Коли за комуністичної Польщі 3 травня не було державним святом, а було святом церковним, відсутнім в офіційних календарях, але дуже шанованим громадянами, які пам’ятали довоєнні часи – люди завжди прислухалися до слів з Ясної Гори.

Зрештою, прислухалися не тільки вірні, яким не треба було пояснювати, що це за місце – Ясна Гора, але й її противники та функціонери системи, бо ця урочистість була заборонена не лише в ПНР. Польські загарбники й окупанти ретельно слідкували, щоб ні Конституція 3 травня, ні згадки про обітницю Яна Казимира не були присутні в офіційному обігу – в житті поляків, в освіті, в культурі. Але вони все одно там були і мали вплив, за що всім, хто підтримував ці спогади, честь і хвала. І я маю на увазі не лише поетів і художників, а й масу звичайних людей, які після цілого дня часто важкої роботи йшли ввечері 3 травня до костела, бо було свято Пресвятої Богородиці, Королеви Польщі.

З тих часів залишилося неписане правило, що травневі свята традиційно є вдалим часом для важливих промов і проповідей, для звернень і декларацій. Може здаватися, що сьогодні на проповіді єпископів «чигають» насамперед різноманітні коментатори – часто націлені на те, щоб вихоплювати слова, з яких потім можна починати нападки чи хоча б злісні докори на адресу Церкви. Але ці важливі проповіді чи заклики виголошуються, і католики повинні знати про них, особливо коли вони стосуються суспільних справ, громадянського життя та спільного блага. Саме так навчає Катехизм Католицької Церкви (ККЦ).

Невідомий параграф

Цього разу єпископи з Конференції єпископату Польщі зібралися на Ясній Горі напередодні травневих свят – свята Пресвятої Богородиці Королеви Польщі та Конституції 3 травня, і зібралися не лише на молитві, а й на засіданні. Результатом їхньої наради є «Позиція Постійної Ради Конференції єпископату Польщі в контексті майбутніх виборів». У ній міститься заклик «до політиків усіх партій про те, щоб вони у своєму виборчому суперництві в ім’я відповідальності за долю нашої Батьківщини уникали спокуси демагогії та популізму, нещадної дискредитації опонентів чи забарвлення зайвими емоціями і без того глибоких розколів. Адже ми всі повинні пам’ятати, що метою виборчого суперництва є вибір влади, яка користується якнайширшою підтримкою, яка зможе з енергією служити всім полякам, а не перемога над політичними конкурентами чи тим більше їх знищення» (усі цитати наведено за матеріалами Католицького інформаційного агентства).

Є також чіткий заклик «до всіх учасників виборчої кампанії утриматися від інструменталізації Церкви, яка може набувати форми як несанкціонованого використання її в конкретних іграх окремих партій, так і форми несправедливої стигматизації, розрахованої виключно на антиклерикальні емоції. Ми неодноразово публічно підкреслювали, що Церква не стоїть на боці правих, лівих чи центристів, бо Церква має свій бік; Церква повинна стояти на боці Євангелія».

Безсумнівно, «Позицію щодо майбутніх виборів» хтось розцінить як «втручання в політику», хтось – як відсутність політичної позиції, хтось – як фальстарт, бо куди нам ще до осені, а ще інші – як пусті балачки, які нічого не дають. Що ж, не даймо себе задурманити, не даймо себе переконати, що Церква знову втручається в політику або що це пусті балачки.

«Громадяни повинні, наскільки це можливо, брати активну участь у громадському житті. Способи такої участі можуть відрізнятися залежно від країни чи культури. Поведінка тих націй, у яких якомога більша кількість громадян бере участь у громадських справах в умовах справжньої свободи, заслуговує на похвалу.

Підписуйтесь на наш фейсбук Наведена цитата не є виступом політолога, а тим більше політика (хоча було б непогано, якби політики знали цей фрагмент і вміли його цитувати, а тим більше застосовувати). Також це не шматок з якогось університетського підручника. Ні, це параграф 1915 ККЦ. Він чіткий і змістовний, можна сказати – чорним по білому. І це відразу пояснює, чому єпископи не тільки можуть закликати вірних йти на вибори, але й повинні це робити. Цього вимагає спільне благо – йому Катехизм також дає визначення. Спільне благо є конкретною цінністю в соціальному вченні Церкви, яку католики зобов’язані знати і дотримуватися. Інша справа, що вони часто цього не роблять. Проте ніхто не може сказати, що заклик до участі в громадському житті є втручанням у політику.

Єпископи також звернулися до ЗМІ, а особливо до тих, які «відповідають за форму польських мас-медіа, щоб журналісти, які в них працюють, мали умови для надання достовірної інформації суспільству та побудови культури діалогу. Це стосується насамперед суспільних медіа, які у цьому відношенні мають бути взірцем для інших, але також і приватних медіа, також наділених соціальною довірою та відповідальністю, яка з цього випливає».

Однак, дозволю собі нагадати і наголосити, що не лише суспільні ЗМІ мають місію, а й приватні ЗМІ зобов’язані виконувати суспільну місію. Можливо, на перший погляд обидва постулати звучать подібно, але, запевняю, це не масло масляне: є місія суспільних ЗМІ і є суспільна місія ЗМІ. Ці знання знадобляться кожному, якщо тільки вони захочуть ними озброїтись.

Власним голосом

Проте, якщо «Позиція» є спільно розробленим голосом єпископів, то наступні два голоси є індивідуальним, особистим виступом архієпископа Станіслава Гондецького. Він скористався проповідницькою нагодою, щоб представити непросту ситуацію Церкви та не менш прості – а іноді навіть досить складні – ініціативи. Хоча він і є головою Конференції єпископату Польщі, за останній рік він принаймні двічі виступав індивідуально, не чекаючи, поки набереться відповідна кількість голосів, яка б дозволила йому виступити в групі. Йдеться про два листи. Перший до архієпископа Георга Бетцінга, голови Конференції єпископату Німеччини, із запитаннями про відхилення так званого синодального шляху деяких німецьких католиків. А другий – до московського патріарха Кирила із закликом до стриманості у підтримці російського вторгнення в Україну.

Цього разу архієпископ Станіслав Гондецький у короткому виступі після звернення на Ясній Горі, який 2 травня транслював телеканал TV Trwam, поділився своїм занепокоєнням та відчуттями після європейської синодальної зустрічі у Празі, яка відбулася в останні дні лютого. «Під час цієї зустрічі деякі особи вимагали інклюзії, тобто включення гомосексуальних осіб і ЛГБТ+ людей, висвячення одружених чоловіків, висвячення жінок у священики, участі у Святому Причасті розлучених, які живуть у повторно укладених подружніх союзах», – сказав архієпископ Гондецький, не приховуючи, що усьому цьому часто бракує sensus fidei, тобто почуття віри. Католики не знають вчення Церкви. Він також зазначив, що «кардинал Марк Уелле, який закінчує свою службу на посаді префекта дикастерії у справах єпископів, попередив нас про розкол у Церкві через вимогу реформ, які «суперечать постійності віри Церкви, Слову Божому, Традиції Церкви». Архієпископ Гондецький також представив думку стокгольмського архієпископа, кардинала Андерса Арбореліуса, який «рішуче відкинув погляд, що рішення більшості тотожні голосу Святого Духа, як небіблійний». Тобто виступив проти тези, що рішення приймає більшість!

Час прощати

З наступною темою архієпископ Станіслав Гондецький виступив ще більш публічно, якщо можна так сказати, тому що урочиста Свята Меса з Ясної Гори 3 травня – це справді велична подія, незалежно від трансляцій на радіо та телебаченні. І звідти, у той надзвичайний день спомину обітниць Яна Казимира, які, нагадаємо, були складені у Львові, у львівській катедрі, архієпископ Гондецький згадав про прощення та польсько-українське примирення. До цього він закликав з огляду на наближення, як він сказав, 80-ї річниці вбивства поляків на Волині, яка «спонукає нас швидше взятися за надзвичайно складну тему польсько-українського прощення і примирення. Жертвами злочинів та етнічних чисток стали тоді десятки тисяч невинних людей, серед яких жінки, діти та люди похилого віку, переважно поляки, але й українці, а також ті, хто рятував сусідів і родичів у небезпеці. Жертва їхнього життя спонукає нас до глибоких роздумів, до щирої молитви про прощення, вибачення та примирення».

Хтось мав сказати це першим, і, здається, архієпископ Станіслав Гондецький взяв на себе це завдання і відкрито висловив цей постулат, враховуючи різні можливі наслідки цієї промови. Він нагадав, що «Христос і нам каже прощати не три рази і навіть не сім разів, а сімдесят сім разів, тобто завжди». Після цього він пояснив, що «не все у житті можна вирішити через справедливість. Ні. Там, де необхідно поставити межі злу, хтось має любити більше, ніж потрібно, щоб почати нову історію благодаті».

Страшенно важкі слова, особливо для тих, хто досі не знає, де могили їхніх убитих батьків, матерів, бабусь і дідусів, сестер і братів.

Але, – каже архієпископ Гондецький, – «люди, які прагнуть подолати почуття несправедливості, плутають прощення з примиренням, а це два різні, хоча й тісно пов’язані досвіди. Прощення передує примиренню, будучи необхідною умовою справжньої єдності та злагоди між людьми. Прощення – це внутрішній досвід. Це особисте рішення пробачити «нашим винуватцям» усі їхні провини та гріхи, скоєні проти нас. Воно відбувається в глибині серця і не залежить від ближнього».

Схоже, Архієпископ Познанський глибоко обдумав свою пропозицію і, будучи дуже досвідченим душпастирем, знає, що не можна більше чекати. Тому він аргументує, що «особисте прощення «свого винуватця» можливе і тоді, коли з різних причин ще не вдається з ним повністю примиритися. «Нашому винуватцю» можна пробачити навіть тоді, коли він ще не відчуває відповідальності за скоєне зло і продовжує займати щодо нас позицію недоброзичливості, відчуження або ворожості. Прощення завжди можливе, тому що воно залежить виключно від рішення нашого серця».

Він також послався, що можна вважати майже очевидним, але зовсім таким не є, на пам’ятний з багатьох причин лист польських єпископів до німецьких єпископів із відомим висловом «даруємо прощення і просимо про нього». Архієпископ Гондецький не пам’ятав, як тоді всі гуділи, і не тільки тому, що розгорнулася партійна, комуністична кампанія проти єпископів. Але й тому, що не весь «Божий народ», не всі католики, не всі, хто ототожнював себе з Церквою, були готові до цього акту. Чи можна сьогодні сказати, що майже рік надзвичайно тісних (через напад Росії на Україну) контактів між поляками та українцями «вирішив» питання такої підготовки?

У проповіді архієпископа Гондецького немає нічого наївного, немає легких пропозицій, немає поспіху, немає спроби приховати провину, немає враження, що одні мають впасти в обійми інших. Навпаки, це дуже складний місцями текст про те, як від волі до прощення у власному серці прийти до спроби примирення з іншою людиною. Про духовні затрати, які потрібно понести. Про пастки, які підстерігають на цьому шляху: коли немає визнання провини, коли провина маскується, коли почуття несправедливості фальшиво приховуються.

Місце і дата

Архієпископ Гондецький згадав про візит Івана Павла ІІ до Львова та його тодішнє послання з цього приводу. Папа з Польщі прямо сказав, що «ми відчуваємо глибоку внутрішню потребу визнати різноманітні прояви невірності євангельським принципам, які часто чинили християни як польського, так і українського походження, що проживали на цих землях. Пора відірватися від болючого минулого! Але, – наголосив він, – християни обох народів повинні йти разом в ім’я єдиного Христа».

Чи драматичний заклик архієпископа Гондецького помітять? Почують? Проаналізують? Приймуть? Чи розпочнеться робота над цим? У робочих групах чи на якому-небудь індивідуальному рівні, тому що «християни обох націй повинні йти разом».

Польща й Україна, каже прямо архієпископ Гондецький, які упродовж століть знають євангельську звістку і дали незліченну кількість свідчень святості багатьох своїх дочок і синів, повинні нарешті сказати одна одній: «Пробачаємо і просимо пробачення». Баланс історії, зроблений з християнської позиції, став балансом, який неможливо зрівняти лише в перспективі легалістичної справедливості. І знову Іван Павло ІІ, який писав, що «однієї лише справедливості недостатньо, і більше того – вона може призвести до самозаперечення та самознищення, якщо не дозволити людському життю формуватися у різних вимірах тієї глибшої сили, яка називається любов’ю».

Архієпископ Станіслав Гондецький поставив на кін все, що було у його розпорядженні: місце – з трону Королеви Польщі, і передусім дату – її свято. Таким чином, майже очевидно, він закликав Її на допомогу. Бо самотужки ми не впораємося, а справа не просто термінова. Вона вже нагальна. Ніхто за нас її не вирішить, а якщо її не вирішити, вона обернеться проти нас.

– Барбара Сулек-Ковальска
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори