Акіле Ратті було вже за шістдесят, коли в травні 1918 року він приїхав як апостольський візитатор до Варшави, до Польщі, що відроджувалася. Мав три докторські ступені: з теології, канонічного права та філософії. зробив наукову кар’єру, але не дипломатичну. І все ж він спробував – очевидно, йому подобалися виклики, він був досвідченим альпіністом, прокладав нові маршрути (один навіть називається «Via Ratti-Graselli», на висоті 4634 м). В результаті він став першим нунцієм у Речі Посполитій. У зв’язку з цим він також став єпископом, свячення – єпископську хіротонію отримав у варшавському костелі св. Івана Хрестителя в Старому місті. Не дивно, що пізніше, вже будучи Папою, Ратті називав себе «польським єпископом». І не дивно, що на муралі з’явився напис: «У Польщі я знайшов другу батьківщину».

Обидва його зізнання були також певним чином підтверджені практикою повсякденного життя, тому що Акіле Ратті доклав багато зусиль для, як би не було, нелегкої роботи в новоствореній державі, яка почала працю над поєднанням трьох раніше розділених своїх частин, включаючи життя католицької Церкви. «Завдяки його звітам Ватикан був ґрунтовно поінформований про бурхливі події осені 1918 р., які, між іншим, призвели до відродження незалежної польської держави 11 листопада», – йдеться в цікавому збірнику «Polska – Stolica Apostolska» («Польща – Святий Престол»), опублікованому Міністерством закордонних справ у 2019 році. Наша країна була офіційно визнана Святим Престолом 30 березня 1919 року, завдяки особисто Ратті. Папа мав урочисто визнати Польську державу в присутності спеціальної делегації, прибуття якої, однак, затримувалося, і тому Ратті почав діяти: він повідомив прем’єр-міністра про формальне визнання держави та уряду. І лише тоді він став нунцієм, хоча вже врегулював питання складу польового єпископату та вміло уникав конфліктів.

До речі, нагадаю, що апостольський нунцій – це просто посол Святого Престолу в країні, яка має дипломатичні відносини з цією державою. Хоча я й написала «просто посол», але країна має відповідати умовам для встановлення цих відносин – а саме бути суб’єктом міжнародного права, вільним і суверенним утворенням. У випадку Речі Посполитої в 1918 році ці відносини ще мали бути встановлені, тому що протягом попередніх 123 років наша батьківщина, розділена між трьома державами-подільниками, не була суб’єктом. Була об’єктом, з яким жорстоко поводилися три пануючі сили. Тим не менш, підхід Ватикану до «польського питання» за Папи Пія IX у 1846-1878 роках враховував важке становище поляків. Там так чи інакше були присутні представники незалежницької еміграції, була заснована Польська колегія, також наприкінці ХІХ століття тут діяли польські кардинали Влодзімєж Чацький та Мєчислав Галька-Лєдуховський. Тобто доля польських католиків, позбавлених власної держави, не був байдужим для тогочасних пап. Звідси рішення відправити прелата Акіле Ратті до Варшави в травні 1918 року.

Він молився з поляками під час битви під Варшавою

Польсько-більшовицька війна, мабуть, була неабияким потрясінням для нунція, оскільки в серпні, коли варвари вже були біля воріт столиці, Акіле Ратті, як один із двох послів, залишився у Варшаві, щоб підтримати варшавян, молитися з ними і зміцнити їх. Є свідчення, що всю ніч з 14-го на 15-те серпня 1920 року під вікнами його помешкання, у пресвітерії костелу Св. Олександра, на вулиці Ксьонженцій, прямо біля площі Трьох хрестів (Plac Trzech Krzyży) молилися натовпи людей, а з ними й Ратті. Тому вже 24 вересня під час засідання Сейму прем’єр-міністр Вінцентій Вітос публічно подякував як нунцію, так і Святому Престолу за моральну підтримку в дні небезпеки. Сам Ратті, уже як Папа Пій XI, замовив у 1934 році для своєї літньої резиденції в Кастель-Ґандольфо картину із зображенням Варшавської битви, яку називають «Чудом на Віслі» (її написав Ян Генрик Розен, творець, зокрема, фресок у вірменському соборі у Львові; Папа також замовив у нього «Оборону Ченстохови проти шведів» – ця фреска також знаходиться у Кастель-Ґандольфо). Варшавський університет присвоїв йому звання доктора honoris causa, а уряд відзначив його орденом Білого Орла, трохи пізніше, але ще до конклаву (6 лютого 1922 р.), який його обрав.

Але Акіле Ратті має ще одну заслугу, про яку мало відомо, тим більше, що все виглядало проти нього. А було так: на плебісцитарних територіях у Верхній Сілезії, у Східній Пруссії та на Вармії і Мазурах нунцій діяв між 20 квітня та 12 грудня 1920 року як Верховний Комісар Церкви. У вже згаданому збірнику ми знаходимо інтригуючий опис:

Грунтуючись на джерелах, які зберігаються у справах нунціатури, можна зробити висновок, що його повноваження були обмежені такою кількістю застережень з боку Державного Секретаріату, що він фактично був приречений на повну бездіяльність. Це підтверджує і сам державний секретар, який прямо рекомендував нунцію якомога менше говорити та діяти під час виконання цієї дуже делікатної функції. /…/ У своїх доповідях Ратті намагався дуже точно представити ситуацію на плебісцитарних територіях і, по можливості, виправити невірну інформацію та погляди Державного Секретаріату. Він звернув увагу на величезне домінування німецької сторони на всіх рівнях суспільно-політичного та церковного життя. Він мав власну точку зору на питання неупередженості в питаннях плебісциту, заявляючи, наприклад, що плебісцит, проведений у таких умовах, може стати великою містифікацією. Він також просив Державний Секретаріат перевірити інформацію, отриману від кард. Адольфа Бертрама, єпископа Вроцлава, оскільки вона не була повною та точною. Кардинал Бертрам, за словами Ратті, був ревним єпископом, але він був німцем серцем і душею, що означало, що ставився до плебісциту надто емоційно. (Andrzej Szwarc, «Stolica Apostolska wobec ziem polskich i emigracji niepodległościowej w latach 1795-1918»)

Дійшло до того, що Міжсоюзницька керівна та плебісцитна комісія у Верхній Сілезії, членом якої був нунцій Ратті, відмовила німецькому кардиналу у дозволі виїхати на плебісцитарні території. Ніби у відплату, кардинал Бертрам видав відомий указ, який забороняв духовенству проводити плебісцити без згоди власного парафіяльного священика. Указ був виданий без відома та згоди нунція, але саме проти нього була розгорнута кампанія в пресі, а сейм навіть вимагав розірвати відносини зі Святим Престолом. Крім того, Ватикан заборонив нунцію робити будь-які заяви чи коментарі. «Ці факти стали для нунція великим випробуванням і особистим болісним досвідом», – пише дослідник, – і його популярність у польському суспільстві відразу впала. Невдовзі його відкликали до Риму, і він одразу став кардиналом і митрополитом Мілана. А 6 лютого 1922 року він став Папою. І вже як Папа Римський у 1925 році підписав конкордат з Річчю Посполитою.

Енцикліка німецькою мовою. Заборонена Гітлером

Досвід плебісциту з німецьким кардиналом Адольфом Бертрамом (який залишить відбиток на стосунках з поляками, у тому числі й під час війни), ймовірно, був дуже корисним для Ратті, коли йшлося про конкордат з Німецьким Рейхом, підписаний у 1933 році. Так само, коли потрібно було посилатися на його часте порушення німецькою стороною, про що говорив Папа Пій XІ у 1937 році в енцикліці Mit brenennder Sorge, виданій німецькою мовою! Єдиній в історії цією мовою!

Підписуйтесь на наш фейсбук Конкордат, про що легко забувають і зараз у суперечках і дискусіях, що порушуються в Польщі, є «міжнародною угодою між Святим Престолом і державою, яка регулює правовий статус Католицької Церкви в певній країні» (Католицька Енциклопедія, том IX, Люблін 2002). Тільки так, і аж так.

Святий Престол підписує конкордати, щоб існувала правова основа, закріплена в міжнародному праві, на яку можна посилатися, коли щось у взаємних – автономних і незалежних відносинах зазнає невдачі. Ось чому влада, нав’язана полякам Москвою в 1945 році, розірвала конкордат 1925 року – щоб не було правової платформи, до якої Церква могла б апелювати, коли її блага, особливо люди, опинилися під загрозою. Так воно і сталося.

У столітній ювілей понтифікату Папи Пія XI, який славно і з користю для Польщі провів кілька років у Варшаві, було вирішено вшанувати його пам’ять муралом. Він з’явився кілька тижнів тому на будинку на вулиці Липовій, на шляху до БВУ (Бібліотека Варшавського університету). І тут же особа, що має академічні звання, в звинувачувальному тоні пише, що «біля БВУ щойно створили величезний мурал із зображенням пацана, який підписав конкордат з Гітлером». Зведені до неісторичної тези звинувачення радше дискредитують автора. Адже чи хтось в тогочасному світі не йшов на угоди з Гітлером? Чи хтось відмовився приїхати на Олімпіаду в Берлін? Чи хтось розірвав дипломатичні відносини з Німеччиною?

І що з того? Важко також припустити, що автор не знає, що пише, адже він габілітований доктор. Можливо, він хоче уваги, навіть ганебною ціною. Йому не перешкоджає погляд, що це завертання палицею Вісли? Так і що з того, повторюся, навіть завертання палицею річки викликає плутанину. Тобто йдеться швидше про те, щоб зіпсувати імідж Пія XI, заплутати.

Зрештою, інформація про те, що папська енцикліка Mit brenennder Sorge була заборонена в Німеччині, не є таємницею. Розповсюдження та пропагування енцикліки могло призвести до втрати роботи, в’язниці чи концтабору – її мали читати у церквах у Вербну неділю (21 березня 1937 р.), але влада перехопила кур’єрів, які її доставляли до парафій. В енцикліці не тільки були показані протиріччя нацистської ідеології з вченням Церкви, але йшлося й про захист людської особистості.

У той же час, через тиждень, Папа Пій XI виголосив ще одну енцикліку, Divini Redemptoris, тоді видану негайно в Польщі під промовистою назвою «Про безбожний комунізм». І це був не єдиний документ, у якому цей Папа – нагадаймо, що з досвідом більшовицької загрози та Варшавської битви, застерігав від комунізму та закликав до світової солідарності. Це дві «мексиканські» енцикліки, Iniquis afflictisque 1926 року та Acerba animi anxietudo 1932 року. Тоді Мексика зіткнулася з більшовицькою революцією, і енцикліки показали репресії, яких зазнали вірні та духовенство, і закликали міжнародну спільноту до допомоги та солідарності.

І чи не тут часом причина цього знущання з боку габілітованого автора?

–Барбара Сулек-Ковальська
–Переклала Аліна Возіян

TYGODNIK TVP, ul. Woronicza 17, 00-999 Warszawa. Redakcja i autorzy

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори