Ельжбета Гіршбержанка (1898-1991)

Небагато митців здобувають велику славу. Імена художників, яких знає кожен, можна перелічити на пальцях однієї руки. Серед цих обраних майже немає жінок. У довоєнній Польщі вони залюбки вивчали мистецтво, але пробитися було важко. Три учениці Тадеуша Прушковського замість того, щоб чекати на визнання, вирішили розіграти карту, якою користувалися їхні колеги: створити мистецьку групу, влаштувати виставку, стати відомими серед поціновувачів мистецтва та критиків. Саме так у 1929 році була заснована перша жіноча мистецька група в Польщі – «Колір» (Kolor). Її сформували Ельжбета Гіршбержанка, Мері Літауер та Гізела Гуфнагелівна.

Троє жінок і живопис

Вони подали документи на навчання у 1922 році.

Ельжбета Гіршберг: «Прошу зарахувати мене до числа студентів Державної школи красних мистецтв».

Гізела Гуфнагель: «Звертаюсь із ввічливим проханням ласкаво зарахувати мене до числа студентів…».

Мері Літауер: «Прошу зарахувати мене до числа…».

Їх прийняли. З оплатою навчання проблем не виникало. Вони походили з міщанських сімей. Немісцевою була лише Літауерівна, яка приїхала з Вільнюса. Гізела та Ельжбета народилися та виросли у Варшаві.

Ельжбета Гіршбержанка (вона користувалася саме такою формою прізвища) жила з батьком Шаєю та матір’ю Броніславою в кам’яниці на Єрусалимських алеях у Варшаві у будинку під номером 75. Карти Google одразу показують, що сьогодні за цією адресою розташований готель Marriott. Він жодним чином не асоціюється з історією, а якщо й асоціюється, то з історією нескінченного будівництва у ПНР. Раніше на цьому місці були ошатні кам’яниці, як і годиться на одній із головних магістралей міста. Рух людей і транспорту у цьому місці посилювався наявністю двох шляхів сполучення: спереду – залізниці далекого прямування, ззаду, по вулиці Новогродзькій – електрички, яка перевозила людей з центру до Гродзіська Мазовецького через Прушків і Брвінів.

Підписуйтесь на наш фейсбук У анкетах, поданих до деканату, Ельжбета Гіршбергівна завжди вказувала: державна приналежність – польська, національність – полька, віросповідання – мойсеєве.

Під час навчання їй цікаво було дізнаватися про різні художні техніки. Крім найважливішого для неї живопису, вона вивчала просторове моделювання, графіку, народне мистецтво. Здала і дидактику, хоча раніше, перед навчанням в академії, успішно склала іспит на вчителя малювання у гімназії імені Тадеуша Рейтана. Сама вона закінчила варшавську гімназію Антоніни Валіцької.

Вона перервала мистецьке навчання лише на період подорожі до Франції, де навчалася і малювала. Судячи з репродукції її картини, на якій зображено бретонську жінку, бувала не вона лише в Парижі. Отримала абсолюторіум (проходження навчальної програми без складання іспитів та одержання диплому, - прим. перекл.) в 1929 році.

Гізела Гуфнагелівна була випускницею гімназії Кристини Мальчевської. Під час «більшовицького вторгнення вона займалася суспільною роботою» – працювала в Гуртку польських жінок та Гуртку інтелігенції, які розташовувалися на вул. Вспульній, 39. Як і Гіршбержанка, вона із запалом навчалася в майстерні Тадеуша Прушковського.

Мері Літауер була родом з Вільнюса, спочатку навчалася у професора Станіслава Ленца у Варшаві, потім у Кракові, потім знову у Варшаві. Подаючи документи, вона додала довідку про свою діяльність у 1920 році в Гуртку опіки польських солдатів при Комітеті оборони держави на посаді секретарки гуртка. Вона була найбільш світською з них трьох. Ось що писав Владислав Бартошевич у книзі «Буда на Повіслі» [Buda na Powiślu]: «Я пам’ятаю тиху і скромну Гізелу Гуфнагель, яка згодом стала дружиною Еугеніуша Арцта... Мері Літауер малювала в нашій майстерні, завжди виглядаючи божественно».

Тадеуш Прушковський був харизматичним педагогом і видатним митцем. Його талант, сміливий підхід до живописної матерії та проживання життя на повну силу приваблювали студентів. Вони охоче проводили з ним час, особливо на славнозвісних пленерах у Казімєжі на Віслі. Казімєж закарбовували у мистецтві всілякими способами. Мері Літауер, зокрема, присвятила йому серію дереворитів, Гізела Гуфнагелівна намалювала атмосферну картину «Колодязь на Ринку». Її полотно «Пасіка» знаходиться в колекції Музею Єврейського історичного інституту у Варшаві.

«Колір» – перша жіноча мистецька група

Учні не лише малювали, а й багато розмовляли про мистецтво, його роль та завдання. З цих дискусій і спільних мистецьких мандрівок народилися такі групи: «Братство св. Луки», «Варшавська школа», «Масонська ложа» (пізніше – «Живописна ложа») і в 1934 році – «Четверта група».

У 1929 році виникло жіноче угрупування «Колір». Три художниці хотіли заявити про себе, представивши роботи, якими вони пишалися. Вони зосередилися не на змістовому наповненні своїх творів, як їхні колеги з «Братства св. Луки», а на формі та барвах. На створення групи вплинули й інші фактори. Як пише доктор Рената Пйонтковська, «велику роль відіграли також, ймовірно, практичні передумови. Однозначно легше було дебютувати групою, розділивши витрати на оренду приміщення, оформлення картин чи друк каталогу. Неабияке значення мали також узи дружби, які зв'язали їх під час навчання і тривали до самої смерті. Учасниць групи «Колір» об’єднувало також єврейське походження, хоча ми не знаємо, чи цей факт мав для них більш ніж особисте значення. Можна ризикнути, ствердивши, що це практично не мало жодного значення для їхнього життя і творчості на той час, принаймні ми не знаходимо про це жодних відомостей».

Критики позитивно відгукнулися про роботи членкинь групи «Колір». Було відомо, що вони випускниці майстерні Прушковського. Він забезпечив їм статус, але при цьому став тягарем. Про них писали так: «У всіх трьох мисткинь групи «Колір» є помітний слід доброї підготовки класу Прушковського. Усі троє є художницями, які серйозно ставляться до своєї роботи». Проте від художниць очікували власних пошуків…

Вони продовжували малювати, а отже – їхні пошуки тривали. Художниці виставляли свої роботи. Ельжбета Гіршбержанка та Мері Літауер їздили до Франції. Трохи менш заможна Гуфнагелівна – до Сандомира та Казімєжа.

Воєнна доля

Найбільше інформації маємо про воєнні роки життя Мері Літауер. У 1935 році вона вийшла заміж за художника Романа Шнайдера, вдівця з донькою Анною. Після початку війни подружжя заарештували, ймовірно, в Луцьку й ув'язнили у Львові (Бригідки). Потім обоє пройшли трудові табори. Вони зустрілись в Узбекистані. Весь час творили і викладали: в Ірані, Лівані та Канаді, де обоє померли: він – у 1969, вона – у 1992 році.

Гізела Гуфнагель пережила Голокост. У Варшаві 1946 року у неї не було буквально нічого. В архівах Єврейського історичного інституту зберігся лист 1946 року, у якому рекомендується надати допомогу «надзвичайно талановитим художникам». Колишня учениця Прушковського отримала такі подарунки: спідницю, пальто, пару туфель, светр, жилетку, одну пару панталонів і капелюх.

Частково про свій досвід вона розповіла, пишучи про свою подругу: «Зофія Чашніцька – моя подруга з Академії красних мистецтв у Варшаві. Під час окупації вона виявилася надзвичайно сміливою і зробила багато добра для своїх друзів і знайомих-євреїв. Коли в 1942 році після того, як мене арештували і допитали в комісаріаті, о 8.30 вечора я була звільнена, без даху над головою. Зофія Чашніцька прийняла мене у своєму домі, у будинку, де жили жандарми. Там я жила деякий час, поки не переїхала у село».

Гізела Гуфнагелівна під час війни носила прізвище Клімашевська. Після війни вона продовжувала використовувати його, додавши з часом прізвище Арцтова. Гізела Клімашевська-Арцтова – так вона підписувала свої повоєнні картини, переважно пейзажі та натюрморти з квітами.

Найменше нам відомо про Ельжбету Гіршбержанку. Її сліди обриваються ще перед війною. Через тривале перебування у Франції вона не виставлялася з подругами на останній виставці. Можливо, їхні стосунки послабилися. Я дізналася про це у розмові з відомою художницею Терезою Гіжинською (родичкою Романа Шнайдера). Вважалося, що про долю Гіршбержанки її довоєнні подруги не знали нічого.

Вона не була помічена в мистецькій чи громадській діяльності. Невідомо, що з нею трапилось. У післявоєнній Польщі вважалося, що якщо людина зникла безвісти, то це означало, що вона померла… Усі думали, що Ельжбета Гіршберг загинула

І тут наступає переломний момент.

На перший доказ натрапила доктор Рената Пйонтковська – вона знайшла його в архіві Академії мистецтв у Варшаві. Там збереглася довідка від 27 квітня 1957 року такого змісту: «На підставі збережених документів і заяви проф. Еугеніуша Арцта та Антонія Лижвінського Академія мистецтв у Варшаві підтверджує, що Ельжбета Гіршберг (нині Ельжбета Маліновська) отримала абсолюторіум із живопису у 1929 році. Довідка видається для подання у Союз польських художників і дизайнерів у Варшаві». Проте за довідкою звертається не вона сама, а її сестра Стефанія Томчак.

Викликає здивування той факт, що Еугеніуш Арцт, чоловік Гізели Гуфнагель-Клімашевської, дав свідчення щодо освіти Гіршбержанки. Тож принаймні вона знала, що її подруга жива. То чи сказала вона про це Мері Літауер-Шнайдер? Бо важко уявити, щоб чоловік не повідомив дружині, що її близька подруга не загинула. Навіть якщо він «скромний, тихий, упертий і працьовитий», як описав його Владислав Бартошевич у своїй книзі «Буда на Повіслі».

Слідами Ельжбети… та Стефанії

З цікавості та журналістського обов’язку в Архіві нових документів я переглянула справи відділів Союзу польських художників і дизайнерів. Я почала із Щецина, тому що так мені підказали знавці справи. Кажуть, що люди, які через воєнну травму не хотіли починати нове життя на колишньому місці проживання, інколи обирали віддалені куточки Польщі. На жаль, я не знайшла Ельжбету Маліновську в Союзі художників і дизайнерів ні в Щецині, ні в Білостоку, ні у Варшаві. Вона просто ніколи не подавала цих документів, хоча без них у комуністичній Польщі неможливо було придбати спеціалізовані матеріали, не було доступу до конкурсів, профспілкової матеріальної допомоги, до баз відпочинку. Навіщо їй знадобилася ця довідка? І хто така пані Томчак? Може, це ще одне прізвище Гіршбержанки?

Світло на цю справу кидають паспортні документи періоду ПНР, які зберігаються у варшавському відділенні Інституту національної пам'яті. Стефанія Томчак і Ельжбета Маліновська (прізвище Гіршберг більше не зустрічається), що використовує навперемін ім’я Юзефа, є сестрами. У них спільні батьки Сташевські: Станіслав та Броніслава (дівоче прізвище – Пйотровська).

Стефанія народилася 1 вересня 1910 року. Ельжбета Юзефа – 1 лютого 1898 року. Дата народження Ельжбети Юзефи, вказана чиновниками ПНР, збігається з датою 1922 року, вказаною в заяві про вступ на навчання та в супровідних документах. Зрештою, саме завдяки цьому я її і знайшла. В пошуковій системі Інституту національної пам’яті я ввела дату народження.

Як пояснили мені кілька людей, які вивчали життя та творчість польських євреїв, люди змінювали документи і мусили запам’ятовувати нові дані. Вказувати справжню дату народження у підробленому аусвайсі (німецький паспорт) було безпечно. Її не потрібно було запам’ятовувати окремо. Вона не розкривала особу, тому що тоді не було ні пошукових систем, ні Інтернету, ні комп’ютерних програм. Тож люди часто залишали дату народження, своє справжнє ім'я або використовували його як друге ім'я. Це не викликало підозр. І давало безпеку, коли хтось раптом звертався до нас на ім’я, яке відрізнялося від офіційного.

Стефанія Томчак з’являється в архіві Єврейського історичного інституту лише раз. Вона згадується серед людей, яких прихистила у своїй квартирі на вулиці Познанській, 21 (квартира 8) Юзефа Квятковська, що після багатьох років, ставши старою й немічною, опинились у скрутному становищі. Дві жінки, життя яких вона врятувала, звернулися до Єврейського історичного інституту з проханням надати Квятковській якусь допомогу. Вони наводили аргументи, перелічуючи кільканадцять осіб, яким допомогла літня жінка. Стефанія Томчак вказана там із детальною інформацією, з адресою проживання (вулиця Кошикова, 1, кв. 20) і приміткою, що вона «готується їхати до свого чоловіка в Каліфорнію». Як бачимо, жінки підтримували контакт, бо Стефанія Томчак через три роки після отримання довідки про Ельжбету Маліновську в Академії красних мистецтв подала документи на еміграційний паспорт. Вона хотіла поїхати до чоловіка, за якого вийшла заміж 8 листопада 1960 року.

Ким був чоловік, який одружився із симпатичною, як бачимо на фото, 50-річною жінкою? Це був Джордж Дормонт, натуралізований у Сполучених Штатах поляк. Він емігрував перед Другою світовою війною. Його батьки померли ще до війни. Рудольф Дормонт був військовим лікарем, завідувачем Уяздовської лікарні, лікарем соціального страхування. У 1926 році поховав дружину Анну, уроджену Ротміль, і помер 10 років після неї, у віці 73 років. Його поховали в гробівці на кладовищі Старі Повонзки поруч із дружиною. Під некрологом підписались дочка, зять, син і родина.

Син був інженером за фахом. У той час він працював звукорежисером на кіностудії Metro Goldwyn Mayer у Лос-Анджелесі, штат Каліфорнія, як він зазначив у листі до польських органів влади, прохаючи дозволу на виїзд для його дружини та її сестри. Американські дані, які легко знайти онлайн, показують еміграційний шлях цього варшав’янина і ставлять нові запитання. Що тут правда, а що ні?

Ігнацій Дормонт, син Рудольфа та Анни, був метикуватим інженером, випускником Варшавської політехніки. Він робив винаходи, наприклад, запатентував пристрій для дистанційного вимикання радіо (схоже, це було щось на зразок пульта). Він також розробив систему, яка дозволяла слухати радіо в поїзді під час його руху. Щодо цього він навіть мав юридичні суперечки із Польським Радіо, оскільки воно спершу використовувало ідею Дормонта, а потім припинило співпрацю з ним та запровадило власне рішення, схоже на те, що використовувалося раніше. Справа потрапила до суду.

Ігнацій виїхав із Польщі до США влітку 1936 року, після смерті батька. У документах для влади нової країни він вказав, що 18 червня 1921 року одружився зі Стефанією Голдберг і розлучився (коли саме відбулося розлучення, він не уточнив). Вперше і востаннє він тоді написав, що належить до «єврейської раси». В усіх інших деклараціях і анкетах у США він вказував польську національність.

Цікаво, що в його досьє знову фігурує Стефанія Голдберг, цього разу як «родичка». Ім'я Стефанія було дуже популярним до війни. На думку спадає, що це може бути та сама особа: Стефанія Голдберг і Томчак. Чи міг Джордж двічі одружуватися з тією ж жінкою? Це не такий вже й абсурд. Згідно з паспортними даними, у 1921 році, коли відбулося весілля, Стефанії Томчак було 10 років. Може, простіше було піти в РАЦС, ніж пояснювати розбіжності в документах комуністичним службам. Питання в тому, чи справді Стефанія Голдберг та Ігнацій Дормонт розлучились?

Є ще одна загадка. До війни Ельжбета Гіршбержанка жила з батьками в кам’яниці на Єрусалимських алеях, 75. Лікар Рудольф Дормонт роками мав приватну практику в тому ж будинку. Тож чи справді Ельжбета та Іґнацій-Джордж познайомилися лише після війни? Невже вони ніколи не зустрічалися на сходах? Чи не зіштовхувалися у дворі? Малоймовірно. Тим більше, що Стефанія стверджувала, що знайома з чоловіком давно: «Моєму чоловікові зараз 62 роки, він народився у Варшаві і вже 25 років живе в Каліфорнії. Ми знаємо один одного з юності, ми обоє самотні. Нині – з огляду наш похилий вік та його здоров’я – ми хочемо якомога швидше організувати спільний сімейний дім, розуміючи, що нам залишилося жити небагато…».

Весілля Дормонтів відбулося у листопаді 1960 року, а 8 березня 1961 року – у жіночий день, що відзначався в Польській Народній Республіці – Юзефа Маліновська подає документи на паспорт для виїзду з Польщі. І додає заповнену форму.

Наданий нею опис підтверджує те, що ми бачимо на фото в паспорті: сиве волосся, темні очі. Вона заповнює поля: професія – художниця-живописиця. Наступні рядки даних... Графа 16: поточне місце роботи (повна назва), адреса місця роботи та займана посада або інше джерело доходу. Маліновська пише: «Мене утримує моя сестра, яка живе зі мною». Те саме стверджує і Стефанія: «Ельжбета Юзефа Маліновська, 62 роки. Вона перебуває на моєму утриманні».

Джордж Дормонт заявив, що працює звукорежисером на кіностудії Metro Goldwyn Mayer і має намір утримувати сестру дружини: «Вона художниця-живописиця».

Доволі швидко – вже через три місяці – органи влади дають згоду на виїзд, але потім процедура затягується. Стефанія підганяє процес. Вона пише, що їм нема на що жити, тому що вона звільнилася з роботи, а їхню квартиру, передану на розквартирування, «виділили реемігрантам з Радянського Союзу, які з нетерпінням чекають моменту звільнення житла, проживаючи зараз в дуже важких побутових умовах».

Пропадають куплені Джорджем квитки на літак. Зрештою обидві жінки сідають на корабель і прямують до Нового Світу. У транспортних документах зазначено, що на борту було лише три польки: вони та Ізабела «Чайка» Стахович, уроджена Шварц. Відома скандалістка, завсідниця довоєнних бенкетів і балів в Академії красних мистецтв, описувана Віткацієм, обожнювана чоловіками і меншою мірою жінками. До Владислава Стаховича вона мала двох чоловіків: першим був довоєнний масон, симпатик Польської соціалістичної партії і соціолог Александер Герц, а другим – варшавський архітектор Єжи Гельбард. Війна застала її в Польщі. Вона потрапила у Варшавське гетто, звідки їй вдалося вибратися під вигаданим прізвищем Стефанія Чайка. Про свій шлях вона написала в книзі «Мене врятував коваль» [Ocalił mnie kowal] (1956), перебуванні у гетто присвятила книгу поезії з передмовою Владислава Броневського. Питання в тому, чи дві з трьох польок на кораблі не зустрічалися раніше? Ізабелла Чайка Стахович вивчала живопис у Парижі та досягла успіху в мистецьких сферах довересневої Варшави. Ельжбета Гіршбержанка у той період входила до мистецького середовища столиці, також навчалася у Парижі. Їхні шляхи могли перетинатися.

Достеменно відомо, що пані Дормонт і пані Маліновська через Канаду потрапляють до Сполучених Штатів. Завдяки цьому ми можемо дізнатися, що Ельжбета має зріст 154 см, карі очі та сиве волосся. Скрупульозність імміграційної влади дещо насторожує.

Ігнацій, Стефанія та Ельжбета жили утрьох у Каліфорнії. Вони змінювали адреси (їх можна відслідкувати завдяки американським виборчим спискам), номери телефонів. Джордж змінив роботу, потім пішов на пенсію, Стефанія була домогосподаркою, а Ельжбета перебувала на її утриманні. Потім їх разом поховали на кладовищі в Сан-Дієго. Першим помер Ігнацій Дормонт (18 червня 1984 року), далі Ельжбета у 1991 році. Стефанія пережила її на п'ять років. В американських даних про померлих осіб є відомості, що Стефанія народилася 1 серпня 1901 року. Вказано, що дівоче прізвище її матері було Маліновська. Прізвище батька – Сташевський. Вона померла 12 серпня 1996 року. І це єдина достовірна дата.

Тож біографію Ельжбети Гіршбержанки можна доповнити. Народилася 1 лютого 1898 року – померла 5 грудня 1991 року. Похована під іменем Ельжбети Маліновської в Сан-Дієго.

«Вона прожила майже сто років. До кінця під окупаційним прізвищем. На арійській стороні», –коментує доктор Рената Пйонтковська.

І до кінця залишалася художницею-живописицею. На її надгробку зроблено напис: «artist painter», але чи побачимо ми коли-небудь її післявоєнні роботи? І чи існують вони взагалі?

– Беата Моджеєвска
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори