Військова агресія Путіна проти України шокувала світ. Її наслідки торкнулися багатьох сфер життя, включаючи спорт. У таких ситуаціях слід поводитися як мінімум пристойно. Поляки показують, що це означає. На жаль, у ФІФА, УЄФА та МОК із цим проблеми – їх моральні принципи видаються сумнівними.

Однак світові спортивні корпорації, всупереч загальній думці, не мають проблем з мораллю. Високі представники точно знають, що добре, а що погано. Добре, коли є гроші. Погано, коли вони закінчуються. Зараз вони опинилися у другому становищі.

Спочатку вони зробили вигляд, що нічого не відбувається. Зрештою, війна – це політична справа, а спорт не має нічого спільного з політикою. Проте їх швидко спустили на землю. Не сумніваюся, що це сталося через тиск політиків. Навряд чи їх зачепила б осудлива думка громадськості.

Російською агресією вони перейнялися лише на словах, зробивши відповідні заяви. Одразу після цього почали вигадувати, що робити, щоб не нашкодити собі. Найбільш схвильованими виявилися видатні діячі футболу. Санкції проти Росії для них – біда.

Для кавалера російського ордену Дружби Джанні Інфантіно, офіційного президента ФІФА з милим прізвиськом «собачка Путіна», це, безсумнівно, травма. Фотографій з царем з Інтернету не видалиш. Подяку за нагороду не зітреш фотошопом. Не скасуєш своєї заяви, що дружба ФІФА з Росією триватиме вічно.

Схоже, Путіну не подобається футбол, але йому подобається, коли світ його хвалить, бо тоді він почувається великим. Для цього у нього є спеціальний інструмент під назвою «Газпром», який роздуває его диктатора як великого благодійника найпопулярнішого виду спорту на планеті.

Усім давно відомо, що Росія купила футбол – і європейський, і світовий – на гроші «Газпрому», і це рішення прийняв Путін, тож саме він фактично став власником футболу, за винятком тієї частини, яку забрали шейхи, що, зрештою, взяли з нього приклад.

Демонстрація російської сили

Гроші Газпрому – це не приватні гроші Путіна. Компанія належить державі, але держава – це Путін, тому шлях прийняття рішень такий же короткий, як і в режимній державі. Жодне рішення не потребує обґрунтування, але воно існує і міститься в одному слові, звісно англійському, щоб все виглядало по-світськи – спортвошинг (англ. sportwashing).

Cпортвошинг – це такий тип реклами, метою якого є показати перевагу одного продукту над іншим. В даному випадку - перевагу Великоросії над іншими, тому реклама зводиться до пропаганди, а її вплив і охоплення є великими, тому що великими є гроші.

Державна демонстрація російської сили, на думку «Газпрому» та вождя народу, не має (аякже!) нічого спільного з політикою, бо і не повинна мати, про що вперто заявляє господар Кремля та його газові помічники, які, можливо, самі трохи «під газом», тому що їхній наратив є повною нісенітницею.

Улюбленцем спонсора був і залишається футбол. Щедрість «Газпрому» нечувана. Тому футбольні корифеї полюбили спонсора з першого траншу. Брали всі, кому він давав, без винятку. Через гроші від сатрапа ніхто не ображався.

Логотип компанії поступово з’являвся на футбольних стадіонах під час менших і все більш престижних заходів. Протягом 16 років «Газпром» підтримував Гельзенкірхен-Шальке 04, протягом 12 років – белградську Црвену Звезду, а також петербурзький Зеніт тощо.

Швидко настав час для великої гри. Кубок і Суперкубок УЄФА, Ліга чемпіонів підняли Росію до статусу амбасадора футболу і спорту, адже спортовошинг підкоряв все нові види спорту та події, на яких «Газпром» не економив.

Для Путіна спорт був іміджевим трампліном. Чим довше він правив, тим гірше сприймав його демократичний світ. Жоден диктатор не може довго протриматися у ролі демократа. Інвестиції в спорт допомагали йому зберегти ілюзію і робили це, на жаль, занадто довго.

А ще, на жаль, це відбувалося за допомогою Заходу. Але забудьмо про економічні зв’язки, зупинімося на спорті. Путін встановив кілька рекордів усіх часів у фінансуванні світових подій, два з яких особливо вражаючі з огляду на рівень цих заходів.

На мундіаль в Росії держава витратила 14 мільярдів доларів, а на зимову Олімпіаду в Сочі – аж 50 мільярдів доларів. За такі гроші можна купити імідж найщедрішого спонсора спорту та бренд правителя імперії.

Путіном керує манія величі, немає ціни, яку він не був би готовий заплатити, щоб увійти в історію як Володимир Великий, що демонструє, наприклад, геноцид в Україні. Маленький кагебіст, підлеглий чиновник, безсумнівно, страждає від невиліковного комплексу меншовартості, який він прикриває своєю пихатістю, зарозумілістю та владними позами.

Державні мільярди і пролита кров - це його психотерапія. Алкоголік Борис зробив жахливу помилку, просунувши свого наступника. Комплекси маленьких людей можуть бути вбивчими, але є ті, хто знаходить можливість цим скористатися. До їхнього гурту охоче долучилися спортивні боси.

Знайти лоха все важче...

Представники ФІФА, УЄФА та МОК роками не припиняли хвалити свого благодійника. Тим більше, що він вдало грав за їхню команду. Коли Зеппа Блаттера, попередника Інфантіно, звинуватили в корупції, Путін заявив, що той заслуговує не на ув’язнення, а на Нобелівську премію миру.

ФІФА стояла горою за Росію, яку звинуватили у державному допінгу, який довго прикривав Ламін Діак, голова Міжнародної федерації легкої атлетики, лише за 2 мільйони доларів хабара. Так чи інакше, Путін і його спортивні друзі дуже легко знаходили спільну мову в питаннях корупції.

Коли вперше в історії на конгресі ФІФА одночасно були обрані два господарі чемпіонату світу з футболу – Росія та Катар, одразу виплила інформація про підкилимні ігри. Обидві країни заперечували будь-яку корупцію, але марно.

Джек Вернер з Тринідаду зізнався, що отримав 5 мільйонів доларів хабара через підставні компанії за голос на підтримку Росії. Рафаель Сальгеро з Гватемали зізнався в отриманні мільйона. Більш ніж половину учасників голосування, включно з Блаттером, звинуватили в «порушеннях».

Ні чемпіонат світу, ні Олімпійські ігри не окупаються фінансово. Майже всі вони перевищують планові кошториси, причому суттєво. У демократичних країнах це вимагає пояснень, а в таких країнах, як Росія, Китай, Катар чи Саудівська Аравія – ні.

В автократичних системах практично не виникає проблем з грошима на іміджеві заходи зі спортивним нахилом. Одні роблять це, щоб підкреслити та закріпити свій статус наддержави. Інші – тому що вони взагалі хочуть засвітитися на карті світу.

Світ дізнався про Катар і Бахрейн через спорт. Цей механізм працює з моменту поділу Німеччини на дві держави. Першими його зрозуміли комуністи з НДР. Захід міг не рахуватися з ними, але йому довелося рахуватися зі їхнім спортом.

Спорт 1970-х років багато в чому відрізнявся від сьогоднішнього спорту. Тоді процес комерціалізації лише зароджувався. Календарі міжнародних подій не були такими перевантаженими. Загалом спорт був дешевшим, ніж сьогодні.

Відколи він перетворився на глобальний бізнес, головними стали гроші, а не правила. Той, у кого є гроші, більшою чи меншою мірою керує спортом. Автократи мають майже необмежені фінансові ресурси, тож спорт широко ними користується.

Чим більше це проявляється, тим більше судомить ринок престижних, а отже і найбільш коштовних видовищ. Це чітко видно на прикладі олімпійського руху. Все важче знайти «лоха», який хоче організувати ігри. Демократи захищаються, диктатори - навпаки.

Катування, ув'язнення, страти. І що?

ФІФА, УЄФА та МОК належать до цивілізації, заснованої на демократичних цінностях, фундаментальних правах людини та мирному співіснуванні. Але, на жаль, вони стоять у черзі до вбивць, сатрапів, агресорів і навіть пропагандистів тероризму.

Гроші повинні бути, і не важливо, хто платить. Ось як це працює. Це називається лицемірством. У своїй останній доповіді організація Human Rights Watch оголосила про катастрофічну ситуацію із дотриманням прав людини в Китаї. Яскравим прикладом є доля уйгурів.

Понад мільйон осіб, що належать до мусульманської меншини, були замкнені в так званих «таборах перевиховання», де їх катували. Це були дослідні полігони, де випробовують новітні технології як інструмент репресій.

У Пекіні розробили найбільш проникливу систему спостереження, яка коли-небудь існувала у світі. Противники режиму підлягають примусовому інформаційному зомбуванню. Будь-яка критика неможлива через драконівську цензуру. І що?

Китай отримує від МОК не одну, а дві Олімпіади - літню 2008 року і зимову 2022 року. Але це ще не все. У 2015 році Міжнародна федерація легкої атлетики подарувала Пекіну чемпіонат світу.

У Катарі династія Аль Тані правила з 1868 року. Нинішній емір – Тамім бін Хамад Аль Тані. Ця країна є князівством з урядом і прем'єр-міністром, консультаційною радою, але без парламенту і політичних партій. Вона володіє одними з найбагатших покладів природного газу, а ще – нафтою.

Влада політично маневрує. Катар підтримав Ірак в ірано-іракській війні, але засудив агресію Іраку проти Кувейту через вплив американців. У 2017 році деякі арабські держави розірвали дипломатичні відносини з Катаром через його підтримку тероризму. І що?

Катар організував чемпіонат світу з гандболу серед чоловіків, чемпіонат світу з шосейного велосипедного спорту та отримав від ФІФА чемпіонат світу завдяки плідній «співпраці» та «братній» допомозі, наданій путінською Росією.

Саудівська Аравія, з іншого боку, є абсолютною монархією. Формально це королівство без конституції, хоча король виконує функцію прем’єр-міністра. Салман ібн Абдул-Азіз Аль Сауд міцно тримає владу. Freedom Hоuse віднесла Аравію до країн, які систематично порушують права людини.

У 2016 році в цій країні було проведено масову страту, в результаті якої було вбито 47 осіб. Переважна більшість громадян дотримується сунізму – однієї з форм ісламу. Релігійної свободи не існує. Прихильників інших віросповідань карають побиттям, відрізанням кінцівок або стратою. І що?

Динамічний розвиток глобального спонсорства. Від футболу до боксу, шахів, реслінгу, кінного спорту, Формули-1, Ралі Дакар, Формули E, снукеру, гольфу, тенісу - всюди і скрізь можна побачити цих спонсорів. Очевидно, що найбільш активну діяльність вони розгорнули у футболі.

У 2021 році відбулася історична транзакція. Саудівці купили «Ньюкасл Юнайтед», а клуб очолив принц Мухаммед ібн Салман. Цікава фігура, яка залишається в тіні, але в короні свого королівства є діамантом спортивного маркетингу.

Спонсорувати футбол порадив йому його дорогий друг Володимир Володимирович Путін і навіть допоміг йому навести відповідні зв’язки. Сьогодні Інфантіно, Путін і він – це майже нерозлучні друзі.

Просто сором

У наведеному вище контексті нинішній танець найбільших і найбагатших федерацій міжнародного спорту є відверто жалюгідним. Збройна агресія проти України підтвердила, що король – голий. Коли в Україні вже падали бомби, вони вигадували, як розіграти плей-офф. Просто сором.

Коли вони отримали копняка (від своїх політичних покровителів, безсумнівно), вони почали придумувати санкції проти російського спорту та російських спортсменів. Але без ентузіазму, лише для формальності. МОК оголосив, що так не повинно бути, бо це зруйнувало «олімпійський мир».

Жодного слова про вбивства дітей і жінок. Жодного слова про зруйновані міста та квартали. Жодного слова про злочини Путіна проти мирного населення. Настільки делікатно і культурно, щоб декого часом не заболіло.

Інфантіно викручується, як тільки може, щоб не розсердити і не образити свого добродія. Перед чоловіком постала класична дилема – як з’їсти і торт, і вишеньку? Не все йде у нього гладко, він жонглює термінами. Він у паніці, бо в кінці тунелю може згаснути блискучий банер із написом «Газпром».

Деякі російські спортсмени жаліють себе, стверджуючи, що вони не винні, тож за що їх карати? Владек Комар, світлої пам’яті, мав би готову відповідь на це питання: «Найкоротший шлях до розуму веде через задницю».

На Україну напали не монголи, а росіяни. Російські спортсмени є громадянами країни-агресора, яка вчиняє злочин геноциду. Вони не лише мешканці імперії зла. Вони - її кумири, візитки іміджу диктатури. Ви повинні подорослішати, дітки!

Парадоксально, але поведінка важливих спортивних діячів підтверджує (от лише робить це у викривлений і неприйнятний спосіб) культове олімпійське правило, що спорт не має нічого спільного з політикою і не повинен мати, їх ніщо не пов’язує.

Ніщо – це війна в Україні, ніщо – це переслідування уйгурів, куди вже там тероризму катарців чи стратам інакомислячих у Саудівській Аравії. Найголовніше, щоб дебет з кредитом сходився. Наша хата скраю, і єдина конкретна річ - це прибуток, адже ми аполітичні!

Хай йому грець, так не мало б бути! Спорт мав бути прикладом чистої гри. Миру і дружби між народами. Благородним натхненням для особистого розвитку в прагненні до досконалості. Школою характеру, джерелом цінностей і принципів. Але люди все зіпсували.

Я не хочу говорити про дрібниці на кшталт того, з ким ми будемо грати в плей-офф або що буде з чемпіонатом світу з волейболу. Війна – не час для ігор і розваг. Тут не пройде демагогія в стилі «давайте покажемо Путіну, що добро перемагає, тому давайте жити нормально».

Сьогодні немає нічого нормального. Його і не буде, поки у Кремлі сидить мучитель. Зараз немає нічого важливішого, ніж зупинити війну, яка може спалити світ. Раджу спортивним функціонерам, які так охоче співпрацювали з Путіном, взяти це до уваги.

Отямтесь, хлопці! Зосередьтеся на тому, як відрізати джерело зла. Припиніть вигадувати, що робити, щоб вас не відсунули від корита. Бо якщо ви провалите перше завдання, то друге не матиме значення. Ми всі живемо на одній планеті.

Однак не можна звалити все на глобалізацію. У неї, звичайно, є свої позитивні і негативні сторони. Позитивним є хоча б те, що у кожній країні на Землі знають, де шукати гамбургер або в якому відділі місцевого супермаркету можна знайти джинси.

Негативом є те, що мало бути позитивним, а саме – глобальна уніформізація. Коли розривається одна ланка, руйнується весь ланцюг. Саме це зараз відбувається з війною Путіна в Україні та спортом. Приплив російської готівки може бути припинений. А це означає катастрофу для спорту.

Не тому, що так повинно було статися. А через жадібність, пристосуванство і брехливість корпорацій, які керують спортом. А на практиці – через розпродаж важко досяжних ідеалів за легкі гроші. Боюся, що це не зміниться.

Навіть після щасливого закінчення воєнної трагедії з цієї планети не зникнуть диктатори, що володіють багатством. Завжди знайдеться той, хто крикне: «даю!» По той бік він почує: «беремо!» Нехай же у спорті їх буде якомога менше.

– Марек Юзвік
– Переклад Марія Шевчук