Чи в Північній Ірландії двадцять п’ять років миру – це багато? Так – особливо, що це всього на кілька років менше від часу гострого конфлікту, позначеного актами теторизму і вуличними зіткненнями. Ні – якщо все ще не зникли анімозії, які розділяли дві громади провінції. Згідно з охоче повторюваною приказкою, у Північній Ірландії запанував мир, хоча надалі там немає постійного миру. І ця оцінка дуже близька до істини.

Мирний договір, що встановлює правила функціонування Північної Ірландії, з усією її складною структурою - на зіткненні двох громад, двох країн, двох частин одного острова – був підписаний у Страсну п'ятницю, 10 квітня 1998 року. Таким чином, ненавмисно, його підписанти стали частиною традиції, згідно з якою важливі справи відбуваються в Ірландії під час широко зрозумілого великоднього періоду. Тому святкування 25-річчя також розтягнуті в часі – одні зустрічі вже відбулися, інші - відбудуться (найбільшого розголосу здобули зустрічі в університеті Квінс у Белфасті, де з 17 квітня відбувається конференція з участю екс-президента США Біллом Клінтон, адміністрація якого патронувала мирні переговори), а також п'ятиденний візит Джо Байдена.

Це кругла річниця, президент США – це особистість великого калібру, тому разом узяті вони становлять нагоду для того, щоб Ольстер (таку назву охоче використовують протестанти, а католики віддають перевагу Північній Ірландії) знову зосередив на собі увагу мас - медіа. Останнім часом він практично зник з ефіру. Якби не Brexit і проблеми, пов’язані з особливим статусом провінції, вона могла б навіть піти в забуття, що повинно тішити місцевих мешканців. Бо раніше, коли Північна Ірландія була в новинах майже щодня, так діялося тому, що не минало й дня без атак, бомб, заворушень і жертв – всього, що досконало привертає увагу світу.

Місто в стані облоги

Вперше я приїхала до Белфаста поїздом із Дубліна. Я знала про те, що відбувається в місті, до якого я їду, але здивування чекало на мене на самому початку. Виявилося, що не можна просто так взяти собі валізки, вийти і піти в місто. Перед входом вистроїлася довга черга пасажирів. У всіх перевіряли документи.

Я дещо здивувалася, оскільки здавалося логічним, що такий контроль може відбуватися під час виїзду, а не під час прибуття. Але кому потрібна логіка в місці, де панували зовсім інші закони? Найважливішою була безпека. Пізніше я дізналася, що не можна залишити свої речі на вокзалі, оскільки в усій Північній Ірландії немає камер зберігання багажу. Це навіть зрозуміло. Кожен, хто дивиться кримінальні фільми або шпигунські трилери, чудово знає, для чого може служити секретна скринька в камері зберігання.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  У Белфасті відчувалася напруга. Звучить банально, але так воно і було. Її підживлювала присутність поліцейських і військових піших патрулів, які прочісували місто вдень і вночі, блокади, що перетинали навіть центральні вулиці, вид на затримані перед ними автомобілі, в яких перевіряли вміст багажників і, нарешті, монотонний гуркіт гелікоптера, що постійно кружляв над містом. Проте найбільше враження зробили військові бронемашини, що проїжджали біля нас, з висунутими через отвори на даху автоматами.

Проте все це разом взяте мало неочікувану позитивну сторону: столиця Ольстер була найбезпечнішим містом у Європі. Якщо випадково не потрапилося в місце, де закладена бомба чекала свого часу, якщо перехожий не опинився на лінії вогню бойовиків одного з численних парамілітарних формувань - Католицької Ірландської Республіканської Армії (ІРА) чи Ірландської Національно-Визвольної армії (INLA), протестантського Товариства Оборони Ольстера (UDA) чи Бойовиків за Свободу Ольстера (UFF) – то спокійно міг ходити по місту і не боятися бандитів і навіть кишенькових злодіїв.

Додаймо колючий дріт та бар’єри, якими оточені найважливіші будинки. Що цікаво, найбільше охороняли будинок готелю «Європа». Він був улюбленою ціллю терористів. Протягом усього конфлікту у вестибюлі «Європи» вибухнули десятки бомб. Не без причини. У готелі, тоді найкращому в місті, затримувалися іноземні журналісти та інші видатні гості. Пропагандистське значення вибуху в такому місці було дуже високим.

На особливу згадку заслуговує Бічмаунт Авеню у католицькій, західній частині Белфаста, яку зазвичай називають «алеєю РПГ» від назви ручного гранатомета. Форма вулиць сприяла тому, щоб постійно влаштовувати тут засідки на військовий патруль, вітаючи гранатами солдатів, котрі мали мужність – або й нещастя – дійти в ці сторони.

Під прикриттям стін і барв

Католицькі райони домінують у Західному Белфасті, протестантські — у Східному, тоді як північна частина міста має змішане населення (південна також, але це більш заможні райони, отже і менш активні). Тому, підкреслювали мої співрозмовники, північні райони завжди були найнебезпечнішими. І тому власне там будували найбільше високих бетонних стін, завдяки яким протестанти і католики могли відгородитися від непроханих сусідів.

Стіни називаються «стінами миру». У цьому вислові часто вбачали тільки іронію. Неправильно, бо насправді дуже добре відображає реальність. Стіни створювали відчуття безпеки та забезпечували спокій у найближчому оточенні. У них були проходи, які протягом дня були відкриті, але закриті вночі, щоб не допустити проникнення ворожих бойовиків. Завдяки цьому мешканці могли спати спокійно. Могли? І далі можуть. Після угоди стіни нітрохи не зникли, а навпаки, будуються нові. Це найкращий доказ того, наскільки велика недовіра досі розділяє католиків і протестантів.

Робітничі квартали, які були розсадником мальків парамілітарних формувань обох громад, дуже схожі. У східному і західному Белфасті простягають такі ж ряди скромних, посірілих, цегляних будинків. І так кожен прибулець знає, де знаходиться. Завдяки кольорам. Католицький Белфаст має ірландські кольори: зелений, білий, оранжевий. Протестантський Белфаст носить кольори Великої Британії: синій, білий, червоний. На власні кольори фарбуються двері, віконні рами, бордюри, лавки, навіть смітники. Не кажучи вже про мурали, які прославляють бойовиків власної справи і погрожують супротивникам.

Католики та протестанти живуть окремо – навіть зараз, після більш ніж 20 років миру. Від окремих шкіл до окремих місць вічного спочинку, бо навіть якщо поховані на одному кладовищі, то далеко одне від одного. Таксисти колись давно, як правило, відмовлялися їхати у район другої сторони. Перетин кордону власної громади, не лише у фізичному вимірі, був – і, мабуть, залишається – джерелом неприємностей.

Розповідає мені Айдан Пойлін, директор ULTACH Trust, організації, що дбає про збереження ірландської мови та традиції: «Я успадкував від батька і дідуся будинок і три акри землі (понад 1,2 га – ред.). Вони здали його в оренду певній протестантській родині. Я думав продати ферму. Але після похорону батька прийшла сільська делегація просити мене не робити цього. Чому? Бо потенційний покупець – це протестант, кузин якого колись убив католика.

> Або змішані подружні пари. «Не вірте політикам, котрі розповідають, що це можна зробити без жодних наслідків», — розповідає мені таксист Вільям, протестант. – «Моя дружина католичка. Коли я з нею одружився, мого батька і брата виключили з Помаранчевого Ордену (стара організація, що об’єднувала протестантів, культивувала традиції та організовувала протестантські марші – ред.). Вони обидва зірвали зі мною контакт. Гнів брата пройшов, але батько до кінця життя не сказав мені ані слова.

Джеррі, знайомий по-сусідству

Серед людей, які довели до укладення Страсноп’ятничої угоди, були не тільки політики, діячі, активісти та борці за мир. Були й колишні терористи. Я мала нагоду познайомитися з двома.

Джеррі Адамс. Католик, із сім’ї, яка була дуже задіяна в діяльність ІРА, член її Військової Ради, свого часу — чого він не визнає —ймовірно начальник штабу. На початку 1970-х років ХХ ст. він коротко був у в’язниці. Пізніше очолив політичне крило ІРА, партії Шинн Фейн — ірландською «Ми самі» (самі, тобто без англійців) — і таким чином став головним реалізатором політики «урни та рушниці», тобто паралельного ведення політичної та збройної боротьби.

Девід Ервін. Протестант, член організації Ольстерських добровольчих сил (UVF), один із найстаріших і найнебезпечніших лояльних воєнізованих формувань. У 1972 році у віці 19 років його заарештував патруль війська. В багажнику викраденого автомобіля, яким він керував, знайдено матеріали для виготовлення бомби. Його засудили на одинадцять років ув’язнення, він відсидів вісім у знаменитій в’язниці Мейз. Після звільнення він зірвав з тероризмом і приєднався до Ольстерської юніоністської партії (ОЮП), котру згодом очолив.

Вони обидва, хоч і за різних обставин, дійшли до переконання, що терор – це не найкращий спосіб для досягнення мети. Це не доведе ані до об’єднання Ірландіїб ані до створення суспільства в гармонії та мирі. Вони обоє брали участь у переговорах, які завершилися укладенням угоди.

Для інтерв’ю з Джеррі Адамсом я прийшла до Коннолі Хаус, штаб-квартири Шінн Фейн в Андерсонстауні, католицькому районі Белфаста. Він запізнився на годину, але це не був втрачений час. Завдяки цьому я змогла поспостерігати за тим, що відбувалося всередині партії, яка на той час – до того, як ІРА оголосила про припинення вогню – була ізгоєм на політичній сцені, але для простого народу – величезною опорою. В будинку панував рух, люди приходили за допомогою, за порадою, на уроки ірландської мови. Багато людей допитувалося, коли приїде Джеррі. Було видно, що до нього ставляться не як до партійного лідера, а як до доброго знайомого по сусідству. Містер Адамс? В жодному разі, просто Джеррі.

Він виявився непростим співрозмовником. Уникав конкретики, говорив узагальнено про необхідність миру і послідовно дотримувався переконання, що Шинн Фейн і ІРА — абсолютно окремі існування, хоча тісні зв’язки між ними ні для кого не були секретом. «Він сам, — переконує, попиваючи чай з молоком із великого кухоля, — на має і не може впливати на рішення, які приймає командування ІРА, що керується власними міркуваннями, відомими тільки йому».

З бомбою в багажнику

Девід Ервін, навпаки – красномовний і відкритий, виявився одним із найкращих співрозмовників, з якими мені довелося розмовляти у Північній Ірландії. Мене попередили, що він не любить розповідати про своє минуле в УВФ і що краще на цю територію не входити. Тим часом виявилося інакше. — Задавайте питання мені, мадам (дуже любить вставляти це слово), я вам розповім», — сказав.

Я знала факти. Цікавішими були мотиви та обставини. Ервін вступив до УВФ у підлітковому віці, як і багато його молодих сусідів у робітничому районі Белфаста. У його випадку каталізатором стала Кривава п’ятниця, 21 липня 1972 року, день, коли ІРА здійснила серію з понад двадцяти замахів у Белфасті. Серед дев’яти вбитих був сусід Ервіна. — «Ви справді теж були готові вбивати?», — запитала я трохи наївно. — Звичайно, — відповів він. «Тому що те, що я мав робити, я хотів робити добре».

До того дня, коли його затримали. Звідки взялася бомба в автомобілі? Це єдине, про що мій співрозмовник хотів промовчати: – Я ніколи про це не розповідаю. Під час суду я сказав, що не знаю. І я буду цього триматися».

Саме в’язниця просто відкрила перед Ервіном нове життя. Тут він зрозумів, що терор нікуди не веде. Усвідомив йому та іншим молодим в’язням не хто інший, як сам Гасті Спенс – видатна фігура серед протестантських воєнізованих формувань, лідер УВФ, який згодом став активним прихильником мирних переговорів. Протестанти і католики, додамо, сиділи в Мазе в окремих блоках; неважко собі уявити, як би закінчилося розміщення їх в одному приміщенні.

Чи слова Спенса також переконали інших? Девід Ервін не був впевнений. Після укладення угоди набір до парамілітарних формувань не тільки, на його думку, не припинився, а навіть посилився. Коли я був молодим, розповідав він, у лоялістичних воєнізованих парамілітарних групах було 500-600 людей. Зараз їх може бути в кілька разів більше.

Чому? У минулому католики вважали себе скривдженою спільнотою – і справді вони такими були. Рішення, які мали вирівняти їх можливості, такі як вимога до фірм працевлаштовувати католиків пропорційно до їхнього відсотка у громаді, призвели до того, що у протестантів з’явилося відчуття загрози. На додаток, багато хто втратив працю. Верф у Белфасті, потужний роботодавець, у якому колись працювало 30 000 людей (нагадаємо: саме тут будувався «Титанік»), потребувала тільки 10 відсотків з давньої кількості. Багато протестантів відчувало, що тепер вони потребують охорони та захисту.

Ольстерська юніоністська партія, як невелика група, не мала вирішального впливу на хід мирних переговорів, але сама її присутність була важливою, Ервін був активним учасником цих переговорів. Пізніше він, і Джеррі Адамс були обрані до парламенту Північної Ірландії. Коли Девід Ервін несподівано помер у 2007 році, Джеррі Адамс був на похоронах. До 1998 року такої ситуації неможливо було уявити.

Пастор і терорист

Що можна сказати сьогодні жителям Північної Ірландії? Президент Джо Байден обрав легкий шлях, підсумовуючи успіхи, особливо економічні, які приніс провінції мир. Він також закликав партії Ольстера повернутися до спільного управління. Провінція вже рік без уряду, оскільки його формування блокують юніоністи, незадоволені з потрактування Ольстера в угоді Brexit.

Між тим, ключовий пункт Страсноп’ятничої угоди - це власне спільне управління - «обов’язкова коаліція», як її називають. Є лише одна умова: найбільша католицька партія і найбільша протестантська партія повинні бути в уряді, ставлення до них має бути однаковим, незалежно від їх реальної сили. Оскільки Демократична юніоністська партія (ДЮП), найбільша серед протестантів, відмовляється формувати уряд через причини, пов’язані з Brexit, то уряд не можна сформувати.

Ця специфічна система має гарантувати всім мешканцям Північної Ірландії відчуття, що ніхто не стоїть осторонь – навіть якщо це суто формальна процедура, тому що до справжнього примирення обох громад ще далеко. З нагоди річниці порушується цей аспект, звичайно, обережно, але тільки слова не творять чудес. Хоча бувають ластівки, які, не приносять весни, але зростають до рангу символу.

Таким символічним проявом дивовижного примирення стала дружба пастора Яна Пейслі, багаторічного лідера ДЮП, з Мартіном МакГіннесом, членом керівництва IРA (чого не заперечував, стверджуючи, що вийшов з IРA в 1970-х роках.). Важко уявити людей, які були б більш розділеними. У часи перед підписанням Страсноп'ятничої угоди вони ні за що б не подали собі рук.

Проте дороги, якими ходить симпатія та дружба - незвідані. Пастор і парамілітарист запам’яталися як два веселі чоловіки, які чудово почувалися в товаристві один одного. «Я втратив друга», — так говорив МакГіннесс із явним жалем, коли у 2014 році помер Йен Пейслі. Якби хтось сказав йому шість років тому, що він буде оплакувати смерть найнепримиреннішого з найнепримиренніших юніоністів, то він би сам у це не повірив.

– Тереса ​​Стилінська

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Олеся Ґераль