Якщо хтось думає, що знає творчість Боба Ділана, але нічого не знає про його досягнення у сфері візуального мистецтва, він повинен якнайшвидше надолужити цю прогалину.

Тим більше, є така нагода. У римському Музеї мистецтва XXI століття (так званому MAXXI) до кінця квітня можна відвідати «Retrospectrum» – короткий підсумок явищ, до яких нобелівський лауреат звертався не лише словами, а й рисунками, картинами і скульптурами.

Початки цієї діяльності сягають 60-х років минулого століття, але художня творчість Ділана активізувалася орієнтовно з 2010 року. Ймовірно, це пов’язано з віком артиста, який у травні відсвяткує своє 82-річчя. Сценічна кар'єра вже позаду, він заробив статок, який витрачає на купівлю будинків і машин. Він може собі дозволити займається тим, що його заводить.

Підписуйтесь на наш фейсбук Може, так і краще – аматорське захоплення мистецтвом жодним чином не загрожує його музичній легенді. А сам підпис «Боб Ділан», що чітко проглядається у правому нижньому кутку полотен, гарантує їм високу позицію на ринку.

On the Road

Темою більшості з понад сотні експонатів є Америка. Сучасна і кількадесятирічної давності (найстаріші малюнки датуються 1973 роком). Розглядаємо кадри з подорожей артиста: вражаючі мегаполіси, нескінченні автомагістралі, порожні та безлюдні простори, заправки, мотелі, неонові вивіски, занедбані дворики, похмурі бари, вантажівки розміром з дракона... Все це бачили очі Ділана під час концертних турів, приватних подорожей, а також на фотографіях, фільмах чи полотнах інших художників, у першу чергу – Едварда Гоппера.

Для відомого музиканта-поета не є проблемою, чи оригінальний він у своїй творчості, чи вписується в якийсь сучасний тренд, а, може, його мистецтво попахує анахронізмом. Йому байдуже, чи глядач почуватиметься збентеженим, побачивши, гм... не такі вже й новаторські композиції, які, здається, не поєднуються з революційними музичними та літературними творами Ділана. У цій сфері митець безсоромно консервативний. Його роботи вражають буквальністю, особливо в контексті текстів, часто сповнених карколомних метафор і підтекстів.

Зізнаюся, деякі полотна викликали у мене зубний біль своєю кітчевою естетикою чи колористичим хаосом. На щастя, їх збалансовують чудові рисунки та спонтанно написані роботи, близькі до різного ґатунку експресіоністів. (Наприклад, кілька композицій нагадують живопис Юзефа Чапського, хоча не думаю, що цей автор був відомий Ділану. Проте він міг знати фовістів і звернутись до їхнього стилю).

Найбільша цінність візуальних пошуків нобелівського лауреата – автентичність. Як і в музичних творах, він з емпатією реагує на недоліки американської системи, бачить «звичайних» людей із провінції чи тих, хто живе на марґінесі ситості великого міста. І не підлабузнюється, коментуючи такий погляд: «Я знаю, ці картини немодно реалістичні, майже архаїчні, статичні, хоча й розхристані. Але я так бачу і вибираю, щоб так бачили інші; я частина такого світу і хочу в нього вникнути. Так чи інакше, це моя робота».

Куратор іншого типу

Прем'єра ретроспективи відбулася в Шанхаї, естафету перейняло Маямі, а подорож Старим континентом почалася два місяці тому в Римі, де картини нобелівського лауреата пробудуть до кінця квітня.

Чому ці роботи першими побачили китайці, пояснити легко: Шай Байтель, куратор цієї експозиції, у 2020 році став директором Музею сучасного мистецтва у Шанхаї. Тут скажу про нього кілька слів, адже його кар’єра відрізняється від звичайного кураторського шляху.

Він народився в Ізраїлі (1975), вивчав міжнародну торгівлю та комерційне право в Фордгемський університет у Нью-Йорку, після чого із відзнакою захистив диплом та отримав ступінь у Тель-Авівському університеті за спеціальністю... право та історія Середнього Сходу. Він розпочав свою директорську діяльність у Шанхаї з підбиття підсумку образотворчого доробку Боба Ділана.

Виставку «Retrospectrum» у Римі Ділан сприйняв з ентузіазмом – він вважає це місто одним із найкрасивіших у світі і найбільш сповнених натхнення. Він особливо радий, що виставку відкрили у MAXXI, найновішому та найсучаснішому музеї Вічного Міста.

Рим відкритий до сучасності

MAXXI – музей, що складається з двох частин і орієнтований на новітнє мистецтво та архітектуру. Його будували більше десяти років, перш ніж відкрити для публіки в 2010 році. Автором проєкту стала найвідоміша архітекторка світу Заха Хадід, яка виграла міжнародний конкурс, оголошений Міністерством культурної спадщини Італії 1998 року, змагаючись із 273 кандидатами. На думку експертів, римський музей є перлиною серед її досягнень. Дизайн MAXXI приніс Хадід ще одну нагороду в її колекцію лаврів – престижну премію Стерлінга. А будівництво коштувало – дрібниця! –150 мільйонів євро.

Дійсно, деконструктивістська будівля надзвичайно зручна для відвідувачів: уже внутрішній дворик (який Хадід визначила як простір для спільної творчості художників і глядачів) виглядає як гігантська відкрита сцена для великих інсталяцій, що постійно змінюються.

Минувши вхідні двері MAXXI, відвідувач потрапляє в майже космічну атмосферу завдяки багатоповерховій внутрішній конструкції, в якій немає прямих кутів. Тут все керується гармонією та ілюзорним рухом плавних ліній. Складається враження, що поверхи (рівні?) перетинаються, балкони напливають хвилями, стелі перетворюються в аркові проходи, що плавно підіймаються й опускаються. Приміщення динамічне та водночас не химерне і навіть елегантне: домінують білий і чорний кольори, динамізовані червоними акцентами.

Хоча… Я помітила, що за останнє десятиліття будівля MAXXI перейшла з категорії футуристично-візіонерських об’єктів в групу «пам’яток сучасності», які відвідують заради самої архітектури. На щастя, ця пам’ятка захищає себе своєю функціональністю. А також «ввічливим» підлаштуванням під оточення.

Музейний комплекс був зведений на вулиці Гвідо Рені, італійського художника епохи раннього бароко – це накладає певні зобов'язання. А на території, де він був побудований, раніше розташовувалися військові казарми. Крім того, навпроти досі є громіздкі гарнізонні будівлі. Навколо ж височіють звичайні житлові будинки, переважно ХІХ століття. Такий контекст спонукав архітекторку застосувати незвичну для неї, класичну форму фасаду. Проте з боку двору будівля неначе стоїть догори ногами, а всередині – все тече, наче вода.

Окрім тимчасових експозицій, MAXXI може похвалитися великою (понад 400 експонатів) колекцією сучасних майстрів авангардного мистецтва. «Retrospectrum» Ділана також залишить постійний слід у колекції.

Вона поповниться першим у світі кліпом на пісню «Subterranean Homesick Blues» 1965 року. Це кінозапис зіграної на вулиці події з Бобом Діланом у головній ролі. Співаючи, музикант розкидав перед собою та навколо себе невеликі аркуші, файлик з якими тримав у руках. На них були намальовані фрагменти тексту пісні. Написанням слів зайнялися друзі співака – вони робили це у ніч перед виступом. Серед помічників Ділана був поет та ідейний лідер хіпі Аллен Гінзберг (його видно на деяких кадрах відеозапису). Новаторська на той час форма перформансу і водночас антиістеблішментська пісня-протест. А ще пам’ятка з тих років, коли визрівала молодіжна революція, одним із лідерів якої був наш герой.

Спочатку був андеграунд

Звісно, згадане вище «історичне» відео – не єдиний фільм цієї ретроспективи. Не обійшлося і без нарізки з концертів пізніших років, коли Боб Ділан ставав зіркою першої величини.

На початок отримуємо кіноколаж із записів музичних мандрівок Ділана, які зіставляються з його картинами. Так, все правильно: магістралі, що вздовж і впоперек перетинають Сполучені Штати, які митець об’їздив за півстоліття. А потім відтворив на полотнах. У наступній залі – чергова кінокомпіляція: цього разу виступи (відібрані з тисяч, найвагоміші) на різних сценах світу, у різний час, без дотримання хронології.

Як і всі, кого приваблювала музична кар'єра, Ділан починав з невеликих клубних сцен. Водночас він вибудовував позицію в ексклюзивному, інтелектуально вимогливому, але бідному нью-йоркському андеграунді. Також там народжувалися модні тренди. Тут не те місце, щоб перелічувати кар’єри, які розквітали в нью-йоркському готелі «Челсі» (готель для митців, нині культурна пам’ятка), але варто згадати Патті Сміт, подругу Боба, яка виступала від його імені на церемонії вручення йому Нобелівської премії.

Боб швидко став взірцем для наслідування, здатним підкреслити свою індивідуальність одягом, хоча він ніколи не завдячував своєю впізнаваністю костюмам, як, наприклад, Девід Боуї. Проте він був в авангарді, якщо йдеться про його спосіб одягатися – на щодень та на сцені, що, можливо, мало помітно у фільмах, але ті, хто знає історію моди, зауважать його стилістичні трансформації . Хоча для більшості це неважливий аспект соціального функціонування Ділана.

У закадровому коментарі, який можна почути на тлі концертної мозаїки Боба, перераховуються його найважливіші заслуги перед культурою: понад 600 пісень, щонайменше сотня з яких увійшла до канону усіх часів. Зачитується також список нагород і премій, якими його відзначили різні престижні інституції. Греммі (13 років), Оскар, Золотий глобус, Пулітцер і кульмінація всього – Нобелівська премія з літератури (2016). До речі, я дізналася, що Роберт Аллен Ціммерман (справжнє ім'я артиста) також отримав французький орден Почесного легіону (2013), який, подейкують, йому вручили... у ліфті.

Після цієї компактно представленої інформації куратор виставки вже не розповідає про музичну біографію головного героя. Тож переходимо до пошуків у сфері візуального мистецтва.

За лаштунками сучасності

Ділан вміє бачити. Помічати. Жанрові замальовки, які він рисує олівцем на маленьких аркушах паперу (яка відсталість!), могли б бути увічнені ще сто років тому: товстун за столом пожирає гори їжі, його обслуговує афроамериканка (страшно написати – чорношкіра жінка). Хоча це ідіотська політкоректність – нобелівський лауреат часто говорить і художньо посилається на все ще існуючий расизм у США.

Найкращий з мистецької точки зору, на мою думку, представлений на виставці цикл називається «Новий Орлеан» (2012) і справді є чорним. Тобто, намальований чорною фарбою з невеликим додаванням інших кольорів. У центрі зацікавлень художника – небілі жителі цього штату. Їхні звичаї, їхня музика (з якої він не раз черпав натхнення). Погляньмо правді у вічі: Новий Орлеан – це не пуп сучасності. У Луїзіані досі живуть нащадки рабів, зберігають свої старі звичаї та культивують давню релігію. Тут співати навчаються в церковному хорі, а священники користуються винятковим авторитетом. Боб Ділан чудово передає настрій церковних виступів самородних співаків. Він бачить їхні натхненні обличчя, їхнє захоплення співом та їхнє щастя у спільному виконанні; майже чутно, як звучить госпел. У них ця музика в крові – і Ділан зміг її переробити для власних потреб.

Також мені сподобалось неприховане захоплення живописом Едварда Гоппера (1882-1967). Митець, який народився через 61 рік, ніби показував нам: дивіться, нічого не змінилося. Рух великого міста, натовп, тисячі розваг не лікують самотності. Навіть навпаки – вони її посилюють. Як і Гоппер, Ділан фіксує сцени барної самотності. Великі стійки, за якими бармен обслуговує поодиноких клієнтів, що тихо топлять горе у чарці. Повторення Гопперових «Nighthawks» (буквально – «нічні яструби») 1942 року. Такою ж самотньою виглядає дівчина, яка курить десь у підвалі (так називається картина Ділана 2020 року), ховається від чужих очей, наодинці зі своїми думками, можливо, усвідомлюючи кепські перспективи на майбутнє. Принаймні такий висновок напрошується з огляду декорації, в яких опинилася панянка. Точно як занурені в депресивну летаргію жінки з полотен Гоппера.

Ілюстрації до себе самого

Віддаю Ділану належне: він гарно малює. Я маю на увазі, що хоча в його етюдах немає легкості чи віртуозності, він відображає в цих невеликих композиціях атмосферу, подібну до тієї, яка характеризує його поезію. Його персонажі незграбні, навіть грубуваті, але ж ці люди не мають ні часу, ні причини вправлятися в елегантності. Часом ці малюнки здавалися мені буквальними, не по-діланівськи позбавленими вишуканості. Просто – ілюстрації, що ніби перекладають метафори на прості ситуації.

Але, можливо, таке бачення було у автора десь у глибині душі, в глибині уяви, коли він писав «Knocking on Heaven’s Door»: хлопець лупить кулаками в зачинені двері. У всякому разі, ця робота була найчисленніше проілюстрована автором – аж шістнадцятьма рисунками (2018). Вони виставлені одним блоком і утворюють такий собі комікс до відомої пісні.

Та не тільки для цієї. Рисунків «під диктовку» пісень є багато. Вони показані поруч із записаними вручну текстами, на основі яких були створені, і ніби походять із далекого минулого. Однак це зовсім не так. Ескізам лише кілька років, а ось текстам – кілька десятків. На ретроспективі старі слова сходяться у пари з ілюстраціями. Мені цікаво – це згадка про ті епохи, коли навик каліграфії вважався окремим мистецтвом, не таким вже й далеким від інших мануальних навичок? Боб Ділан, народжений у 1941 році, точно пам'ятає ті часи.

Стоячи перед дверима

І насамкінець про ворота. Ними починається виставка, ними вона і завершується. Зрозуміти цей прийом в контексті біографії Ділана неважко. Але що це за двері? Вони зроблені з металевих частин автомобілів та іншої техніки, знайденої на автозломах. «Вінтажну» сировину спаяли, полакували та пофарбували. Тепер вона стала ажурною конструкцією зі значною візуальною цінністю. Проте для нас, вихованих у країні, де колись процвітала так звана металопластика, вона асоціюється з бідністю і замінними матеріалами вторинного використання. Я пам'ятаю ті жахливі витвори зі зношених металевих запчастин, що вдають із себе щось середнє між декоративним і утилітарним предметом.

Лауреат Нобелівської премії з подібного мотлоху монтує «Подвійні двері». У його випадку це вхід у світ, який він лише нещодавно почав досліджувати. І вже на самому початку досяг успіху.

– Моніка Малковска
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

Виставку «Retrospectrum» у Музеї мистецтва XXI століття (MAXXI) у Римі можна оглянути до 30 квітня 2023 року.