«Час минає, вічність чекає» – написано на сонячному годиннику, намальованому на стіні парафіяльного костелу Введення в храм Пресвятої Богородиці у Вадовіцах. Від маленького містечка, що під Краковом далеко до Мезоамерики, а саме там нещодавно було зроблено сенсаційне відкриття: найдавніший доколумбовий 260-денний календар. Отже, процитована фраза не була чужою навіть тим культурам, які були настільки віддалені в часі та просторі.

Кожна культура намагається помістити вимір часу в тій чи іншій формі: іноді невеличкій, як сонячний годинник, а іноді гігантській, як цей 260-денний календар, побудований уздовж довгого узбережжя Мексиканської затоки. Проте гігантський календар мав і більш пізню «кишенькову» форму, що була знайдена також нещодавно у вигляді фрески на стіні піраміди у Гватемалі.

Вимірювали час навіть без «скла та ока»...

Небесний світ характеризується регулярністю, ритмічністю, гармонією. А цей наш, земний – це місце хаосу й безладу. Ось чому спостереження за небом і, завдяки цьому, пізнання реального світу – вимірювання плину часу, зміна пір року і доби – завжди цікавили людину.

Нещодавно громадську думку сколихнули французькі дослідження непіктографічних знаків у палеолітичних печерах Європи, оздоблених, як собори, нашими предками кільканадцять, а то й 30 000 років тому. Учені намагалися показати, що найдавнішому місячному календарю, створеному Homo sapiens, якихось... 20-30 тисяч років! Це означає, що астрономічні спостереження, які зробили можливим появу даного календаря, проводилися на зоряному небі без жодних збільшувальних скелець, бо їх тоді не було, і людьми, які ще навіть не вміли нормально обтесати камінь.

–«Навряд чи ці відкриття можна вважати новизною, оскільки понад 50 років тому Александр Маршак, який вивчав лінії, висічені на кістяних предметах у ті далекі століття пропонував подібні гіпотези», – нагадав мені при розмові про мезоамериканські календарі доктор Станіслав Іванішевський із Державного археологічного музею у Варшаві та Національного інституту антропології та історії (Instituto Nacional de Antropologia e Historia) в мексиканській столиці.

– «Найдавнішою знахідкою вважається фрагмент кістки з Абрі Бланшар, датований приблизно 31 тис. р. до н.е., тобто з оріньяцької культури. На думку Маршака, він являє собою спробу запровадження літочислення, засновану на записі фаз Місяця. Кожна позначка на поверхні кістки відповідала одному дню (або ночі), а її форма приблизно відповідала формі Місяця (молодий, повний або ж старий). Маршак ідентифікував 69 знаків, що відповідали періоду в 2 місяці та 10 днів. У 1970-х роках також були відомі праці Бориса Фролова про арифметику та календарні записи в період палеоліту», – згадує археолог.

Чому – так практично – ми почали вимірювати час? Раніше археологія опиралася на раціоналізм Просвітництва, а пізніше на марксистську концепцію великої аграрної революції. Згідно з нею вважалося, що календарі та боги були потрібні лише землеробським народам. Існує час для оранки і час для збору врожаю – і краще їх не плутати. Однак відкриття в Ґьобеклі-тепе на турецько-сирійському прикордонні в своєрідному «соціокультурному», або навіть «соціорелігійному центрі», якому щонайменше 12 тис. років, безумовно, поставило під сумнів цю концепцію. Там немає слідів землеробства, але натомість там є гігантський комплекс кам’яних споруд, оздоблених таким чином, що сучасні археоастрономи вбачають у ньому зображення сузір’їв небесних тіл, які мали значення для людей, що, ймовірно, збиралися регулярно на тому місці. Хоча, як нагадує Станіслав Іванішевський: «Це не є достеменно встановлено, оскільки багато робіт не враховують впливу прецесії і помилково приписують зображенням сузір’я невідповідні для тих часів положення на небі». Насправді наша європейська пшениця походить з тієї місцевості, хоча й слідів розвиненого сільського господарства в самому Ґьобеклі поки що не знайдено. Тому поки не можна виключати те, що люди збиралися там і для того, аби відсвяткувати жнива.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Зовсім поруч знаходиться схожий, але менший за розмірами археологічний об’єкт – Карахан-Тепе, де споруди з кам’яних стел датуються часом приблизно в 11 400 років тому. Тут на центральній споруді, яка нагадує камінне обличчя, що ніби виглядає з-за скелі, вже вдалося зауважити явище «гри світла» під час зимового сонцестояння. У Ґьобеклі-тепе відкрито лише кілька відсотків кам’яних споруд, що були спеціально закопані під землею, тож, можливо, подібні несподіванки нас ще чекають у майбутньому. Адже відомо, що з часів палеоліту встановлення мегалітичних споруд таким чином, аби у певні астрономічні періоди (наприклад, сонцестояння, рівнодення) на них «малювало» світло сонця, що сходить або заходить, було радше нормою, аніж винятком. Ми також знайомі з такими явищами зі Стоунгенджу, Ньюгранжу, Карнаку, каньйону Чако, Мнайдри, Великої піраміди в Гізі, піраміди Ель-Кастільйо в Чичен-Іці та багатьох інших.

Чи потрібні нам ще докази того, що люди завжди спостерігали за небом, що дозволило їм створювати відлік часу? І все ж таки ми чомусь подивовуємося, коли ЗМІ повідомляють про такі археологічні відкриття. Адже ми сприймаємо наших прадавніх предків мало не як мавполюдей, чия Земля була пласкою, тому не сподіваємося на те, що вони могли щось знати щось «про обертання небесних сфер» без відповідних оптичних приладів і сучасного математичного інструментарію. Окремо варто зазначити, що в Коперника теж не було телескопа, оскільки лише Галілео Галілей вдосконалив належним чином його зразки. А втім, нам сьогодні, щоб взагалі побачити ці стародавні календарі чи годинники, необхідно застосувати космічні технології для спостереження за нашим земним світом та заручитися підтримкою штучного інтелекту, щоб проаналізувати отримані зображення. Це кумедно. Але про цей сучасний метод дослідження, який зробив можливим відкриття великого календаря в Мексиканській затоці, трохи згодом.

Рік, який складався з 260 днів

Спершу дозвольте трьом археологам – Девіду Стюарту з Техаського університету в Остіні, Борису Белтрану з коледжу Скідмор (штат Нью-Йорк) та Вільяму Сатурно, який представляв Бостонський університет під час розкопок, про які тут розповідається, вас здивувати. Вони ретельно досліджували фрагменти настінних розписів у комплексі пірамід Лас Пінтурас поблизу Сан-Бартоло в Гватемалі, які налічують близько 2250 років. Піраміди там зводили поетапно, тож коли в різних місцях фрагменти старіших споруд руйнувалися з технічних причин, вони залишалися прихованими всередині, під новим шаром. Тому можна встановити дату спорудження видимих елементів комплексу, тоді як старіші стіни залишаються надійно захованими, у вигляді великих фрагментів, які розкопуються й аналізуються.

Саме так на стіні, яку пізніше зруйнували майя, були знайдені фрагменти календаря, намальованого приблизно в 300 чи 200 році до нашої ери. Якщо бути більш точними: на двох однакових уламках стіни були намальовані дві крапки над лінією над головою оленя. Цей символ відомий як «Сім оленів» і представляє один із днів 260-денного календаря. В 2022 році на сторінках наукового часопису «Science Advances» цю знахідку було визнано найдавнішим відомим матеріальним фрагментом священного календаря майя. На момент знесення стіни малюнок значно постарів, що свідчить про те, що цей гватемальський календар використовувався протягом багатьох років.

Саме за календарем майя 21 грудня 2012 року мав настати кінець світу – як погрожували поп-культурні «мудреці», але не науковці. На подібний висновок мав наштовхувати так званий Довгий Рахунок – одна з трьох частин календаря майя, а наше 21 грудня 2012 року за літочисленням майя було днем 13.0.0.0.0.0. 4 Ahau 3 Kankin. Календар здається складним, оскільки назви не відповідають нашій мові, але складність є позірною.

В основній, ритуальній і віщунській частині цього календаря, званої tzolkin, кожен день мав свою назву й визначене число. Це була комбінація чисел від 1 до 13, а також назв 20 днів – послідовно: Imix, Ik, Akbal, Kan, Chicchan, Cimi, Manik (це, власне, і є олень, який був виявлений у гватемальській піраміді), Lamat, Muluc, Oc, Chuen, Eb, Ben, Ix, Men, Cib, Caban, Eznab, CauaciAhau. Цикл починався від 1 <і>Imix й закінчувався на 13 <і>Ahau, після чого нумерація починалася з початку кожні 260 днів.

Ритуальний календар співвідносився (але не синхронізувався) зі світським сонячним календарем haab і дати, зазвичай, вказувалися в обох системах. Таким чином, кожен день мав дві назви й два числа. Ідентична конфігурація двох дат починалася після 18 980 днях, тобто після наших нинішніх 52 сонячних років. Як аналогію можна навести нашу систему запису календаря, що складається з тижня (циклу з 7 днів) і річного відліку, заснованого на 12 місяцях, тобто, наприклад, вищезгаданого 21 грудня. Якщо ми все ще тут, то кінець світу досі не настав. Що зовсім не свідчить про недосконалість мезоамериканського календаря, а лише про нашу схильність до конспірологічних теорій і сприйняття круглих чи «магічно повторюваних» дат у категорії надзвичайних знаків.

Таким чином, літочислення, створене в Мезоамериці, складається з трьох частин. Перша – це 260-денний ритуальний календар (цейtzolkin – саме його фрагмент було відкрито в Лас-Пінтурас). Друга – це календар, який називався в класичний період майя (250-900 рр. н.е.) haab, пізніше tun – він налічував 360 днів. Третя частина – це «Довгий рахунок», який 10 років тому під час зимового сонцестояння призвів до серцевого нападу у багатьох людей. Існують різні версії щодо походження tzolkin, адже 260-денний цикл використовувався й для запису орбітального циклу Венери (її видно на ранковому небі 263 дні, після чого вона зникає за Сонцем на 50 днів і знову з’являється на вечірньому небі на 263 дні), і для фіксації затемнень, і для позначення циклу Марса – аналогічного як у випадку Венери.

Раніше вважалося, що календар майя широко використовувався в доіспанський період (тобто з ІІІ ст. н.е.) аж до іспанського завоювання. Гватемальська знахідка змістила речові докази, принаймні, якщо йде мова про tzolkin, щонайменше на 500 років назад, і це ще не кінець цієї історії.

Лазерні карти «підземелля»

Ми говорили з доктором Іванішевським про останнє відкриття, про яке було повідомлено наприкінці січня 2023 року також на сторінках «Science Advances». Цього разу це ще троє інших археологів: Іван Шпрайц з Дослідницького центру Словенської академії наук і мистецтв, Такеші Іномата з Університету Арізони та Ентоні Авені з Університету Колгейт. Уздовж узбережжя Мексиканської затоки вони знайшли величезні споруди, побудовані тисячі років тому й розміщені таким чином, аби при відповідній участі світла в певні астрономічні моменти виконувати роль цього 260-денного календаря.

Вони знайшли цього гіганта завдяки вищезгаданій новітній технології дослідження – «LIDARової археології». Метод використовує дані лазерного сканування поверхні Землі для створення тривимірної моделі того, що на ній є, і того, що не можна побачити, через те, що, наприклад, поверхня заросла лісом або пішла під воду. LiDAR (англійська абревіатура від Light Detection and Ranging – світловий детектор і далекомір) працює приблизно так само, як радар, тільки замість мікрохвиль він вимірює навколишнє середовище за допомогою лазерного світла. Це може бути супутникове сканування (SLS), повітряне сканування (ALS) або наземне, що використовує мобільні сканери, розміщені на транспортних засобах (MLS) або статичних пристроях, встановлених, наприклад, на триногах (TSL).

Лазер приєднаний до телескопа і чутливих камер, без яких він був би звичайним далекоміром, яким користуються геодезисти чи будівельники. Цей пристрій вимірює відстані: відбиття лазерного світла та його розсіювання. Якщо на сканованій поверхні щось «випирає» або «западає», світлова хвиля змінює свій кут і час повернення до датчика, а іноді й довжину. Саме ці дані дозволяють створювати високоточні, тривимірні карти поверхні. Що ж саме вдалося побачити в Мексиканській затоці завдяки аналізу цих знімків?

Мова йде про численні (проаналізовано 415) церемоніальні споруди й площі вздовж південного узбережжя затоки, будівництво яких датується між 1100 р. до н.е. і 250 р. н.е. – «Вони розташовані на місцевості так, що їхні стіни спрямовані у східному напрямку, де сонце сходило на горизонті 11-12 лютого і 30-31 жовтня, а між цими двома датами різниця у 260 днів. Оскільки ми маємо справу з багатьма подібними спрямуваннями пам’яток у пізніші періоди й знаємо, що вони були пов’язані з 260-денним ритуальним календарем, то виявлення вищезгаданих пам’яток із таким скеруванням у докласичний період може свідчити про древність цього календаря», – пояснює доктор Іванішевський.

Справді, із датування виникає, що цей tzolkin календар був розроблений щонайменше на 800 років раніше, ніж він був намальований на фресках по тиньку в одній з найдавніших модифікацій гватемальських пірамід Лас Пінтурас. Тут, однак, проф. Іванішевський підкреслює, що найдавнішим матеріальним підтвердженням наявності ґліфів 260-денного циклу залишаються панелі, намальовані в печері Оцтотітлан (штат Герреро на південному заході Мексики на узбережжі Тихого океану), що були створені 900-500 рр. до н. е. Серед іншого, там було виявлено день, який відповідає ацтекському дню 6 Вітер. Отже, він існував ще до того, як було зафіксовано перші спроби його використання. Схоже на те, що його фрагмент існував у гігантських спорудах затоки, які сьогодні можна розрізнити лише як певні випуклості в ґрунті. Це означає, що принаймні ритуальну частину календаря майя слід називати календарем ольмеків, адже саме вони жили в Мезоамериці 3500 років тому і, вочевидь, побудували ці споруди. Витоки цивілізації майя сягають лише 2400 років тому (400 р. до н.е.).

Як додає проф. Іванішевський, такі дослідження беруть свій початок у попередніх, набагато більш ранніх наукових теоріях. І припущення, що 260-денний календар набагато давніший, з’явилися ще у 1980-х роках, коли Альфред Сіменс описав напрямок і розташування сільськогосподарських угідь у штаті Табаско (територія, яка сьогодні також аналізується в публікації в «Science Advances»). Ці поля були орієнтовані так само, як і структури, виявлені сьогодні за допомогою методу LIDAR. Досі вважалося, що орієнтація посівів зумовлена природними факторами. Тепер може виявитися, що це радше напрямок більш ранніх підземних споруд.

Понадто, на початку вже ХХІ століття Джон Кларк здійснив вимірювання на низці мезоамериканських пам’яток у пошуках одиниць виміру, якими користувалися стародавні будівельники. Аналізуючи розміри будівель у Пасо-де-ла-Амада, він виявив, що їхні будівничі використовували кратні одиниці виміру: 13, 20, 52, 260, 365 – тобто числа, які мали сенс, якщо їх пов’язати з циклами у 260 і 365 днів. Споруди в такому положенні були побудовані між 1700 і 1300 роками до н.е., тобто їх почали будувати ще в доольмецький період. Дійсно, ольмеки з’явилися на Тихому океані близько 1350 року до н.е., а виміряні споруди (наприклад, майданчик для гри в м’яч) з’явилися дещо раніше, оскільки вони датуються приблизно 1400 роком до н.е.

Також назви днів у 260-денному циклі вказують на те, що він був у вжитку в Мезоамериці в другій половині II тисячоліття до н.е. Це вже давно встановлено на основі так званого лінгвістичного датування – тобто, визначення, коли слово, ймовірно, з’явилося в даній мові, і встановлення, чи воно також існує в тій, чи іншій формі в інших споріднених мовах.

За словами фахівця, який багато років займався археологічними дослідженнями в Мезоамериці, зрозуміло, що «те, що для нас є просто календарем – ритуальним або з віщувальним значенням – для людей доіспаномовної Мезоамерики було філософією життя». – «Назви днів та їх поєднання з числами є мнемонічним засобом, за допомогою якого особа, що виконувала ритуальну функцію передає передбачення та пов’язані з ними рекомендації навколишньому оточенню. Поява наступного дня інформує віщуна про стан космосу, а числа й назви днів описують структуру світу в цей момент», – пояснює доктор Іванішевський. – «Звичайно, 260-денний цикл можна використовувати для обчислення часу, але його віщувальна природа означає, що окремі дні розглядаються як суттєво відмінні один від одного. Ось чому інформація про використання цього циклу в ІІ тисячолітті до н.е. так важлива для нас. Це ще один приклад того, як у тропіках діяли системи рахунку часу, коротші за наш річний цикл», – додає він.

Яким би не був цей цикл, потрібно потреба вимірювати час є актуальною. «Для того, щоб щастя прийшло до нас саме по собі, треба аби воно потрапило у відповідний час», хоча б з цією метою, на яку вказує така проста логіка. Час – дуже складне для сприйняття поняття: діти набагато швидше вчаться правильно вказувати, що щось знаходиться під, над, попереду чи позаду, ніж використовувати терміни «вчора» чи «завтра». Час вислизає від нас, ми губимося в ньому, він ув’язнює нас... Ми сприймаємо його як щось набагато більше за нас. Ми не можемо уявити його початок, ми боїмося його кінця. Календар – це спосіб приручити це чудовисько. Ми можемо спробувати закувати час у певну форму й повністю контролювати його, що дозволяє нам хоч на деякий час перестати боятися цього справжнього монстра.

– Маґдалена Кавалец-Сеґонд

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Оксана Усатенко


Джерела:
https://www.science.org/doi/10.1126/sciadv.abl9290
https://www.science.org/doi/10.1126/sciadv.abq7675