І справді, тих, хто приходив на вистави, які ставилися на сценах, розташованих у древніх мурах будівлі з темним минулим (під час ІІ світової війни тут містилося Управління по боротьбі з лихварством і спекуляцією в Єврейському районі, більш відоме як «тринадцятка» – відповідно до тодішньої адреси, вул. Лешно, 13), він частенько зустрічав особисто. Проте, більшість постійних відвідувачів театру «Кам’яниця», який за 13 років діяльності здобув репутацію важливого місця на театральній карті Польщі, точно не знали про конспіративне минуле його ідейного натхненника та директора.

Інакодумець ПНР

Акторський досвід Камінський здобував у Театрі на Волі під керівництвом Тадеуша Ломніцького, потім у Національному театрі під керівництвом Адама Ганушкевича, а також в Атенеумі під керівництвом Януша Вармінського. Втім, хтозна, чи не Театр Домовий визначив його стосунки з Мельпоменою, продовжуючи традицію квартирних зустрічей із музою трагедії та співу.

Їх урочисто розпочав у 1955 році експериментальний і авангардний Театр на Тарчинській – ініціатива тріо поетів: Мирона Бялошевського, Богуслава Хойнського та Леха Емфазія Стефанського, що був власником помешкання в будинку на вулиці Тарчинській, 11. Три роки потому Бялошевський у своїй квартирі у багатоповерхівці на площі Домбровського заснував театр «Особний» («Окремий»), яким він керував разом із поетом Людвіком Герінгом та художницею Людмилою Муравською. Обидва театри уникали політики, що не завадило проникненню в них служби безпеки, особливо її позаштатних співробітників.

З 1976 року центром бунтівної Варшави стала адреса вул. Пулавська, 10, кв. 35. У недалекому минулому приміщення належало Мельхіору Ваньковичу. Після смерті письменника там оселилася його онука Анна, дівоче прізвище – Ердман (донька Яна, шанованого спортивного журналіста міжвоєнного періоду та еміграційного публіциста) разом зі своїм чоловіком – Тадеушем Валендовським. Свої вірші декламували там Станіслав Бараньчак, Ришард Криницький та Яцек Березін. Прозу читали Стефан Кіселевський, Мар’ян Брандис, Тадеуш Конвіцький, Ян Юзеф Щепаньський, Анджей Кійовський, Казімеж Орлось, Марек Новаковський, Томаш Бурек, Пьотр Вержбіцький. Виступали барди опозиції: Ян Кшиштоф Келюс, Яцек Качмарський, Януш Шпотанський. Тексти заборонених комуністичною цензурою еміграційних авторів нагадували актори: Галина Міколайська, Анджей Северин і Мацей Райзахер. Власницю квартири захищав паспорт громадянки США, тому служба безпеки туди не заходила, а лише встановлювала особи людей, які заходили у під’їзд.

На одному з таких вечорів побував і герой цього тексту, свіжоспечений випускник акторського факультету столичної Державної вищої театральної школи. Його привів Пьотр Заборовський, товариш з цього університету, співробітник Комітету захисту робітників, який помер за нез’ясованих обставин 44 роки тому. Чи пам’ять про цей незалежний інтелектуальний салон надихнула Еву Далковську, Анджея Піщатовського, Мацея Шарого та Еміліана Камінського, творців Театру Домового, створеного на знак протесту проти введення воєнного стану та делегалізації «Солідарності»?

Раніше, 24 грудня 1981 року, у варшавському костелі св. Анни відбулася «Воєнна опівнічна меса», на якій був присутній Анджей Щепковський, голова Союзу артистів польських сцен, діяльність якого нещодавно була призупинена. Він показав оточенню, яку позицію потрібно мати в цей похмурий час. Так і почався бойкот TVP «в мундирах».

Камінський підійшов до цього з переконанням, оскільки вже у підлітковому віці він був інакодумцем по відношенню до ПНР. Будучи старшокласником, він спостерігав за березнем 1968 року, через два роки дізнався про різанину на узбережжі, слухаючи польську службу Радіо Вільна Європа.

Про те, що сталося після грудня 1981 року, він згадував пізніше: «Я пишався тим, що в Польщі є так багато сміливих людей, які маніфестують свою відразу до режиму. Мені це дуже сподобалося, тому я підписався під цим. У перші місяці воєнного стану я заробляв на життя працею у нелегальній будівельній фірмі, яку заснував. Я ремонтував квартири, займався мулярськими та столярними роботами, сантехнікою. Багато моїх колег по бойкоту давали собі раду подібним чином. Звичайно, траплялися арешти, допити, створювалися перешкоди. У мене був важкий випадок, який трохи позначився на моєму здоров'ї, але, мабуть, не варто про це згадувати. Колись одна журналістка запитала мене: що ви відчували, коли страждали за мільйони? Я відповів, що мільйони страждали більше, ніж я. Я не зробив нічого особливого, поводився так, як і протягом всього життя, у цьому нема нічого надзвичайного. Тим більше, що під час воєнного стану були люди, які дійсно багато чим пожертвували – віддали своє здоров’я та життя. Порівняно з ними я не почуваюся кимось важливим».

Він вважав Театр Домовий унікальним явищем. Крім гри в ньому, він також відповідав за транспорт і безпеку. Він пильнував, щоб акторів не записували і не фотографували. Неформальним капеланом закладу став отець Єжи Попелушко. Він приходив на репетиції, а для вистав надавав приміщення плебанії.

Курник і каменоломня

Прем’єрний виступ Театру Домового відбувся 1 листопада 1982 року в квартирі Далковської в Урсинові. У «Відновленні порядку» було використано твори Бараньчака, Келюса, Анни Каменської, Яцека Качмарського та Ернеста Брилля. Першу версію вистави раніше грали в Загальному театрі. З афіш вона зникла після 13 грудня 1981 року.

Під час другої прем’єри, «Кабаре», Камінський представив «Лаяння Ярузельського». Зал буквально корчився від сміху. Щороку 13 грудня запис цього пасквілю збирає тисячі переглядів. Донині тривають суперечки щодо авторства тексту. Качмарський чи, може, Мацей Зембатий?

Збігнєв Рашевський переглянув у Театрі Домовому «Брата нашого Бога» авторства Кароля Войтили. Після цього він написав:

«Кілька десятків людей сиділи півколом у великій кімнаті. Наймолодші сиділи на підлозі. Делегація «Театрального щоденника» отримала дуже добрі місця, на столі біля стіни. У першій частині вистави троє акторів виконали чудову добірку віршів та пісень. Непомітно з неї випливла історія про виселення з дому, транспортування, святвечір у таборі. Люди переломлювали чорний хліб [...]. Стало неймовірно урочисто. Потім була перерва. Театр потрібно було провітрити, тому ми пішли в іншу кімнату. Лише тоді в капелюх кидали плату за вхід. Був буфет.

Підписуйтесь на наш фейсбук Іноді виступи відбувалися в церквах, катехитичних залах, а іноді навіть просто неба. Перший виступ за межами Варшави відбувся в селі Жулвін, на території... курників, що належали Кароліні Пшибильській, місцевій активістці Незалежної самоврядної професійної спілки «Солідарність» Індивідуальних фермерів. В інший час виставу провели в каменоломні біля Казімєжа Дольного. Але переважно сценою слугували квартири, що певним чином перегукувалося з традиціями патріотичних зустрічей, які там організовували в роки німецької окупації.

Гендель, Яносік, Вертинський…

Не злічити всіх тих людей, які пройшли через Театр Домовий, який все ще чекає на свого літописця: Єжи Зельнік, Зигмунт Сераковський, Влодзімеж Нагорний, Казімеж Висота, Йоанна Ладинська, Магдалена Кута, Дарія Трафанковська. Марія Длужевська, Марек Фронцков’як, Єжи Гудейко, Пьотр Махаліца, Марія Робашкевич, Богдан Щесяк, Ян Пєтшак, Ян Тадеуш Станіславський, Тадеуш Шима… У 1982-1987 роках театр підготував сім вистав, поставлених щонайменше чотириста разів у присутності близько 32 000 глядачів! Зважаючи на обставини, результат справді вражає.

Театр припинив свою діяльність після політичного переламу в країні. У листопаді 1989 року на сцені Загального театру були представлені одноактні п’єси нещодавніх чеських дисидентів: «Дегренголада» Павла Когоута та «Largo desolato» Вацлава Гавела. Прем’єра першої з них відбулася 6 років до цього у Вроцлаві. Виставу зірвало вторгнення служби безпеки. Артистів, глядачів (127 осіб!) і власника приміщення доставили взяли під арешт. Вони звільнилися наступного дня після втручання харизматичного директора варшавського Загального Театру Зигмунта Гюбнера.

Шість років тому театр «Кам’яниця» підготував квазідокументальний спектакль під назвою «Театр Домовий». Його режисер Еміліан Камінський зіграв роль учасника та свідка подій тридцятирічної давності. Він створив одну з трьох театральних постановок, які особливо закарбувалися в моїй пам'яті. Друга – це Єжи Фридерик Гендель «Вечеря в чотири руки» Пауля Барца, де він зійшовся у майстерній акторській дуелі з Олафом Любашенком, що грав Йоганна Себастьяна Баха. Третій – Яносік – походить із пісенної гри Ернеста Брилля під назвою «Намальовано на склі». Але я також пам’ятаю, як Камінський співав – на два голоси разом зі своєю дружиною, актрисою Юстиною Сєнчилло – романси Олександра Вертинського в блискучому перекладі Йонаша Кофти. Один з них – «Був бал» – увінчала така строфа:

Wypijmy za miłość, miłość po kres.
Co będzie, co było nieważne jest.
Zagłada się skrada, rzuca swój cień.
Już nigdy nie spotkam cię./

Налиймо по вінця, по вінця за любов.
Що було, що буде – неважливо знов.
Кидаючи тінь, кінець наш гряде.
Ніколи я вже не зустріну тебе.

– Томаш Збігнєв Заперт
–переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

Дякую за допомогу в написанні тексту: Анні Ходаковській, Марії Длужевський, Ірені Карель та Мацею Райзахерові.

Бібліографія:
„Komedianci. Rzecz o bojkocie” opr. Andrzej Roma [«Комедіанти. Історія про бойкот» підготував Анджей Рома]
Zbigniew Raszewski „Raptularz” [Збігнєв Рачевський «Записник»]
Daniel Przastek „Środowisko teatru w okresie stanu wojennego” [Даніель Пшастек «Середовище театру у період воєнного стану»]
Hanna Karolka „Duśka. Opowieść o Darii Trafankowskiej” [Ганна Каролька «Дуська. Розповідь про Дарія Трафанковську»]
Jan Tadeusz Stanisławski „Mniemanologia stosowana” [Ян Тадеуш Станіславський «Прикладна власнодумнологія»]
Jan Pietrzak „Co jest grane, panie Janku” [Ян Пєтшак «Що відбувається, пане Янеку?»]