Всупереч поширеній думці, в 1989 році Фукуяма не мав на увазі, що з падінням комуністичної ідеології та з початками розпаду Радянського Союзу світ увійшов в епоху загального щастя. Проте мислитель стверджував, що самосвідомість людства досягла своєї межі – тобто, хоч світ розхитують і розхитуватимуть різноманітні турбулентності, однак вдалося виокремити загальну модель політичного та соціального устрою.
Підписуйтесь на наш фейсбук
Цією взірцевою моделлю, на думку Фукуями, є західна ліберальна демократія, яка в ім'я ідеалів Французької революції – свободи, рівності, братерства – руйнує одвічний антагоністичний поділ на панів і рабів. «Кінець історії» означає, що при загальному задоволенні потреби у визнанні відбувається перехід від історичного існування (боротьби) до біологічного буття (споживання).
Безальтернативність західної ліберальної демократії стала догмою в країнах колишнього східного блоку на початку 1990-х років. Цьому сприяли політичні еліти, які запровадили пам’ятні реформи. Так було і в Росії. Ті, хто заперечував парадигму Фукуями в російській політиці, опинилися в антиєльцинській опозиції. Це були представники «великодержавного патріотизму» – комуністи та націоналісти різного ґатунку.
Хоча сам Єльцин у 90-х роках відійшов від проєкту ліберальної демократії в Росії, гайки були міцно закручені саме під час президентства Володимира Путіна. Власне тоді могло здаватися, що Росія ввійшла у свій специфічний «кінець історії», який, щоправда, відрізняється від моделі, окресленої Фукуямою.
У випадку цієї країни йшлося б про подолання суперечностей і конфліктів, які роздирали її не лише в перше десятиліття після краху комуністичної ідеології та розпаду СРСР, а й у набагато ширшій часовій перспективі. У такому розумінні «кінець історії» знаменував би діалектичну кульмінацію драми, якою була б історія Росії. Для цього самосвідомість російського суспільства мала б укласти вічну згоду між царизмом і «диктатурою пролетаріату», Європою та Азією, традиціоналізмом московського православ’я та секулярною модерністю тощо.