Географічні межі литовської мови (а отже, і литовців) було спірним питанням для етнографів, політиків і національних діячів на рубежі ХІХ і ХХ століття. Як задалеко простягається ареал литовської мови на південний захід: до Маріямполя, Пунська чи Августова? А як далеко на схід? І, нарешті, скільки носіїв цієї мови збереглося в гирлі річки Німан та в якій, так би мовити, пропорції: який відсоток населення розмовляє литовською мовою?

Особливо гостро це питання стояло у випадку земель, які в історичні часи ніколи не входили до складу Великого князівства Литовського. Так було і з землями навколо Клайпеди (німці називали їх Мемель): у глибокому середньовіччі ця територія належала до Тевтонського ордену (остаточно підтверджено Мельнським мирним договором у 1422 році), з часом вона увійшла до складу Герцогства Пруссії, а після поділів Польщі – до складу Прусського королівства.

Щоправда, цю територію називали Малою Литвою, і втішалися тим, що поодинокі острівці литовської мови сягали аж до Голдапа – але переписи населення не залишали сумнівів: в районах на північ від Німану (нижня течія якого в ті часи не була судноплавною, натомість з Клайпедою його з'єднував судноплавний канал) литовців було трохи менше, ніж німців – 49% проти 50% населення. Але це в сільській місцевості; сама ж Клайпеда була на 90% німецькомовною.

Литовські піддані Гогенцоллернів співчували своїм співвітчизникам, які жили під владою царату, підтримували освіту та друк книг литовською мовою, яка була там заборонена до 1905 року, а також сприяли їх контрабандному ввезенню. Втім, вони не палали бажанням вв'язуватисяв щось більш серйозне чи починати повстання, тим більше, що від литовців, що проживали на берегах Няріс їх банально відрізняла віра: вони були лютеранами, що в католицькій Литві було немислимим.

Може статися все, що завгодно

Однак ситуація змінилася, коли розпалися імперії. У Центральній Європі може статися все, що завгодно – принаймні так вважали «прусські» литовці, які ще 16 листопада 1918 року створили Національну раду литовців Пруссії (у них була своя еліта – Раду очолив Віліус Ґайґалайтіс, член Ландтагу, тобто сейму в Берліні) і в найкоротші терміни ухвалили резолюцію про об'єднання Малої Литви з Великою Литвою (тобто землі Каунаса і Вільнюса). Чому б ні?

Резолюціями світ не зміниш – якщо тільки світ не розвалюється, чим великі (і малі) держави користуються для забезпечення власних інтересів і розширення сфер впливу. Загалом, це, мабуть, найцікавіше в «Клайпедському питанні», скільки та які інтереси зіткнулися в 1918–1923 роках на цьому піщаному, досить непривітному узбережжі. Литовці, що «схрестили шпаги» з французами? До цього востаннє таке могло статися, коли якийсь ошуканий лицар з-над Луари вступив до лав Ордену Пресвятої Діви Марії напередодні Грюнвальдської битви. А до цього: поляки, які підтримували литовців у 1920-х роках? Німці, які таємно ПІДТРИМУВАЛИ Литву в тому, щоб вона відібрала у них Клайпеду/Мемель?

Все це можна пояснити – особливо якщо взяти до уваги запеклість Франції, яка прагнула взяти реванш у німців після Першої світової війни, версальське та післяверсальске великодержавницьке суперництво між Францією та Англією, намагання Варшави виправдати власні дії та, традиційно, радянську хитрість.

Все почалося з готовності країн-членів Антанти забирати німецькі землі всюди там, де тільки вдасться. Резолюцію «прусських литовців» і зусилля литовської делегації у Версалі підтримала – тут доречно було б поставити один чи два знаки оклику в дужках, як це робиться в моменти несподіваного повороту подій – польська делегація на Версальській мирній конференції на чолі з Романом Дмовським.

Дмовський – литвоман?

Раптовий порив литвоманії серед ендеків [так в Польській Республіці називали членів Народно-демократичної партії – прим. перекл.]? Миттєвий перехід до федералізму і «республіканізму» Пілсудського? Можливо, не стільки навернення, скільки надія на польську державу з Литвою в її кордонах. Або як мінімум – концесії для Польщі в Клайпедському порту і можливість сплавляти вантажі вниз по течії Німану. Тонка формула «Клайпеда – частина Литви, Литва – частина Польщі» не обов'язково мала подобатися литовцям, але Падеревському дуже!

З ідеєю відібрати у німців місто на східних кордонах Рейху погоджувалися усі, тому не переймаючись національними пропорціями в Клайпеді та навколишніх землях, а скоріше з геополітичних міркувань (мовляв, «Незалежна Литва заслуговує на морський порт!»), охоче було створено так званий Клайпедський край, формалізувавши це у статті 99 Версальського договору.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Формула була досить загальною й неконкретною: німецький Рейх поступався країнам-союзникам землями на північ від Німану та передавав їх під мандат Ліги Націй. Тобто управління, що саме по собі передбачало певну «м'якість» формули: жителі відокремлених земель зберігали, крім усього іншого, ще й громадянство Райху!

Камені спотикання (з німецької точки зору) почалися тоді, коли з кулуарних домовленостей з'ясувалося, що адміністрація перейде не до відносно нейтральних англійців, а до французів. Останні прагнули зменшити та маргіналізувати німецький вплив (звідси, наприклад, заборона на публічне виконання німецьких пісень чи вивішування прапорів Рейху) і водночас закріпити вплив французького капіталу. Чому б і ні? Спочатку, з січня 1920 року, по всіх клайпедських землях гасав у ролі керівника армії та Верховного комісара Ліги Націй генерал Домінік Удрі (французький офіцер, який до того ж кілька років перебував на польській службі!), а потім його наступник, цивільний – Габріель-Жан Петісне.

Надніманський пастис

Не варто перебільшувати: на території площею менше ніж 2 тис. квадратних кілометрів, де 44% населення назвали рідною мовою німецьку, 25% – литовську, а решта – «клайпедську» (призабутий нині східноєвропейський варіант ганзейського Plattdeutsch! [нижньонімецька західногерманська говірка, яка належить до єдиного діалектного континууму з нідерландськими говірками – прим. перекл.]), нелегко було запровадити моду на багети, солом'яні капелюхи та пастис [анісова горілка – прим. перекл.].

Легше було досягнути цілковитого відокремлення Клайпеди від сусідніх державних організмів і створення Вільної держави Клайпеди (нім. Freistaat Memelland). І в цьому питанні інтереси французів і німців (знову два знаки оклику) тимчасово збігалися. Перші з позитивом дивилися на можливість створення власного анклаву в східній Балтиці, власну гавань для військових кораблів, експортний плацдарм і славу для країни, тоді як місцева німецька еліта розуміла, що вони природно домінуватимуть в управлінні такою Вільною державою, залишивши місцевим литовським селянам нічого іншого як вирощувати картоплю. На (консультативному) референдумі ¾ виборців висловилися за таке розв'язання Клайпедського питання, і Франція взялася серйозно лобіювати це рішення в Раді послів [формат зустрічей послів держав Антанти – Велика Британія, Франція, Італія та Японія – щодо східних кордонів Польщі у 1923 р. – прим. перекл.].

Що ж мали отримати литовці від такого рішення? Чим Мемель у складі Рейху був кращий за Вільну державу Клайпеда?

Однак таку позицію не підтримали ані англійці (адже навіщо французам здалися колонії на Балтиці?), ані поляки (бо, можливо, якби Каунас отримав Клайпеду, то литовці не так би переймалися Вільнюсом, окупованим Желіговським?) і (два знаки оклику, будь ласка, редакторе) урядові кола в Берліні.

Чому, запитаєте ви? А тому, що Вільну державу Клайпеду французи з рук вже ніколи не випустять, а поляки, можливо, домовляться з ними про якісь поступки... А що ж буде зі Східною Пруссією: польський Гданськ, Коридор із заходу та польсько-французька Клайпеда зі сходу... Зрештою якщо місто дістанеться литовцям, то, або з ними можна буде ужитися, або можна буде на них тиснути: німецька меншина стане для цього чудовим аргументом...

Приклад дав нам Желіговський

А совєти, як совєти, вставляли палки в колеса. Але загалом для них були ближчі інтереси Берліна, ніж Варшави та Парижа, а ще вони мали інструменти, як донести цю інформацію Каунасу.

Сумнівно, що литовські правлячі кола у Каунусі знала про всі ці схеми. Проте і риторика патерналізму, і ідея «моря для Литви», як і бажання об'єднати націю – говорили на користь утримання Клайпеди per fas et nefas [з лат. дослівно «усіма дозволеними чи недозволеними засобами» – прим. перекл.]. І справді, оскільки всі ініціативи в Раді послів провалилися – залишилися nefas.

Час для атаки був обраний, що треба визнати, ідеально: на початку січня 1923 року в Європі почала наростати напруженість у зв'язку з невиконанням Німеччиною репараційних зобов'язань.

У середу, 10 січня, французькі та бельгійські війська почали наступ на Рурський регіон – а через кілька годин, коли вже звідусіль тріщали телеграфи, литовці розпочали повстання в Клайпедському краї!

Повстання... Там було кілька десятків місцевих добровольців, решта – кадрові військові, поліцейські та члени парамілітарного формування Стрілецької спілки Литви. Його підготовка почалася в грудні 1922 року – і найсмішніше, що генерал Сильвестрас Зукаускас і керівник військової розвідки полковник Йонас Половинскас, які готували всю цю операцію, наслідували повстання Желіговського з жовтня 1920 року! Що ж це означає – свідчить про спільні традиції Великого князівства...

Каунаський уряд також подбав про створення підпільних, цивільних політичних структур: повсюдно в Клайпедському краї були створені Комітети порятунку Малої Литви, які очолив Мартінас Янкус. Паралельно керівник Стрілецької спілки Литви Вінцас Міцкевічюс встановив контакти з тодішнім керівником німецького Рейхсверу ген. Гансом фон Зектом – і, запевнивши того, що під час повстання не постраждають ані німецькі громадяни, ані німецьке майно, домігся дозволу на закупівлю зі складів Рейхсверу півтори тисячі карабінів, п'яти кулеметів і півтора мільйона патронів.

Наступ з Таураґе

Озброївшись, «добровольці» під командуванням полковника Половінксаса (в ті дні, до речі, він змінив ім'я на «Йонас Будрис», що звучало більш «по-малолитовськи») зайняли вихідні позиції на станціях Кретинга і Таураґе з литовського боку. Позбувшись литовських документів, грошей, цигарок і сірників, а натомість начепивши на руки триколірні стрічки в кольорах Литви з написами MLS (лит. Mažosios Lietuvos sukilėlis – Добровольці Малої Литви), вони рушили трьома колонами в напрямку Клайпеди, на захід, тобто до кордону зі Східною Прусією, і на північний схід, до моря.

Хто і навіщо насправді мав би їм протистояти? Французам не хотілося вмирати за Данциг, то чому ж вони б мали підставляти свої голови за Клайпеду? Вранці 11 січня весь край, окрім головного міста, був у руках литовців. Верховний комісар Габріель-Жан Петісне спочатку відмовився здавати місто, тому в перестрілці загинули десяток повстанців і двоє французів. А тоді, хоча й на рейді стояли польський корабель «Комендант Пілсудський», британський крейсер «Каледонія» та два французькі торпедні катери, литовці все ж захопили місто.

Антанта не могла дозволити загнати себе в кут, тому перші реакції були гнівними: 17 січня Рада послів створила і направила до Прибалтики спеціальну комісію, яка 26 січня зажадала, щоб повстанці покинули Клайпеду, повторивши цю вимогу ще більш наполегливо 2 лютого.

Довге рокірування

Однак насправді ніхто не хотів конфлікту. Ні Великобританія, ні Франція не були готові до подальшого заангажування військових сил, і розуміли, що мовчазна підтримка Литви з боку Радянського Союзу може рано чи пізно перерости в активну підтримку – а до нової війни на Сході ніхто не був готовий.

Щобільше, визрівала думка про «Довге рокірування». Поляки взяли Вільнюс, так? І навряд чи вони від нього відмовляться? Через що аж до білої гарячки обурюються литовці, і в цьому не має нічого дивного. А також варто було б нарешті затвердити вже ті кордони у Східній Європі та перестати турбуватися з цього приводу, чи не так? А якщо так, то...

4 лютого Рада послів змінює свою позицію і – спочатку неофіційно – робить коротку пропозицію: Клайпеда за Вільнюс. Литовці отримають вихід до моря й всім буде щастя.

Каунас, звісно, протестує, адже він не може офіційно змиритися з втратою своєї історичної столиці! Але насправді всі щасливі: у травні 1924 року підписано Клайпедську конвенцію, згідно з якою весь край на правах автономії увійшов до складу Литовської Республіки. З цим змирилися навіть німці, підписавши у 1928 році договір про кордон з Литвою.

Звичайно, вони годилися з цим до певного моменту. Але це вже належить до передісторії Другої світової війни, яку всі знають.

–Войцех Станіславський  

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклав Юрій Ткачук