Правління Гітлера принесло Німеччині націонал-соціалізм, а після нього та розв’язаної ним війни настав радянський соціалізм. Принаймні в зоні окупації, яка відійшла до СРСР, а згодом стала Німецькою Демократичною Республікою. Впровадження нової системи пройшло надзвичайно гладко. Суспільство, задурманене нацистською ідеологією, було сприйнятливим до іншої доктрини, чому, звичайно, сприяла радянська окупація. Старі структури та механізми легко адаптуються до нових потреб. Навіть комуністична молодіжна організація «Freie Deutsche Jugend» багато чого успадкувала від Гітлерюгенду. Лише форму з коричневої змінили на синю.

Колишня столиця німецького рейху вже за кілька місяців після його падіння стала істинно радянським містом. В окупаційній зоні Червоної армії годинники показували московський час, над руїнами зруйнованого мегаполісу здіймалися кириличні написи. Зі Сходу навіть артистів присилали, щоб ті розважали окупантів у такій манері, яка була їм звичною.

Відповідно до стратегії, прийнятої в інших залежних від СРСР країнах, починати потрібно було з приведення до влади місцевих комуністів. Одним із них був Вальтер Ульбріхт, довоєнний агент НКВД і терорист, який під час війни реалізував себе як офіцер Червоної армії, відповідальний за німецькомовну пропаганду, спрямовану на солдатів вермахту, а згодом і на своїх співвітчизників у таборах для військовополонених. Уже навесні 1945 року цей тесля-підмайстер із Лейпцига працював над створенням SED (Соціалістичної єдиної партії Німеччини, нім. Sozialistische Einheitspartei Deutschlands), згідно з власним принципом: «Все повинно виглядати демократично, але саме ми будемо тримати владу у своїх руках». Нова влада на сході запроваджувала комунізм із завзяттям, яке перевершило очікування радянського керівництва.

SIGN UP TO OUR PAGE «Визволителі» були зацікавлені насамперед у тому, щоб вкрасти все, що можна було завантажити на потяги та вивезти на схід. Навіть перед тим, як передати частини Берліна американцям і британцям, радянська влада обчистила місто від усього, що становило хоч якусь цінність. Була створена навіть Sowjetische Aktiengesellschaft – акціонерне товариство, яке керувало залишками майна для задоволення претензій Радянського Союзу щодо німецьких військових репарацій.

Але не це було найгіршим. У той час економіка східної Німеччини задихалась від нав’язливих ідей Ульбріхта та його команди, які націоналізували все підряд: він відібрав землю у фермерів і навіть найменші крамнички у їхніх власників, створивши мережу торгових точок HO з продовольчими талонами. Ідея комуністів полягала в тому, щоб перевести виробництво на важку промисловість, хоча східні німецькі території не були настільки індустріалізованими, як захід країни.

В результаті виник дефіцит їжі, і влада додатково підвищувала норми праці, час від часу закручуючи гайки працівникам. Сталін також відхилив план американського держсекретаря Джорджа К. Маршалла, тому вся організована для Німеччини допомога була спожита Західною Німеччиною. На сході довелося задовольнятися альтернативою – планом Молотова, який суперечив принципам економіки та вільного ринку.

«Обидві частини Німеччини почали «роз’їжджатися» ще до закінчення війни, – каже в інтерв’ю Тижневику TVP проф. Фелікс Розель, німецький економіст з Брауншвайгського університету. – Багато компаній, таких як «Сіменс» чи «Ауді», перенесли своє виробництво зі Сходу на Захід, крім цього маса людей тікала від Червоної армії. Після окупації Німеччини росіяни вивозили на Схід цілі виробничі лінії і навіть залізничні колії. Пізніше американці профінансували «План Маршалла», який дозволяв кожному знайти хорошу роботу після війни. Це теж посприяло відтоку мізків, адже найвинахідливіші та найосвіченіші люди переїжджали зі сходу на захід».

Результат? План Маршалла став одним із фундаментів майбутнього «дива на Рейні» і зробив Західну Німеччину провідною економікою континенту. Тим часом у НДР вже наприкінці 1940-х продукти харчування були дорожчими, ніж у Західному Берліні, а комуністи постійно переконували, що треба ще трохи затягнути пояси, щоб соціалізм підтвердив свою вищість над капіталізмом.

«Навіть їжа була набагато доступніша на Заході, ніж на Сході. Розрив у заробітній платі ставав дедалі суттєвішим, а в НДР просували програму індустріалізації за комуністичною схемою», –додає Розель.

Крім того, ІІ з’їзд СЄПН у 1952 році проголосив програму «побудови основ соціалізму» за зразком радянської програми. З кожним кварталом країна все більше наближалась до провалля. Дійшло навіть до того, що після смерті Сталіна Лаврентій Берія, який деякий час керував державою, дав нові вказівки переляканому Ульбріхту, прем’єр-міністру Отто Гротеволю та голові служби пропаганди НДР Фреду Ельснеру. Вони повинні були тимчасово призупинити курс на посилене будівництво підприємств важкої промисловості і перестати створювати колгоспи по селах. Нарешті 9 червня 1953 року від імені Політбюро СЄПН було проголошено «Новий курс». Одночасно ЦК у Берліні прийняв резолюцію з нагоди 60-річчя Ульбріхта – робітничі активи повинні були збільшити продуктивність праці на 10 відсотків. Керівництво партії припускало, що німці витримають все.

Танки на Шталіналлее

Берлінський проспект Карла Маркса надзвичайно нагадує сьогодні деякі вулиці Варшави. Перебуваючи там, можна відчути себе наче на жолібозькій ділянці проспекту Івана Павла ІІ, Маримонтській чи Броневського. Він такий же розлогий, як гнітюча асфальтова двосмугова дорога та ряди висоток із добре знайомих нам великих панелей. У 1945 році саме по цьому проспекту танки Червоної армії входили в Берлін (тут пролягає шлях виїзду на Франкфурт-над-Одером), але тоді вулиця носила назву Große Frankfurter Straße, а в день народження Йосипа Сталіна в 1949 році її перейменували на Шталіналлее – проспект Сталіна.

У 1953 році радянський лідер, на честь якого названо вулицю, був уже мертвий, коли вранці 17 червня 1953 року на вулиці почав збиратися натовп. Напередодні десятки робітників, які працювали на будівництві лікарні Фрідріхсгайн, оголосили страйк. Вони кинули роботу, коли їм повідомили про план збільшення норм виробітку при збереженні старої заробітної плати.

Людей прибувало. Масштаби зібрання вражали. Досі така кількість людей збиралася у Східній Німеччині лише на першотравневих парадах. І Шталіналлее в Берліні було не єдиним місцем – цього дня мітинги пройшли ще в 700 містах. Загалом на вулиці вийшли до 1,5 мільйона людей. І це не були мирні протести. У вікна парткомів і редакцій газет летіло каміння. У Галле, де на демонстрацію вийшло 90 тисяч людей, з в'язниці було звільнено 248 жінок. Натовп громив пости міліції та офіси газет. І весь час звучали антирадянські та антипартійні гасла, уряд закликали подати у відставку, демонстранти вимагали вільних виборів і єдності Німеччини.

Коли опівдні на вулицях Берліна з'явилися радянські танки, їх засипали градом каміння. Та радянські війська не церемонились. Вони в'їжджали в натовп, іноді стріляли. У Берліні загинуло 24 людини (вважається, що по всій країні могло бути понад 100 жертв). Заарештовано кілька тисяч, введено надзвичайний стан і комендантську годину.

Повстання робітників 17 червня, яке згодом стало в ФРН національним святом – Днем єдності Німеччини, – в НДР відразу ж визнали інсинуацією фашистів. Таким чином, влада могла з ще більшою силою проголошувати, що Західна Німеччина фактично перебуває під американським протекторатом у Європі та є «вогнищем пожежі війни, опорою злочинності, мілітаризму, неонацизму, реакціонізму, реваншизму», «центром шпигунства» та «бомбою сповільненої дії». Захистити країну від громадянської війни повинні були братні солдати Червоної армії. Тому члени Volkssolidarität («Народної солідарності» – громадської організації, яка є була сателітом партії) дарували радянським солдатам сувеніри у знак подяки за «інтервенцію 17 червня 1953 року, в день фашистської провокації».

«Тоталітарний режим, який протягом майже чотирьох років був повністю оснащений усіма засобами, необхідними для сучасної диктатури, менш ніж за дванадцять годин був приречений на імпотенцію і був змушений ховатися за танками чужої армії», – резюмував відомий німецький публіцист Себастіан Гаффнер у тексті, написаному в червні 1953 року в британському «The Observer».

Донині тривають дискусії істориків про те, який меседж несло це народне повстання 1953 року. Чи було воно виступом робітників, які боролися за людське обличчя комунізму, чи проявом озлоблення до німців, адже однією з вимог страйкарів був перегляд кордону з Польщею уздовж Одри і Ниси. Виразом незгоди з погіршенням умов життя чи, можливо, свідомим бажанням повернутися до єдиної Німеччини? Історики погоджуються лише в одному питанні: робітникам 17 червня забракло структур та лідерів.

Коли спроба добитися змін провалилася, люди почали масово тікати з НДР. «Справжнє число біженців з НДР та їхні демографічні й професійні профілі все ще невідомі та є предметом досліджень, але ми оцінюємо цю кількість між 1947 і 1961 роками у понад 2 мільйони осіб, з яких 1,2 мільйона втекли після протестів 1953 року, — каже Розлер. – Мій дід, лікар із Саксонії, втік до Баварії, але не зміг адаптуватися і сумував за своїм селом. Він вирішив повернутися, що було дуже рідкісним випадком, а люди, які це робили, перебували під ще суворішим наглядом Штазі», — розповідає економіст.

Явище набуло такого розмаху, що отримало спеціальну назву: Republikflucht – втеча з республіки. У НДР це трактувалося як дезертирство і найогидніша зрада ідеалам. Ще в 1957 році виїзд з НДР і Східного Берліна без згоди влади карався ув'язненням до трьох років.

Партисипативна диктатура

Таким чином, запобігання втечам стало одним із найважливіших завдань створеної в 1950 році служби безпеки Штазі.

Соціальну систему, яка панувала в НДР у 1949-1990 роках, іноді називають «партисипативною диктатурою». Це погляд, якого притримується, зокрема, проф. Мері Фулбрук. У книзі «Divided nation» [Розколотий народ] вона наголошує, що чимало громадян насправді були функціонерами інституцій режиму. У НДР це була аж одна шоста частина населення, причому не лише членів партії, співробітників різних державних служб, а й людей, об’єднаних у ряд організацій, контрольованих системою, від федерації власників земельних ділянок до Штазі та її агентів. У 1980-х роках у сумнозвісній службі безпеки працювала 91 тис. штатних працівників і 180 тис. інформаторів (тобто, майже 2 відсотки жителів Східної Німеччини були пов’язані з державною системою стеження).

«З роками Штазі ставала все більш витонченою: її метою стало знаходити винних до того, як вони вчинять злочин», — розповідає Тижневику TVP Гелена Мерріман, журналістка ВВС і авторка мультимедійного репортажу про втечі зі Східного Берліна «Тунель 29» (у 2023 році він здобув відзнаку Британського подкасту року. – Основним оперативним завданням співробітників було отримати всю можливу інформацію. Було створено мережу інформаторів по всій Східній Німеччині, а також мережу агентів у Західній Німеччині, при чому в усіх сферах життя: церкві, школі, на робочих місцях. У будинках встановлювали мікрофони, ховали їх у телефонах, в світильниках. Пізніше використовувалися і мініатюрні камери. Людей записували вдома, усі їхні щоденні розмови. План виїзду зі Східної Німеччини був серйозним злочином проти держави», – додає журналістка, яка зараз працює над сценарієм серіалу, який знімуть на основі її репортажу.

Через підкоп на Захід

Тому питання закриття кордону було неминучим, але ніхто не очікував, що влада зробить це в таких масштабах. 13 серпня 1961 року правоохоронні органи НДР, приведені в бойову готовність, приступили до реалізації операції «Роза». За ніч західну частину Берліна від Східної Німеччини відокремили огорожею з колючого дроту, яка нагадувала поле битви. Відтоді народна демократія повинна була стати народною в'язницею. Спершу «задротували» 156 кілометрів кордону, використавши 150 тонн колючого дроту. Невдовзі почалося викладення опалубки стіни. Монументальна споруда висотою 4 метри стала символом розділеної Європи.

В офіційних інструкціях для служб говорилося про відкриття вогню по втікачах. Після об’єднання це вважалося державним злочином, який з вищих сходинок влади передавали нижчим. Тим паче, що німці в формі східних служб відрізнялися винятковою жорстокістю по відношенню до своїх співвітчизників, вони були послідовними та дисциплінованими у своїх діях. У 1964 році навіть розстріляли двох дітей віком 10 і 13 років. Прикордонників, яким вдалося затримати втікачів, нагороджували медалями, додатковими відпустками або грошовими преміями.

«Однією з найтрагічніших історій, пов’язаних із втечею людей зі Східного Берліна, був випадок Гюнтера Літфіна, кравця, який працював у театрі в Західному Берліні. Це була перша людина, яку застрелили на кордоні, – говорить Гелена Мерріман. – Через кілька днів після закриття кордону він вирішив втекти, перетнувши Шпрее. Східні прикордонники відкрили по ньому вогонь, а він – хоча й був поранений, та все плив і був підстрелений, не діставшись західного боку».

Людям, які бажали допомогти ув’язненим на сході землякам, прийшла на думку ідея копати тунелі під стіною. Підкопи створювалися в самому центрі міста, часто між колекторами, трубами, фундаментами інших будівель. У 1960-х роках було викопано понад 70 тунелів. Лише в небагатьох випадках втеча увінчувалася успіхом.

Історія «Тунелю 29» Гелени Мерріман – це розповідь про операцію 1962 року, коли саме така кількість людей втекла на Захід. Одним із копачів із західного боку був Йоахім Рудольф, якому під час повстання 1953 року було 15 років. Він був свідком інтервенції радянських танків і згодом утік до Західного Берліна. Будучи 22-річним студентом університету, разом із колегами він провів у тунель світло, колію з вагонеткою для вивезення землі, вентиляцію та систему телефонного зв’язку. Важливу роль зіграла, як з'ясувалося пізніше, і американська телекомпанія, яка домовилася з трьома студентами, що фінансово підтримає всю операцію в обмін на право знімати перебіг акції. Так виник зворушливий документальний фільм майбутнього керівника NBC Ройвена Франка «The Tunnel».

У 1964 році через інший тунель вдалося втекти 57 людям. Група студентів вирила перехід на глибині 12 м і довжиною 145 м. «Ті, що копають тунелі, ризикують і своїм життям. Коли прикордонники чули будь-яку активність під землею, вони могли прокопати тунель і кинути всередину гранати або стріляти», – наголошує Гелена Меріманн.

Загалом під час перетину кордону загинуло близько 250 осіб, досі невідомо, скільки було покараних за планування втечі чи захоплених на кордоні. У 1979 році влада НДР внесла зміни до кримінального кодексу, запровадивши покарання до 8 років позбавлення волі за спробу втечі.

Стіна простояла до 1990 року, а розбирати її почали на вулиці, під якою проходив «Тунель 29», тобто Бернауер штрасе.

– Цезари Корицкі
– переклала Марія Шевчук

TVP WEEKLY. Editorial team and jornalists