунчика". Це були придворні вистави, в яких брали участь придворні разом з королем і королевою. У них переважали придворні танці, які танцювали в той час, а завершував виставу так званий "великий балет", в якому виконавці рухалися, створюючи різні просторові малюнки.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    В епоху бароко естетика танців змінилася відповідно до вимог придворного етикету. Придворні продовжували виконувати балети, танцюючи менуети, гавоти, переступаючи вивернутими назовні ступнями, витончено та плавно розмахуючи руками. Вони намагалися дбати про те, щоб збоку ці рухи виглядали граційними. Така вишуканість барокових танців означала, що кожен аристократ повинен був навчитися танцювати, а складна хореографія становила справжній виклик для більшості. Балетним прикладом може бути урок танцю з балету "Попелюшка", коли злі сестри не можуть правильно виконати танці. Підвищення рівня складності танців врешті-решт призвело до їхньої професіоналізації.

Людовик XIV, який був великим любителем танцю та блискуче танцював на придворних балах, вирішив заснувати кілька важливих для танцю установ - Королівську академію танцю, Королівську академію музики, яка пізніше буде перейменована в Паризьку оперу, а наприкінці життя видав указ про створення балетної школи. Це був 1713 рік, і саме тоді була створена перша у світі балетна школа, яка почала приймати учнів і навчати їх, для того, щоб вони стали професійними танцюристами.

Танці при дворах продовжували слугувати розвагою, але також були створені публічні театри, де балетні та оперні вистави почали виконуватися професіоналами. Варто пам'ятати, що до кінця барокові балети були виставами зі змішаними мистецтвами. Вони містили в собі спів, танці та декламацію. Вистави тривали по три-чотири години, а хореографічно їх ставили найкращі артисти з різних дисциплін на чолі з балетмейстером.

Звільнення балетних вистав від слова і заміна його пантомімою відбулося у 18 столітті завдяки балетному реформатору Жану-Жоржу Новерру. Саме він зробив балет самостійним видом мистецтва, і на знак вшанування його внеску, саме за його датою народження, 29 квітня, було закріплено Міжнародний день танцю.

Що відбувається далі з цим танцем?

Дуже важливі зміни для балету відбуваються у XIX столітті. В епоху романтизму з'являються пуанти – балетне взуття, яке дозволяє танцюристам стояти на носках. Так починається балет, який ми знаємо з репертуару, що зберігся до наших днів, таких як "Жизель", "Сильфіда" та "Корсар". Танцівниці перевтілюються у примарні постаті, танцюють у невагомих балетних пачках та пуантах, які допомагають створити враження польоту, паріння над землею. Балет став візуалізацією романтичних мрій, створюючи надзвичайну ауру під час театральних постановок.

Від самого початку існування балетної школи, заснованої Людовіком XIV, там готували танцівниць чи лише виключно танцюристів?

Перший виступ професійних танцівниць відбувся ще в 1681 році в балеті "Тріумф кохання". У XVIII столітті на сцену Паризької опери вийшло більше танцівниць, які посіли важливе місце в історії: Марі Салле славилася своєю хорошою акторською грою, а вміння Марі Камарго оцінювали як технічно досконале.

Усі танцюристи XVIII століття виступали в костюмах, зшитих за зразком придворного одягу епохи бароко, тому чоловіки-танцюристи мали більшу свободу рухів, аніж жінки-танцівниці. Камарго внесла зміни у свій костюм, вкоротивши спідницю і знизивши підбори, для того, аби продемонструвати свою майстерність.

Попри її досягнення, XVIII століття стало часом розквіту кар'єри й великих танцівників, серед яких були Луї Дюпре, Гаетано Вестріс та його син Август, які стали відомими як боги танцю. Після епохи романтизму, коли відбулося утвердження верховенства жінок-танцівниць, які відсунули танцівників у тінь, настав час для чергової зміни естетики балетних вистав.

У другій половині XIX століття балет розвивається технічно. Балерини вже мають укріплені пуанти, які дозволяють їм виконувати ефектні танцювальні елементи. Коли дивишся "Лебедине озеро", "Баядерку" чи "Сплячу красуню", то бачиш, що хореографія була розроблена таким чином, аби дозволити балеринам продемонструвати свої вміння та майстерність.

Це також час, коли танцюристи в основному потрібні в пантомімічних сценах і в групових танцях. Нерідко чоловічі ролі виконували танцівниці en travesti, тобто в жінки вбрані в чоловічі костюми, як, наприклад, це було у танці з плащами в балеті "Пакіта".

Ще одна танцювальна реформа припадає на кінець XX століття, коли народжується альтернатива балету – сучасний танець?

З початком нового століття розвиток світу прискорюється, що стає помітно в усіх галузях і переноситься на мистецтво, в тому числі й на мистецтво танцю. Айседора Дункан народилася в 1877 році та увірвалася на сцену на початку XX століття зі своїм дивовижним стилем танцю. До того часу ніхто не думав, що можна так природно рухатися і танцювати під симфонічну музику, не призначену композиторами для танцю.

Міркування Айседори про танець були підхоплені іншими представниками балету, серед яких найважливішою фігурою виявився російський хореограф Михайло Фокін. Саме він створив перші балети для новоствореної трупи Сергія Дягілєва – майбутньої трупи "Російський балет Дягілєва". Реформа балету, яку розпочав Фокін, була розвинута такими хореографами, які працювали в "Російському балеті" як Вацлав Ніжинський, Леонід Мясін, Броніслава Ніжинська, Джордж Баланчин та Серж Лифар.

Сучасний танець, як і балет, був відповіддю на нові течії в мистецтві, що виникали як гриби після дощу. Таким був й експресіоністський танець, який розвинувся в Німеччині та опинився в опозиції до нацизму, що зростав, й намагався опонувати йому через засоби танцю і зміст, до якого він звертався.

Творці цієї танцювальної техніки змушені були покинути батьківщину. Це були вищезгаданий Рудольф Лабан, а також Курт Йосс, який мав єврейське походження. Обидва митці пережили Другу світову війну, а Курт Йосс став учителем видатних хореографів другої половини 20 століття: Біргіт Кульберг та Піни Бауш, які згодом створили власні трупи.

Чи свідчить це про те, що танець не був ізольованою сферою, що він також маніфестував культурні зміни, був їхнім вираженням?

Це дійсно так. Театри танцю стали особливим місцем маніфестації екзистенційних проблем, зображення стосунків між людьми, способом показу відчуження людини в індустріальному світі XX століття. Іншим прикладом може бути буто – танець, який також має коріння в експресіонізмі. Це японський театр танцю, який виник наприкінці 1950-х років і став відповіддю, серед іншого, на травматичні події, пов'язані з падінням атомних бомб на Хіросіму і Нагасакі. Названий танцем темряви, він заснований на імпровізації з явним акцентом на тілесності без жодних прикрас.

У 1920-х роках у США з’явилися такі танцівники, як Марта Грем, Доріс Хамфрі та Чарльз Вайдман, які були учнями Теда Шона та його дружини Рут Сен-Дені. Саме вони заклали основи американського сучасного танцю.

Грем створила техніку сучасного танцю, за допомогою якої прагнула оголити рух й очистити його від усіх зайвих прикрас. Вона була не лише танцівницею, але й хореографом та педагогом. На основі свого особливого хореографічного стилю Грем розробила техніку, елементи якої використовуються до сьогодні.

Схожим чином працював і Мерс Каннінгем. Натомість він зосереджувався на самому русі, відкидаючи його знаковість. У його творчості було багато концептуальної роботи та роботи з тілом. На відміну від балету, сучасний танець більш органічний, він менше підпорядкований дисципліні, але варто також зазначити, що його створювали люди XX століття, з іншою свідомістю, іншим багажем досвіду.

Може виникнути спокуса заявити, що, як інші види мистецтва, танець був не лише формою самовираження, але й формою бунтарства?

Танець має свої власні засоби вираження і, хоча з одного боку він обмежений відсутністю слів, які є найкращим засобом для передачі ідей, з іншого боку він здатен через танцювальний рух з великою точністю створити послання, яке буде зрозумілим для всіх. XX століття вважається століттям танцю, і це підтверджує його універсальність у передачі різних важливих змістів.

Одним із найкращих прикладів цього є творчість Моріса Бежара, який закликав до миру у своїй постановці "Ромео й Джульєтта" 1966 року, що стала відповіддю, зокрема й, на війну у В’єтнамі. Прекрасна музика Берліоза перемежовувалася кулеметними чергами, а брат Лоренс у сцені з Ромео і Джульєттою закликав їх: "Любіть один одного! Не боріться!". У його хореографічному баченні "Симфонію № 9" Бетховена танцюють представники всіх рас, щоб показати, згідно з текстом "Оди до радості", братерство між людьми.

Схожу тональність мають постановки "Ромео й Джульєтта" Анжелена Прельжокажа та Кшиштофа Пастора. Вистави театру танцю говорять про проблеми у стосунках між людьми. Таким чином, танець здатен спілкуватися з сучасною аудиторією та відповідати її очікуванням.

Чим є танець сьогодні?

Танець може багато чого запропонувати, і тільки від нас залежить, як ми хочемо це використати. Можна бути глядачем у театрах і на позатеатральних майданчиках. Можна бути активним учасником і ставитися до танцю як до розваги. Існують танцювальні класи для людей різного віку. Відбувся ренесанс танців і так званих файфів, є дискотеки.

Розвинулася також хореотерапія, яка чудово впливає як на фізичне, так і на психічне здоров’я, вивільняючи емоції й даруючи насолоду від танцю. Танець все ще виконує ту саму первісну роль, що й тисячі років тому – він може дуже добре зближувати і створює невербальну комунікацію, доступну кожному.

Чи це шлях до довголіття?

Безумовно, так, тому що танець вивільняє хорошу енергію. Однак для того, щоб танцювати професійно, потрібно бути здоровим, аби витримувати щоденні тренування. Сьогодні танцюристи можуть піклуватися про своє тіло, підтримуючи його за допомогою технік пілатесу, стретчингу та йоги. В історії танцю є багато танцюристів, які прожили довге життя. У XX столітті рекорди довголіття встановили, зокрема,танцівці: Марі Рамбер, яка дожила до 96 років, Нінетт де Валуа – 102 роки, Марта Грем прожила 97 років, Ніні Теілад – 103, Анна Халпрін – 101, Іветт Шовіре – 99 років, стільки ж Алісія Алонсо і наша співвітчизниця Ніна Новак. Танцюристи часто перевищували 80-річний рубіж. Це були реалізовані артисти, які пережили війни та багато важких моментів, але, можливо, саме тому вони вміли цінувати кожен щасливий день свого життя.

Чи завжди танці танцювали у змішаних парах?

У давнину деякі танці виконували виключно чоловіки, наприклад, сиртакі, відомий також як танець Зорби, походить від хасапіко, грецького військового танцю. Танго спочатку танцювали виключно чоловіки, так само як і угорський танець вербункос. Це було пов'язано з тим, що чоловіки танцювали в очікуванні роботи або рекрутського набору до армії.

Незабаром відбудеться фінал конкурсу "Молодий танцюрист року". Як ви вважаєте, в якому напрямку розвиватиметься танець і чи є ці молоді танцюристи нашою надією на майбутнє в цьому виді мистецтва?

Спостерігаючи щороку за конкурсом "Молодий танцюрист року", я з оптимізмом дивлюся в майбутнє й бачу хороші перспективи для польської Терпсіхори [грецька танцювальна муза – ред.]. Молоді люди добре підготовлені та усвідомлюють, що вони роблять. Цінні зауваження суддів, безумовно, закарбуються в їхніх серцях. Залишається сподіватися, що випускники балетної школи знайдуть роботу в польських театрах і зможуть там розвивати свою майстерність, адже роботі над технікою ніколи не буває кінця.

ХХ століття було століттям танцю, часом титанів хореографії. Митці, пов’язані з танцем, у новому столітті, безсумнівно, підтримуватимуть добрі традиції своїх попередників і, сподіваємося, завоюють належні танцю позиції у світі ЗМІ, адже танець має магічну силу об’єднувати людей, впливати на почуття і є доступним для кожного.

– Розмовляла Марта Кавчинська

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Оксана Усатенко

Йоанна Сібільська закінчила Державну балетну школу в Познані та Державну консерваторію імені Миколи Римського-Корсакова в Санкт-Петербурзі, де здобула дві спеціалізації: історика і критика балету, а також хореографа-репетитора. Працювала в Театральному музеї у Варшаві, Вищій школі балету імені Фелікса Парнелла в Лодзі та понад 20 років викладала в Музичному університеті імені Фридерика Шопена у Варшаві. Вона є викладачем Середньої балетної школи імені Романа Турчиновича у Варшаві. Читає лекції в Мазовецькому інституті культури та Університетах ІІІ віку. Автор історичних текстів, зокрема у виданні "Warszawskie teatrowisko" (яке було опубліковане Великим театром – Національною оперою у 2018 році), щоквартальнику Центру мистецької освіти "Мистецька школа". Автор балетних програм (Великий театр у Варшаві, Сілезька опера, Вроцлавська опера) та біографічних статей про артистів балету, зокрема у "Słownik biograficzny teatru polskiego", т. ІІІ, виданий Інститутом мистецтва Польської академії наук, Варшава 2017, ста біографій на сайті Великого театру у Варшаві тощо. Автор двох шкільних презентацій-переможців конкурсу "Пам'ять", організованого Інститутом музики і танцю. Планує захистити докторську дисертацію на тему "Розвиток балету у Варшаві, Санкт-Петербурзі та Москві у XIX столітті. Трансформації, зв'язки, естетика" та написати книгу про історію польського балету.