Комісії з розслідування УЄФА знадобилося вісім місяців, щоб опублікувати звіт про події, які відбулися в суботу, 28 травня 2022 року на стадіоні «Стад де Франс» поблизу Парижа. Більшість спортивного світу про них уже забула, хоча тоді ця гостра тема багато днів не зникала з заголовків газет і навіть сколихнула світ політики.

Це мала бути справді велика подія. У фіналі Ліги чемпіонів футбольний клуб «Реал Мадрид», чемпіон Іспанії, мав зустрітися з «Ліверпулем», віцечемпіоном Англії. Однак замість поєдинку титанів на легендарному «Стад де Франс» ЗМІ писали про те, що сталося за межами стадіону, а не про перемогу «Реала» над «Ліверпулем». Для вболівальників обох команд свято спорту перетворилося на пекло, яке відгукується ще досі.

Перші тривожні повідомлення з околиць стадіону з’явилися в соцмережах ще до запланованого початку матчу в суботу о 21.00 і, треба визнати, звучали як сценарій сенсаційного фільму. Фанати обох команд, особливо англійці, прибули туди на кілька годин раніше, щоб встигнути спокійно зайти, облаштувати трибуни, поспівати, зробити селфі для своїх друзів і замовити перше пиво. На жаль, неефективність французьких організаторів і дієвість іммігрантських банд призвели до того, що їхні плани були зірвані.

Що стосується першого аспекту, то інакше як повним організаційним провалом французів назвати те, що трапилося, важко: більшість входів з невідомих причин були зачинені, пропускна здатність інших була обмежена, автомати для контролю квитків блокувалися, а через безрадність персоналу під стадіоном утворився величезний затор. Тисячам уболівальників із купленими за солідну ціну квитками на цю важливу подію за участю улюбленої команди не вдалося потрапити на стадіон до першого свистка арбітра, який пролунав із запізненням на 36 хвилин, що вже само по собі компрометує подію. Багато з вболівальників взагалі не потрапили на стадіон.

Водночас, як підтверджують численні відео в соцмережах, на стадіон потрапили люди без квитка. В основному це були молоді мешканці навколишніх багатоквартирних будинків, здебільшого іммігрантського походження, яким вдавалося без особливих труднощів обійти охорону, пройти під шлагбаумами, а іноді просто перестрибнути через паркан і перебігти десяток метрів, що відділяє огорожу від трибун – усе це відбувалося за мовчазної участі персоналу. Пасивність стюардів на відео була такою ж жалюгідною, як і легкість, з якою можна порушити жалюгідну безпеку головного спортивного об’єкта Франції.

З одного боку – організаційна проблема із входом на стадіон, з іншого – проблема відсутності безпеки до і після матчу. Що насправді сталося на «Стад де Франс»? Спробуємо розібратися з фактами.

Хаос перед грою

Проблеми почалися з типового страйку французької залізниці. Профспілки перекрили трасу із центру Парижа до стадіону приміською електричкою RER B. Тож уболівальники масово пересіли на лінію RER D, із зупинки якої було проблематично дістатися до стадіону пішки: просто це значно далі, вулички вузькі, навіть потрібно йти тунелем.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Організатори, знаючи про це, вирішили відмовитися від першого контролю, де вболівальників без квитків відокремлюють від вболівальників з квитками, а також відокремлюють тих з ймовірно підробленими квитками. Тепер ці три категорії змішалися, що спричинило скупчення людей і проблеми біля входів до стадіону. В основному це були англійці, оскільки іспанці приїжджали на матч окремими автобусами, уникаючи ненадійного громадського транспорту. Результат: тіснота, стрес, затримка матчу, нервова реакція поліції, яка безпричинно й наосліп пускала сльозогінний газ на мирних уболівальників, загалом це був безлад, яким скористалися «сусідські хлопці».

Сотні перестрибували через паркан без квитків. Їх не затримували стюарди, найняті за оголошенням лише тиждень тому, без формування, без керівництва, без компетенції, нездатні зупинити зловмисників, які часто просто були їхніми колегами з багатоквартирного будинку.

Але не безквитковий вхід на гру був головним заняттям іммігрантської молоді того вечора. Ще до завершення матчу іспанський спортивний журналіст Серхіо Сантос у короткому твіті підсумував неймовірні події суботнього вечора: «Я був на багатьох фіналах. Те, що відбувається на «Стад де Франс», я ніколи раніше не бачив. Навколо стадіону крутяться групки французів, які нападають і грабують уболівальників. Я не говорю про чутки, а про те, що я бачив на власні очі».

Дійсно, висвітлення подій того вечора в соціальних мережах, щедро прикрашене фотографіями та відео, а також відгуки, опубліковані в британській та іспанській пресі, справляють незвичайне враження. З уст вболівальників лунали попкультурні історії, які пробуджували уяву: тут перелякана іспанська мати з дочкою згадували гру «American Nightmare», там побиті британці розповідали про сцени, як із фільму «Ходячі мерці».

Золотий урожай

Після фіналу в Парижі почалося пекло. «Це були армії бандитів, які полювали на вболівальників». Британський спортивний журналіст Джим Беглін написав прямо: «Минула ніч після гри була найстрашнішою подією, яку я коли-небудь пережив. Організовані банди почали нападати на вболівальників, які від’їжджали. Дорогою до метро ми пройшли повз ряд бандитів. Жодного поліцейського не було видно. Ми були свідками багатьох нападів на учасників події, які нічого не підозрювали».

З усіх сторін з’являлися не лише місцеві жителі з сусідніх багатоквартирних будинків, а й нелегальні мігранти, що таборували під кільцевою дорогою, дилери креку і горезвісні MENA, тобто «неповнолітні іноземці без супроводу», страх північно-східних районів Парижа, без честі й віри. Для них це був золотий урожай.

Перед грою вболівальники знімали готівку в банкоматах, у всіх були мобільні телефони, у багатьох – годинники, золоті ланцюжки або маленькі сумочки через плече чи на пояс. Організовані групи від кількох до кількох десятків осіб, озброєні ножами, металевими прутами, бейсбольними бітами та мачете, нападали на вболівальників, грабували їх, били та жорстоко поводилися з ними, навіть зривали з них одяг. Багато нападників мали різаки, щоб відрізати ремінці сумок.

Свідки розповідають про напади на дітей і жінок, навіть на інвалідів у візках. Після подій була порушена тема сексуальних домагань беззахисних жінок.

Кілька сотень бандитів накинулися на стадіон, наче на магазин самообслуговування, а точніше на мисливське угіддя.

Наказ: не втручатися

«Одна шайка могла скоїти незліченну кількість крадіжок», – кажуть місцеві поліцейські, які критикують рішення префектури не посилати тих, які найкраще знають місцевих бандитів, для захисту вболівальників. У поліції був чіткий наказ: жодного втручання, жодної особистої ініціативи. Щоб не напружувати вболівальників і не створювати враження поліційної держави, загони особливого призначення розставили досить далеко від стадіону. Багато поліцейських з відділків, стаючи свідками пограбувань, відбирали у бандитів «добро» і відразу повертали пограбованим, але це була крапля в морі потреб.

Увечері до паризьких поліцейських відділків почали приходити сотні жертв агресії. Однак більшість навіть не посоромилася подати скарги, коли «Ліверпуль» попросив відгуки про катастрофічну ніч. Було зібрано 5000 скарг за 24 години! Водночас майже 300 людей опинилися у відділеннях швидкої допомоги та паризьких лікарнях із розбитими носами, головами або з порізами та колотими ранами від ножів, мачете та розбитих пляшок. У відеороликах, опублікованих постфактум у соціальних мережах, британські вболівальники говорили, що це був найгірший досвід у їхньому житті та що вони більше ніколи не приїдуть до Франції на жоден матч.

Іноземна преса, дещо менш обмежена політкоректністю, ніж французькі ЗМІ, прямо вказала на спільний знаменник усіх нападників: етнічну приналежність. Іспанська «Marca» прямо написала, що «в Парижі вже кілька років існує серйозна проблема імміграції та гетто, яка має великий вплив на усе французьке суспільство».

Сен-Дені або бомба сповільненої дії

Ось де собака заритий. Причиною подій на «Стад де Франс» є не лише організаційний хаос, а зовсім інший фактор, тобто розташування об’єкта.

Менш ніж за місяць до фіналу ексфутболіст Тьєррі Анрі, член легендарної національної збірної Франції 1998 року, яка виграла для Франції чемпіонат світу, попередив під час дискусії на одному з американських телеканалів: «Технічно кажучи, стадіон є в Сен-Дені. Сен-Дені – не Париж». «Повірте, ви б не хотіли опинитися в Сен-Дені, це не те саме, що Париж», – додав ексфорвард «Арсеналу», викликавши гнів ліберального мера міста, незадоволеного антирекламою.

Важко з ним посперечатися: департамент Сена-Сен-Дені поблизу Парижа протягом багатьох років був символом імміграції колонізаційного типу. Колишній «червоний пояс», тобто робітниче передмістя навколо столиці Франції, яке майже століття голосувало за лівих, а особливо за комуністичну партію, повністю змінило своє обличчя. З процесом деіндустріалізації житлові квартали робітничого класу повільно перетворилися на етнічні передмістя, де 60% новонароджених дають мусульманські імена, звідки корінні французи тікають, коли з’являється така можливість, де Міністерство освіти платить 10 000 євро премії вчителям, які не залишать професії протягом 10 років, де мечетей більше, ніж парафій, а наркомафія контролює численні райони. Саме тут знаходиться найбільше у Франції скупчення сумнозвісних «заборонених зон», які сьогодні жартівливо Міністерство внутрішніх справ Франції називає «зонами республіканської реконкісти».

У самому Сен-Дені злочинність процвітає: кількість скоєних злочинів на тисячу осіб становить 36,39%, порівняно з 20,56% у департаменті, 13,12% у регіоні та 10,64% у Франції. Саме тут на виборах перемагає партія Жана-Люка Меланшона, який за порадою Бертольда Брехта змінив свій електорат із робітничого класу (він голосує за Ле Пен) на ісламістсько-іммігрантський у рамках стратегії, відомої в народі як «ісламська радикально ліва».

Усі наступні французькі уряди несміливо намагалися щось зробити з бомбою сповільненої дії, але зазвичай це зводилося до витягування мільярдів під різними приводами: урбаністична політика, ремонт багатоквартирних будинків, рівні можливості, боротьба з дискримінацією та модна останнім часом екологія. Однак, всупереч поширеній думці, департамент – зіниця ока істеблішменту: за 10 років він прийняв 2700 офіційних візитів міністрів і президентів, а у 2016 році саме тут Еммануель Макрон заявив, що балотуватиметься в президенти.

Будівництво «Стад де Франс» на пустирі, оточеному іммігрантськими житловими багатоповерхівками похмурої слави, як-от район Франк-Муазен, розташований за кілька сотень метрів від стадіону, де наркодилери відкрито публікують адреси своїх дилерських центрів – було саме таким подарунком, на який було витрачено два мільярди євро. Його щорічне утримання становить 5% бюджету Міністерства спорту.

За припущеннями, це мало зробити район економічно динамічнішим, але, як завжди, нічого не вийшло. Стадіон збитковий (йому не вистачає кілька мільйонів на рік), і компанії, які мали масово переносити туди свої штаб-квартири, спокусившись візією «французької Кремнієвої долини», через кілька років повертаються у спокійніші ділові райони, де не потрібно возити співробітників ввечері до метро на таксі в супроводі охоронця. Будівництво так дорогого стадіону посеред міських джунглів не перетворило джунглі на Каліфорнію (нещодавно Макрон зробив дурницю, назвавши цю кошмарну місцевість «Каліфорнією без моря»), але підкинуло до лап хижаків ще більше звірини, кульмінацією чого стали події фіналу Ліги чемпіонів.

Офіційний наратив, тобто фейк

Однак скандал щодо подій біля «Стад де Франс»» не завершився поверненням уболівальників додому. Інші його аспекти все ще почали з’являтися на світ. Складається враження, що компрометації Франції було недостатньо, тому міністр внутрішніх справ Жеральд Дарманен вирішив докинути дров до вогнища, поклавши відповідальність за події на... британських уболівальників.

Звинувачувати жертв? Взагалі нічого нового. Головний наглядач Макрона та міністр спорту Амелі Удеа-Кастера почали стверджувати, що на площі перед стадіоном вчинили колотнечу вболівальники «Ліверпуля», які масово з’явилися з підробленими квитками. Попри математичні розрахунки, засновані на даних залізниці, Дарманін залишався впертим до кінця, написавши у Твіттері: «Джерелом проблеми в суботу ввечері було шахрайство в масових і промислових масштабах. 30-40 тисяч британських уболівальників з’явилися без квитка або з підробленим квитком». Ані слова про «молодь із передмістя». Англійці, як та вдова підофіцера з Гоголя, самі себе відлупцювали.

Мало того, як виявилося пізніше, уряд Франції чинив тиск на УЄФА, щоб те опублікувало точно такий же наратив в офіційному комюніке наступного дня після матчу. Тоді керівництво УЄФА слухняно виправило текст!

Лише одна особа дала ще більш безглузде «пояснення», шукаючи тут ... рук Путіна. Журналіст Бріс Кутюр’є написав у Твіттері: «Масовий друк фальшивих квитків, страйк на лінії B, мобілізація злочинців у соціальних мережах... «Стад де Франс»: слід враховувати можливість саботажу з боку Росії. Спочатку матч мав відбутися в Санкт-Петербурзі…». Що ж, є теорії змови для простих людей, мабуть, є й для еліти.

Досить швидко виявилося, що офіційний наратив був грубим фейком, що було менше ніж 3000 підроблених квитків на 80 000 місць (через вісім місяців УЄФА оголосить про 2589), що є нормою для таких заходів, а свідчення тисячі зібраних шанувальників спростували офіційну версію. Уряд Макрона вирішив так наполегливо брехати лише тому, що ця тактика зазвичай спрацьовує: ЗМІ підхоплюють офіційний наратив, і громадськість починає вірити беззастережно. У випадку зі скандалом на «Стад де Франс» різниця полягала в тому, що іноземна преса відреагувала, змусивши французькі ЗМІ до мінімуму журналістської чесності.

Реакція була й від політиків. Мер Ліверпуля Джоанн Андерсон написала у Твіттері: «Я обурена катастрофічним керівництвом і брутальним ставленням французької поліції та персоналу на фіналі Ліги чемпіонів до уболівальників. Я пишу до Міністерства закордонних справ, вимагаючи відповіді від УЄФА та президента Макрона, щоб прояснити цю справу. Звинувачувати вболівальників – це ганебно». Стів Ротерам, лівий голова Ліверпульського регіону, у якого вкрали новий мобільний телефон, кредитні картки, посвідчення особи та квитки на матч, іронізував: «Банди були організовані краще, ніж УЄФА».

З боку Іспанії свідком подій був речник патріотичної партії «Vox» Іван Еспіноса де лос Монтерос. Ця партія пішла далі, представивши інциденти на пленарному засіданні Європейського парламенту та подавши запит (№ E-002181/2022 від 16 червня 2022 року) про сенс європейської міграційної політики в ситуації, коли «сотні молодих французів – переважно діти та онуки іммігрантів з інших континентів – вийшли на вулиці, б’ючись з поліцією та нападаючи на тисячі вболівальників, у тому числі дітей, у той час, як ЗМІ приховували ці напади».

Відповідь шведського комісара із внутрішніх справ ЄС Ілви Йоханссон прийшли лише у вересні. Вона заявила, що події не мають нічого спільного з імміграційною політикою Франції. Відомо, що самосліпота є своєрідною обов’язковою доктриною в Європейському Союзі...

Скандал також має правовий аспект і зачіпає судові дії. Виявилося, що французька прокуратура порушила справу, так, але про... фальшиві квитки, а не про напади, крадіжки та пограбування. У результаті не були захищені записи з камер навколо стадіону та з метро. Без клопотання прокуратури їх просто видалили через сім днів і зникли цінні докази, які дозволяють визначити перебіг подій і встановити винних. Чи є більш переконливі докази системної дисфункції держави на Сені?

Що УЄФА рекомендувало французам

Парадоксально, але офіційна версія подій, яку просуває влада та слухняні медіа, була розбита вщент тим же УЄФА, яке спочатку виступило спільником французького уряду в нав’язуванні фальшивого наративу. Після восьмимісячного розслідування спеціальною комісією, що складається з юристів, науковців і представників асоціацій уболівальників, УЄФА чітко заявило, що «французька система безпеки повністю дала збій під час фіналу».

«У той час, коли французька влада зосередилася на нібито проблемі британських хуліганів, – пише УЄФА, – справжньою проблемою були французькі злочинці, які нападали на англійських та іспанських уболівальників до і після гри». Те ж саме говорили свідки в соцмережах не через вісім місяців після матчу, а ще до початку матчу.

Звіт УЄФА містить 21 «рекомендацією» для французьких організаторів спортивних подій, включно з тим, щоб Міністерство внутрішніх справ і Міністерство спорту «переглянули свою модель управління» масовими спортивними подіями, а поліцейські сили «використовувалися виключно у пропорційний спосіб».

Слід мати на увазі, що Франція планує приймати Чемпіонат світу з регбі у 2023 році та Олімпійські ігри у 2024 році, а події на «Стад де Франс» кидають тінь на здібності організаторів, викликаючи побоювання, що страшний сценарій повториться.

Олімпійське селище та пресцентр для журналістів також розмістять у департаменті Сена-Сен-Дені. Територія площею майже 40 гектарів, що прилягає до стадіону «Стад де Франс», де мають розташуватися понад 14,5 тисячі олімпійців, місцеві злочинці вже сприймають як майбутнє мисливське угіддя, багате на легку здобич. Це все одно, що покласти мед на мурашник і сподіватися, що нічого особливого не станеться.

Як поліція, зазнавши такої поразки під час Ліги чемпіонів, зможе забезпечити безпеку спортсменів, персоналу та туристів? Чи потрібно буде, як дехто вже припускає, вводити в дію армію, яка не звикла займатися масовими заходами?

Наразі виглядає так, наче безпека не стоїть на першому місці в списку пріоритетів уряду. Церемонію відкриття Олімпійських ігор з парадом делегацій по Сені в присутності 600 тисяч глядачів експерти не соромляться називати «кримінальним божевіллям». «З точки зору безпеки спортсменів, організаторів і глядачів нічого не передбачено», – каже провідний французький кримінолог Ален Бауер.

Уже відомо, що Олімпіада у 2024 році обійдеться французам у понад 7 мільярдів євро, а з урахуванням середнього рівня перевиконання бюджету на проведення такого роду заходів, ймовірно, навіть понад 13 мільярдів. Це більше, ніж витрати на Міністерство юстиції. Побудовані олімпійські об’єкти не розраховані на відшкодування витрат, доходи від туризму не компенсують витрати, тому єдиний «прибуток» – нематеріальний. Йдеться більше про престиж на міжнародній арені, а Паризькі ігри – це такий собі елемент м’якої сили, який, як відомо, не має ціни. Купони від дитини барона де Кубертена хочуть зрізати і президент Макрон, і соціалістичний мер столиці Анн Ідальго, і різні інші осередки влади та впливу. Питання в тому, чи через наївне несприйняття реальності та ідеологічну неспроможність оскаржити негативні наслідки міграційної політики цей розрахунок не підведе.

– Адам Ґвязда  

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклала Олена Ковалевська