Перед виходом альбому «Memento Mori» музиканти Depeche Mode опинилися в ситуації, подібній до тієї, яка спіткала Ніка Кейва, коли той працював над записом та промоцією «Skeleton Tree» (2016). Під час роботи у студії він дізнався про смерть свого сина, а похмурий альбом, який неодноразово звертався до теми смерті, був уже значною мірою записаний. Втім, Кейв не відмовився від релізу та не втікав від трагічних подій, що торкнулися його рідні (згодом навіть був знятий фільм «One More Time with Feeling», який задокументував ці події).

Смерть друга

Музикантам Depeche Mode під час запису «Memento Mori» довелося пережити смерть Енді Флетчера – друга, співзасновника гурту та його учасника з 1980 року. Усі джерела інформують, що Енді долучився до створення концепції релізу (у тому числі назви) та планував взяти участь у рекординговій сесії, але раптово помер 26 травня 2022 року. Як виявилося, причиною смерті стало розшарування аорти.

Підписуйтесь на наш фейсбук Назва «Memento Mori» (середньовічний девіз монахів, який означає «пам'ятай про смерть») раптово набула цілком конкретного змісту, з яким довелося мати справу не лише самим музикантам, а й команді, яка займалася просуванням альбому ( і туром) та Антону Корбейну, який, як завжди, відповідає за графічний дизайн обкладинки, візуальне оформлення концертів і музичних кліпів.

Хтось нещодавно запитав його: «Якщо хтось не бачив жодного [твого] кліпу, чи є один, з якого ти хотів би почати (...)? Антон: Так, новий кліп Depeche Mode, який виходить у лютому». Він справді дуже добре гармонує з атмосферою та текстом пісні. У кліпі на «Ghost Again» провідну роль відіграє похоронна тематика – алюзія на шахову партію із «Сьомої печатки» Інґмара Берґмана, мотиви черепа, привидів, війни та цвинтаря. Мартін Гор і Девід Ґаан намагаються впоратись не лише з непередбаченою, і водночас певним чином вимушеною амбівалентністю, а й – опосередковано – відсилають до війни в Україні та пандемії

br> Смерть у Чехословаччині

У 1988 році Depeche Mode гастролювали Чехословаччиною. Виступ відбувся в рамках туру на підтримку альбому «Music For The Masses».У Празі відбулася незвичайна фотосесія, яку зробив для гурту Антон Корбейн – вже згаданий видатний голландський фотограф і режисер, який суттєво вплинув на імідж групи. Однією з локацій стало єврейське кладовище в Празі. Музиканти відвідали, зокрема, могилу Франца Кафки

Переглядаючи кліп на «Ghost Again», у мене склалося враження, що історія пішла по колу. Тоді – група все ще у повному квартетному складі, за два роки до свого найбільшого комерційного успіху та після виходу чудового альбому, завдяки якому вони підкорили США, сьогодні – з чималим життєвим досвідом, після реабілітації, життєвих перипетій, прощання з Аланом Уайлдером та смерті Енді Флетчера, і на 35 років старші. Та знову з Корбейном, своїм вірним товаришем – і знову зі смертю на фоні.

Depeche Mode ніколи не вписувався у течію new romantic, з якою їх асоціювали особливо на початку 1980-х. Починаючи з третього альбому, тематика їхніх пісень стає все більш серйозною, а головними мотивами, які з’являються в текстах, є релігія, неможливість зрозуміти іншу людину, любов і секс. Балансуючи на межі комерції та експерименту, вони стали альтернативною зіркою світового формату.

Візит до Чехословаччини відбувся у переломний момент їхньої кар’єри. Концерт на стадіоні Rose Bowl у Пасадені (США), який став альбомом «101», був проривом. Відтоді вони грали у тій самій лізі за популярністю, що й U2, The Cure, Van Halen та Madonna. < br
Смерть у піснях

«Death is everywhere / There are flies on the windscreen / For a start» – співав у 1986 році Дейв Ґаан в альбомі «Black Celebration». Є чимало дисків в історії року та альтернативної музики, на яких свій відбиток залишила смерть. Контексти бувають різні. Найчастіше смерть є темою творів та елементом візуалу.

Іноді реальна смерть застає музикантів зненацька під час запису альбому або безпосередньо перед його випуском, і цей факт разом із характером музики надає релізу статусу «культового» (наприклад, «Closer» Joy Division, «The Night» Morphine або «American IV: The Man Comes Around» Джонні Кеша.

Буває й так, що артист, який очікує власної смерті, створює прощальні пісні або цілі альбоми. Найвідомішими прикладами є, мабуть, «Innuendo» (і частково «Made in Heaven») гурту Queen, записані смертельно хворим Фредді Мерк'юрі, і «Black Star» Девіда Боуї.

У випадку Depeche Mode тематика, пов’язана зі смертю, найбільше присутня в альбомах «Black Celebration» (1986) і «Songs Of Faith And Devotion» (1993). З різних причин. У середині 1980-х років група виробила свій зрілий стиль, однозначно відійшовши від легких, часто веселих пісень, які були присутні в їхньому репертуарі на початку кар'єри. Звучання стало важчим, майже індастріальним, а атмосфера музики та текстів – похмурішою. На це, безумовно, вплинув переїзд Ґора до ще розділеного на той час Берліна, натхнення музикою Einstürzende Neubauten і... мистецька зрілість.

Кілька років до того було багато розмов про контроверсійний твір DM «Blasphemous Rumors». У ньому Ґор висловив свій бунт проти безглуздості смерті та «моторошного почуття гумору Бога». Те, що було у ньому ще досить наївним, у «Black Celebration» перетворилося на новий маніфест декадансу для фанатів у всьому світі. Це найпомітніше звучить у заголовній пісні та вищезгаданій «Fly on the Windscreen».

Проте похмура атмосфера пронизує весь альбом, де гіркі коментарі щодо реальності («A Question Of Time», «New Dress») сусідують із гучним закликом до автентичності в міжлюдських стосунках («Stripped», «Sometimes»).

«Songs Of Faith And Devotion» знаменує ще один стилістичний поворот. DM відкрилися для гітар і потужного, рокового звучання. У текстах міркування про смерть збагатилися релігійними мотивами, відчутними в культовому «Violator» («Personal Jesus», «Halo»). Це вже явно екзистенціальне зіткнення з болем існування. Послухайте хоча б «Walking In My Shoes», «Condemnation», «Judas» чи «Death's Door», випущену як B-side і представлену в саундтреку до фільму Віма Вендерса «Until The End of the World».

Однак тоді справа була не лише у поглядах, а й у розпаді, який відбувався в житті музикантів – залежний від наркотиків Ґаан двічі уникав смерті після передозування героїном, Ґор програвав битву з алкоголізмом, а Флетчер страждав від депресії. Все це призвело до того, що групу покинув Алан Уайлдер. Мало бракувало, щоб смерть тоді завершила главу популярної музики під назвою Depeche Mode.

Memento Homo Mori

Сьогодні Depeche Mode де-факто є дуетом Ґор/Ґаан. Обом музикантам за шістдесят. Вони переоцінили багато речей, стабілізувалися в житті і, не йдучи на мистецькі компроміси, досягли світового успіху, який символічно підсумувало входження гурту з Базілдона до Зали слави рок-н-ролу (2020). Враховуючи власний вироблений стиль і імідж однієї з найпохмуріших груп у світі, я дивуюся, що смерть стала темою всього альбому лише тепер.

Багато що вказує на те, що «Memento Mori» є найкращим і найважливішим альбомом DM у XXI столітті. І справа не лише в сумному контексті, який, звичайно, суттєво вплинув на його остаточну форму. Дуже гарною ідеєю виявився вибір двох продюсерів – Джеймса Форда (відомого завдяки дуету Simian Mobile Disco) та Марти Салоньї, які допомогли надати новим пісням гурту суворого характеру та чітко вписати їх у жанр електро.

Композиції ефектно поєднують сольні, техно-індастріальні ідеї Ґора (як MG) з раннім звучанням групи, починаючи з часів «Some Great Reward» і навіть з періоду, коли вони ще виступали з Вінсом Кларком. Вокальні партії у всіх піснях (крім однієї) виконує Ґаан. Загалом альбом надзвичайно цілісний і досить короткий, що дозволяє виразно прозвучати рефлексивним, якщо не меланхолійним музичним темам. Гітара Ґора з'являється часто, але зазвичай відіграє допоміжну роль. Винятками є «Ghost Again» і «Never Let Me Go».

Аналогові синтезатори все ще займають важливе місце у музиці, але звучать інакше, ніж у «Sound Of The Universe», «Delta Machine» та «Spirit» – своїми насиченими барвами вони підсилюють ритмічний каркас, який давно у їхній творчості не був таким потужним і виразним («People Are Good»). Ґор і Ґаан також роблять несподіваний реверанс у бік традицій кіномузики та easy listening 60-х і 70-х років – їхнє відлуння ми чуємо в «Don't Say You Love Me» і «Soul With Me». Але якщо звучання альбому визначається вмілим поєднанням стилю раннього DM (і центрального періоду Kraftwerk) із сучасним продакшном, то його атмосфера, мабуть, є найближчою до «Black Celebration».

Цікаво, що хоча смерть з’являється майже в кожному треку, її велич і жах невдовзі протиставляються утвердженню життя «попри все». Тому, як це не парадоксально, «Memento Mori» не є депресивним альбомом, місцями у ньому чимало світла («Wedding Tongue» ) і оптимізму, хоча й непростого. Чудову рамку цієї захоплюючої музичної історії створює стартовий трек «My Cosmos Is Mine» і завершальний, зворушливий «Speak To Me», який наприкінці розчиняється в індастріальних звукових плямах.

***

Depeche Mode – гурт, який уважно слухають десятиліттями. Шанувальники чекали на «Memento Mori» з особливим нетерпінням, адже не було відомо, чи смерть Енді Флетчера завершить історію гурту. На щастя сталось інакше, а смерть і важкі часи – як це часто буває в артистів – стали натхненням для творіння виняткової виразності. Старі майстри не розчарували. Сподіваюся, це не останнє їх слово.

– Марек Городнічи
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори