Історія Коллінза досі викликає суперечки. Зрештою, вона вписується у бурхливу історію боротьби Ірландії за відокремлення від Британії; надзвичайно складну історію, на якій залишила свій відбиток і громадянська війна в Ірландії. Безумовно, Коллінз був талановитим, неординарним лідером, який виходив за рамки традиційних моделей партизанської війни. Розроблені ним методи ведення бою ретельно вивчали, зокрема, Мао Цзедун та Іцхак Шамір.

«Майкл Коллінз був дуже розумною людиною. Він блискуче робив висновки з перебігу подій. Трагічна доля забрала постать, яка могла б бути найвидатнішим ірландським політиком першої половини ХХ століття. Однозначно кращим, ніж Еймон де Валера», - говорить проф. Вавжинець Конарський, ректор Академії фінансів та бізнесу Вістула, політолог, автор книги «Партизани, доктринери, терористи. Хронологічне дослідження феномену Ірландської республіканської армії» („Partyzanci, doktrynerzy, terroryści. Chronologiczne studium fenomenu Irlandzkiej Armii Republikańskiej”) (Варшава, 2019).

Доля Коллінза, як і доля боротьби за незалежність Ірландії загалом, була непроста. Про це свідчить той факт, Коллінз він загинув від рук своїх соратників, для яких він перестав бути достатньо радикальним. Але докладніше про це – Коллінза, ІРА та методи боротьби – трохи згодом.

Непокірна католицька колонія

Щоб зрозуміти, наскільки складною була ця історія, варто коротко описати контекст ірландсько-британського конфлікту. Його витоки сягають ХІІ століття – саме тоді почався процес англійської колонізації Ірландії. Становище населення значно погіршилося 400 років по тому, після Реформації, запровадженої Генріхом VIII на Британських островах, і репресій проти католиків, а ірландці були католиками. «Король Англії намагався повністю знищити католицьку церкву на Британських островах», – наголошує в інтерв’ю Тижневик TVP професор о. Пьотр Мазуркевич з Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві, який спеціалізується на політичних і соціальних науках.

Підписуйтесь на наш фейсбук У результаті в Ірландії, зокрема в Ольстері (одній з чотирьох ірландських провінцій; нині більшість її графств належить до Північної Ірландії, яка все ще є частиною Великої Британії), оселилися англійці та шотландці протестантського віросповідання. Захищаючи католицизм, який був невід’ємним елементом їхньої національної ідентичності, ірландці часто бралися за зброю проти колонізаторів, що їх переслідували. Після одного з таких повстань, яке спалахнуло в 1641 році, армія під керівництвом Олівера Кромвеля здійснила жорстоку пацифікацію острова. Переслідування посилювалися.

1 січня 1801 року набув чинності Акт про унію – на підставі цього документа Ірландія була приєднана до Великої Британії. У той час парламент Ірландії отримав значну незалежність. Завдяки цьому в ХІХ столітті становище католиків покращилося. Проте суспільна ситуація залишалася складною. Надзвичайно важкою вона стала в середині століття через великий голод, спричинений знищенням 40% посівів картоплі внаслідок епідемії хвороби рослин. Нещастя забрало життя одного мільйона ірландців, голод спричинив масову еміграцію.

У ХІХ столітті стрімко розвивався рух за незалежність. У 1858 році було створено Ірландське республіканське братство (ІРБ), у 1893 році – Гельську лігу, яка пропагувала ірландську мову і національну культуру загалом, а в 1905 році – Шинн Фейн, організацію, що незабаром перетворилася на політичну партію (пов'язану з ІРА).

Напруга між британською владою (і юніоністами, які її підтримували) та республіканцями загострювалася. Масла у вогонь підливав рішучий спротив лоялістів проти проекту Гомрул (автономії Ірландії), ідею якого висунула влада.

24 квітня 1916 року в Дубліні спалахнуло Великоднє повстання. Перед захопленою будівлею пошти Патрік Пірс, один із лідерів боротьби за незалежність, проголосив створення Республіки Ірландії. Одним з повстанців серед створених трьома роками раніше Ірландських добровольців був майже 26-річний Майкл Коллінз.

Військо придушило повстання за шість днів. Повстанців репресували. Патрік Пірс, як і решта п'ятнадцять лідерів повстання, був страчений. «Загалом винесено 90 смертних вироків, а 3,5 тис. чоловіків і 79 жінок перебувало в тюрмах. Пікантності цим репресіям надає той факт, що серед тих, хто затверджував вироки, були відомі організатори ольстерського юніонізму: Едвард Гарсон і Ендрю Бонар Лоу», – писав проф. Вавжинець Конарський.

Масштаби репресій викликали громадське обурення у Великій Британії та за її межами.

Наступним акордом конфлікту стала війна за незалежність 1919-1921 років. У січні 1919 року депутати Палати громад від Шинн Фейн заснували опозиційну національну асамблею Дойл Ерен. Міністром фінансів був обраний Майкл Коллінз.

Крім того, він обіймав посаду голови Вищої ради ІРБ та керівника розвідки Ірландських добровольців. В результаті проведеної ним реорганізації добровольців 30 серпня 1919 року була створена Ірландська республіканська армія.

Летючі партизанські колони

«З 1919 по 1921 рік армія [ІРА] мала найбільшу славу у своїй історії», – писав Брендад О'Браєн у книзі «ІРА», додаючи, однак, що зусилля партизанів не змусили британців ні визнати Республіку, ні втримати її.

Бої ІРА з британськими військами були надзвичайно запеклими, приносячи багато втрат з обох сторін. Республіканці, незважаючи на очевидну диспропорцію в чисельності (а також в плані озброєння), були дуже серйозним противником.

Коллінз впровадив новий метод партизанської війни, який застосовувався так званими flying colums, що у дослівному перекладі означає «летючі колони». Офіційно вони називалися Підрозділами активної служби (Active Service Units). Це були нечисельні, дисципліновані і мобільні партизанські групи, що діяли зненацька. «Люди, які до них належали, дуже добре знали місцевість. Вони дуже часто їздили на велосипедах. Вони з'являлися у вказаному місці, вчиняли насильницький акт, а потім зникали. Напади скоювалися навіть серед білого дня. Подібні акти насильства вчинялися ще до формального створення колон, яке відбулося у вересні 1920 року. Про це свідчить, наприклад, подія 26 березня 1920 року, коли шість терористів ІРА витягли з трамваю інспектора Алана Белла [який розслідував діяльність організації – ред.] і розстріляли його прямо на очах у натовпу», – каже проф. Вавжинець Конарський.

Цілком можливо, що цей напад був помстою за смерть Томаса МакКертейна, мера Корку від партії Шинн Фейн. За кілька днів до цього, 20 березня, його застрелили співробітники поліції в масках.

Тим не менш, терористи часто використовували різні приводи для виправдання своїх дій. «Вони могли вбити когось на очах у сотень людей. Також залишали на тілі жертви інформацію про те, що вона була британським шпигуном, таємним співробітником поліції тощо. Це викликало відчуття загрози серед людей, які працювали в британській адміністрації чи поліції. А також серед тих громадян, для яких партизанська війна була такою собі дивовижою, яка не повинна була б відбутися», – коментує проф. Конарський.

За словами політолога, одним із методів ІРА були вбивства із засідки, скоєні одночасно в кількох місцях. Він згадує події 21 листопада 1920 року, відомі як Кривава неділя, коли в Дубліні терористи розстріляли дванадцять офіцерів британської розвідки, завданням яких було проникнути в структури ІРА і знищити її.

Додамо, що у відповідь увечері того ж дня під час матчу з гельського футболу горезвісні члени резерву британської поліції, т.зв. «чорно-брунатні», відкрили, вогонь по натовпу глядачів, убивши 12 людей і поранивши понад 60.

Невидима мережа, за якою стояв дух нації

Коллінз був чудовим організатором. Тім Пет Куган, автор біографії «Майкл Коллінз», писав, що герой його книги в 1918-1919 роках «був відповідальним за низку ініціатив: заснування двох підпільних газет, створення шпигунської мережі, налагодження контрабанди зброї, організацію національної позики, створення елітного ударного підрозділу – «Ескадрону», будівництво бомбового заводу та ряд інших планів».

Варто детальніше зупинитися на темі розвідувальної мережі ІРА, яку створив Коллінз. Його люди успішно проникли в британські спецслужби. Куган описав ситуацію, яка була симптоматичною: «Одного разу пара британських агентів розмовляла з трьома ірландцями, коли один з офіцерів раптом сказав Каллену: «Ви точно знаєте Ліама Тобіна, Френка Торнтона і Тома Каллена. Ці троє – офіцери Коллінза, і якщо вам вдасться їх знайти, знайдеться і сам Коллінз».

Двома іншими ірландцями, окрім невпізнаного британськими службами Каллена, були звісно Тобін і Торнтон…

У свою чергу проф. Вавжинець Конарський поділився кумедною історією про те, як агенти Коллінза вкрали всі важливі картотеки з Дублінського замку, резиденції британського віце-короля. «Серед документів була і фотографія Коллінза. Як наслідок, англійці під час війни 1919-1921 років не знали, як він виглядав. Він міг спокійно втекти», – розповідає політолог.

Однак Тім Пет Куган згадав у біографії Коллінза, що той володів чимось більшим, ніж зброя, і навіть важливішим, ніж рішучість та ініціатива. «Бо за його невеликою групкою детективів, носильників і клерків, листонош, охоронців і машиністів, його Тобінів і Калленів, стояв дух нації», – підкреслив він.

Недостатньо радикальний

Дух нації покинув Майкла Коллінза 22 серпня 1922 року. Він загинув у засідці в селі Бел на Блет в графстві Корк, підготовленій підрозділом ІРА. Як таке мого статись? У 1921 році Коллінз був частиною делегації, яка уклала мирну угоду з британцями, в результаті якої утворилася незалежна Ірландська Вільна Держава (нині Ірландія), до якої увійшли 26 із 32 графств Ірландії, а також Північна Ірландія, яка включала решту графств та вважалася частиною Великої Британії. З 1922 року Майкл Коллінз був головою тимчасового уряду та головнокомандувачем ірландської армії.

Така позиція лідерів руху за незалежність (делегацію очолював Артур Гріффіт, який, до речі, помер від серцевого нападу за кілька днів до смерті Коллінза) викликала обурення найбільш радикально налаштованих членів ІРА. В організації виник розкол.

«ІРА та Шинн Фейн визнавали лише республіку з 32 графствами і Акт, який проголошував її в 1919 році. Усі інші варіанти вважалися зрадою. Протягом наступних 80 років, переживши багато криз і розколів, ІРА боролася за відновлення Республіки Ірландії у тій формі, у якій вона була проголошена 1916 року і легалізована 1919 року та якій присягнули на вірність і покору», – писав Брендан О'Браєн.

Між прихильниками і противниками договору спалахнула громадянська війна (1922-1923), в якій загинуло більше людей (близько 4 тисяч, хоча точних цифр немає), у тому числі багато патріотів і видатних членів ІРА, ніж у попередній ірландський війні за незалежність проти британських військ (близько 1300 ірландських солдатів і цивільних).

«Коллінза вбили його колишні підлеглі, які після укладення мирової угоди перестали сприймати його методи роботи. Вони хотіли залишитися терористами. І вони ними залишилися...» – додає проф. Конарський.

Криваві „Клопоти”

Якщо розвідка і контррозвідка були основою діяльності терористів ІРА і в наступні десятиліття, то самі методи здійснення атак еволюціонували. Вбивства із засідки продовжувалися. Проте у період, відомий як «Клопоти» (The Troubles), тобто з кінця 1960-х до другої половини 1990-х років, коли було підписано Страсноп'ятничну угоду, найпоширенішим методом боротьби з британською владою стали теракти з використанням бомб.

Готелі, в яких зупинялися політики та чиновники; паби, де солдати та поліцейські частувалися Гіннесом – напади в таких місцях стали частим явищем. Також терористи залюбки використовували автомобілі-пастки, начинені вибухівкою. Символом цього похмурого періоду є готель Європа у Белфасті, який став найчастіше атакованим терористами готелем. Протягом менш ніж трьох десятиліть ІРА підірвала там 33 вибухівки.

Часто жертвами терактів ставали мирні жителі. Згадаймо хоча б теракт 21 липня 1972 року, який вчинила радикальна фракція організації – Тимчасова ірландська республіканська армія (PIRA), підірвавши за 75 хвилин 22 вибухівки, убивши 9 людей і поранивши 130. Серед загиблих було двоє солдатів і один член Товариства захисту Ольстера (UDA).

27 серпня 1979 року ІРА здійснила успішний замах на члена британської королівської родини лорда Луїса Маунтбеттена. Бомба вибухнула на яхті останнього віце-короля Індії.

Жоден британський політик не міг почуватися в безпеці. 12 жовтня 1984 року ціллю теракту ІРА стала прем'єр-міністр Маргарет Тетчер. Залізна леді залишилася неушкодженою. Однак п'ятеро людей загинули і 34 отримали поранення в результаті закладеної бомби в гранд-готелі в Брайтоні, де вона зупинилася.

Замахів було стільки, що їх важко перелічити…

Можна сказати, що з 1970-х років діяльність ІРА радикалізувалась. «Свого часу я зіткнувся з людьми, які добре знали це середовище. Особливою практикою організації стало повідомляти (як правило, по телефону) поліцію чи редакції газет про місце вибуху, що мало запобігти жертвам серед цивільного населення. Під час конфлікту в Північній Ірландії, відомого в республіканській традиції як «Клопоти», ІРА була внутрішньо розділена, радикалізуючи свої методи діяльності, що збільшило кількість жертв», – повідомляє проф. Вавжинець Конарський.

Політолог перелічує: «У грудні 1969 року виокремилися дві структури: Офіційна ірландська республіканська армія (OIRA) і Тимчасова ірландська республіканська армія (PIRA), яка через рік відмовилися від цього прикметника. У наступні роки виникла Ірландська національно-визвольна армія (INLA), яка виявилася ще безжальнішою у застосуванні насильства, а в 1986 році т.зв. Рада наступницької армії або ж Наступницька Ірландська Республіканська Армія (Continuity IRA). У 1997 році черговий розкол призвів до створення Справжньої ірландської республіканської армії (Real IRA), чиї методи діяльності (закладання бомб без попередження) скомпрометували ідеї збройної боротьби.

У серпні 1998 року на знак протесту проти Страсноп'ятничної угоди від 10 квітня того ж року Справжня ІРА здійснила теракт у місті Ома, убивши 28 осіб і поранивши понад 200. «Засновник RIRA Майкл Маккевітт [помер у 2021 році – ред.] був прикладом цинічного, холоднокровного терориста, якому байдуже життя мирних жителів», – наголошує ректор Академії фінансів і бізнесу Вістула.

Останньою групою, що виникла внаслідок розколу, стала Нова ІРА (New IRA), про яку ЗМІ повідомляли в 2019 році.

Католицький чи протестантський атеїст?

Також не слід забувати, що британські правоохоронні органи та профспілкові організації, такі як Ольстерські добровольчі сили (UVF) і Асоціація оборони Ольстера (UDA), йшли в ногу з ІРА у своїй жорстокій боротьбі з політичними опонентами (при нагоді убиваючи цивільних мешканців).

Згадаймо, наприклад, події 30 січня 1972 року в Лондондеррі, відомі як «кривава неділя». Тоді британські солдати застрелили 14 учасників мирного маршу (організованого республіканцями), який протестував проти практики інтернування без вироку.

Коли ми дивимось на методи, які застосовувалися як республіканцями, так і юніоністами, виникає питання про роль релігії, цінність якої так часто підкреслювали обидві сторони конфлікту. Професор отець Пьотр Мазуркевич звертає увагу на те, що твердження про конфесійну основу ірландсько-британського конфлікту, про католицько-протестантську лінію розмежування – особливо у версії конфлікту ХХ століття – є оманливі, навіть безпідставні. «Релігія була елементом, який полегшував ідентифікацію спільноти. Проте це не був релігійний конфлікт. Про якийсь релігійний зміст не йшлося. Це не був спір про догми. Розповім анекдот, який трохи краще прояснить ситуацію. Отож в Ірландії зустрічаються двоє чоловіків. На запитання про віру один із них відповідає: «Я атеїст». А другий уточнює: «Гаразд, але ти католицький атеїст чи протестантський?» – каже о. проф. Мазуркевич. Це друге питання цілком серйозне, але у ньому йдеться не про релігію, а про національність.

Професор додає: «Ставлення до тероризму з точки зору протестантської та католицької теології однакове. Тобто такі дії однозначно засуджуються. Як ІРА з боку республіканців, так і ОДС з боку юніоністів іноді використовували терористичну стратегію. Це відбувалося, коли об’єктом нападу були не військові, а цивільні мешканці. Такий спосіб боротьби несумісний з християнством.

Траплялося, що питання приналежності до ІРА було складнішим. Як, скажімо, оцінити молодих людей, яких змусили працювати в організації? Дихання терористів відчували на собі не лише силовики, чиновники та політики, а й пересічні громадяни. «Усі люди, які не хотіли брати участі в діяльності ІРА і при цьому були членами католицьких сімей, мусили брати до уваги те, що за ними могли стежити, – каже проф. Вавжинець Конарський. – Є чудова книга Бернарда Маклаверті під назвою «Кел». На її основі був знятий дуже хороший фільм з Джоном Лінчем і Хелен Міррен, в якому показана історія молодої людини, що мала зв'язки з ІРА, але більше не хоче мати з нею нічого спільного. Головного героя поглинають етичні та моральні дилеми. Багато молодих людей психологічно не витримували приналежності до Ірландської республіканської армії», – підкреслює політолог.

– Лукаш Любаньскі
-Переклад Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори