Французький касаційний суд наприкінці березня виніс вирок, який забороняє екстрадицію до Італії десяти колишніх терористів із часів, які в Італії називають anni di piombo – свинцевими роками, що тривали два десятиліття: із 1970 до 1990 року. Найспекотніше було у 70-их, у 80-х терористичні акти траплялися рідше, оскільки найнебезпечніші організації розбила поліція. Успіх поліції став можливим завдяки застосуванню норм про коронних свідків, які початково були розроблені для боротьби з мафією.

Прощення провини

Більшість осіб із згаданої десятки – це колишні члени сумнозвісних Червоних бригад, хоча в цій групі також є ветерани інших організацій. Не дивно, що в «найкращий» рік лівого терору, тобто 1978, їх було аж 269.

Цікавими є фрагменти з обґрунтування вироку, наведені у французькій, а потім і світовій пресі. Серед іншого, можна прочитати, що: «Ці біженці у Франції створили стабільні сім’ї, тому екстрадиція призвела б до непропорційно шкідливих наслідків для їхнього приватного та сімейного життя».

У свинцеві роки терористи, яких сьогодні захищає Франція, вбивали й калічили (Червоні бригади спеціалізувалися у тому, що стріляли по колінах) людей, яких вони вважали противниками щастя пролетаріату. Однак шкідливі наслідки для приватного та сімейного життя жертв не привернули уваги касаційного суду Франції. Це було давно, а як кажуть у Польщі про справи, які вже не мають значення – давно і неправда.

Підписуйтесь на наш фейсбук Втім червоний терор, а потім коричневий, який став відповіддю на нього, забрав в Італії близько 450 життів та залишив пораненими понад 4000 осіб.

Спробами пояснити мотиви лівого тероризму – переважно італійського, але також німецького – списано багато сторінок паперу, що не означає, що тоді і зараз можна щось із цих пояснень зрозуміти. Частково, в окремих елементах, фрагментах та аспектах – так, але для того, хто жив у ті роки по наш бік залізної завіси, це досі залишається екзотикою.

З кращого з будь-якої точки зору боку залізної завіси, особливо у Франції, Італія мала репутацію неправомірного й авторитарного режиму. І неважливо, що з країни, де від кінця війни до часів Сільвіо Берлусконі більшість урядів проіснували за статистикою менше року – в ювілейний рік 40-річчя Італійської Республіки налічувалося уже 42 уряди – погано виходила поліцейська держава. Французькі ліві вважали інакше. Мабуть, цим пояснюється той факт, що колишні італійські ліві терористи, незважаючи на заочні вироки, винесені їм на батьківщині, у Франції могли насолоджуватися свободою та культивувати чесноти сімейного життя. Усі італійські запити про екстрадицію відхилялися французькою владою, що не покращувало відносини в інших питаннях.

Позиція Франції дещо змінилося після 11 вересня 2001 року і, звичайно, після замахів ісламських терористів у Парижі. У зв’язку з останнім запитом на екстрадицію міністр внутрішніх справ Франції сказав: «Чи змогли б ми коли-небудь погодитися на те, щоб хтось із терористів з Батаклану втік до Італії, щоб спокійно жити там 40 років?»

Заява щодо десятьох осіб, згаданих на початку тексту, була схвалена президентом Еммануелем Макроном і його міністром закордонних справ. Однак екс-терористи звернулися до суду і виграли після тривалого процесу у багатьох інстанціях.

Прокуратурі та громадськості звернули увагу на те, що один із колишніх терористів – перекладач, інший – ресторатор, ще один – ремісник, і всі вони пустили коріння у Франції і, звісно, відмовилися від насильства.

Якщо бандит на старості років відмовляється від насильства, це, звичайно, впливає на думку суду, але відсидіти своє треба. Якщо він борець за краще майбутнє для людства, то його слід пробачити – так вважають французькі, і не тільки, ліві інтелектуали.

Доктрина Міттерана

Прикладом такого мислення є, скажімо, ставлення до Чезаре Баттісті, колишнього терориста «Озброєних пролетарів за комунізм». Баттісті відбуває в Італії подвійне довічне ув'язнення, бо кілька років тому по нього в Болівію вирушив Інтерпол. Тому в групі, щодо якої винесено останній вирок, його вже не було.

У сімнадцятирічному віці Баттісті залишив дім і школу. Він займався крадіжками та зломами. Під час відбування трирічного ув'язнення на початку 1970-х його старший співкамерник надихнув його надати своїм діям політичного підґрунтя. Після виходу з тюрми він робив те саме, що й раніше, але в більших масштабах і з антикапіталістичною мотивацією як революціонер і месник. Він особисто застрелив двох «ворогів пролетаріату» та брав участь у багатьох інших вбивствах і нападах, або ж «народній експропріації».

Франція багато років захищала його на підставі неформальної доктрини Франсуа Міттерана – дворазовий президент Франції пропонував притулок взамін за відмову від насильства.

Коли повіяли несприятливі для терористів вітри і доктрина Міттерана стала неактуальною, Баттісті у 2004 році потрапив до в’язниці. Близько 1500 інтелектуалів, у тому числі Бернар Анрі-Леві, Габріель Гарсіа Маркес і Роберто Савіано, підписали листа до влади з вимогою звільнити його. За їх словами, Баттісті – «чесна людина, обдарована винятковою силою інтелекту, чиє скромне життя було сповнене труднощів і жертв».

Чезаре Баттісті у Франції написав тринадцять детективних романів, які добре продавалися, та був зіркою телестудій як експерт з питань лівого тероризму. Він був звільнений з-під варти і за допомогою своїх французьких друзів втік спочатку до Мексики, а потім до Бразилії, де йому надав притулок представник лівиці – президент Луїс Ігнасіо Лула да Сілва. Після втрати Лулою влади Баттісті довелося втекти до Болівії, і там через багато років його нарешті заарештував Інтерпол.

Баттісті вважався лівим активістом, навколо якого ширилася аура романтичного борця за щастя людства. Коли після захоплення у 2019 році він зізнався у вбивствах, одна із французьких письменниць публічно оголосила, що він точно невинний, бо така людина, як він, не могла б прожити стільки років у брехні.

Терористи, які перебували у Франції на запрошення президента Міттерана, переконали громадськість, що в 1970-х роках в Італії було щось на зразок війни, яку вони програли, але мали моральну правоту і найчистіші наміри.

Політичні біженці? Маріна Петрелла, одна з колишніх терористок Червоних бригад, яку захистили від екстрадиції у березні цього року, перед останнім судовим засіданням поспілкувалася зі ЗМІ. За її словами, родини їхніх жертв вже отримали сатисфакцію, оскільки деякі її колеги в Італії досі відбувають покарання. «Це ідолопоклонство жертвам є великим філософським кроком назад – Італія не є країною, яка вміє зводити рахунки зі своєю історією», – заявила вона.

Петрелла, яку звинувачують у причетності до викрадення та вбивства багаторазового прем'єр-міністра і міністра багатьох відомств, лідера християнських демократів Альдо Моро у 1978 році, додала: «Ми наближаємося до кінця. Усі ці роки я жила з великим болем. Болем і співчуттям до жертв, до всіх жертв. До усіх сімей, включаючи мою». Під загрозою арешту екс-терористка не могла відвідувати Італію. Вона також зазначила, що її покоління, яке народилося одразу після війни, відчувало себе спадкоємцями антифашистських партизанів.

Зате справжнім партизаном був генерал Енріко Різьєро Кальваліджі, якого Червоні бригади розстріляли у знак помсти за безкровне придушення повстання в одній із в'язниць. Петрелла тоді була у керівництві Червоних бригад і несе відповідальний за смерть генерала. Коли під час президентства Ніколя Саркозі їй загрожувала перша екстрадиція на батьківщину, в її справу успішно втрутилася завжди витончена та елегантна Карла Бруні. Усі ветерани італійського червоного терору користуються повагою у французьких салонах і вважаються «політичними біженцями».

Революція як у Леніна

На батьківщині якщо й сидять, то зазвичай у напіввідкритій системі в нагороду за хорошу поведінку. І не може здивувати інформація, що двоє шанованих нині лікарів з Мілана, будучи студентами-медиками в 1970-х роках, до смерті забили гайковими ключами студента технікуму за критичні висловлювання про Червоні бригади в есеї. Раніше хлопцеві довелося змінити школу через відчуження з боку однокласників. Терміни ув’язнення для лікарів не могли бути довгими.

У впливових італійських колах та серед інтелігенції ліві погляди, включно з тероризмом, мають рішучу перевагу принаймні з 1968 року. В Італії не було атмосфери паризького травня. Організації, що складалися переважно зі студентів, росли як гриби. Поєднуючись із кримінальними елементами, вони починали з бійок на нескінченних демонстраціях з політичними опонентами. Приблизно в 1974 році почали стріляти у чиновників – поліцейських та інших державних службовців, а також бізнесменів. Червоні бригадири вважали, що таким чином вони атакують «державний центр» і революція згідно з ученням Леніна, Мао та Герберта Маркузе, чиї думки змішувались в коктейль у все більш незрозумілих листівках, ось-ось наступить.

Напруженість між роботодавцями та робітниками виливалася у страйки, але там керувала Італійська комуністична партія та комуністичні профспілки. Відсутність підтримки з боку класу робітників та симпатії класу мітингувальників – в італійських університетах роками переважно лише дискутували – призвели до радикалізації лівацьких рухів.

Цілі замахів обиралися із все більшою недбалістю. Наприклад, «Озброєні пролетарі за комунізм» обрали жертвою водія тюремного автобуса, який привозив «активістів» із в’язниці на допит, лише тому, що одного разу по телевізору показали, як він виходив з машини. Він загинув як ворог революції. Ті самі руки вбили власника магазину, який викликав поліцію, бо його обкрадав наркоман, і ювеліра, який під час нападу на ресторан не хотів віддавати скриньку з коштовностями, яка у той час була при ньому. Та пролетарів спіткала невдача – ювелір мав при собі пістолет і застрелив одного з нападників, решта втекли. Пізніше загін месників відвідав чоловіка у його магазині. Подібне сталося і з продавцем, який на прохання зловмисників відкрив шухляду з готівкою, але в ній, окрім грошей, була ще й зброя. І знову відбулася помста за «полеглого» товариша. Чи були це напади на ненависну, репресивну, мовляв, державу, що є відображенням ворожих міжнародних корпорацій?

Сектантське захоплення божевільною ідеологією та відірваність від реальних суспільних проблем з самого початку прирекли ліві організації на тупик. З особистісної точки зору вони були людьми з нав’язливим бажанням діяти за всяку ціну. Часу на роздуми не було, мабуть, можливостей також були не надто багато, а нещадність і жорстокість були результатом того, що це покоління – народжене після війни – запізнилося на справжню боротьбу з італійським фашизмом і німецькою окупацією країни після 1943 року. Всі вони повторюють – як відомо з французького екстрадиційного процесу – що вони були як партизани, вони мали рацію, але програли «війну».

Війна закінчилася, вони більше не стріляють, то у чому справа? Вони невинні і переслідувані. Французьке правосуддя та еліти, що формують громадську думку, також так вважають. Щоправда, виконавча влада з президентом Макроном прийшла до інших висновків, але дивовижним чином розпочала процедуру екстрадиції перед президентськими виборами, коли Еммануелю Макрону довелося боротися за другий термін із дедалі впливовішою Марін Ле Пен.

– Кшиштоф Зволіньскі
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори