Кожна країна має свою історичну пам’ять. Про це свідчить хоча б випадок Йосипа Сталіна (незабаром, 5 березня 2023 року, виповнюється 70 років з дня його смерті). Якщо в Польщі та багатьох інших країнах світу цього політика вважають злочинцем, то в Росії його сприймають, м’яко кажучи, неоднозначно.

Щоб переконатися в цій відмінності, достатньо заглибитись у кремлівські інтерпретації минулого. Їх можна підсумувати так: це правда, що через Сталіна багато громадян СРСР зазнали жахливих репресій, але при цьому він був видатним державним лідером, завдяки якому Третій Рейх зазнав поразки, тому поляки повинні бути йому вдячні. Подібна оцінка кривавого диктатора зберігається в Росії вже понад два десятиліття, тобто в період, на який припадають чотири терміни президентства Володимира Путіна.

Раніше, особливо на рубежі 80-90-х років минулого століття, у світі були живі надії на те, що росіяни, прощаючись з «імперією зла», не будуть релятивізувати епоху сталінізму і однозначно відкинуть її спадщину. Тема зведення порахунків була присутня в російській громадській дискусії того часу. Але й тоді не бракувало голосів на захист Сталіна. І серед його прихильників були не лише комуністи, а й такі люди, як філософ і професор МДУ Олександр Панарін, який помер у 2003 році.

Підписуйтесь на наш фейсбук Ті, хто пропагують в Росії доробок цього мислителя, стверджують, що він був вічним опозиціонером: за часів СРСР він позиціонував себе як ліберальний дисидент (незважаючи на те, що свою наукову кар’єру він будував в установах, які поширювали офіційну доктрину радянської держави), а потім став «патріотом», переконаним в окремій, православній, ідентичності Росії, та виступав проти західного глобалізму.

Батько російського народу

З нагоди 50-річчя смерті Сталіна Панарін опублікував у лівонаціоналістичному тижневику «Завтра» есей «Про державника-батька і ліберальних носіїв «едіпового комплексу». Цей текст є вираженням неприйняття автором тих росіян, які засуджують «великого мовознавця» як кривавого тирана. Але інтригуючим і оригінальним є те, Панарін черпає аргументи не з марксизму-ленінізму, а з... психоаналізу.

У концепції Зиґмунда Фройда, читаємо в есеї російського філософа, важливим аспектом є драма людської природи, ув’язненої цивілізацією. У цій драмі беруть участь три фігури: Батько, Мати і Дитина. Первісним елементом людської психіки є Воно. Це сила, яка виявляється в примхах дитини, керованої «принципом задоволення». Але за правилами цивілізації дитина має бути соціалізована. Це означає, що вона адаптується до «принципу реальності». І фігурою, на яку покладено цей обов’язок, є Батько. Він уособлює соціальну дисципліну, яку впроваджує інститут патріархальної сім'ї. Тим часом Мати є таємним союзником інфантильності, тобто того, що у психоаналізі визначається як Воно.

У цьому контексті Панарін згадує введений Фройдом термін «Едипів комплекс». Нагадаємо, що це поняття походить з міфології стародавніх греків. Так, Едип – цар Фів, не знаючи своїх біологічних батьків, убиває свого батька, щоб згодом одружитися зі своєю матір’ю і народити з нею дітей. Панарін, посилаючись на концепцію Фройда, стверджує, що Едипів комплекс є фазою розвитку людини, в якій Дитина розраховує на ослаблення суворої батьківської влади з боку Матері і тому шукає її прихильності.

А отже, як підкреслює російський філософ, у психоаналізі предметом дослідження є стосунки між членами сім’ї залежно від виконуваних ролей з огляду на вік, стать та спорідненість. Вихідною ситуацією є конфлікт – влади, делегованої суспільством для панування над людськими поривами і втіленої у вимогливому Батькові, з первісним елементом, представленим Дитиною та Матір'ю.

Але, як зазначає Панарін, Фройд високо оцінював важливість Воно для розвитку людини. Водночас він відстоював верховенство розуму над потягом та цивілізації над первісним в людині. Однак після Фройда прийшов неопсихоаналіз, який переглянув його доробок. Як зазначає Панарін, у ньому були сформульовані теорії, які були вираженням європейських емансипаційних тенденцій у політиці, культурі, звичаях, тобто течій, які заперечували суспільний лад, заснований на почутті обов’язку, авторитетах та дисципліні.

Прихильники цих теорій – наприклад, інтелектуали нових лівих сил – погодилися з Фройдом, що буржуазне суспільство є патріархальним. Але з цього діагнозу вони зробили інші висновки, ніж він. Вони визнали патріархат репресивною структурою. На їхню думку, вчинок Едипа не є трагічною помилкою, яка полягає в несвідомому вбивстві Батька Сином. Для них король Фів – це благородний революціонер-тирановбивця, який здійснив ефективний наступ на темну архаїчну постать, що є перешкодою для повної насолоди життям і позбавляє права на свободу від усіх соціальних норм.

Таким чином, з тексту Панаріна випливає висновок, що Фройд був консервативним захисником цивілізації. Тим часом неопсихоаналітики визнали це фактором, що пригнічує людські свободи. Ця різниця позицій перегукується із дискусією, яка триває з другої половини ХХ століття між двома лівими течіями: старою та новою. Стара – просвітницька, модерністська – базується на припущенні, що успішна соціальна революція ґрунтується на аскетичних та героїчних установках (на «принципі реальності»), тоді як нова – антипросвітницька, постмодерністська – підкреслює безтурботний, незагнузданий індивідуалізм (на «принципі насолоди»). І Панарін стає на бік старих лівих.

Що спільного має Сталін із цими міркуваннями? Автор есею пов'язує їх з історією СРСР. У більшовиках 1917 року він бачить формування, яке передвіщало появу нових лівих – бунтівників, які в ім’я «едипової» утопії вирішили знищити російську державу. Їхніх спадкоємців він вбачає у російських лібералах рубежу ХХ-ХХІ століть. На думку філософа, до радянської держави вони ставилися так, як більшовики до імперії Романових. Водночас, за словами Панаріна, суттю того, що сталося в Росії з розпадом Радянського Союзу, не була відмова від комуністичної ідеології, а започаткована перебудовою анархізація громадського життя, бенефіціарами якої стали олігархи, що грабують національні багатства, і політики, готові продати свою країну Заходу.

Натомість Сталін, в очах філософа є державним діячем, який зрозумів небезпеку «едипового» дискурсу, що лежить в основі перевороту 1917 року. Панарін застосовує такі категорії до чисток у більшовицькій партії 1930-х років, стверджуючи, що вони мали на меті вилучення з радянської політики деморалізованих представників апарату, що завдавали шкоди суспільству СРСР.

Крім того, Панарін характеризує курс Сталіна, зокрема, як перехід від пролетарського інтернаціоналізму до російського патріотизму і поступове відновлення прав російського православ'я. На думку філософа, лідер Радянського Союзу обрав «принцип реальності» на противагу «принципу задоволення». Таким чином, він виявився – як в назві тексту – «Государем-батьком», ненависним для «ліберальних носіїв «едипового комплексу».

Таким чином у своєму есе Панарін за допомогою психоаналізу вихваляв радянську наддержаву, але водночас не залишив сухої нитки на складових міфу про заснування СРСР, сприйнятого ним як антисипацію нових лівих. У баченні філософа Сталін адаптував до радянських умов архаїчну російськість як антитезу до окциденталістської контркультури, чужої російським народним масам.

Текст Панаріна влучний у жорсткій критиці нових лівих сил. Але, звичайно, це супроводжується оманливою апологією сталінізму, яка базується на брехні та замовчуванні. Філософ оминає увагою той факт, що Сталін не стільки відновлював права російської Церкви, скільки політично використав її під час Другої світової війни. В есеї диктатора виправдовують фрагменти про доброго царя, який служить російському народу, і поганих бояр, які гноблять народ. Тут з’являється відома з путінської пропаганди теза про те, що у росіян досі збереглася традиція масової самопожертви, яку, як вважав Панарін, не розуміють «едипівські» інтелектуали. Послання російського філософа збігається з тим, як сьогодні Кремль відбілює Сталіна.

Конфлікт двох більшовиків

Тим часом кривава спадщина радянського диктатора – який, як би там не було, був просто політичним злочинцем – затьмарює те, що тяжіє над західною лівицею, яка ідеологічно колонізувала російських лібералів, особливо в 1990-х роках. А одним із родоначальників цих лівих був конкурент Сталіна Лев Троцький – організатор червоного терору після перевороту 1917 року.

У 20-х роках, після смерті Леніна, двох політиків розділила боротьба за керівництво в комуністичній партії та радянській державі. Але не тільки це, бо до неї додалися ще й ідеологічні моменти. Троцький був прихильником «перманентної революції», яка охопила б увесь світ. Сталін, навпаки, ставив інтереси Радянського Союзу вище за інтереси глобального комуністичного руху – він вважав, що достатньо буде побудувати соціалізм лише в СРСР.

Конфлікт між двома більшовиками завершився вигнанням Троцького за кордон. Зрештою, цього політика за наказом Сталіна вбили в Мексиці. На Заході ж він обріс легендою романтичного революціонера.

Дотримуючись типології Панаріна, Троцький був власне «едиповим» комуністом. Показово, що, звинувачуючи Сталіна в зраді червоної революції, він звинувачував його у тому, що радянська держава відійшла від того, що було розпочато в 1917 році, і таким чином політика пропагування «вільного кохання» була замінена поверненням до традиційної моделі сім’ї.

Звичайно, нові західні ліві не відповідальні за червоний терор Троцького. Але вони м'якими засобами боряться за світ, у якому відбудеться «едипів» розпад цивілізації. Таким чином, вони забезпечують паливом спадкоємця Сталіна, тобто Путіна. А його метою є ослаблення Заходу.

– Філіп Мемхес
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори