– Це була чудова людина, мудра і щира, з великими знаннями і великим духом, – такими словами попрощалися тиждень тому з померлим Шевахом Вайсом, ізраїльським політиком і професором, послом Ізраїлю в Польщі, народженим у довоєнній Польщі й гаряче відданим їй останні свої двадцять років. Шевах Вайс увійде в історію завдяки книгам, які написав, студентам, яких виховав, своїм політичним ініціативам і прекрасним дружбам. Але в Польщі для багатьох коментаторів такою причиною буде одне речення, яке Шевах Вайс виголосив понад двадцять років тому, 10 липня 2001 року в Єдвабному, і яке він повторював у різних ситуаціях, коли це було потрібно. Це речення про дві стодоли: що в окупованій Польщі були різні стодоли, не тільки та у Єдвабному, а й та у Бориславі, де рятували євреїв. Адже маленького Шеваха, його брата та батьків врятували від Голокосту сусіди, польські та українські родини.

Ця незвичайна людина також могла сказати, що не лише євреї були жертвами нацизму та гітлеризму, але й поляки. Він знав історію і вмів згадати чудові приклади взаємовідносин, у тому числі польських патріотів з єврейським корінням, а не лише вказати на недоліки та незграбність у взаєминах останніх десятиліть. Він був особливим, кажуть усі. Але, зрештою, він був не самотнім у цьому глибоко людському підході до єврейських і польських справ і не єдиним, яким хотіли б його бачити деякі спостерігачі цієї складної сцени.

Все ще знаходив щось хороше

Саме під час його перебування на посаді посла, хоча й без його участі, Польщу відвідав Реувен Зигельбаум (1913–2005), молодший брат Артура Шмуля Зигельбойма, великого самотнього героя боротьби за привернення уваги країн Антанти до долі євреїв, які помирали в окупованій Польщі.

Реувена знайшов у ПАР Кшиштоф Слівінський, тодішній посол Польщі, і, як казав актор, брат героя, повернув його до Польщі. Спочатку до тієї маленької, у польському посольстві, а потім до тієї, що на Віслі, куди прем’єр-міністр Єжи Бузек запросив Реувена. Перший приїзд у 2000 році, а потім кожен наступний візит – кожних пів року щороку, аж до рішення, що у 2004 році він повернеться назавжди – відкривав Реувену нову Польщу, в яку він був закоханий. Про те, що йому не подобається, він не говорив багато, бо завжди знаходив щось хороше, особливо молодь, яку зустрічав у парафіяльних залах і школах, і якій розповідав про Артура Шмуля Зигельбойма.

Раніше, а саме у 2000 році, він знявся у чудовому документальному фільмі «Смерть Зигельбойма» (режисерська робота Джаміли Анкевич, теж покійної): він іде по стопах брата, розмовляє з тими, хто його знав. Джаміла Анкевич встигла: у фільмі знімаються, зокрема, Лідія Чолкошова, Ян Карський, Фелек Шарф, Марек Едельман і звичайно Реувен, наймолодший з одинадцяти братів і сестер Зигельбойма.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Тепер він уже не був просто актором і не прагнув глядачів. Тепер його вистави несли послання діалогу та примирення до жвавих молодих людей, з якими він завжди міг знайти спільну мову: в Отвоцьку та Красноставі, у Варшаві та Бодзанові, у Ласках та у Вроцлаві. Він сам був частиною цього послання. Вважав, що ця молодь і він серед неї – це та Польща, про яку мріяв і про яку говорив Артур.

Остання зустріч відбулася у великій парафіяльній залі св. Якова в університеті на площі Нарутовича у Варшаві, 16 січня 2005 р. За кільканадцять днів Реувену мало виповнитися 92 роки, тому він отримав троянди та побажання з прийдешнім днем ​​народження від молоді. Але найбільше його порадувало те, що отець Гжегож Міхальчик сказав, що саме так він, Реувен Зигельбаум, розпочав святкування Дня Юдаїзму з молоддю тут, у костелі на площі Нарутовича. Він цим пишався і радів, так само як і його перебуванням в Ласках, де він відпочивав у сестер-францисканок і пояснював іншим гостям, що він не священнослужитель, але точно духовна людина.

– Я не єврей із Польщі, – говорив він, – я польський єврей.

Він подарував нам дружбу і довіру. Напередодні Різдва 2004 року Реувен із задоволенням жартував, що «в такому віці» можна щось зробити вперше. Нас було вісімнадцять за столом, а також польська родина з України з двома доньками, які власне переїхали до Польщі, така велика кількість гостей порадувала Реувена, який побачив у цьому схожість із сімейними святами свого дитинства в Красноставі.

Він хотів, щоб його поховали в Польщі.

Двері відчинили

Як й інший друг нашої родини, Арі Лернер (1918–2002), людина невичерпної енергії та так само невтомної віри в позитивні починання, які він брав на себе з постійно новими ідеями, щоб подолати розбіжності та зблизити два народи.

У 1992 році я була співорганізатором унікального – і донині не повторюваного – маршу, який об’єднав два пам’ятники і два повстання: пам’ятник Варшавському повстанню та пам’ятник Героям гетто. Творцем і, можна сказати, божевільним був Арі Лернер, який надихнув групу людей і запалив у нас віру в успіх і глибокий сенс цієї події.

Я писала про нього в «Тижневику Солідарності» і в тижневику «Йдемо». Він пережив війну на вугільній шахті на Уралі, після повернення був віцеконсулом у посольстві Ізраїлю і в результаті потрапив у сталінську в’язницю. Там, хоч був катований, не здався і не дав «підставити» дописати його до нібито світової сіоністської змови. Через кілька років після звільнення, він виїхав до Ізраїлю, будував будинки та інститут Яд Вашема, пережив гіркоту в пошуках справедливості, коли зустрів своїх переслідувачів із Раковецької. Коли комунізм упав на берегах Вісли, повернувся до Польщі, бо також вважав себе польським патріотом. Тоді Арі сказав: «Ми всі брати, і ні національність, ні релігія не можуть розділити нас. Чому дві нації, такі пов’язані між собою, не можуть плакати одна над одною і разом радіти свободі?»

Мало хто хотів брати участь у «його» марші, в якому польська та ізраїльська молодь своєю присутністю та молитвою згадали жертв війни та руйнувань німців та радянської влади. Але Арі не здавався. Він зібрав почесний комітет: там були, зокрема, ізраїльська письменниця Міріам Акавія, проф. Анджей Стельмаховський, Станіслав Янковський «Аґатон» і посол Ізраїлю Мірон Гордон – і все вдалося, навіть участь армії. Але більше ніколи не вдавалося вшанувати героїв обох Варшавських повстань чи жертв обох катаклізмів одним маршем. Так, через рік Польська рада християн і євреїв ініціювала Молитовний Марш маршрутом пам’яток Варшавського гетто, і так, була молитва біля Каменя праведників, але ми все ще не можемо знайти у собі відвагу, щоб послухати Арі Лернера і разом вшановувати всіх жертв тих часів.

«Але двері були відчинені, – говорив він, – а відчинені двері неможливо зачинити».

Усюди той самий Бог

Двері відчинив також Генрик Прайс (1916-2018), якого любителі кавалерії називають «останнім вершником легкої кавалерії ІІ Речі Посполитої». Прайс до кінця свого довгого життя розповідав про свою службу в армії, про те, як багато вона йому дала, з якою гордістю носив кашкет із жовтим обідком – у кольорах 3-го полку легкої кавалерії в Сувалках ім. полковника Яна Іполіта Козетульського, з якою радістю приїжджав на перепустки до своєї родинної Гури Кальварії, щоб усі бачили. Багато років по тому розповідав, як він, худий Абрамек, став мужнім і серйозним.

Він був вояком Вересня 1939, пораненим у битві під Ольшевом на Підляшші, і, поки були сили, їздив туди на святкування цього ювілею, дружив з учнями та вчителями школи в Ольшеві. До кінця життя пам’ятав імена своїх колег з полку й імена коней. Про Польщу він говорив з любов’ю і повагою лише хороші слова. І тому він так сильно і щедро підтримував молодь, яка формувала добровольчу кінноту, одягала легкі кавалерійські однострої, вчилася їздити верхи, володіти шаблею та списом. Бо вважав, що ця молодь теж любить Польщу. А своє 100-річчя відсвяткував і в синагозі, і в костелі. «Куди б я не пішов, я молюся, – говорив він, – всюди той самий Бог».

Він ніколи не забував про своїх близьких, убитих під час Голокосту, розповідав про них під час зустрічей з молоддю, але також і про тих сусідів, які його врятували.

Усі троє наших друзів із моєї розповіді спочивають сьогодні на одній землі, на Єврейському цвинтарі у Варшаві, на вулиці Окоповій.

Йоанна Бранська, передчасно померла подруга, чий величезний внесок у польсько-єврейські відносини ще не описано й не оцінено, додала б до цього списку ще багато імен. Згадаю лише трьох: співачку Тову Бен Цеві (1928) з Лодзі – вона була єдиною, яка вижила з великої родини кантора. Після війни в Ізраїлі та після падіння комунізму в Польщі вона вчила молодь, що «весь, увесь світ – це один великий міст, але що важливо, що важливо – не боятися, не боятися зовсім».

Друга постать – Самуель Вілленберг (1923–2016), відомий своїм бунтом і втечею з табору смерті Треблінка, згодом воїн Варшавського повстання. Він був пов’язаний із Польщею до кінця свого довгого життя, приїжджав сюди з ізраїльською молоддю і навчав їх не лише про Голокост, а й про Польщу. Після виходу на пенсію, коли Самуель уже не працював інженером-геодезистом, він став скульптором і розробив проєкт Пам’ятника жертвам Ченстоховського гетто, відкритого у 2009 році. Його батько, художник Перец Вілленберг, під час Варшавського повстання намалював обличчя Христа з написом «Ісусе, довіряю Тобі» на стіні сходів у кам’яниці на вулиці Маршалковській, 60. Малюнок одразу став культовим.

о цього списку слід включити й Дору Кацнельсон (1921–2003), докторку польської літератури радянських університетів, видатну дослідницю долі польських вигнанців ХІХ ст., засуджену за читання Адама Міцкевича. Вона також сиділа за нашим столом і розповідала про себе: «Я єврейка великої Польщі». І вона боронила цю Польщу, де тільки могла, хоча критикувала владу за брак турботи про земляків, які залишилися на Східних Кресах.

Раз відчинені двері більше неможливо зачинити. І хоча, мабуть, багато хто вважав Арі Лернера божевільним старим і грюкнув дверима, пошкодивши собі пальці, з вірою пророка та впертістю художника він оберігав свою місію. У 1999 році Арі був учасником молитви Івана Павла ІІ за єврейський народ на площі Умшлагплац у Варшаві, і тоді сказав мені, що власне щойно відчинилися наступні двері.

Тоді вони творили незвичайну пару наших гостей, обоє 1918 року народження: він і сестра Домініка Залеська із Сестер Богородиці Сіону, які додали до цієї зустрічі не стільки цеглину, скільки величезний шматок стіни. Але це зовсім інша історія, інша історія про великі серця і прекрасні уми.

– Барбара Сулек-Ковальська

TVP ЕЖЕНЕДЕЛЬНИК. Редакторы и авторы

    – Переклала Олена Ковалевська