Що зі мною?

Чому я постійно поспішаю?

Мені здається, що я постійно прискорюю темп, та все одно, задихаючись, ледь встигаю закінчити перед дедлайном. Хтось спише це на вік. Я б погодилась, якби не те, що таке буває у всіх, незалежно від покоління. А психологи б’ють на сполох: сповільніться!

Та це лише голос волаючого в пустелі.

Прогрес вимагає, щоб ми вмикали свій постійний внутрішній прискорювач, а slow life означає застій, а отже – випадання з круговерті життя. Зрештою, успіху досягає той, хто швидкий, а не той, хто зволікає.

Але… якою ціною?

Розум у хмарі

Ми біжимо наввипередки не лише з іншими, а й передусім з собою самими.

Кажуть, що розум, який не тренується, іржавіє, як незадіяні м’язи. Тому вихід на пенсію не звільняє ні від інтелектуальної, ні фізичної активності. Бо якщо ми розслабимось, то постаріємо швидше, ніж це передбачає паспорт.

Моя подруга вважає, що поки ти дихаєш, потрібно мчати вперед, у тому числі опановувати технічні новинки.

Цей рік підкинув мені їх чимало. По-перше, старий комп’ютер чорним екраном сповістив, що він відмовляється працювати, що змусило мене витрачати відповідну суму на купівлю нового пристрою з «яблучним» логотипом (це мусив бути виключно Mac, інші варіанти не розглядались).

Він тоненький, витончено елегантний (за що мені подобається Mac), але на ньому немає можливості запускати старі диски, не кажучи вже про фільми на CD, яких у нас є чимала колекція. У новому комп’ютері пам’ять у хмарі, а я до неї ще не добралась.

Незважаючи на це, він – комп'ютер – мені подобається (а ви помічали, що у нас емоційне ставлення до електронних пристроїв? Чи нам здається, що вони відплатять тим же? Якщо вони розумні, можливо, вони здатні проявляти також емоційний інтелект?).

Далі потрібно було поміняти телефон. Хоча старий ще дихав на ладан, я зробила маневр на випередження, щоб запобігти болісному удару – втраті всіх контактів.

Я придбала нову сучасну модель. Удвічі важчу і набагато функціональнішу, але перш ніж він почне мені подобатися, я маю розібратися у його можливостях та відточити рефлекси.

Іноді у мене складається враження, що робота цього нового телефона не дружить з логікою. Принаймні з моєю. Я б по-іншому запрограмувала послідовність дотиків. До того ж, скільки часу потрібно тримати палець на екрані, щоб цей апарат мені підкорився?

Інтуїція інтуїцією, але потрібно виробити для себе певні навички, щоб вміти торкатися правильно. Це асоціюється з сексом – але зараз все має бути сексі. Оргазму зі смартфоном поки що не сталося.

У наших з ним контактах я на разі зосереджуюсь, як на іспиті з тригонометрії (яка, до речі, завжди мене заводила, бо вимагала просторової уяви).

Технічний полон

Тим, хто народився з мобілкою у руках, легше опановувати нові електронні іграшки. Але старше покоління має докласти зусиль, щоб адаптуватися. Аналогові інструменти переносяться у підвал чи здаються на металобрухт, новопридбані відлякують своїм технологічним блиском. Крім того, немає ніякої інструкції, все базовано на відчуттях.

Тому ми втрачаємо багато часу на «розбирання» у гаджетах, принципи роботи яких ми не можемо зрозуміти.

Нагадаю, що для вироблення умовних рефлексів, тобто автоматичних реакцій на повторювані подразники, потрібен час. Такий собі Іван Павлов довго привчав собаку пускати слину при зміні світла, бо собака навчилася, що разом із цією зміною вона отримує їжу.

Раніше багато повсякденних справ ми виконували «наосліп», бездумно, неуважно. Тепер нам потрібно знову зосереджуватися і запам’ятовувати наново. Як виявляється – ненадовго, на все коротший період часу, бо за рік, за кілька місяців з’являться наступні апарати наступного, нового покоління.

Якщо зміни відбуваються занадто швидко і ми не встигаємо виробити рефлекси, які не вимагають концентрації уваги, а це стосується практично всього нашого оточення, ми постійно перебуваємо в напрузі, у страху перед незворотним провалом.

Це виснажує!

Ті, хто професійно копирсається в електроніці, можуть робити це без особливих зусиль. Їх, напевно, захоплює впровадження чергових «покращень», які спонукають виробляти ще більшу кількість обладнання та заохочують нас, засліплених рекламою та іншими стимулами, робити нові покупки. Тим часом ми (я пишу від імені інших гуманістів старого розливу) розвивали інші навички. Ми зосереджувалися на розміркуванні, порівнянні, оцінюванні.

Тепер про ці навички можна забути.

Ми потрапили у технічний полон. У спину нам дихає штучний інтелект, який за нас напише, скомпонує, намалює та запроектує.

Якщо до цього постійного опановування побутової техніки додати звичайні домашні обов’язки, задоволення сімейних, соціальних, інтелектуальних та розважальних потреб, стає зрозуміло, чому ми постійно біжимо.

А потім бац!

Виходимо на кінцевій зупинці. Або ж нас там висаджують.

Сигнал «відпочинь!»

Про це вже знають психологи, цього намагаються дотримуватись високорозвинені суспільства. При цьому вголос про це ніхто не говорить, тому поїзд вже пішов і до колишнього спокійного темпу вже не повернутися.

Але наша біологія не встигає за змінами, які постійно реорганізовують наш навколишній світ. Наш організм подає попереджувальні сигнали, змушуючи різними методами зійти на узбіччя щоденного марафону. Він хоче налаштуватись на режим «відпочинок».

Як це відбувається?

Іноді це «звичайна» хвороба, яка безжально затягується і змушує взяти довшу паузу. Когось може підкосити синдром «професійного вигорання» (мабуть, всі знають, про що я). Може з’явитися апатія, ангедонія, депресія...

Все це означає, що організм відмовляється бути у стані постійної готовності.

Як наслідок, за останні два десятиліття постійне зростання рівня стресу призвело до збільшення випадків хронічних захворювань у потенційно здорових молодих людей. Вбивчий темп життя і нечувана досі кількість подразників виснажують набагато більше, ніж напруження для виконання якогось конкретного завдання з чітко встановленими межами.

Сьогодні треба бути весь час напоготові.

Більше того, зосередження на одній дії сприймається як «марна трата часу». То як, тільки читати пошту, тільки розмовляти по телефону, тільки вчитися, тільки слухати музику, тільки дивитися новини в Інтернеті, тільки обідати? Як можна так неекономно розпоряджатися часом?

Тож ми намагаємося виконувати принаймні дві дії одночасно. А може три чи чотири? Як приклад нам часто наводять геніїв, відомих своєю роздільною увагою (наприклад, Наполеон є абсолютним чемпіоном у дисципліні пов’язування фактів, їх запам’ятовування і вирішування декількох завдань одночасно).

Зараз нам пропонують різноманітні тренінги, щоб ми могли зрівнятися з Наполеоном.

Наприклад, персоналізовані програми відновлення роздільності уваги на основі нейропластичності, розроблені, як кажуть, науковцями. Ось, наприклад, ви можете ознайомитися з такою програмою когнітивної стимуляції онлайн і, користуючись інструкціями у смартфоні чи на планшеті, протягом п'ятнадцяти хвилин кілька разів на тиждень робити вправи. Ефект залізний!

У той же час інші вчені б'ють на сполох: багатофункціональність шкодить здоров'ю і гальмує, а навіть повністю нівелює позитивні емоції. Ми не відчуваємо «смаку» життя, не отримуємо задоволення від того, чим займаємось у конкретний момент.

Навіть відпочинок, канікули чи зустрічі з друзями не розслабляють нас, тому що у голові крутяться думки про те, що ще ми повинні зробити.

Якщо дві дії, які активують різні ділянки мозку, наприклад, витирання пилюки і прослуховування музики, можна поєднати, то одночасний перегляд інформації на екрані комп'ютера, розсилання електронних листів, телефонна розмова плюс прослуховування музики відволікають, не дозволяють запам'ятати зміст листування чи розмови. Загалом, постійне змушування мозку (а точніше, кори головного мозку) витрачати більше енергії веде до фрустрації.

Знаєте, чим ми намагаємося її зменшити? Наприклад, швидким і беземоційним сексом (кумедно, що підґрунтям для явища сексоголізму є... трудоголізм). Сваркою з сусідом або дитиною з абсолютно дріб’язкових причин. Їжею. Точніше, під’їданням. Або вживанням напоїв, в тому числі алкогольних. Не для того, щоб напитись до безпам’яті, а споживати дозовано, щоб відчути легке збудження. Хто бачив фільм Томаса Вінтерберга «Ще по одній» (він отримав Оскар 2020 року), той знає, про що йдеться.

Боже милий, вони розганяються ще дужче…

Колись, у 90-і роки минулого століття психолог Роберт Левін досліджував відмінності в темпі життя різних націй. За основу цих вимірювань він взяв швидкість, з якою пересуваються жителі окремих міст. Напевно нікого не здивує те, що найшвидшими виявилися жителі мегаполісу з найвищим ступенем індустріалізації, а перше місце посів Сінгапур. Але, на диво, наступні позиції зайняли Копенгаген і Мадрид. Далі був китайський Гуанчжоу, потім Дублін, бразильська Курітіба, Берлін, Нью-Йорк, Утрехт, Відень і, нарешті, на 11-му місці рейтингу опинилася Варшава. Одразу перед Лондоном.

Відомо, що чим швидше ми біжимо, тим більше втомлюємося. Тридцять років тому лише 49% європейців скаржилися на надто виснажливу роботу; у наступному десятилітті цей відсоток підскочив до 60%.

Разом з нами прискорюються і технології, що веде до все коротшого життєвого циклу усіх продуктів, а також існування брендів. Більше ніхто нічого не лагодить, це не рентабельно. Треба купувати нові речі у нових виробників. Адже ми теж не стали жити довше, а от наше земне існування точно тішить нас менше.

Як мінімізувати ці страждання і страхи?

Наприклад, увімкнувши режим під назвою slow life. Його основою є тренування майндфулнес, тобто вміння зосереджувати увагу на одній діяльності або одному стимулі.

Хвилинку, хіба ми про це не знаємо? Послідовники філософії дзену давно практикують концентрацію на моменті та насолоду від поточних подій. І зайняті (набагато менше, ніж сьогодні) жителі Заходу вже в 60-70-х роках їздили на Схід, щоб навчатись медитації біля витоків.

Зараз ці методи повертаються, хоча й під новими назвами. Вся справа у сповільненні. Але обурені постійним прискоренням люди шукають способи розслабитися, не змінюючи своєї поведінки. Тому психотерапевти, коучі, тренери з особистісного розвитку та інші «лікарі душ» не встигають приймати пацієнтів, які готові чимало заплатити за відновлення внутрішнього спокою.

От лише... часто сесія у таких фахівців стає просто ще одним завданням, яке втиснулося в напружений розклад дня, що тріщить по швах. І толку зі зняття напруги.

Я пишу цей текст із вимкненою музикою – в тиші найкраще зібратися з думками.

Пишу його перед відпусткою, щоб мати можливість спокійно відпочити, не мучитися докорами сумління, що я в чомусь облажалася. У мене вийде.

– Моніка Малковска

– переклала Марія Шевчук

TYGODNIK TVP, ul. Woronicza 17, 00-999 Warszawa. Redakcja i autorzy