Закінчується Рік польського романтизму. Останні 12 місяців – це здебільшого період війни, яку Росія веде проти України, і варто зазначити, що в деяких аспектах нинішня ситуація українців нагадує те, що сталося з поляками в 19 столітті. Для українського народу ставкою у протистоянні з Росією є його суверенне політичне існування.

Звісно, Росії не вдалося зробити з Україною те, що вчинили три держави, які поділили Польщу наприкінці XVIII століття. Українська держава виживає – між іншим теж, а, можливо, й передусім завдяки допомозі, яка надходить до неї із Заходу. Натомість І Річ Посполита у час поділів була приречена на самотність.

Тож не дивно, що Листопадове повстання не було підтримане жодною значною силою в Європі. Його навіть засудив папа Григорій XVI в енцикліці «Cum primum» 1832 року (хоча пізніше папа пояснював свою позицію тим, що боявся, що царизм почне репресії проти католицького духовенства у Польщі).
< br> Але на Старому континенті були також кола, які позитивно ставилися до Листопадового повстання. От тільки в ті часи вони у своїх країнах ще не були при владі. Тут можна згадати кола ліберальних політиків чи демократичні рухи. Вони діяли проти Священного союзу, тобто союзу держав, що охороняли аристократичний порядок у Європі від устремлінь різного роду революціонерів.

Підписуйтесь на наш фейсбук У цьому історичному контексті самотність поляків у Європі стала важливим політичним мотивом у творчості польських романтиків. Про це свідчать не лише вірші, поеми чи драми, які у Польщі проходять в школах. Тут також можна згадати філософські твори та епістолографію визначних поетів.

Заслуговує на інтерес листування Юліуша Словацького із Зигмунтом Красінським. Нещодавно його видав «Państwowy Instytut Wydawniczy» у рамках великого проекту – 20-томного видання «Зібрання творів» першого зі згаданих поетів.

Словацького та Красінського зазвичай сприймають як полемістів у питаннях, пов’язаних із соціальними конфліктами. І все ж листи, якими вони обмінювалися, доводять не лише те, що вони були друзями, але й те, що вони подібним чином переживали неволю поділів. Їм було близьке мислення про історію світу в апокаліптичних термінах. Відсутність польської держави вони розглядали як переживання колективної жалоби.

Хоча часи польського романтизму залишилися в минулому, вони мають дещо спільне із сьогоденням. Йдеться про кризу, яка призвела до зміни архітектури світу.

У Європі ХІХ ст. це були націотворчі процеси (ця тема також фігурує в листуванні Словацького з Красінським). Виникнення націй як сучасних егалітарних спільнот означало розпад феодальних порядків і демократизацію суспільств. Вони несли вимоги емансипації на своїх прапорах.

Можна припустити, що якби Священний союз, що придушував усі націоналізми, проіснував до ХХІ століття, не тільки не створилася б Українська держава, а й не було б польської незалежності.

У свою чергу, сьогодні ми маємо справу з феноменом Центральної та Східної Європи – країн, розташованих між Німеччиною та Росією, які постають як політичні суб’єкти. Держави, які в історії утримували гегемонію у цій частині Старого континенту, бояться втратити свої позиції. І хоча ще нічого не вирішено, можливо, саме це їх чекає.

Тож не дивно, що польсько-українське зближення викликає тривогу в салонах Берліна та Парижа. Політичні еліти Німеччини та Франції хочуть, щоб усе повернулося до того, «як було раніше», тобто щоб повернулася можливість бізнесувати з Росією.

Здається, американський підхід до прагнень країн Центральної та Східної Європи є зовсім іншим. У цьому випадку, ймовірно, ключову роль відіграє американський діпстейт. Це проявляється у тому, що незалежно від того, хто сидить у Білому домі, США не можуть дозволити собі кардинальних поворотів у зовнішній політиці. Напад Росії на Україну мав зустріти тверду відповідь американського правлячого класу. Інакше репутація Сполучених Штатів у світі буде зіпсована, що може мати для них фатальні наслідки.

Проте те, що відбувається в Центральній та Східній Європі, також є предметом ідеологічної та ідеологічної суперечки в США. Значна частина американських правих, пов’язана з такими фігурами, як журналіст «Fox News» Такер Карлсон, чітко висловлює свій спротив. Він зухвало заперечує все, що робить команда, яка зараз при владі в Америці. Тому це стосується і проукраїнської діяльності Білого дому. Основний аргумент проти адміністрації Байдена можна сформулювати коротко: за кровопролиття в Україні відповідальні не лише росіяни, але й українці.

А нещодавно в коментарях правих американських оглядачів з’явилося справді дивне звинувачення на адресу українських політиків – про загадковий випадок... переслідування християн в Україні. У такий спосіб поширюється кремлівський наратив про те, що українська державна влада виявила підривну діяльність на користь Росії в структурах Української православної церкви Московського патріархату.

Складається враження, що частина американських правих просто відірвана від реальності. Це, звичайно, оптимістична інтерпретація позиції таких людей, як Карлсон. Песимістичним було би те, що маємо тут справу з людьми, які обирають «концерт сил» і тому вважають, що США повинні покласти Україну як жертву на вівтар мирних відносин з Росією. Але це не означає, що на протилежному боці американської політичної арени є люди, які правильно розуміють проблеми.

Минулого тижня Володимир Зеленський виступив перед об’єднаними палатами Конгресу США. Президента України із захватом вітали віце-президент США Камала Гарріс і спікер Палати представників Конгресу Ненсі Пелосі. Для них Зеленський є втіленням боротьби пригнобленої нації за свободу.

Ставлення політиків правлячого американського табору до війни Росії проти України насправді відображає те, що Байден сказав під час свого березневого виступу в Королівському замку у Варшаві. Тоді президент США заявив, що це протистояння є зіткненням між демократією та автократією, тому, за словами Байдена, воно є ідеологічним, а не геополітичним.

Такий підхід господаря Білого дому відповідає баченню відомого американського історика Тімоті Снайдера. Для нього Україна – це прогресивна сила, яка протистоїть консервативному агресору. В одному зі своїх текстів Снайдер ототожнює українство з барвистим, радісним розмаїттям, а російськість, як можна здогадатися, з сірим, похмурим монолітом. На думку історика, політично значущим фактом є те, що в українській армії служать представники сексуальних меншин.

Снайдер – видатний знавець історії Центрально-Східної Європи. І все ж, оскільки він у своїх працях виступав проти глобального «популізму» під час президентства Дональда Трампа, ідеологічні фактори почали переважати над об’єктивізмом у його міркуваннях.

Сьогодні Снайдер дивиться на Україну з точки зору ліволіберального інтелектуала. Він накладає на неї свою ідіосинкразію, яка викликає культуру пробудження. Правду кажучи, в його ставленні є щось від ідеологічного колоніалізму.

Сучасна Україна не є штучним винаходом ліволіберальних інтелектуалів. Відмова українців від «русского мира» не означає, що вони з тугою чекають соціальних інженерів із Заходу, які навчать їх політкоректності. Як і 200 років тому, патріотизм поляків, спрямований проти Священного союзу, не означав, що вони обрали антихристиянський курс за зразком Французької революції.

Проблема в тому, що суперечка між такими людьми, як Карлсон і Снайдер, спотворює реальність. Ідеологічні аргументи, консервативні чи прогресивні, шкодять Україні. І Центральна та Східна Європа мають говорити власним голосом. Як би там не було, але у ХІХ столітті польські романтики змогли виразити специфіку польської душі.

– Філіп Мемхес
– переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори