Попит на дитинство величезний. На відкритті виставки про ігри, іграшки та дитинство в Польській Народній Республіці («Вішаки для килимів, мультфільм Рекс, 8-розрядні домашні комп'ютери Atari», кінотеатр «Святовид», філія Краківського музею на Новій Гуті) натовп був настільки великим, що працівники музею попросили запрошених, які зробили помилку, прийшовши пунктуально, піти прогуляти околицями і повернутися, коли закінчиться офіційна частина. Це мало великий сенс, оскільки, як і годиться в Кракові, офіційна частина тривала три чверті години. Бо дитинство, шановний, дитинством, але традиція зобов'язує, і ніхто не може сказати, шановний, що відкриття не було урочистим. Власне воно було урочистим.

Наступного дня організатори виставки заспокоювали на своїй сторінці у Фейсбуці, що виставка триватиме ще рік, і що немає сенсу відвідувати її негайно, оскільки натовп, який прагне повернутися в дитинство, вже зранку штурмував музей, а тому всім охочим довелося довго чекати в черзі. У черзі! Як за комуністичних часів. Навіть більше! Весь наклад книги про дитинство в ПНР (Ельжбета Сітек-Васяк, «Солодко-гірко. Дитинство в комуністичній Польщі», видавництво «Znak», 2021), видана менш як два роки тому, вже розпродано.

У Польщі також є аж три музеї іграшок та ігор, які постійно організовують виставки: у Кельце, Карпачі та Кракові (останній, до речі, є партнером виставки з Нової Гути). Це, мабуть, безпомилкова (nomen-omen) ознака того, що ми сумуємо за дитинством і потреба хоч на короткий час побути в країні старих іграшок та забав є непереборною. А якщо на додачу до цього ви можете показати власним дітям, що їхні батьки, дідусі та бабусі теж гралися, це додатковий бонус, який потенційно може об’єднати покоління і скоротити відстань між ними.

Можливо, такий шалений попит на дитинство походить від відчуття його швидкоплинності. Зрештою, скільки триває наше справжнє дитинство? Те, яке ми пам'ятаємо, тобто яке починається, коли нам шість чи близько того, і яке неминуче закінчується десь у віці тринадцяти років, іноді пізніше, іноді раніше.

Прогулюючись вздовж вітрин найбільшого магазину іграшок, що відкрився в Новій Гуті, ми відчуваємо непереборне бажання повернутися в ті кілька коротких років, коли ми були достатньо свідомі, щоб щось вирішувати й робити перші серйозні помилки, але коли ці помилки не залишили на нас такого незворотного сліду, як у пізнішій юності. До тих років, коли ми могли божеволіти спонтанно, не розраховуючи та не усвідомлюючи, що у когось може скластися про нас неправильне враження.

Але, але, все не так просто, і не так безтурботно: кожен, хто читав оповідання Нізюрського, знає, що дитинство – справа серйозна. Ба! Кожен, хто пережив дитинство, знає це. Старші діти дивляться на молодших з дещо поблажливою зверхністю: мовляв, що ти можеш знати про труднощі дитинства?

Наше дитинство було сповнене труднощів! Адже нам доводилося долати... і саме тут термін «труднощі» використовується для опису тих неприємностей, якими нас обдаровував зовнішній світ, окрім звичайних утисків з боку батьків, школи та друзів. Якщо дивитися на дитинство таким чином, то з кожним десятиліттям воно стає легшим, це, мабуть, зрозуміло. З іншого боку, чим глибше ми занурюємося в історію, тим все стає гірше і складніше.

Сучасні діти мають найлегше, полегшене, навіть занадто полегшене дитинство. Це діти добробуту. Дещо затьмареного пандемією, але все ж таки добробуту. Адже у них є все. І навіть занадто багато. Принаймні, якщо вірити дітям, які трохи подорослішали. Тих, скажімо, десятирічної давнини, тобто народжених в епоху інтернету і тому також розпещених сучасністю, як їх поблажливо сприймають навіть старші діти – діти трансформації, тобто жертви Бальцеровича, який, як відомо, був пострахом не тільки для робітничого класу.

Повертаючись назад у пошуках дедалі складнішого дитинства, ми натрапляємо на дітей періоду генерала Ярузельського, яких, зрештою, несправедливо позбавили «Телеранку», а потім на дітей десятиліття Ґерека, які знали смак кока-коли та пепсі-коли, але мали лише дві програми на своїх телевізорах.

Ще в гіршому становищі були діти епохи Ґомулки, які мали не лише одну програму, але й чорно-білі телевізори й, крім того, сусідів, які, можливо, воліли дивитися промови вождів, що вели до соціалізму, а не мультики. Приблизно в той самий час журналісти винайшли термін «наші малесенькі прихильники», який остаточно забив цвях у труну того жахливого, як вважає молоде покоління, періоду.

Були ще повоєнні діти та діти війни, але це підводить нас до періоду, коли бажання висміювати «важке дитинство» минає. Тому повернімося назад. Об'єктом нашого дослідження є ПНР, але не та, що була найгіршою, а та, що була трохи більш дружньою до дітей, десь з кінця 1950-х років.

Дивлячись на експонати, зібрані на виставці у Новій Гуті, на іграшки, предмети та фотографії, переконуєшся, що усвідомлення труднощів власного дитинства з'являється в нашій свідомості ніби постфактум. Як ніби намагаємося уявити своє складне дитинство (подекуди дійсно розчавлене нудними панами в костюмах, які без кінця говорили, викликаючи нетерпіння дорослих, що чекали на чергову серію Клосса [мова йде про польський телесеріал 1967 року про польсько-радянського розвідника Ганса Клосса «Ставка більша за життя», що був екранізацією однойменної книги Анджея Збиха – прим. перекл.]) одночасно і гіршим, і кращим, ніж воно було насправді. Краще, бо, зрештою, це дитинство, яке завжди асоціюється з безтурботністю, а гірше, бо добре перед трохи молодшими робити насуплене обличчя і гордо підіймати голову, як це робить «стара добра школа», щоб навіяти їм, що їхній власний досвід – ніщо, бо саме наше дитинство було насправді винятковим...

Водночас у цій виставці відчувається якась величезна сила дитинства. Сила, яка поглинає всі проблеми й негаразди, нівелюючи бідність, постійну скруту, надмірну офіційність життя, грубість і брутальність, що панували довкола. На фотографіях зображені хлопчики, які хлюпаються в величезній калюжі на будівельному майданчику в Новій Гуті, поруч з екскаватором за роботою; чемні дівчатка, які безтурботно сидять на сміттєвих баках, про запах яких ми можемо тільки здогадуватися; маленькі будівельники, які загороджують водостік, щоб спостерігати, як по ньому пливуть човники з пелюсток квітів; втомлені маленькі бешкетники, які відпочивають на гранітних бордюрах, що безладно скинуті на землю під час будівництва тротуару; купка десятирічних дітлахів з нахабними обличчями, які зайняті підкоренням світу на великій перерві.

Вони не звертають, але краще сказати, ми не звертали уваги на те, що навколо нас був бруд і пил, постійна халтура, що іграшки незграбні, і якщо одна ламалася, треба було довго чекати на нову, що фестивалі, де можна було з’їсти солодку вату, були заполітизованою пропагандою, і щоб потрапити в кінотеатр треба було стояти в довжелезній черзі, а кількахвилинний мультфільм з песиком Гекльберрі йшов двічі на тиждень, і якщо хтось запізнювався на сеанс, то мусив чекати два дні, щоб подивитися його знову. Але чи це тоді для нас мало якесь значення?

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Відчувається також напруга між дорослим життям і дитинством, яке минуло і було безповоротно втрачене. Батьки із захопленими виразами облич вилазять на встановлений посередині вішак для килимів, на якому міститься інформація, в яких годинах слід ним користуватися, запрошуючи своїх дітей, які, до речі, теж мають власний досвід з «тріпаками», адже неправда, що вішаки для килимів – це пережиток комуністичної Польщі, який зник зі проголошенням Контрактового сейму [Сейм в Польщі, який діяв у 1989 – 1991 рр. – прим. перекл.]. 50-річні придушують в собі бажання заграти в «класики» або пострибати «в резинки», відправляючи до цих розваг молоде покоління, тоді як я сам із заздрістю дивився на колекцію кришечок з прапорами різних країн і згадував той ажіотаж, який породжували на задньому дворі суперечки про те, хто буде Шурковським [польський шосейний велосипедист – прим. перекл.], а хто – Создою [польський шосейний велосипедист – прим. перекл.]. Чомусь ніхто не поспішав ставати радянським велосипедистом, або представляти горду Німецьку Демократичну Руспубліку...

На виставці в кінотеатрі «Святовид» є одна фотографія, яка в драматичній формі показує напругу між дитинством і скрутою. Її драматизм полягає в тому, що на знімку немає дітей, бо їхню роль виконують «нові» дорослі, які практично не мали дитинства. Це знімок 1959 року, зроблений зсередини комісійного магазину, де на передньому плані у вітрині можна побачити західні моделі автомобілів, яхт і трейлерів з їхньою недоступною розкішшю, а на задньому плані, за склом, стоять хлопці, які дивляться на них із сумішшю жадібності, заздрості та сором'язливості. Ці хлопці вже не діти, їм, можливо, по 16 чи 18 років, можливо, вони навчаються у професійно-технічному училищі, а можливо, вже працюють. Можливо, вони народилися, коли ще тривала війна. Їхнє дитинство за цим склом, і вони добре розуміють, що об'єкти їхнього бажання коштують стільки ж, скільки той обід у СПАТІФ-і [клуб в ПНР, де збиралася тогочасна богема, SPATIF – це абревіатура від пол. Stowarzyszenia Polskich Artystów Teatru i Filmu, що в перекладі Асоціація польських митців театру і кіно, - прим. перекл.], про який розповідав Тирманд: чверть місячної зарплати залізничника. Тому вони й дивляться.

Чого немає на виставці у Новій Гуті? Або майже немає – так це ідеології. Один мій знайомий розповідав, що його батько заборонив йому купувати «Світ молоді» (пол. «Świat Młodych»), бо це «комуністична пропаганда». У моєму домі, у якому щовечора лунали звуки заглушок, крізь які з більшими чи меншими труднощами пробивалися «Факти, події, думки» польської редакції Радіо Свобода, мені ніхто не забороняв його купувати, хоча мене навчили всього, що має знати десятирічна дитина про політику. На виставці розкладені аркуші цієї молодіжної газети, яка, звичайно, була ідеологічною, зрештою як і «Чотири танкісти» [польський телевізійний серіал, знятий за книгою «Чотири танкісти та пес» Януша Пшимановского, в якому показані бойові будні екіпажу танка «Рудий» та пса Шарика під час Другої світової війни – прим. перекл.] та «Невидима рука» [телевізійна програма Мацея Зімінського, що виходила на польському телебаченні з 1960-х до початку 1980-х років й полягала на тому, щоб розвивати у молоді просоціальні погляди – прим. перекл.], але зараз цієї ідеології тут не відчувається. А автори виставки її не виставляють.

Те саме стосується й харцерства. Навіть не згадується назва Харцерської служби соціалістичної Польщі (далі – ХССП), яка під час правління Ґерека мала замінити звичайний скаутинг. Зауважимо, що ініціатором створення ХССП був головний редактор «Світу молоді», який у 1968 році отримав підвищення, а у середині 1980-х, коли ПНР робила останні подихи, піднявся на вершину своєї кар'єри, щоб стати останнім головним редактором «Трибуни народу»... Ім'я цієї людини називати не будемо.

Чи було правильним рішенням відсунути питання ідеології на задній план? Гадаю, що так. Автори виставки балансували між двома небезпечними крайнощами: між зануренням у своєрідну ностальгію за Польською Народною Республікою і спокусою показати дитинство, в якому панувала комуністична система. Ностальгію було б легко викликати, адже йдеться як про рожеві картини дитинства, так і про ускладнене часовою дистанцією все більш некритичне ставлення суспільства до тих часів, що можна побачити на прикладі касового успіху фільму «Ґерек».

Виставка, що показує помилки системи щодо дітей, може бути добре сприйнята в певних стійких колах, але у широкої публіки вона викличе скоріше посмішку. Так, комуністична Польща пробувала зробити з дітей своїх слухняних яничарів, намагаючись навчити їх любити Радянський Союз, який уособлювала, наприклад, медсестра Маруся, в яку повинен був закохатися кожен хлопчик, або залучаючи їх до захоплюючих пригод детектива-аматора, активного члена ОРМО [пол. Ochotnicza Rezerwa Milicji Obywatelskiej, що в перекладі Добровільний резерв цивільної міліції – парамілітарна організація, яка співпрацювала з міліцією, існувала в 1946-1989 роках – прим. перекл.], який по-лицарськи ставився до іноземок. Робилися спроби знищити харцерство, загнати дітей на паради та багатотисячні гімнастичні шоу. Багато чого намагалися зробити. Тільки все це просто провалилося. Сила дитинства і сила життя виявилася занадто великою. І саме про це ця виставка.

Є ще одна причина, яка змушує нас так легко занурюватися у спогади про власне дитинство. Причина, яку не завжди легко усвідомити, і, можливо, дещо глибша. Ті іграшки, ті ігри були фактично першим, а іноді чи не єдиним простором нашої суверенності. Перебуваючи під владою дорослого світу, не розуміючи, чому ті чи інші речі відбуваються саме так, як вони відбуваються, підпорядковані, керовані й вишикувані в школі, цькувані та штовхані старшокласниками, виховані батьками, ми мали одну єдину реальність, над якою ми могли панувати – наші іграшки та наші ігри.

Чи не є наша туга за цими вицвілими та запліснявілими предметами тугою за причинно-наслідковим зв'язком, який ми відчули вперше в житті та який, можливо, ніколи більше не буде таким реальним, таким відчутним і таким автентичним? Тому що ми повністю контролювали іграшки. Ми грали за правилами, про які самі могли домовитися, використовуючи всю свою нерозумну силу та шалену відвагу, яка тоді була нам недоступна, бо вимірювалася нашим поступово набутою мудрістю. Потім ми безповоротно потрапили у світ, в якому неподільний контроль над будь-чим став ілюзією, а правила – нав'язаними, чужими та неможливими для заперечення.

Одного разу мені подарували музичний інструмент, мелодійну гармоніку, чи то пак маленьку мелодику, але ніхто не навчив мене на ній грати. Тож я використовував її, видаючи звуки, створені за власними правилами, які я сам для себе вигадав. Я назвав ці звуки балканськими мелодіями, тому що вони нагадували мені музику, яку я чув по радіо.

У якийсь момент я дізнався про існування акордів, асонансів і дисонансів та зрозумів, що потрібно докласти зусиль і часу, щоб витягнути їх з цього інструмента, щоб він відповідав правилам, які були встановлені заздалегідь. І що музика Балкан – це щось зовсім інше. Саме тоді я втратив інтерес до гри. Я перестав бути суверенним. Світ показав мені, що я не відповідаю його правилам, й у мене був вибір: або підпорядкуватися, або піти. Так я пішов у юність і дорослість, як і багато інших дітей, яких я зустрів у кінотеатрі «Святовид» у Новій Гуті на відкритті виставки про іграшки та дитинство в комуністичній Польщі. Добре здійснити цю подорож у минуле. Кожен знайде свою власну мелодику з надгризеним мундштуком, яка колись дозволяла йому правити світом.

– Роберт Богданський  

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук