Історію Першої світової війни заведено розглядати в політичних вимірах. Зіткнулися інтереси окремих держав і спалахнув великий конфлікт глобального масштабу.

Попри те, серед причин цієї жахливої ​​бійні була не тільки міжнародна політика. Не можна не згадати й про суспільні процеси, пов’язані з культурними змінами в європейських країнах на рубежі ХІХ–ХХ ст.

Це тема книжки «Весна священна». Велика війна і народження Нового часу. Її автором є канадський історик латвійського походження Модріс Екстейнс. Вона була опублікована у 1989 році (а в польському перекладі Кристини Рабінської – у 1996 році), але проблеми, порушені в ній, стали актуальними в контексті сучасної світової ситуації. Крім того, варто зазначити, що 29 травня 2023 року виповнюється 110 років з моменту прем'єри «Весни священної» – знаменитого балету, який став поштовхом до міркувань Екстейнса.

Балет, показаний ​​в Театрі Єлисейських полів у Парижі, викликав скандал. Це був черговий проєкт «Російських сезонів» – колективу, який очолював ексцентричний імпресаріо Сергій Дягілєв. Музику до «Весни священної» написав Ігор Стравінський, а декорації — художник Микола Реріх. Вони разом написали лібрето. Хореографію створив легендарний танцюрист Вацлав Ніжинський (його батьки були поляками, але в дитинстві його русифікували).

Назва балету перекликається з язичницьким ритуалом, пов’язаним з весняним сонцестоянням. Підзаголовок твору: «Картини з життя старої Русі у двох частинах». Це портрет архаїчної спільноти, яка святкує зміну пір року.

Коротко описати лібрето балету можна так: спочатку пробудження природи від зимового сну відображене пустощами молоді обох статей. У якийсь момент ініціативу бере на себе старий мудрець. Починається підготовка до ритуалу. З-поміж дівчат громада вибирає одну для принесення в жертву землі. Сакральне дійство – це екстатичний танець обраної. Вона танцює, поки не падає мертвою від виснаження.

«Весну священну» сприйняли як твір, що висвітлює те дике, примітивне, первісне в людині, у тому числі культ сексуальності й репродуктивної здатності. Музичний супровід шокував епатажністю, жорстокістю, дисонансом і какофонією. Завдяки цьому Ігор Стравінський, геніальний композитор, здобув славу одного з провідних новаторів музики ХХ століття.

Ситуація з декораціями була іншою. Вони аж ніяк не були екстравагантними. Але, як читаємо в книзі Модріса Екстейнса, червоний, зелений і білий були використані в кольоровій композиції, що нагадує іконопис, «що, однак, посилювало враження екзотики і підкреслювало вплив російського фольклору».

Балет трупи Сергія Дягілєва залишив по собі слід, який сильно відчувався у тогочасній світовій культурі. Люди мистецтва керувалися спадщиною Фрідріха Ніцше, зокрема заповіддю: «Ти повинен стати тим, ким ти є» (зовсім інша справа, чи рецепція думки німецького філософа збігалася з тим, що він насправді проповідував). Мистецька богема повстала проти буржуазних умовностей, особливо щодо статевої моралі. Німецький письменник Франк Ведекінд прямо сказав: «Краще повія, ніж зануда», а його американський колега-письменник Макс Істман вигукував: «Сексуальний потяг – це святе!»

Водночас «Весна священна» була оригінальним явищем, у якому маніфестувала російськість її творців. Сам Дягілєв у 1916 році в інтерв’ю «The New York Times» заявив: «Ми всі були революціонерами», – і додав, що боротьба велася за російське мистецтво, і він мало не став «революціонером в інших сферах, крім кольору та музики».

Окремо варто згадати, що в «Російських сезонах» у певних аспектах переважали патологічні стосунки. Дягілєв мав гомосексуальні стосунки з деякими танцівниками, зокрема з Вацлавом Ніжинським. І все ж він був їхнім менеджером і захисником. Розлучившись з Дягілєвим і покинувши «Російські сезони», Ніжинський почав писати «Щоденник», в якому згадував, що бос ставився до нього як до своєї власності. Зараз – у часи руху #metoo – таке знущання з підлеглих з боку керівника виглядає чимось неприпустимим.

Підписуйтесь на наш фейсбук
У 1913 році реакція паризької публіки на «Весну священну» була різною. Хтось із глядачів був у захваті від балету, а хтось – у шоку. І власне вістка про негативне сприйняття твору наробила галасу.

Через кілька днів після світової прем'єри вистави в газеті «Le Figaro» з’явився фейлетон, у якому висміювався виступ російського колективу. Автор тексту Альфред Капус порівняв Вацлава Ніжинського з Аттілою – ватажком гунів, які спустошували Європу. «Російські сезони» зображували як орду варварів, які вдерлися в Париж, їх освистали, а вони через свою хамовитість не могли зрозуміти, чому їх це спіткало.

Зокрема, через рік, після вбивства ерцгерцога Франца Фердинанда Габсбурга в Сараєво, тобто коли війна була вже близько, Моріс Дюпон у тексті на сторінках журналу «Le Revue Bleue» поділився своєю тривогою, викликаною «Весною священною». Він побачив у балеті нігілізм і писав, що це була «діонісійська оргія, про яку мріяв Ніцше і натхненна його пророчим бажанням бути дороговказом, який веде світ до смерті».

У своїй книзі Модріс Екстейнс зосередився на ролі Німеччини як великого суперника в історії світу ХХ століття. З міркувань історика випливає теза про те, що «Весна священна» була передвісником Першої світової війни та її далекосяжних наслідків. За словами Екстейнса, Німеччина в ім'я модерністських ідеалів прагнула змінити архітектуру світу – перш за все, знищити консервативний світовий порядок, на сторожі якого стояла Велика Британія. Тому вона підтримувала повстання в інших країнах. Наприклад, допомагала ірландським націоналістам у боротьбі проти Британської імперії та організувала транспортування Володимира Леніна зі Швейцарії до Росії, щоб він у Петрограді підбурював до революції.

Проте, коли йдеться про «Весну священну», слід задуматися й про те, яку роль у світовій історії ХХ століття відіграла країна, з якої вийшла трупа Дягілєва. Зважаючи на баланс Радянського Союзу, це питання виглядає дріб'язковим. Але в цьому випадку йдеться про те, що виходить за межі комуністичної ідеології та тоталітарної практики, і навіть за межі радянського періоду в історії Росії.

Після більшовицької революції ні Дягілєв, ні творці «Весни священної» на батьківщину не повернулися. Вони залишилися на Заході. Однак один із них у 1930-х роках подав документи на проживання в Країні Рад, але даремно. Це Микола Реріх (нагадаємо, що саме цей художник підготував декорації для «Весни священної»).

Він займався не тільки мистецтвом, а й питаннями на межі політики та релігії. Його надихав тибетський буддизм та інші езотеричні течії азійської духовності. Він був пов'язаний з теософським рухом, багато подорожував. Мав впливових людей у Білому домі. Він виступав за захист культурних цінностей (в 1935 році ініціював підписання Вашингтонського пакту 21 країною обох Америк), і тому його двічі номінували на Нобелівську премію миру. Він також зустрічався з такими політиками, як майбутні прем'єр-міністри Індії – Джавахарлал Неру та його дочка Індіра Ганді. Водночас існує думка, вочевидь не повністю підтверджена, що він виконував агентурні завдання для радянських служб.

Безперечно Реріх у певний період свого життя був відверто прорадянським, хоча й грав роль «корисного ідіота» Кремля. Художнику видавалося, що це союз між радянським комунізмом і духовністю Сходу. У 1926 році він поїхав до Москви, щоб вручити наркому закордонних справ СРСР Георгію Чичеріну документ, який нібито був посланням «махатмів», мудреців з Гімалаїв, які віддавали шану радянській державі.

У цьому посланні – можливо, написаному самим Реріхом – були такі слова: «Ви ліквідували Церкву, яка була розсадником брехні та забобонів. Ви знищили буржуазію, яка була розсадником упереджень. Ви зруйнували в'язницю виховання. Ви знищили сім'ю лицемірства. Ви спалили армію рабів. (…) Ви визнали марноту приватної власності. Ви визнали, що релігія — це вчення про універсальність матерії. (…) Ви побачили нагальну потребу будувати домівки загального добра».

Разом із посланням Реріх передав радянській владі ящик, у якому була земля з Гімалаїв. Художник стверджував, що це подарунок від «махатмів» з посланням: «На могилу нашого брата, махатми Леніна».

Чичерін, як і годиться дипломату, ввічливо поводився з Реріхом. Але ящик замість мавзолею першого лідера Радянського Союзу потрапив – як і послання – до Інституту Леніна в Москві. Однак це не означає, що місія художника проігнорована. Реріх мав підстави сподіватися, що його концепція альянсу між радянським комунізмом і тибетським буддизмом може зацікавити владу СРСР.

У Радянському Союзі – протягом усього його існування – не бракувало людей, які цікавилися парапсихологією, окультизмом чи нетрадиційною медициною. Ще в 1920-х роках у самій ВНК (Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем при РНК РРФСР) на чолі з Феліксом Дзержинським було створено Спеціальний відділ, який не тільки виконував такі завдання, як криптографічний аналіз, але й співпрацював з людьми, які досліджували паранормальні явища (хоча причини, чому така робота велася, досі залишаються предметом дискусії). До речі, сам культ муміфікованого Леніна мав квазірелігійний характер.

Офіційно СРСР був атеїстичною державою, тобто він мав бути спадкоємцем гуманізму, Просвітництва та інших прогресивних тенденцій європейської історії. Тим часом під поверхнею пропагандистських заклинань, що виправдовують чинну доктрину, пульсували чужі й ворожі Заходу елементи – ті, які ще можна зустріти в російській «глубінці» і які нині задають тон політиці Кремля.

Чи, можливо, «Весна священна» – балет, який асоціюється з європейською модерністю і має статус культового твору на Заході – була маніфестацією цих мотивів?

– Філіп Мемхес

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклала Олена Ковалевська