Сто років тому, 21 квітня 1923 року, народився Ґустав Голоубек. TVP покаже дві вистави «Театру телебачення», поставлені ним. У неділю на TVP Культура о 18.00 «Стась» Єжи Яроцького, у понеділок на TVP1 о 21.00 «Кімната 108» Джеральда Обера.

Коли в неділю 13 грудня 1981 року влада закрила (буквально) «Teatr Dramatyczny» (Варшавський Драматичний театр), де протягом двох днів проходив Незалежний Конгрес польської культури, директор цього закладу Ґустав Голоубек прийняв сміливе й оригінальне рішення. Він вирішив влаштувати виставу «в екзилі». Оскільки на театральних сценах неможливо заграти, то треба скористатися гостинністю Церкви – однієї з останніх правових інституцій, непідвладних тоді комуністам. А в березні 1982 року відбулася прем’єра у варшавському катедральному соборі св. Яна.

Це було «Вбивство у соборі» Томаса Стернза Еліота у постановці Єжи Яроцького, інтерпретованій як розповідь про ті важкі часи. Примас Польщі Юзеф Ґлємп, який був присутній на прем’єрі, навіть побачив себе в образі архієпископа Томаша Бекета у виконанні Ґустава Голоубека. Він зізнався у цьому тихо, прошепотівши Голоубеку на вухо одразу після вистави. Попри невпинний інтерес і двотисячну аудиторію, за рішенням влади, після шостого показу виставу зняли з афіші. Однак Ґустав Голоубек переміг, бо вже у перші дні воєнного стану довів свою рішучість і силу незалежної культури.

Палац культури

Однак це «Вбивство в соборі» коштувало Голоубеку посади. Це був перший з конфліктів із владою, що тривав рік, і закінчився його звільненням з посади директора Варшавського Драматичного театру. А варто згадати, що на той час це був винятковий театр, сповнений чудових акторських особистостей. Галина Міколайська, Ванда Лучицька, Ришарда Ганін, Зофія Рисювна, Данута Шафлярська, Ян Сьвідерський, Анджей Щепковський, Марек Вальчевський та Збігнєв Запасєвич працювали у Ґустава Голоубека. А також молоді ще тоді Марек Кондрат, Януш Гайос та Пйотр Фрончевський.

Режисер ніколи не підбирав акторів відповідно до їхнього фізичного стану. Він діяв проти стереотипів і звичок. Про форму видовища все ж таки дбали усі. Члени акторської групи, яких не було в акторському складі, переглядали виставу, підготовлену їхніми колегами, коментували її. І кожен голос був врахованим, хоча, звичайно, найбільше значення мала думка режисера.

Варто пам’ятати, що для акторів, режисерів і співробітників театру це було набагато більше, ніж місце праці. У Варшавському Драматичному театрі грали в бридж та засмагали на терасах Палацу культури. Незважаючи на цю невимушену атмосферу, або, можливо, завдяки їй, були створені видатні вистави таких митців, як Єжи Яроцький, Єжи Ґжеґожевський, Казімєж Деймек, Мацєй Прус і Людвік Рене. «Ґуцьо», як називали його друзі, створив унікальне місце, де можна було піднятися до вершин своїх творчих здібностей, а можливо, навіть перевершити себе.

Розваги для хлопчаків

Голоубек не був художником, замкненим у золоту клітку. Він плекав пристрасті, які сьогодні мало пов’язані з людьми, що мають справу з високою культурою. Був пристрасним фанатом спорту. І не обов’язково захоплювався більш інтелектуальними дисциплінами. Наприклад, про шахи, цитуючи Едґара Алана По, сказав, що це гра для ідіотів, тому що вони складаються з такої кількості комбінацій, що пахне це ексцентричністю.

Він більше цінував теніс, хоча найбільше його захоплював футбол, який називав «великою розвагою для хлопчиків». Він не уникав публічних висловлювань про футбол, в інтерв’ю та коментарях для преси порівнював роль футболіста з роллю актора. Як краков’янин за місцем народження, він був заклятим прихильником «Краковії», міг назвати склад цієї команди (але й її конкурентів з-під Вавеля) кількадесятилітньої давності. У Варшаві його можна було побачити на стадіоні «Легія» (часто в компанії письменників Станіслава Диґата й Тадеуша Конвіцького чи тенісного тренера Януша Гелліха), і коли на полі траплялося щось, що його дратувало, він не шкодував нецензурних вигуків (кажуть, що також під час репетиції в театрі міг ужити сильне слово до актора, який не дуже старався).

Безпорадність

Важко, однак, сказати, що політика була для нього подібною пристрастю. Скоріше обставини його до неї вплітали. Завдяки виставі Казімєжа Деймека «Дзяди» 1968 року, в якій він зіграв Ґустава-Конрада, його ім’я для глядачів (і влади, яка невдовзі зняла «Дзяди» з афіші, що викликало студентські демонстрації) асоціюється з березневими протестами, а його 22-хвилинну Велику імпровізацію почали трактувати як антиросійський маніфест.

А може просто неправильно витлумачили? Бо Голоубек і тоді, і в наступні роки, хоч і дружив з митцями, які давно попрощалися з комунізмом, як-от Конвіцький, сам не брав участі в діяльності опозиції. Можна сказати, зовсім навпаки. Разом зі своїми колегами-акторами (зокрема Тадеушем Ломніцьким, Войцєхом Сєміоном та Даніелем Ольбрихським) брав участь у першотравневих парадах. Після його ролі у «Дзядах» комуністи не списували його з рахунків, обдаровували його посадами та привілеями, а він не відмовлявся. У 1972 році став директором Варшавського Драматичного театру. У 1976 і 1980 рр. «обирався» до Сейму ПНР як безпартійний представник Фронту національної єдності. «Я думав, що як депутат зможу вирішити багато проблем акторської спільноти. Однак незабаром депутатство стало загрозою моїй свободі совісті», – пояснював він через роки. Він перебував на посаді шість років, у 1982 році, через п’ять тижнів після введення воєнного стану, вирішив піти у відставку. Що не похитнуло його акторську кар’єру, він продовжував виступати в театрах, на телебаченні та зніматися в кіно.

У 1989 році повернувся до парламенту, пройшов до Сенату за списком опозиційного Громадянського комітету «Солідарність». Але й цю зустріч з політикою він вважав провальною. «Я став сенатором разом зі своїми колегами Щепковським і Лапіцьким у лабетах парламентаризму, очевидно, в надії, що зможу захистити інтереси людей мистецтва, особливо театру. Чи справдились мої надії? Відчуваючи безпорадність, я відійшов», – прокоментував він.

Інтелектуали

Проте безсумнівно, що театр, акторська гра та режисура приносили йому повне задоволення. Закінчивши Державну драматичну школу в Кракові (згодом перетворену на Державну вищу акторську школу), після короткого часу роботи у відомих краківських театрах Старому та Словацького, він пішов слідом за своїм колишнім учителем Владиславом Возьником у Театр Виспянського в Катовіце. Підписуйтесь на наш фейсбук Через десятиліття, наприкінці 1950-х років, він уже був у Варшаві. Його дебютна роль судді Куста у фільмі Уґо Бетті «Проказа в Палаці правосуддя» підкорила і критиків, і глядачів. Цей дебют на сцені Камерної сцени столичного Польського театру й донині називають одним із найбільших його досягнень. «Якби «Оскар» можна було присуджувати за акторську гру, я б віддав його Голоубеку за роль Куста», – написав професор Збіґнєв Рашевський, театрознавець.

Саме після цієї постановки за Ґуставом Голоубеком закріпилася слава «мислячого актора», і художник ревно плекав цей образ наступні роки.

Можна згадати відому історію, що сталася у варшавському клубі «SPATIF». Одного разу у цей гамірний, повний народу ресторанчик зайшов письменник і актор Ян Гімільсбах (який, у свою чергу, намагався вдавати з себе простака, небезпідставно, бо раніше працював каменярем на варшавському кладовищі Повонзкі). Він озирнувся й голосно вигукнув: «Інтелектуали хай уяб…!»

. Кажуть, що тоді Голоубек підвівся і сказав: «Не знаю, як решта, але я уяб...»

Він підтримував імідж актора-мудреця, ретельно підбираючи ролі в театрі і в кіно, а також на телебаченні, що забезпечило йому широку популярність. Особливо знаковою для інтелектуального міфу Голоубека була роль професора Тутки в колись дуже популярному, а сьогодні несправедливо забутому серіалі Анджея Кондратюка (за мотивами циклу оповідань Єжи Шанявського). Головний герой цього фільму, культурний і елегантний чоловік, сидить у кафе зі своїми друзями – суддею, адвокатом, лікарем і нотаріусом, і розповідає, здавалося б, банальні історії з глибоким морально-філософським підтекстом.
< br> Мурашки по спині

Багато критиків вважають Ґустава Голоубека найвидатнішим актором епохи ПНР, а, може, й усіх часів, його ролі в театральних виставах важко порахувати, всього їх налічується кілька сотень. Лише у «Театрі телебачення» він виступав понад 100 разів, вперше у «Słowo Norwidowe» (Слово Норвіда) у постановці Адама Ганушкевича в 1958 році, а востаннє у «Wyzwolenie» (Визволення) Станіслава Виспянського у постановці Мацєя Пруса в 2007 році, за рік до смерті.

На щастя, велика частина творчості Голоубека збереглася, насамперед в архівах TVP. Але не тільки. Минулого року було видано компакт-диск із записом страсної ораторії «Сім останніх слів Христа на хресті» Йозефа Гайдна та уривками зі Святого Письма, прочитаними Ґуставом Голоубеком у костелі в Катовіце у 1999 році. Від його характерної інтонації досі мурашки по спині.

– Моніка Колєт
– переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори