Читання, звісно, є одним із найпрекрасніших занять. Якщо займатися ним професійно, читання може бути часомісткою, енерговитратною та емоційно виснажливою справою, воно може бути екстремальним видом спорту. Я намагаюся залишатися наполовину аматором у цій сфері, або принаймні бігуном на середні дистанції, та захоплююся тими, хто має одну професію – критик. Тільки такі люди здатні впоратися не з десятками, а з сотнями книг на рік, зосередитися на обраному жанрі, форматі чи мові (дозвольте мені тут низько вклонитися Юліушу Галковському, який пише про сучасну польську поезію в «Нових книжках» чи команді Кароліна Фельберг – Марцін Белза – Пьотр Кежун, яка досліджує молоду прозу на шпальтах «Культури Ліберальної»).

Сам я побоявся б назвати «Десять найвидатніших польських книжок 2022 року». Не тому, що в мене немає кандидатів для такого списку, а тому, що я занадто боюся «тієї одинадцятої». Тобто авторів та назв, яких я міг випадково пропустити, яких мені не підсунула чиясь схвальна рецензія. Хоча видавничий ринок у Польщі і піддається численним утискам і обмеженням, він успішно децентралізується – сидячи поблизу Варшави та переглядаючи краківські чи вроцлавські видавництва, я знаю, я просто знаю, наскільки «по діагоналі» я ознайомився з цьогорічним доробком щецинського Формату, Інституту Міколовського або Видавництва Познанського...

Підписуйтесь на наш фейсбук Тож замість рейтингу і медалей я запропоную (колись, завдяки проф. Марії Яніон, такий формат був модний серед філологів) більш відкриту форму. Я хотів би відзначити кілька феноменів, кілька поглядів і способів називання світу, які справили на мене особливе враження в польських романах, виданих за останній рік. Звісно, література – це не просто «дзеркало, з яким ідеш по великій дорозі». Ця красива фраза Стендаля, яка ідеально відображає амбіції та можливості раннього реалізму ХІХ століття, не віддає належного всім тим, хто має радше творчі амбіції, ніж репортерські, хто хоче створювати нові сутності та світи, а не каталогізувати існуючі. Але, за винятком творів найбожевільніших візіонерів і постмодерністів (хоча, зрештою, і вони є якщо не відображенням, то негативом домінуючих навколо них вірувань, переконань і травм), література буває й такою: дзеркалом і свідченням. «Бо в поезії є сіль епохи», – можна було б перефразувати рядок із «Поетичного трактату». І в прозі, і в прозі також.

Мова, яка нами керує

Тут насправді є лише одна королева, у цьому абзаці я найбільше наблизився до того, щоб одягнути на конкретну книгу звання «Книги року» (зрештою, таких номінацій уже з’явилося декілька). Зита Рудзька та її «Сміється той, хто має зуби» [Ten się śmieje, kto ma zęby] (W.A.B., 2022). Так, це шедевр.

Авторка з нами з 1990-х, і я вірний їй як мінімум з часів «Красуні доктора Йозефа» [Ślicznotka doktora Josefa] 2006 року. Зрештою, усі сюжетні лінії, больові точки та лейтмотиви Рудзької, принаймні з часів «Красуні…», присутні в її наступних романах – і в «Короткому обміні вогнем» [Krótka wymiana ognia] (2018) і «М’яких тканинах» [Tkanki miękkie] (2020), більше того, у цих книгах інколи повертаються ті самі герої. Їх незмінно супроводжує старість або принаймні наближення старості (вже саме це явище стало візитівкою Рудзької, і я міг би згадати про нього в «переліку вразливості», який я саме пишу). Вони незмінно тілесні (для тілесності старість є викликом), до болю жорсткі (із пластами вразливості, яким вони всіляко намагаються не давати виходу, закриті, як мушля), іноді – з тінню (далекою, розмитою, але її неможливо не помітити) війни та Знищення, вони усвідомлюють, що живуть в тіні смерті.

Але, можливо, лише в «Сміється той...» спосіб, у який це написано, повністю затьмарив сюжет – до речі, захоплюючий, простий, про головні речі: Жокей (ще й жокей за фахом), чоловік перукарки Вери, помер, і вона -у розпачі після того, як у неї забрали салон, з бідності, попри нужду, усе ближче до злиднів – крутиться, влаштовуючи дешевий похорон, відчайдушно шукаючи взуття.

Але помиляється той, хто вписав би в цей сюжет показний розпач, польські голосіння, гіркі жалі. Вера, як я десь вже писав, є жінкою в розпачі. Так, вона овдовіла, але вона горда, непохитна, брутальна не лише у своїй мові, вихованні і звичаях, а й у своєму прагненні до незалежності від кожного, особливо від тих, хто наважився б проявити до неї жаль.

І «Сміється той...» — це запис монологу, який вимовляється крізь зціплені зуби, але й виливається назовні. Вера розповідає і проговорює своє заміжжя та траур, раз вона не може їх оплакати, і в цьому монолозі вона вдаряє по різних регістрах, які міг би розкласти по поличках соціолінгвіст: тут є напівінтелігентський, маломістечковий жаргон, є важкі піднесені фрази, ніби груди землі, винесені на черевиках із села, звідки походить Вера, є сліди офіційної польської мови 1970-х і 1980-х років, польської мови реклами і трансформації – але це не просто «щоденник мови», запис шумів і діалогів.

Порізати роман на дрібні шматочки

Зита Рудзька обробляє цей запис у неперевершений спосіб, перукарка Вера говорить такими концентрованими та сліпучими фразами, що цей роман можна було б порубати, сторінка за сторінкою, і роздати поетам і риторам: цілий статок можна було б заробити, розпродуючи в роздріб те, що було отримано гуртом. Вера ріже устами, як ножицями, розтинає мову, польську мову, ніби бореться з неслухняною чуприною, або ніби обрізає бонсай (вона могла б бути садівницею). Цей запис – ніби симфонічний оркестр.

А його доповненням – наче квартет флейтистів, що грають легко, по-пташиному й з насмішкою – є збірка «мовних картинок», нот, вражень Елізи Концької. Над «Зоною зминання» [Strefa zgniotu] (Lokator, 2022) можна захлинатися від сміху, можна зітхати.

Тут говорить публіка великого міста, хоч і не з найвищих верств: студенти, пенсіонери, старшокласниці, часто з лінії 167, між костелом в Сєкерках і Національною бібліотекою, можна виловити багато фраз. «Зона зминання» — це документ для розумного іноземця, який би хотів вгризтися у польську мову, готовий набір для конкурсів на молодіже та старече слово року.

Мати сидить на Орлені

Ті, кому цікавий «народний» досвід, правда про саме життя, без посередництва мови та її гри, а простого документ епохи, реклами, сміття, великої, як казали старі полоністи — «соціальної фрески», знайдуть і це. Ось лише сьогодні таку прозу пишуть 25-річні, серед яких Лукаш Барис. Його перший роман «Кістки, які носиш у кишені» [Kości, które nosisz w kieszeni] (Cyranka, 2021) отримав на початку 2022 року нагороду Паспорт Політики; кінець року приніс майже сиквел, «Якщо тебе перерізало навпіл» [Jeśli przecięło cię na pół] (Cyranka, 2022): майже сиквел, настільки схожі дилеми оповідача, його підлітковість, невідповідність місцю, болючий досвід бідності.

Головною героїнею «Кісток..» була дівчина з маленького містечка, у «Якщо тебе перерізало навпіл» знайомимось з історією хлопця із села, перерізаного автомагістраллю А-скількись там, що відділяє село від решти Польщі високим брудним звукоізоляційним екраном – але це нічого не змінює, одна мати сиділа за касою в Бедронці (місцевий супермаркет, - прим. перекл.), інша – на Орлені (автозаправна станція, - прим. перекл.), обидві сім'ї відрізані екранами та бар'єрами від «Польщі А», від заможніших дітей у класі, від будь-якого культурного капіталу.

Ні, це не модна «проза про патологію», яка завжди добре продається. У цих сім’ях поважають бабусь (навіть якщо з ними важко ладнати), віддають дітей до школи, мало п’ють (або взагалі не п’ють), відвідують могили рідних і намагаються молитися, прибирають маленьку квартиру, а по дому вештається безпородний вірний пес. Але сумом і бідністю віє від цих романів більше, ніж від репортажів Магдалени Окраски, ніж від довоєнних романів про дітей Полісся та Заглемб’я Домбровського.

Героям Бариса не загрожують ні голод, ні холод – вони завжди можуть дозволити собі (нездорову) курку в паніровці з супермаркету та яскраві штани й футболки з секонд-хенду, що розлазяться після другого прання («доставка щочетверга», майже як мідії в пабах на площі Спасителя). Але в них майже немає шансів вирватися з одурманюючого кола вульгарних дітей у школі, втомлених вчителів, що відбувають свою роботу, виснажених і відсторонених батьків, калейдоскопу світу, підглянутого в Instagram на мобільному телефоні, і двох мерехтливих подразників, що заклеюють чуття: телевізора і тріскотливого бабусиного радіо, що увімкнені нон-стоп, білий шум, який переливається у перегрітих кімнатах.

Ця разюча, всюдисуща потворність і банальність навколишнього світу контрастують з явною чутливістю головних героїв, які, наділені величезною уявою, тікають у фантазії – дикі й безплідні, бо майже не мають підживлення у чтиві (якого їм ніхто не підсунув), ні у краєвидах навколишнього світу (бо навколо них спустошений ландшафт: героїня «Кісток...» вигулювала собаку над зарослою, смердючою та майже висохлою річкою на околиці міста, герой «Якщо...» вештається по будівельних відходах, ганчір'ї, битому склі і памперсах, вивезених містянами та місцевими жителями на край села).

Дивно, але жодна висотка, жодне маленьке містечко з антиутопічних картин польської прози 1960-70-90-х років не здавалося мені таким безнадійним (ні таким, що приковує до себе назавжди, без шансів на втечу), як будинки, зведені вже у вільній Польщі – з пластиковими вікнами, масляними плямами на дорозі, мозаїчними кладовищами і без жодної книги.

Наближається тиха загибель

Цю ознаку «тихої загибелі», екологічної та демографічної катастрофи, що наближається котячою ходою (пересихання річок і лісу, безсніжні зими, пусті поля, які невигідно обробляти, гори сміття, засилля бетону, автомобілів і старомодної тротуарної плитки на забитих вулицях, зруйновані бездітні шлюби дорослих із черговими «партнерами») читачі з більш консервативними переконаннями чи просто більш недовірливі, ймовірно, вважатимуть, що це поверхнева мода, підігрування смакам, «писання для критики». Тільки це не так просто, як зазвичай буває і з трансформацією свідомості: легко сприймати чиюсь (чужу) свідомість як «нав’язану» або сконструйовану, але звідки нам знати, як все насправді?

Каєтан Козьмян, про якого колись писали на цих сторінках, міг з піною в роті злитися на Міцкевича та його приятелів, неохайних, недовчених, які «мавпують Байрона», але ці приятелі (і їхня політична доля) повністю підпорядкували польську думку та вразливість двох поколінь канонам романтизму, а Козьмян міг хіба пописувати мемуари (чудові, до речі).

Образ світу у Бариса (і дюжин інших молодих авторів, що видаються у таких видавництвах, як Cyranka, Layers, Filtry, Ha!-Art, Format і W.A.B.) може вражати, шокувати та відштовхувати читачів старших за 50: було б навіть дивно, якби це було не так.

Що це за світ, у якому якісь незалежності, папи, герберти та мілоші – це лише звук, шелест, теми нудних шкільних творів, а живою є лише низькопробна комерція (сосиски по акції, пляшечка малинової горілки по акції, памперси по акції)? Що ж, такий він і є, таким його бачать. Досвід «неминучої катастрофи», дешевизна матерії навколо, відчуття стирання бар’єрів між видами, близькості до тварин, легкість та «безпроблемність» гомоеротичних спроб (навіть таких тривіальних, як непомітний доторк до волосся друга в роздягальні) – такими є складові уяви покоління Лукаша Бариса.

А сакрум? Він повертається «дикий», через чорний хід, скалічений, але повертається: ще одна фішка Барисової прози – це померлі предки, які цілком природним чином входять до перегрітих кімнат, на кілька годин, якраз щоб розігріти і з'їсти суп швидкого приготування. Вони небагатослівні, але й не лякають.

Ці огидні чоловіки у своїх літаючих патріархатах

З іншого, набагато вищого рівня походять роздуми та ідеї (особливо ті, що викладені непрямо) Ольги Токарчук. Перша книжка після Нобелівської премії – це такий же виклик (а може й більший), як друга книжка у доробку авторки на початку творчого шляху. На «Емпузіон» [Empuzjon] (Wydawnictwo Literackie, 2022) чекали, незважаючи на те, що OT привчила своїх читачів до того, що вона часто заскакує їх зненацька, уникає декларацій чи маніфестів, замість «великої прози», якої від неї очікують, вона охоче вдасться до пастішу чи навіть дозволить собі літературний жарт.

Ним частково і є «Емпузіон». «Природолікувальний горор» (так звучить підзаголовок роману) — це, звісно, не фронтальна полеміка з «Чарівною горою» Томаса Манна, та й не спроба дорівнятись до неї, як хотілося б наївним і недоброзичливим першим читачам Токарчук. Звичайно, історія про туберкульозний санаторій у Нижній Сілезії напередодні Першої світової війни перегукується з напругою та людськими типажами, присутніми у великій панорамі Манна, але перш за все для того, щоб висміяти та перекосити їх, іронічно зневажити, показати як вже через сто років не вдасться написати такого роману.

В очі кидається передусім всюдисуща, показна, можна сказати, декларативна (як на Токарчук) мізандрія «Емпузіону». Авторка такого класу могла б легко намалювати насмішкуваті, викривальні чи глузливі портрети чоловіків у нюансній манері, оперуючи світлотінню. Замість цього вона обирає карикатуру, підстаркуватих й хворобливих чоловіків, які населяють пансіонат і санаторій, незмінно огидних й жалюгідних.

Як будь-яка карикатура, вони мають водночас правильно відображати риси оригіналів (щоб бути впізнаваними) і водночас робити це гіперболізовано: і вони це роблять, гротескні, наче ляльки з цирку «Труманільйо», розмірковуючи над тим, чи має жінка душу, постулюючи націоналізацію матерів і прокрадаючись до сільських шльондр, а оскільки таких ляльок набивали папером, щоб вони були легкі і щоб животи не западались усередину, Токарчук наповнює їх кількома дюжинами «антижіночих» цитат, зібраних зі шкільних творів, від св. Августина по Єйтса, та ретельно перерахованих в кінці роману.

Нелюдське, позалюдське

Проте ідейний стрижень «Емпузіону» є значно глибшим, ніж знущання над патріархатом. Коротше кажучи, на мій погляд, наша нобелівська лауреатка посилається на доробок маловідомих філософів початку ХХІ століття, таких як Донна Гаравей і Тімоті Мортон, які закликають до послідовної відмови від антропоцентричної перспективи, переконують відкритися для того, що є «не-людським», «поза-людським» (і брататися з цим) і навіть (з антропоцентричної перспективи) тим, що викликає відразу. Це цілісна концепція: якщо визнати, що піднесення людини, надання їй людської гідності, формулювання постулату «підпорядкування землі» є плодом патріархальної, гнітючої культури, яка підпорядковує «інакшість» (психологічну, моральну, видову), то єдиним шансом зцілити світ є відмова від подібних ідей і заснованих на них культурних чи цивілізаційних концепцій.

Жіноча, інклюзивна культура, яка долає бар’єри ідентичності (індивідуальної, видової чи гендерної, не кажучи вже про культурну чи національну) постає в такій логіці як бажане, фактично єдине можливе рішення. «Емпузіон» формулює такі постулати не прямо, але досить чітко, тим виразніше, чим чіткіше показує дискредитацію «патріархальної культури». Наслідки прочитання та засвоєння цього роману будуть далекосяжними – як це зазвичай буває з книгами, які є справді видатними або принаймні лише накладаються на пробуджені очікування.

Однак, поки ми все ще рухаємося в колі існуючих ідентичностей (культурних, національних і гендерних) – ось ще дві книги, видані на початку і наприкінці року, які, на мою думку, є свідченням схожої туги і трансформації.

Антиутопія і кримінальне чтиво

Це дуже різні книги. Перша, яку рецензенти поспішно охрестили «антиутопією» (іноді додаючи слово «апокаліптична»), — це література найвищого ґатунку: добре побудована (особливо в перших розділах), яка фантастично й точно оперує словом, а також будує оповідь та характеристику героїв дуже делікатно, дуже побіжно, швидше на основі настрою та культурних посилань, ніж напряму.

Другий, на перший погляд, здається сенсаційним романом — він фантастично жвавий, іскрометний, майстерно тримає у напрузі, хоча оповідь ведеться (що неминуче у цьому жанрі) з поспіхом і неуважністю до деталей чи нюансів: у головного героя є дві-три ключові риси, для історичного фону додали трохи снігу, кілька танків, кілька жартів – кинутих, ніби мазок пензля в акварелі.

Перша з цих книжок – це «Белла, чао» [Bella, ciao] Пьотра Семьона (Filtry, 2022), друга – «План Кіщака» [Plan Kiszczaka] Войцеха Чабановського (Novae Res, 2022). І одну, і другу мені доведеться трішечки переповісти і заспойлерити, що можна пробачити, бо «Белла, чао» вийшла навесні, тому її вже всі встигли обговорити чи принаймні погортали, а «План Кіщака», ще теплий (грудень), рясніє анонсами сюжетних поворотів і коротким змістом вже на полях і на останній сторінці обкладинки.

«Белла, чао» розповідає про кілька днів весни після довгої, руйнівної війни, що вигнала з дому мільйони людей. Ми опиняємось на західних, постнімецьких територіях, тут є ешелон із біженцями з центру країни, армія, яка нібито співпрацює з радянською владою і підпорядковується їй, хоча таємно її ненавидить, і група «проклятих», які не мусять приховувати свою ненависть, але повинні ховатися самі, якщо хочуть прорватися на Захід.

Ось тільки Заходу практично немає, є нічийні землі і радянські військові конвої, нещадні у пияцтві, ґвалтуванні та крадіжках. Це міг би бути 1945 рік, це могла б бути якась проза Конвіцького, чи «Пішки» Мрожека, «Перший день свободи» або «Закон і кулак», якби не підказка про нещодавній вибух ядерної бомби (якої радянські війська не мали в 1945 році) та інші сліди, які вказують на те, що це не простий римейк 1945 року, а радше чергова версія тієї самої трагедії.

«План Кіщака» — це дивовижне шаленство, перевертання всього святого і всіх знаків, як у карнавальній ході ряджених, з ослом, що пряде вухами з-під одягнутої на нього єпископської тіари: досить сказати, що ця історія починається з оголошення Войцехом Ярузельським 13 грудня 1981 року … війни Радянському Союзу; а потім стає виразнішою, коли місце дії (і театр бойових дій) переміщується на Волинь і під Київ, а до боротьби долучаються вцілілі «прокляті» з воєнних років, «Солідарність», ЦРУ та УПА.

Де є «споконвічна польськість»?

Убивчий коктейль, як «білий ведмідь» (сухе ігристе вино, у яке влили чарку добре охолодженого спирту) — і в Семьона те саме, тільки краще пережоване і менш концентроване, тому спочатку віднімає ноги, потім свідомість. Але обидва романи грають на нашій зболеній історичній пам’яті, найяскравішій ідентифікації (ми з проклятих, ми з АК, ми з Солідарності та підпілля) і – ВИХОДЯТЬ ЗА ЇХНІ МЕЖІ.

І в першому, і у другому романі (даруйте, це вже останній спойлер) ніби-прокляті та ніби-солдати Народної Польщі, міліціянти Кіщака та загоничі з Підкарпаття – в ситуації, коли світ перевернувся з ніг на голову і магнітні полюси зміщуються – нарешті об’єднують сили, відкидаючи свої квазіпартійні чи у будь-якому разі політичні ідентифікації заради польської справи, старшої (і більшої), ніж будь-яка організація, якою б близькою вона не була.

Якщо це не вияв смертельної втоми від завмирання Польщі у двох ворожих окопах, туги за тим, що Ягеллонський клуб кілька років тому назвав «інклюзивною польськістю», поліфонічною, об’єднавчою та сполучною, – тоді я не знаю, який ще сигнал потрібен читачам, щоб помітити цю тугу.

– Войцех Станіславскі
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори