Ми кажемо: Страсний тиждень – це час тиші та роздумів. Насправді для більшості з нас це лише слова, які не перетворюються на дії. Навпаки, чим ближче до свят, тим більш метушливо, тісніше, нервовіше стає.

За традицією, велике прибирання оселі, яке вимагає участі всіх працездатних членів родини, має закінчитися у Великий вівторок. На практиці воно відкладається до останнього дня. Ну хіба що прибирають «прибиральниці». А всі інші передпасхальні приготування тривають до останнього моменту, коли нарешті... починаємо їсти!

А де простір для духу?

Кокетування до вуха

Колись храми, навіть зведені на найбільш людних вулицях, дозволяли втекти від суєти повсякденного життя. Церкви використовувалися не лише для святкувань, вони також були прихистком для тих, хто хотів усамітнитися, нехай навіть тимчасово. Відчути, пережити щось інше, нещоденне. Це допомагало зібратися з думками, знайти себе.

Коли це змінилося? Важко сказати. Вперше я почула це десь чверть століття тому: у крихітній церкві в Гельсінкі, де я була єдиним відвідувачем, співав хор. Але де він був? Ніде. Звуки «летіли» з магнітної стрічки, з розставлених у багатьох місцях гучномовців. Цього прийому тоді я ще не знала, тому ефект був. З роками я все частіше зустрічаю цей тип аудіо-туристичних атракцій. Начебто стриманий, ніби добре підібраний щодо епохи та архітектурного стилю церков, але все ж нав’язливий.

Підписуйтесь на наш фейсбук Я почала сумувати за давнішньою, дедалі рідшою тишею храмів. Чому не можна увійти в дім Божий і мовчки замислитися перед Його величчю? Адже молитва – це не тільки мислення, а й почуття. Чи до «святості храму» треба звикати (аж хочеться вжити вираз: впровадити премедикацію) музично? Цікаво, навіщо фліртувати з паломником, більш-менш випадковим, надбавками, що суперечать натурі місця? Тиша храмів досить гучна, щоб слухати її – і себе водночас.

Чого тобі не вистачає

Тсс, тихо, тихо, час для тиші,
Її подих стає ближчим,
Це те, без чого ти справді ніяк,
У неї справжній смак,
Тиша, така як ця...

Хвилинку, про яку тишу ти говориш? Ця пісня «Будки Суфлера» була написана 30 років тому (на чудові слова Анджея Моґєльніцького). Можливо, вже тоді була потреба цього ж типу... Архаїчні потреби зі світу, де слово «було сріблом, а мовчання золотом».

Два десятиліття тому Адась Мяучинський – той, що з фільму «Dzień świra» (День дивака), прикро образив робітників, що вони з самого ранку заважали йому існувати та виконувати важку розумову роботу, яка гарантувалася а./ висипанням, б./ необхідністю ізоляції від усіх небажаних відволікаючих факторів. Боюся, що сьогодні Адася відправили б у закриту палату. Тому що той, хто жадає тиші, має отримати психіатричне лікування.

В «Амаркорді» Федеріко Фелліні є сцена: дідусь, трохи відірваний від реальності, виходить за межі дому, коли навколишній світ оповитий густим туманом. Старому страшно пробиратися крізь молочну білизну й тишу, в якій він не знаходить ні звукових, ні візуальних координат. «Я вже на небесах? Якщо так, то мені тут зовсім не подобається».

Та ситуація (знову ювілейна: «Амаркорд» знятий 50 років тому) виглядала комічною. Зараз більшість із нас відчуває страх слухової та зорової порожнечі. Це не метафізичний страх, коли нас охоплює ірраціональна тривога, наприклад перед бурею, коли вітер вщухає, все навколо затихає і напруга зростає, бо ми знаємо, що зараз все бабахне! І світ захитається до основи. Ні, сучасність нав’язала нам такий постійний шум, що повний спокій ми сприймаємо як... смерть?

Кілька років тому ми святкували Великдень поблизу Франкфурта-на-Майні. У Велику суботу ми прогулялися «Банкфуртом», як інколи називають цей мегаполіс. Великодня субота тут є комерційним крещендо. Місцевий собор, місце коронації німецьких королів та імператорів, був порожній. Зате, йдучи центральними вулицями, доводилося пробиратися крізь щільний натовп, який поспішав за покупками. Де-не-де людський потік стримували вуличні музиканти, різної національності, і кожен співав репертуар, який не мав нічого спільного зі святковою аурою. Цікаво, але… якось по-варварськи. Це було як карнавал у Ріо в поєднанні з шаленим шопінгом. Цей квазі-пасхальний рейв мав одну причину: комерцію. Єдина сучасна мультикультурна релігія.

Коли мовчиш

Чи помічали ви, як незручна здається навіть хвилька серйозності, зосередженості та мовчання, коли прощаєтеся з померлим «хвилиною мовчання»? Напевно кожен міг це спостерігати. Стояти на місці, не кажучи ні слова, не вертячись, не займаючи чимось рук і не дивлячись на екран свого мобільного телефону, виявляється величезним зусиллям. Ви не знаєте, що робити з руками (дивитися на нігті не дуже захоплює), куди спрямувати погляд (адже дивитися на інших не годиться), як стояти (певне рішення – перевести вагу тіла з правої ноги на ліву і назад). У всіх раптово першить у горлі (зовсім не від емоцій), доводиться покашлювати і похрипувати.

Так, хвилина мовчання, здається, триває набагато довше, ніж показує годинник, і аж ніяк не є тишею.

Фонічне багатство передбачуваної тиші використав Джон Кейдж у своєму знаменитому творі 4’33’’ (4 хвилини 33 секунди). Ця композиція з трьох частин може бути виконана на будь-якому інструменті (інструментах) солістом або оркестром, оскільки вона складається лише з пауз. Весь час «музики» немає звуку. Прем’єра цього «серйозного жарту» Кейджа відбулася 71 рік тому, у що важко повірити!

Так тиша офіційно увірвалася у світ музики. Власне, саме в храмах Полігімнії її завжди можна було зустріти – сповнену напруги перед концертом, перед тим, як музиканти починають грати, і після нього, якщо твір захоплював слухачів і все ще звучав у їхній пам’яті. Але найбільшою заслугою Кейджа було те, що він довів, що наша земна, людська тиша сповнена звуків. І що авторами цих неузгоджених «концертів» є ми та наше оточення.

По-своєму ідею американського музиканта-авангардиста переосмислила Марина Абрамович, відома художниця сербського походження. У 2010 році вона представила перформанс «Artist is Present» в нью-йоркській галереї сучасного мистецтва «MoMA». Глядачі мали можливість спілкуватися з нею безпосередньо, на близькій відстані через стіл, очі в очі. Час не обмежувався, але будь-які відволікаючі жести і звуки – суворо заборонені!

Не всі, хто хотів «мати честь» брати участь в акції, витримали тиск. Одні швидко втекли, інші, здавалося, були чимось/кимось сильно зворушені. Вона, Марина, вміла мовчати і сидіти нерухомо, за винятком одного випадку, коли навпроти присів її колишній партнер Улай…

І коли Абрамович вела семінари, на які було надзвичайно важко потрапити, її першою умовою було викинути свій мобільний телефон і навчитися зосереджуватися. Як у монастирі – але під егідою великого, модного мистецтва.

І знаєте, хто легко адаптувався до суворості «наказу» Абрамовича? Леді Гага була найкращою.

Бо коли мовчиш, мовчиш, мовчиш/ зростає ненажерливий апетит до поезії, який, можливо, дрімає в нас – написав (і заспівав) Йонаш Кофта, 35-та річниця смерті якого скоро, 28 квітня.

Не тільки його «Пісня про тишу» торкалася стану, в якому нам рідко дозволяють опинитися. Найвідомішою пошаною, відданою звуковій порожнечі (?) слід вважати «Sound of Silence» Саймона і Ґарфанкела (мої улюблені кавери – версії «Disturbed» і «Pentatonix»).

Напевно всі знають – ця пісня про невміння людей спілкуватися в емоційному вимірі. Нагадаю, що вперше «Звук тиші» прозвучав у 1964 році, коли міжособистісне спілкування на відстані було можливим завдяки стаціонарному телефону.

Хто пам’ятає цей епохальний винахід Белла? І як чудово це виглядало? У нашій квартирі у великому передпокої, між дверима в бабусину кімнату і ванною, стояв чорний, бакелітовий апарат. Він обслуговував усіх мешканців, тому «висіти на дроті» було заборонено. Обмежений час використання означав, що розмови потрібно було контролювати – виховувався самоконтроль, без підслуховування. Я страждала, коли дзвонив якийсь коханий. Ніжності доводилося відкладати до побачення в реальному житті. А тоді – разом мовчати, бо мова тіла виразніша.

Звуковий наркотик

Тепер про негатив тиші. Про какофонію. У ній щодня живемо ми, городяни. Нас оточує постійний гуркіт, який видають усі механізми, починаючи від транспортних засобів і закінчуючи приладами, що полегшують роботу в домі та саду. (Жах – сусіди рано на вихідних косять траву або роблять ремонт у господарстві).

До цього додаймо музику, яку слухаємо індивідуально або групою. Лунають наші власні голоси, все ближчі й ближчі до крику – потрібно підвищити голос, щоб вас почули в цьому галасі.

Раніше дітей лаяли за те, що вони говорять занадто голосно, тепер їм доводиться кричати, щоб звернути на себе чиюсь увагу.

Не дивно: сам вуличний шум становить близько 65-100 децибел. Вдома постійно працює телевізор чи радіо, але це ще не все. Багато хто з нас застосовує додаткову дозу шуму індивідуально, в навушниках – яка часто перевищує 110 дБ. Вечірка на дискотеці або рок-концерт – це атака звуків, яка часто перевищує витривалість людського вуха.

Про те, що це загрожує раптовою або поступовою глухотою, сурмлять усі аудіологи, тобто фахівці з проблем зі слухом. Що гірше, уражається не лише цей орган чуття. Вся наша істота, піддана довгостроковій надмірній стимуляції, починає відчувати різні захворювання: високий кров’яний тиск, схильність до серцевого нападу, труднощі з засипанням, розсіяність – це лише деякі негативні наслідки частого впливу гучних звуків.

Пам’ятаю роки, коли редакції, які швидко модернізувалися, ліквідовували закриті кімнати для журналістів, замінюючи їх відкритими просторами. Після кількох годин роботи я йшла більш втомлена, ніж раніше, і результати були гіршими.

Сьогодні ми вже не помічаємо цього, не замислюємося над причиною тривоги. Ми сприймаємо шум як само собою зрозуміле. Гірше – коли нічого не грає, не стукає, не гримить, не гарчить – страх, страх, о Боже! Кінець світу чи що? Ми звикли жити в шумі і не помічаємо негативних сторін фонічної агресії. Навпаки, ми все менше сприймаємо тишу як психологічний комфорт, як бальзам для розуму. Все частіше вона сприймається як... гнітюча!

Під час поїздок на природу, на море чи в інші місця деякі люди замість «спілкуватися» з природою, з її різноманітним і насиченим звуком, надягають навушники. Вони відокремлюються від природи музикою. Гірше, якщо ці небажані звуки пропонуються випадковим слухачам.

Чому сучасні люди, особливо молоде покоління, бояться тиші? По-перше, надлишок сенсорних подразників викликає залежність, подібно до стимуляторів. Стан збудження може бути приємним, адреналін, що вдаряє в голову, дозволяє злетіти на вершини руху і творчості, але після такого зусилля потрібно дати тілу відпочити.

По-друге, в тиші багато чого відбувається на рівні нюансів, і це змушує звертати увагу – тоді як шум проникає у всі пори. Якщо сумніваєтеся, подивіться сцену з фільму «Rejs» (Круїз) Марека Півовського, коли інженер Мамонь настільки захоплююче і водночас комічно розігрує «нудьгу» польських фільмів, що таке собі «нічого-не-відбувається» стає своїм протиріччям. Можливо, потрібен талант Здзіслава Маклакевича (або інших видатних акторів), щоб заново відкрити цінність мовчання?

А може… спробувати помовчати, побути в тиші, послухати себе? Для експерименту. Бо «між тишою і тишою справи коливаються», як співав Гжегож Турнау. Пропоную це як пересвятковий тренінг.

– Моніка Малковська
– переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори