Журнал «Przegląd Polityczny» (укр. «Політичний огляд»), що виходить раз на два місяці, цього року святкує своє сорокаріччя. Видання було засноване як «самвидав» у колі так званих ґданських лібералів, а одним зі співзасновників «ПП» був Дональд Туск.

У ПНР «Пшеґльонд політични» знайомив опозицію «Солідарності» із суворими правилами того, що мало відбутися разом із капіталістичною трансформацією. Саме так у 1980-х роках журнал пропагував доробок класиків laissez-faire (принцип невтручання в економіку). Водночас у ІІІ Речі Посполитій з’явилися й нові поля для ідеологічних суперечок. Так «ПП» виявився втягнутим у культурні конфлікти, ставши на бік деконструкторів польської національної ідентичності.

Незмінним залишається те, що журнал апелює до лібералізму, який задуманий як запобіжник проти всіх сил, що зазіхають на індивідуальні свободи. І в ролі лиходіїв він розгортає справа наліво грандіозні ідеологічні наративи, розраховані на прихильників міщанського порядку, опертих на свій раціоналізм.

Про це свідчить останній номер часопису. Ювілей журналу спонукав редакцію порушити питання життєздатності лібералізму в блоці текстів, що відкриває номер. Адже цей напрям політичної думки часом піддається гострій критиці з різних боків і не бракує тверджень про те, що його місце там же, де й комунізму, тобто на смітнику історії.

На особливу увагу заслуговує текст філософа Яна Токарського «Дебати довкола лібералізму». Автор виступає апологетом згаданого явища. Водночас він визнає його вади. Певною мірою автор займає критичну позицію щодо власних поглядів, аби продемонструвати, що ліберал не може бути догматиком. І здається, що так Токарський хоче роззброїти опонентів лібералізму.

Щодо цього він іде слідами авторів трьох книг, на які він посилається. Імовірно, його головним орієнтиром є «Маніфест носорога. Справа лібералізму» Адама Ґопніка.

Цей есеїст із тижневика «The New Yorker» відчуває огиду до всілякого роду доктринерства. І для висловлення своєї позиції він використовує певну метафору. На його думку, кожна політична ідея, а отже, і кожен «-ізм» – це єдиноріг, тобто фантастична істота. Виняток для Ґопніка становить лібералізм: це носоріг, а отже, тварина, яка, можливо, не є красивою, проте вона дійсно існує.

Уся аргументація Токарського зводиться до того, що великі ідеологічні наративи (як праві, так і ліві) є більшою чи меншою мірою утопічними проєктами. На думку філософа, консерватори й прогресисти живуть в ілюзії можливості виправлення світу: перші мріють про відновлення «старих добрих часів», інші – про встановлення соціальної рівності.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    На відміну від них, ліберали, на думку Токарського, є реалістами, оскільки ставлять перед собою скромні цілі та не претендують на те, щоб зробити людство щасливим. Крім того, і це чітко звучить у тексті, їм властива гнучкість: вони здатні визнати, що індивідуалізм не виключає соціальних зв’язків, а вільний ринок – регуляційних функцій держави в економіці.

Висновок, який випливає з аргументації Токарського, полягає в тому, що лібералізм покірно ставиться до реальності. Він не застосовує до неї насилля та примусу й навіть якщо десь заходить надто далеко, то зрештою відступає та виправляється.

Проте всупереч тому, що пише Токарський, покірність лібералізму є фальшивою. Уникнення участі в сутичках поміж великими ідеологічними наративами – це лише політична стратегія.

Меседж лібералів полягає в тому, що між правими та лівими протягом століть точилися битви не на життя, а на смерть. І консерватори, і прогресисти – небезпечні фанатики, які підпалюють світ в ім’я своїх ілюзій. Не те, що ми – любителі буржуазного спокою, задоволені власним сімейним і громадським життям, грилями в саду й сонячними відпустками.

Якби така позиція була щирою й послідовною, то в довгостроковій перспективі лібералізм призвів би до політичного ескапізму. Але ж насправді це зовсім не так. І цього не може бути.

Токарський наводить цитату з книги Ґопніка, яку він сприймає цілком схвально. У ній ідеться про місію лібералізму: «Заміна благословенних істин взаємною доброзичливістю й співчуттям, спільними почуттями або ж очевидними твердженнями й переконанням про хибність усіх людських вірувань, підкресленням скептицизму щодо всіх вимог, здійснення поступового покращення суспільства й позбавлення страждань цілі, вищої за вічне спасіння».

Той, хто висловлює такого роду зміст, вважає себе кращим у тому сенсі, що він є значно просвітленіший за людей, свідомість яких у його очах не досягла належного рівня розвитку. Неважко здогадатися, що до таких людей належать і християни. Ґопнік не приховує, що сучасний лібералізм підноситься над релігією, яка потребує, аби ліберальні «гуманістичні ідеали осяювали стародавні документи віри».

Так проявляється те, що в польській публіцистиці іноді називають «добролюдизмом». Під цим терміном криється інфантильна філософська антропологія. Вона припускає, що релігії є зайвими, бо задля розв’язання різних проблем достатньо того, щоб люди просто були добрими один до одного.

От тільки людська природа набагато складніша, ніж здається лібералам. Якби все було так просто, люди вже давно придумали б такі ідеї, які подає Ґопнік. Як сказав святий Павло у своєму Посланні до римлян, «людина не робить того, що хоче, а робить те, чого не хоче».

Водночас позиція Ґопніка, розхвалена на сторінках «Пшеґльонду політичного», є проявом пихи. Ліберали вбираються в одяг скромних людей, яким немає діла до революцій, а насправді постають прогресивними мудрецями, переконаними в тому, що тільки вони мають рацію.

Саме так лібералізм виступає одним із різновидів прогресизму. Не дивно, що «ПП» займає в Польщі позицію лівих у культурних конфліктах, які наразі тривають. І відносна поміркованість, яку демонструють ліберали на тлі ліворадикалів, не відіграє тут суттєвої ролі.

– Філіп Мемхес

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Оксана Усатенко