Святий Валентин благословляв заборонені стосунки, за це його й засуджено – згинув 14 лютого. Саме в цей день, майже сімнадцять століть потому, народилася Анна Герман. Кохання у неї перепліталося з тим, що вона засуджувала війну, тож сьогодні, у лютому 2023 року, через рік після вторгнення Росії в Україну, ми можемо разом із співачкою заволати: Це має припинитися!

«Людська доля»

Людська доля – не казка і не сон.
Людська доля – звичайний, сірий день.
Людська доля несе тяжкість, горе і сльози – співала Анна Герман в одному зі своїх найкращих хітів. Пісня була написана після того, як вона пережила нещасний випадок в Італії, від наслідків якого відновлювалася багато місяців, але ці слова можна віднести й до тих часів, коли її ще не було на світі.

Був 1935 рік, коли Ірма Мартенс і Євген Герман (нім. Eugen Hörmann) прибули в Ургенч, поблизу стародавньої Хіви. Вибір місця був не випадковим, адже саме в радянському Узбекистані, прямо на кордоні з Туркменістаном, десятиліттями проживали меноніти. Там вони знайшли притулок, коли наприкінці 19 ст. цар Олександр ІІ вирішив позбавити їх привілеїв, наданих разом із землею Катериною ІІ.

А повертаючись до Ірми та Євгена, то молоді люди планували втекти з СРСР – особливо він мав підстави побоюватися за своє життя. Народжений у Лодзі швабський баптист, чиї предки оселилися в Україні, він швидко став об’єктом інтересу НКВС. Його батько потрапив у ГУЛАГ, а сам він мандрував Радянським Союзом у пошуках якоїсь роботи. Йому не щастило, він змушений був залишити Донбас, щоб переховуватися від хлопців у шкіряних плащах. У подорожах через СРСР на схід, під узбецькою Ферганою зустрів свою обраницю.

Ірма була меноніткою і, так само як він, походила з родини протестантських поселенців, які приїхали до Росії в 19 столітті. Її предки також болісно відчули історію, особливо Великий терор. Ірма опинилася в Середній Азії як біженка. Молоді люди, як і в цитованому вірші, не збиралися чекати «щасливого дня» і, сповнені надії, що доля може змінитися, насолоджувалися коханням.

Ургенч: народження ангела

У пісні «Feralna dziewczyna» (Нещасна дівчина) Анна Герман співала:
Обов’язково зустріну тебе на порозі
У нефарбоване дерево не буду стукати
Дзеркало розіб’ється на привітання
А те, що має бути, нарешті нехай станеться.

Ці поетичні слова, написані Єжи Фіцовським, чудово відображають перші моменти спільного життя батьків співачки. Молоді люди ступали по тонкому льоду, всюди навколо тривали пошуки шпигунів, люди зникали в катівнях, тож попри все і всіх вони вирішили знайти роботу і бути непомітними.

В Ургенчі з його 40 тисячами жителів тоді кипіло життя. Будувалися заводи, копалися водовідвідні канали, а рук для роботи не вистачало, особливо коли цими руками могли керувати не тільки гарячі, а й освічені голови. І так було з батьками Анни Герман. Обоє мали тоді по 25 років. Ірма закінчила педагогічний факультет в Одесі, крім російської, вільно володіла німецькою та діалектом голландської, тобто мовою менонітів – легко знайшла роботу вчителя німецької мови в місцевій школі. Євген не навчався, щоправда, в університеті, але в його кар’єрі вже був епізод, коли працював бухгалтером великої шахти на Донбасі. І хоч він не міг цим спеціально хвалитися, бо завод з вини директора-алкоголіка був у фінансовій скруті, але завдяки уже чималому досвіду, в Ургенчі він почав працювати бухгалтером у великій пекарні.

Молоді поселилися в низенькій хатині, з долівкою, але у цьому також бути свої переваги. Жили, як усі, бідно, сподіваючись, що до них ніхто не приглядається. Сьогодні від їхнього будинку не залишилося й сліду, але є пологове відділення у місцевій лікарні, де у День Святого Валентина 1936 року світ вперше почув її голос. Голос маленької Ані, який незабаром назвуть «божественним», а знавці трепетно називатимуть його сопрано лірико-спінто.

Земля смерті

Два роки вони провели в цьому бідному місті, насильно перетвореному на промисловий центр, де по центру міста їздили незмінні узбецькі рикші з величезними колесами, а верблюдів на вулицях можна було побачити частіше, ніж автомобілі. Швидше за все, маленька Анна не могла нічого запам’ятати про цю атмосферу, та все ж у її жартівливій пісні «Mój stryjek jest hodowcą moli» (Мій дядько розводить міль), слова до якої теж через роки написав Фіцовський, ми можемо відчути щось від магії давнього світу Центральної Азії:
Коли ж вдень чи вночі дощ
Така золота крихітна міль
Позолотить вам світ
Прогризе дірку в темному небі.

Але тоді, в Ургенчі, вона і її родина не могли розраховувати на власну хвіртку в грозових хмарах. З того часу збереглася фотографія, що була зроблена в ательє навпроти школи, яке, ймовірно, належало творцю узбецької фотографії Худайбергену Дєванову. На ній кількамісячна Анна, батьки та бабуся, мама Ірми. Дівчинка, яку ми бачимо на фото, ще здорова, але незабаром вона серйозно захворіє.

Водночас почали надходити сигнали, що і тут НКВС шукає Євгена. Почався 1937 рік, сім’я знову вирішила втікати і цього разу поїхала в Ташкент, за сотні кілометрів. Але служби вже знали, що вони «німці» (так в СРСР спільно називали колоністів-протестантів) і їхня доля не могла скластися інакше. Восени батько і дядько Анни повернулися в Ургенч, щоб залагодити справи, і обох заарештували за звинуваченням у шпигунстві. Фейковий злочин, фейкові докази, але вирок правдивий. Вільмара засудили до ГУЛАГу, Євгена – на розстріл. Його вивезли за місто і жорстоко вбили. Лише в 1956 році Анна та Ірма дізналися про цю страту.

«Я хочу, щоб мене любили...»

Я хочу, щоб мене любили навіть під дощем
Навіщо мені вогні семи свічок
Навіщо мені зоряне небо вночі
Все, що потрібно, – це блиск очей
Один погляд, потиск руки – співала Анна Герман. Слова до цієї пісні написав Кшиштоф Дзіковський, син вивезеної з Криму татарки. Випадковість? Біженці, репресовані, діти з невідповідних родин, усі вони добре знали, що кохання – найголовніше, і не забували про це навіть у підвалах НКВС чи КГБ.

Рятівну силу цього почуття Ганна Герман відчула вже в перші роки свого життя. «Її дитинство пройшло в СРСР. І сказати, що це було важко, було б нічого не сказати. Страшні то були часи», – нагадує Іван Ільїчов-Волкановський. Автор біографії співачки побував у місцях, із нею пов’язаних, а в Киргизстані доїхав до Орловки – додамо, що її також заснували колоністи-протестанти. Туди ж зіслано й Ірму з маленькою Анною.

Ільїчов-Волкановський знайшов їх сліди в архівах. Серед документів 1943 року є, наприклад, інформація про те, що семирічна дівчинка, учениця першого класу, мала пройти військову підготовку, яка тоді називалася «військовою справою». Виснажені учні вправлялися в муштрі, стрільбі, а у старших класах в управлінні зенітними гарматами. Можливо, сьогодні це не звучить особливо травматично, але треба розуміти, що тоді всі страждали від голоду, працювали фізично понад свої можливості та водночас стикалися з виснажливими хворобами – жертвою тих часів став син Ірми, що народився вже після смерті Євгена.

І важко уявити, що було б із матір’ю та донькою, якби не Герман Ґернер. Це був польський єврей, якому після того, як німці увійшли до Станіславова, вдалося втекти аж до киргизської Орловки. Як і Ірма, він працював там учителем, жили вони в одному будинку – незабаром одружилися. Ґернер недовго піклувався про жінку та її дитину. У 1943 р. вступив до 1-ї польської піхотної дивізії ім Т. Костюшка і пішов на фронт. Здавалося б, він був поганою опорою, але саме завдяки йому Ірма й Анна змогли виїхати до Польщі після закінчення війни.

Найяскравіша з зірок

Хоча польська кров у жилах предків Анни ніколи не текла, спочатку в Новій Руді, а згодом у Вроцлаві вона знайшла дім і кохання. У столиці Нижньої Сілезії співачка закінчила геологію і, можливо, на неї чекала академічна кар’єра, але Анна відчула зовсім інше покликання. У 1960 році, ще під час навчання, вона дебютувала у студентському театрі «Каламбур» у Вроцлаві. Саме там широка аудиторія вперше почула її незвичайний голос. З часом розпалила любов у мільйонів шанувальників як у Польщі, так і на Сході. Перед нею відкрився фактично весь світ. Це була єдина польська співачка, що виступала на фестивалі в Сан-Ремо, давала концерти від США, через Західну Європу, до Австралії, всюди викликаючи надзвичайні емоції.

Автомобільна аварія в Італії в 1967 році, а потім копітка реабілітація стали причиною майже трирічної перерви в кар’єрі, але глядачі її не забули. Коли в 1970 році вона повернулася на сцену, на неї чекали мільйони шанувальників. Тоді вона теж отримала титул «Найпопулярніша жінка Варшави», а через рік столиця відзначила її нагородою для популяризаторів культури. Її кар’єра знову набрала обертів і в 1972 році вона вирушила на гастролі в СРСР.

Але місто, яке в її біографії стало алегорією Ероса і Танатоса, узбецький Ургенч, де вона народилася і де менш ніж через два роки був розстріляний її батько, залишилося для неї недоступним. Співачка намагалася змінити це ще в 1979 році, під час свого туру Середньою Азією, стверджує Ільїчов-Волкановський. Тринадцять разів давала концерти в Ташкенті, двічі – в Самарканді, звідки походить її маловідома в Польщі фотографія на тлі прекрасних мозаїк. Але жодного виступу в місті її народження не було організовано. Навіть через чотири десятиліття після розстрілу її батька, після його формальної реабілітації військовою прокуратурою, радянські служби не дозволили найяскравішій із зірок Ургенча засяяти під небом її дитинства.

Тріумф кохання

Не дозволили, але життя інколи нагадує сентиментальний роман, у якому справжнє почуття протиснеться крізь щілину, зламає найміцніші брами. Так Анна Герман увірвалася до свого Ургенча, хоча це сталося вже після її смерті (вона померла 25 серпня 1982 року після років боротьби з важким раком – ред.). У 1987 році на її честь названо одну з головних вулиць міста. Пам’ять і любов йдуть різними шляхами, і минуло три десятиліття, і на цьому проспекті звели об’єкт чималих розмірів, також названий її іменем, де можна було купити... такий собі не дуже вишуканий кебаб. Минуло кілька років і обидва пам’ятні знаки зникли. Вулицю перейменували на честь покійного президента Іслама Карімова, а ресторан через протести спочатку позбавили химерної вивіски, а потім закрили.

Де б я не була, там мій дім – співала Герман у «Моїй батьківщині», а жителі Ургенча все ж таки довели, що співачка досі живе в їхніх серцях. Її іменем названо місцеву музичну школу, а на площі перед школою планується встановити її пам’ятник, виконаний Артуром Ражаповим; кажуть, що пам’ятник уже є і чекає на встановлення.

Підписуйтесь на наш фейсбук І тут зробимо крок у найближче майбутнє, у сферу, здавалося б, не пов’язану з мистецтвом. Хоча ми не прочитаємо про це на перших сторінках газет чи інтернет-порталів, співпраця між Польщею та Узбекистаном процвітає. З кожним роком молоді з цієї країни в наших університетах стає більше – у 2022 році їх було понад 1,5 тисячі, а в рейтингу іноземних студентів узбеки були вже на 9 місці, випереджаючи Німеччину та Чехію. А польські продукти, зокрема яблука з наших садів, займають все більше місця на столах Ташкента чи Фергани. Тому якщо наші бізнесмени навчаться напам’ять хоча б кілька пісень Гепман, то, можливо, їм вдасться відчинити ще одні двері в Узбекистані.

Це має припинитися!

Однак важко вирватися з поточного контексту. Світ за нашим східним кордоном поринув у війну і у нас немає сумнівів, хто агресор – Росія, а той, хто захищає свої землі – Україна. Пам’ятаємо також фотографію з Маріуполя одинадцятимісячної давності, де захисники несуть вагітну жінку на ковдрі в полуниці, а на задньому плані – повністю зруйнований пологовий будинок. Не дивно, що у зв’язку з цими подіями ми можемо задуматися, чи слухати пісні Герман, тим паче, що значна їх частина виконувалася російською мовою.

Але нагадаймо, що предки співачки, предки Ірми та Євгена, походили з регіонів, де сьогодні ракети розбивають будинки, рівняють з землею школи та театри. (У 1819 році прадід Анни заснував під Бердянськом на узбережжі Азовського моря село Гоффнунг, нині Ольгине, яке з березня 2022 року перебуває під російською окупацією – ред.). Сама Герман була дитиною війни, і тема життя і смерті так чи інакше визначила всю її творчість. На це вказує Ільїчов-Волкановський. «Навіть у військово-патріотичних піснях Анна співала про кохання, і в цих піснях є і біль, і смуток, і велика любов», – згадує біограф. Додає, що «ми більше не можемо Анну запитати», в тому числі щодо поточної ситуації в Україні, але як це не парадоксально, «можемо знайти відповіді в її піснях». І наводить приклад – «Пісню протесту», слова якої написав Яцек Хільхен, а музику Ярослав Кукульський. Закликає всіх повторювати останні рядки з такою ж рішучістю, як Анна Герман:

Треба прокинутися, тому замість вогню
даруй квіти, даруй посмішку
Подаруй сердце.
Кричи вголос.
Нехай усі почують.
Це має припинитися!
Ніколи знову!

– Марта Панас-Говорська
– Переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори