ТИЖНЕВИК TVP: Як вам вдалося знайти поляка, що працював для радянського КДБ з отцем Францішеком Бляхніцьким?

ЛУКАШ ВОЛЯК:Під час дослідження архівних ресурсів Інституту національної пам’яті, над якими я працюю вже понад десять років. Коли матеріали з обмеженим раніше доступом стали доступними для дослідників, з’явилися надзвичайно цікаві матеріали про польських біженців у Німеччині, підготовлені Внутрішньою військовою службою, тобто військовою контррозвідкою ПНР. У 1980-х роках цьому чоловікові було близько 70 років, і ніхто з польських громадських активістів у Західній Німеччині навіть не підозрював, що він міг бути агентом комуністичних служб.

Хто це був?

Це вже покійний Мар’ян Літвіняк, активіст Союзу польських біженців у Західній Німеччині з 1960-х рр. Він також пов’язаний з іншими організаціями у Баварії, зокрема з Асоціацією польських ветеранів війни та Спілкою військових з Кресів. У Німеччині опинився в 1960-х роках, був завербований 2-м відділом 2-го Управління Військової внутрішньої служби і співпрацював з ним кілька років. У нього була найнижча категорія співпраці, але він був надзвичайно важливою людиною через ту інформацію, яку надавав, про що нижче. Коли я це відкрив, почав інакше дивитися на цю людину.

Чому?

Виявилося, що у його біографії повно шалених збігів і дивовижних випадків. Народився в 1909 році, тож неважко порахувати, що коли почалася Друга світова війна, йому було 30 років. У вересневій кампанії 1939 р. брав участь в обороні Варшави, потрапив у німецький полон, але в районі Сохачева втік з транспорту і, ймовірно, залишився в цьому районі. Відносно швидко увійшов у структури Союзу збройної боротьби в околицях Варшави. Приблизно з 1940 року він з’явився у Варшаві і займався торгівлею золотом, валютою та діамантами в столиці.

Це перший сигнал, який вказував на те, що це не випадкова людина. Можна тільки здогадуватися, чи він отримав таке завдання, чи, можливо, його дії були результатом добрих стосунків з окупаційною владою. З часом він розширив свою діяльність і відкрив ще один магазин з продажу годинників на вул. Брацькій. Згідно з інформацією, яка міститься в документах, він був причетний до діяльності організації «Меч і плуг».

Це цікава організація, до якої у якийсь момент проникли німці та совіти.

Так. За даними військової контррозвідки ПНР, він міг бути причетним до вбивства варшавського ювеліра, у якого вкрав майно. Близько 1943 року він запропонував доставити долари Армії Крайовій. Незабаром виявилося, що такий спосіб заробітку приносить йому чималі прибутки.

Після вибуху Варшавського повстання вступив до батальйону «Іво», який був заснований на вул. Маршалковській, де його призначено комендантом застави на вул. Новогродзькій, 20. Під час боїв отримав поранення.

У листопаді 1944 року був заарештований німцями і ув’язнений у підвалі костелу на вулиці Вольській. Як довоєнний офіцер запасу Війська Польського, був направлений до офлагів Зандбостель, потім Мурнау. У Мурнау його визволила американська армія. У 1945 році він підробив приписну картку, де вказував, що був зв’язковим польської армії і завдяки їй потрапив до Франції.

Там він зголосився до Польській військовій місії Люблінського уряду і висловив бажання повернутися до Польщі. Вже в 1946 році був завербований Головним управлінням інформації і отримав псевдонім «Антіль». На замовлення Військової інформації розпрацьовував оточення вояків 2-го корпусу польських збройних сил та Армії Крайової у Франції, Англії, в окупаційних зонах Німеччини та Бельгії.

Яким було його перше завдання?

Він мав потрапити до американської окупаційної зони, поблизу Мурнау та Пільзно, як представник нововідкритого видавництва та встановити зв’язок із варшавськими повстанцями та вояками Армії Крайової, зокрема Вітольдом Пілецьким, Тадеушем Клімковським, Єжи Закшевським та полковником Яцеком Топором. Важко сказати, чи він ці завдання виконав.

Основою завдань, які він мав виконувати для Військової інформації, було розрацювання агентів розвідки, перекинутих до Польщі осередками колишнього 6-го відділу штабу головнокомандуючого в Лондоні, тобто структури військової розвідки. А потім у його житті почався черговий збіг незвичайних обставин.

Що сталося?

З листування між Міністерством громадської безпеки ПНР (МГБ) і Головним управлінням інформації виникає, що близько 1946 року його засудили до шести місяців таборів. Однак подробиць, які б описували цю подію, немає.

У 1947 році комуністична військова контррозвідка передала його як зв’язкового МГБ. Тоді з ним зв’язується полковник Адам Ґаєвський, директор Департаменту І, тобто офіцер контррозвідки МГБ і НКВС. У час цієї співпраці він використовував псевдонім «978».

Того ж року разом з Янушем Тобісем йому було доручено заснувати фірму «Transeuropa». Ця компанія укладала комерційні операції з радянськими військовими частинами, дислокованими у Польщі. Швидше за все, це були операції на замовлення МГБ.

Яка була мета цього проекту?

Ми не знаємо мети цієї діяльності. Можливо, через цей проект контррозвідка цивільної безпеки хотіла контролювати комерційні операції між радянськими підрозділами в Польщі. Проте документи свідчать, що компанія «Transeuropa» не обмежувалася радянськими підрозділами. Вона також працювала з представниками угорських і турецьких компаній. Також є інформація, що його діяльність була пов’язана з наступальною операцією проти французької розвідки.

Про що це було?

Завданням агента «978» було зв’язатися з представником французької розвідки для вербування. У 1949 році виявилося, що запланована операція пройшла успішно, оскільки Літвіняк був завербований майором Гумменом, тодішнім військовим аташе Франції у Варшаві. Завдяки цьому контррозвідка МГБ ідентифікувала офіцера французької розвідки, і це було, так би мовити, провалом французької розвідки. Цей трюк, хоч і не був описаний, імовірно дозволив залучити дипломата до співпраці з контррозвідкою MГБ.

У 1951 році контррозвідка MГБ вирішила перевести Літвіняка до Західного Берліна, щоб завербувати його в американську розвідку. Для підкріплення легенди його мали перевести разом із ще двома людьми та надати американським службам інформацію про канал перекидання до Польщі, яким він сам керував. Діяльність, яку він здійснював у той час, була сповнена неоднозначності, головним чином через недоліки в документації, на чому наголосив офіцер, що аналізував діяльність Літвіняка.

Ще в 1952 році його мали переправити через Чехословаччину до Нюрнберга за допомогою агента під кодовим ім’ям Віктор разом із трьома іншими «біженцями». Проте чи вдалося йому завершити цей проект, інформації немає. З майже 40-сторінкової стенограми розмови Літвіняка з генералом Вацлавом Комаром та офіцерами «G» і «W», яка відбулася в приміщенні МГБ, випливає, що Літвіняк розпрацьовував генерала Комара та його людей. Проте подробиць цієї справи та справи щодо контрабанди алкоголю з Польщі до Швеції немає.

З подальшої частини стенограми видно, що співрозмовники Літвіняка хотіли з’ясувати, чи був він співробітником радянської розвідки і розпрацьовував VII відділ МГБ. Тоді Літвіняк відкинув усі звинувачення, зазначивши, що про його діяльність відомо вищезгаданому полк. Ґаєвському.

У 1953 році Літвіняк знову був залучений до чергової операції I відділу MГБ. Про що це було?

Це була операція під кодовою назвою «Виїзд» і стосувалася розкриття розвідувального центру США в Західному Берліні. На його особі сходиться чимало наступальних оперативних заходів на різних рівнях. Тому можна припустити, що під прикриттям операції МГБ він міг виконувати завдання радянської розвідки. Про це можуть свідчити розписки про отримання коштів у марках, доларах для виконання завдань у НДР у 1958 році.

У 1960 році Літвіняк з наказу полк. Генрика Жмієвського, тодішніого заступника директора ІІ Управління Міністерства внутрішніх справ, перебував у розпорядженні директора контррозвідки Міністерства внутрішніх справ, а потім був знятий з оперативного обліку. Того ж року, будучи начальником офісу міжнародного обміну ПТТК, разом з іншим офіцером СБ виїхав у справах до Західної Німеччини. Пізніші висновки військової контррозвідки підтверджують, що це була операція цивільної контррозвідки, а її метою було потрапити у сферу інтересів західних служб.

Літвіняк відмовився повертатися у свою країну і вирішив залишитися в Західній Німеччині. Він опинився в таборі для біженців під Нюрнбергом, а згодом у Зіндорфі. Там його піддали різного роду допитам представники західних спецслужб, що на той момент було природним і очевидним. Він покинув табір і влаштувався у патрульну роту армії США в Кайзерслаутерні. Там він закінчив курси зв’язківців і радіотелеграфістів, а потім був переведений у спецпідрозділ. У 1961 році він звільнився з цих підрозділів, але що цікаво – його ще розпрацьовував «Counter Intelligence Corps», тобто американська військова контррозвідка. Для Військової внутрішньої служби його розпрацював Владислав Кавецький, псевдонім «Хілл».

Це той, хто як журналіст бачив могили польських офіцерів у Катині?

Так, саме він. Під час війни він працював на радіо під кодовим ім’ям «Ванда» в Римі, а пізніше, ймовірно, працював на американську та західнонімецьку контррозвідки. Потім, після невдалої спроби зв’язатися з І Управлінням МВС, він був завербований військовою контррозвідкою Військової внутрішньої служби.

Інформація, зібрана Кавецьким, була направлена безпосередньо до штаб-квартири Військової внутрішньої служби у Варшаві. Тому в 1968 році вона через низку сумнівів, багаж минулого та незрозумілих оперативних ситуацій, пов’язаних з діяльністю Літвіняка, задумалася, чи варто його вербувати.

Чому? Адже раніше він працював у Військовій інформації та МГБ.

Жив у зоні впливу американської розвідки та спецслужб НАТО. Швидше за все нитка співпраці обірвалася, коли він відмовився повертатися до Польщі. Були побоювання провокації, але в 1972 році офіцери Військової внутрішньої служби пішли на ризик і встановили з ним контакт у Югославії.

Це також було пов’язано з тим, що в діяльності, що передувала встановленню контакту, Літвіняк у таємному листуванні з Військовою внутрішньою службою вказував на бажання відновити співпрацю з розвідкою. Після зустрічі зі зв’язковим у Югославії отримав прізвисько «Льодяник» і найнижчу облікову категорію, власне неофіційну «Особа під охороною». Матеріали, зібрані в архіві, свідчать, що «Льодяник» співпрацював з Військовою внутрішньою службою з 1972 по 1984-85 роки.

Що цікавило Військову внутрішню службу?

Досить широка тематика. Перш за все, розвідувальна діяльність країн НАТО, зокрема діяльність біженців та дисидентів із т.зв. країн народної демократії та їхні контакти із західними службами, діяльність Радіо «Вільна Європа», незалежницькі організації, діяльність о. Францішека Бляхніцького, німецькі партії, зокрема ХСС, українські біженці в Мюнхені. Під час наступних зустрічей Літвіняк був оснащений засобами зв’язку, наприклад, калькою, симпатичним чорнилом, адресою скриньки для зв’язку зі штабом Військової внутрішньої служби.

Він охоче виконував розвідувальні завдання, передусім надаючи інформацію про польських біженців. Він також повідомив про активну діяльність Володимира Леника та Антона Мельника зі Спілки українських емігрантів у Німеччині, вищої структури українських організацій у Західній Європі. Вся подана інформація видається військовій контррозвідці ПНР надзвичайно цікавою, оскільки вона отримує уявлення не лише про діяльність польських біженців, а й про діяльність Організації Українських Націоналістів, яка діяла у Баварії з кінця війни. І тут з’являється КДБ, тому що ця інформація особливо зацікавила Радянський Союз.

Добре, але яке відношення все це має до розпрацьовування КДБ о. Бляхніцького?

Розпрацювання Літвіняком українських кіл у Баварії стає для КДБ відправною точкою для розпрацювання о. Бляхніцького. Священик не лише мав добрі контакти з українцями у Баварії, а й реалізовував з ними спільні громадські та організаційні проекти. О. Бляхніцький також співпрацював з представниками інших націй, пригноблених комунізмом, зокрема росіянами, литовцями, латишами та українцями. На це звернули увагу військові контррозвідки ПНР і КДБ.

Літвіняк фігурує в усіх організаціях, пов’язаних з о. Бляхніцьким. Працює в Християнській службі визволення народів у Калрсберзі, де є неформальним представником о. Бляхніцького в Баварії. Входить також до керівничих структур Польсько-українського товариства. Це людина, яка поєднує багато польських та українських кіл.

Літвіняка також цікавлять структури Польської соціалістичної партії (PPS) у Західній Німеччині, яка у 1980-х роках становила там найбільше організаційно-політичне ядро польських еміґрантів. Він також активний у Національній раді та Асоціації польських ветеранів. Він також збирає інформацію про Польську народну партію (PSL), оскільки Ганна Хоронжина, голова офісу Християнської служби народного визволення, була з нею пов’язана.

У Карлберзі також з’являються активні антикомуністичні активісти нового покоління, наприклад, Єжи Янковський, Войцех Ґрушецький, Анджей Прусінський, Марек Цєсєльчик, Едвард Клімчак, Тадеуш Фолєк. Вони також становлять інтерес для військової контррозвідки та радянської розвідки. Літвіняк збирає та надає інформацію для Військової внутрішньої служби. Як вона потрапляє у КДБ?

Військова контррозвідка передає інформацію Літвіняка генерал-майору Нєретіну, який, проаналізувавши її, пересилає додаткові запитання, зокрема, генералу Теодору Куфелю, голові Військової внутрішньої служби (1964-1979) та голові Польської військової місії в Західному Берліні (1979-1981), вимагаючи подальших рішень щодо конкретних справ.

Що саме?

Генерал Нєретін вказує на конкретні речі, які цікавили КДБ, у секретному листі 1977 р. до генерала Куфеля: «Бажано було б через ваші можливості з’ясувати такі питання серед українських емігрантів у Мюнхені: конкретні дії, які планують закордонні підрозділи Організації Українських Націоналістів у зв’язку з конференцією в Белграді з нагоди 60-річчя Великої Жовтневої Соціалістичної Революції, їх організатори, виконавці, екстремістські плани закордонних осередків ОУН, можливі терористичні наміри. Можливість наблизитися до лідерів та діячів ОУН за кордоном».

Що ще цікавило росіян? Конкретні імена: Ярослав Стецько, Слава Стецько, Мудрик, Кашуб, Ленкавський, Дембріцький, Васькович, Гайдама, Галамай, Коржан та інші. Характеристичні дані про вищевказаних осіб. Наявність опозиції в закордонних осередках ОУН. Стосовно Стецька характер антирадянських акцій, які має намір проводити створений Польсько-український дискусійний клуб, тобто той, в якому бере участь о. Бляхніцький – та їх виконавців. Дані про виїзд українських націоналістів до СРСР для проведення ворожих дій. Спроби проведення нарад націоналістами з їх контактами з СРСР на території соціалістичних країн, у тому числі ПНР. Конкретні факти, домовленості українських націоналістів із сіоністами, маоїстами та іншими антирадянськими елементами за кордоном. Канали надходження та використання ворожих матеріалів радіостанціями «Вільна Європа» та «Свобода». Взаємини єврейських емігрантів і оунівців, які працювали в українській редакції Радіо «Свобода». Інформація про ситуацію в ОУН і можливості увійти до її складу для розбиття зсередини в майбутньому.

Літвіняк виконав завдання генерала КДБ Нєрєтіна?

Так. У липні 1978 року керівництво військової контррозвідки надіслало начальнику відділу КДБ у Варшаві, тобто керівнику групи «Нарев» генералу Віталію Григоровичу Павлову, звіт про виконання їх співробітником завдання, яке було задане в 1977 р на прохання генерала Нєрєтіна. Завдяки Літвіняку КДБ отримало широке уявлення про середовище, яке їх цікавить, і про низку можливостей проникнення до українців, які пізніше співпрацювали з о. Бляхніцьким.

А що ви можете сказати про доктора Кароля Г. Сітко?

У Західній Німеччині він опинився у 1960-х роках, діяв у справі Анджея Мадейчика, агента нелегальної розвідки ПНР і водночас співробітника Федеральної розвідувальної служби Німеччини, який завербував отця Конрада Геймо. Кароль Сітко був засновником кількох організацій у США, напр. «Freien Press», «Western Goals-Europe», у тому числі «Heritage Group for Citizenship Education». У середовищі польських біженців він вважався активістом організації сілезійців, але міцно пов’язаним із співвітчизницькими колами та західнонімецькими установами.

Загалом, ми знаємо про нього порівняно мало, і, перш за все, на кого він працював. Він з’являється в невипадкові моменти, і варто додати, що в рамках розпрацювання був завербований під кодовим ім’ям «Князь» цивільною розвідкою ПНР у 1979 році. Цей контакт тривав до другої половини 1980-их років.

Тобто Сітко запросив до співпраці у згаданій організації «Heritage Group» Літвіняка та о. Бляхніцького. Іншими людьми, залученими до цієї діяльності, були Єжи Іранек Осмецький, Стенлі Сітко, Джон Марчук, українці Юрій Сеньковський і Мирослав Стиранка, словак Ян Долінський та інші. Сітко у зв’язку зі своєю діяльністю привернув увагу ПНР і розвідки КДБ, оскільки представляв програми, пропаговані американцями, коли вони почали реалізацію в 1984 році проекту антикомуністичної діяльності за 100 млн. доларів, який здійснювали: Радіо «Вільна Європа», паризька «Культура» та Християнська служба визволення народів о. Бляхніцького, а також Польсько-Українське Товариство і Український Визвольний Фронт.

Програма, фінансована ЦРУ, полягала в основному в популяризації антикомуністичних і антирадянських наративів через радіоканали, розповсюдження літератури, матеріальну підтримку опозиційних кіл і розширення прямих особистих контактів з дисидентами з різних республік Радянського Союзу. Широкий спектр американської фінансової участі створив надзвичайну активність і запустив канали, через які література та долари передавалися за залізну завісу до підпілля «Солідарності» і далі на схід до антикомуністичних активістів та організацій.

Це дозволяє зробити висновок, що в даній ситуації ми маємо справу не лише з черговою службою ПНР в оточенні о. Бляхніцького, але вперше з чітким сигналом, що навколо отця були радянські служби.

Архівні матеріали щодо Ґонтарчиків, тобто «Панни» та «Йона», прямо на це не вказують?

Ні, це наші підозри, що за цією справою стоять росіяни. Ми також маємо інформацію про Штазі та агента, пов’язаного з цією службою. Співпраця Літвіняка з військовою контррозвідкою вказує на те, що КДБ придивлялася до співпраці о. Бляхніцького з українськими біженцями та американцями. Мар’ян Літвіняк був людиною, яка була не лише близькою до о. Бляхніцького та Польсько-українського товариства, але він також мав можливість впровадити агентів у ці місця та зробити їх вірогідними.

Що могло спричинити особливе занепокоєння росіян і спричинити розпрацювання цих кіл?

Те, що о. Бляхніцький говорив у своїх повчаннях, а саме про визволення поневолених націй, яке почалося зі звільнення людини на рівні розуму, від звільнення від усіх пропагандистських наростів, які були кайданами, що блокували шлях до особистої свободи людини. Росіяни були дуже стурбовані цим, тому що «карнавал» «Солідарності» в Польщі викликав у них страх перед ефектом доміно і вони не могли впоратися з ситуацією в ПНР. Але були й інші республіки, які вони все ще контролювали. Співпраця о. Бляхніцького з українцями, росіянами та представниками інших країн народної демократії в еміграції викликали великі побоювання в Москві. Вона викликала віру в те, що це початок повзучої революції, яка призведе до розпаду Радянського Союзу. Радянський Союз також боявся, що програма вартістю 100 мільйонів доларів, реалізована американською розвідкою, зробить людей настільки обізнаними, що вони виступатимуть проти влади. Тому намагалися протидіяти цим діям або принаймні постійно стежити за ситуацією, контролювати канали розповсюдження та причетних людей.

Слід також додати, що протягом 1986-1987 років у різних частинах Європи загинули ключові активісти, пов’язані або з Радіо «Вільна Європа», або з центром у Карлсберзі.

Можливо, це збіг обставин?

Можливо, але у той час помирає о. Францішек Бляхніцький, Єжи Янковський гине за нез’ясованих обставин в автомобільній катастрофі в Польщі, Тадеуш Подгурський після того, як залишив роботу на Радіо «Вільна Європа» та переїхав до Лондона, приблизно шість місяців потому раптово помирає. Це у його випадку важлива інформація, тому що він був пов’язаний з ЦРУ і застерігав о. Бляхніцького про Ґонтарчиків. Він був відповідальним за їх перевірку у зв’язку з анкетами, які Ґонтарчикова подала до Офісу безпеки Радіо «Вільна Європа». У 1987 році помирає і Літвіняк.

Кількість наступних смертей серед людей, пов’язаних з центром у Карлсберзі, викликає питання, чи були вони випадковими? Однак я залишаю цю інформацію для подальших досліджень.

– розмовляв Томаш Пласкота – переклала Аліна Возіян